— Як бачите, гер Міллер, думка мого ад'ютанта цілком збігається з моєю, — промовив Еверс.
— Я теж, гер генерал, не мав сумнівів у благонадійності барона фон Гольдрінга, але є сигнал, — Міллер багатозначно підняв палець, — який сигнал, звісна річ, я вам сказати не можу. Крім того, наш обов'язок полягає в тому — ви це добре знаєте, — що ми повинні перевірити кожного нового офіцера, який має доступ до секретних документів. Саме тому я й звернувся до вас, гер генерал. Не маю сумніву, що ви допоможете зробити цю перевірку.
— Але ви зважте, гер Міллер, що йдеться не про якусь не відому нам людину, а про барона фон Гольдрінга, якого оберст Бертгольд знав дитиною! Про це він говорив мені особисто. А сам оберст Бертгольд — друг рейхсміністра Гіммлера, а по лінії дружини — родич обергрупенфюрера Кальтенбрунера. До того ж тепер оберст Бертгольд працює в Берліні, при штаб-квартирі Гіммлера! Уявіть собі, гер Міллер, що про цю перевірку дізнається Бертгольд?
— Але ми маємо вказівки перевірити абсолютно всіх! І вчора, на жаль, не знаючи подробиць біографії лейтенанта фон Гольдрінга, я дзвонив з приводу одержаного нами сигналу своєму шефові і одержав від нього якнайсуворішу вказівку провести перевірку негайно. Запевняю вас, що про неї Гольдрінг не дізнається.
— Але яке відношення маємо до цього ми? — трохи роздратовано запитав Еверс.
— Нам потрібна ваша допомога, — пояснив Міллер. — Треба, щоб ви послали барона у відрядження до Ліона. Це допоможе здійснити розроблений нами план Краще за все послати його з пакетом на адресу штабу корпусу. Решту ми беремо на себе. Про наслідки перевірки я сповіщу вас особисто. Сподіваюся, що ви допоможете нам, гер генерал, і запевняю вас, що ніхто про це знати не буде.
— Гаразд! — погодився генерал. — Але нічого більшого від нас не вимагайте. Коли саме треба послати Гольдрінга?
— Сьогодні. Поїзд відходить о шістнадцятій сорок.
— Сподіваюся, майоре, що ви більше не турбуватимете нас, принаймні щодо особи барона?
— Признатися, мене самого непокоїть ця історія, після того, що ви мені повідомили про взаємини фон Гольдрінга з Бертгольдом. Але не зробити перевірки я вже не можу, оскільки одержав найкатегоричніше розпорядження і навіть погодив з шефом план цієї маленької операції. Отже, відступу немає, і ми про все домовилися! Моє шанування!
Міллер вклонився і вийшов з кабінету.
— Не подобається мені ця витівка, гер гауптман, — сердито зауважив Еверс, коли за Міллером закрилися двері. — Але й відмовитися ми не маємо права. Так чи так, а треба, щоб Гольдрінг не дізнався про перевірку. Інакше він наробить нам через Бертгольда неприємностей і чималих. Мати справу з Гіммлером — це однаково, що сидіти на бочці з порохом і тримати в руках запалений гніт.
— Такий горішок, як Гольдрінг, явно не по зубах Міллеру.
— Але ми мусимо сьогодні послати барона у відрядження, гер гауптман.
— Він офіцер для особливих доручень, і коли послати його до штабу корпусу навіть з звичайною стройовою запискою, це не викличе в нього ніякої підозри. Адже він не знатиме, що в пакеті. А решта — то не наша справа.
— Тоді приготуйте пакет і від мого імені дайте лейтенантові наказ відвезти його до Ліона. Тільки не прохопіться й словом!
— Не турбуйтеся, гер генерал!
* * *
Біля входу до готелю «Темпль» Генріх зустрів стару селянку. Він би, напевне, не помітив її, коли б жінка не окинула його довгим ласкавим поглядом і перша не привіталася:
— Бонжур, месьє!
— Бонжур, мадам! — відповів вкрай здивований Генріх. З власного досвіду він вже пересвідчився, що французи уникали вітатися з німцями.
Увійшовши в готель, Генріх хотів піднятися сходами просто до себе, але по дорозі його спинила мадам Тарваль. Цього разу на її устах не сяяла звичайна посмішка господині готелю. Обличчя жінки було схвильоване, і губи тремтіли. Але очі дивилися з незвичною лагідністю і якось запитливо.
— Надворі так парко, бароне! — співчутливо сказала мадам Тарваль.
— Я не звик до такої погоди в цю пору року, — погодився Генріх.
— То, може, хочете випити чогось прохолодного?
— А що у вас є?
— О, для вас у мене знайдеться пляшка чудового старого шампанського!
Генріх зайшов у зал ресторану, а мадам Тарваль кудись побігла. За хвилину вона повернулася з фужером і пляшкою в руках.
— Справді чудесне вино, мадам! — похвалив Генріх, відпивши з фужера. — Тепер я розумію, чому так далеко сягає слава французького шампанського.
— На жаль, це у мене остання пляшка, — я її берегла для якоїсь виключної, особливої нагоди!
— Тоді її треба було розпити в родинному колі, і я не розумію…
— О бароне, сьогодні у мене такий щасливий день!
— Не хочу бути нескромним, але з радістю вип'ю за ваш день. Тільки чому ж ви не налили й собі? За щасливий день годиться чокнутись!
Мадам Тарваль принесла ще один фужер, і Генріх сам наповнив його. Золотисте вино заіскрилося і зашумувало…
— То за що ми вип'ємо, мадам?
— За ваше здоров'я, бароне! Бо саме через вас… бо саме ви… — голос мадам Тарваль затремтів, і вона чомусь озирнулась, хоч у залі нікого не було. — О бароне, ви мені зробили таку послугу!
Нічого не розуміючи, Генріх здивовано глянув на господарку готелю. Вона перехилилась через стіл, ближче до Генріха, і по-змовницькому прошепотіла, ніби їх хтось міг підслухати:
— Так, так, незабутню, незабутню послугу! На жаль, я не можу сказати про неї вголос! О, я розумію, месьє, у ці прокляті часи треба. мовчати! Але я прошу пам'ятати — мадам Тарваль уміє бути вдячною! Я завжди, завжди…
— Мені шкода вас розчаровувати, мадам, — у цілковитому замішанні перебив її Генріх, — але я, слово честі, навіть не здогадуюсь, про що йде мова!
— О, я розумію вас, бароне! І я мовчатиму… мовчатиму, поки не прийде час… щоб на весь голос…
— Ви дуже схвильовані, мадам Тарваль! Давайте відкладемо цю розмову, поки… не прийде час, про який ви говорите.
Генріх підвівся і хотів покласти на столик гроші.
— Сьогодні ви мій гість, бароне!
Здивований поведінкою мадам Тарваль, привітним «бон-жур, месьє» старенької селянки біля готелю, Генріх довго ходив по своїй кімнаті, роздумуючи, що б це все могло означати. Але жодне пояснення не приходило на думку. «Мабуть, у мене теж щасливий день!» — вирішив він, нарешті, і взявся за словник, згадавши, що вчора вони умовились з Монікою почати урок у першій половині дня.
Але Моніка у цей час була далеко від дому. Стоячи на подвір'ї електростанції, вона нетерпляче чекала на Франсуа і сердилася, що він так довго не йде.
— Я ж наказував без особливої потреби не приїздити, — почав було Франсуа, але, глянувши на схвильоване обличчя Моніки, стурбовано спитав: — Щось скоїлось?
— Сталося неймовірне!
— Та що саме? — нетерпляче вигукнув Франсуа.
— Півгодини тому прибігла мадам Дюрель і розказала, що на власні очі бачила, як у горах, біля її виноградника, німецький офіцер зустрів нашого Жана і П'єра Корвіля, забрав у них зброю…
— Боже мій! Жана і П'єра заарештовано!.. — простогнав Франсуа.
— Та зажди ж! Зовсім ні! Він відпустив їх обох і навіть зброю повернув… Ще й вилаяв на прощання за те, що вони так безтурботно ходять!
— Що-о-о? Ти з глузду з'їхала? Чи, може, збожеволіла ця мадам Дюрель?
— Мадам Дюрель при повному розумі, і вона заприсяглася, що все саме так і було! Вона навіть впізнала німецького офіцера!
— Хто він?
— Барон Гольдрінг! Вона його бачила у нашому ресторані — мама купує у неї вино, і вона часто в нас буває.
— Знову Гольдрінг?
Обоє перезирнулись.
Замислено потираючи свого довгого носа, Франсуа сів на лаву. Моніка напружено стежила за виразом його обличчя, але нічого, крім розгубленості, на ньому не побачила.
— Так чим же ти це все пояснюєш? — не витримала вона.
— Поки нічим. Сьогодні будь-що побачу Жана, розпитаю його, і коли це правда, тоді…
— Що тоді?
— Зараз я нічого не можу сказати, бо й сам нічого не розумію… Щоб фашистський офіцер, барон, спіймав двох макі, обеззброїв їх, а потім відпустив, повернувши зброю? Ні, тут щось не так. Можливо, це пастка. Можливо, він хоче спровокувати нас, втертися в довіру… Ні, у висновках треба бути дуже обережним… і ти ще пильніше повинна стежити за цим Гольдрінгом і бути особливо насторожі! До речі, як у тебе з ним справи?
— Він просив мене, щоб я допомогла йому вивчати мову.
— Ти, звичайно, погодилась?
— Мусила погодитись, пам'ятаючи твій наказ.
— І як він себе тримає? Пощастило тобі про щось дізнатись.
— Ні. Він дуже стриманий, ввічливий і не думає упадати за мною.
— Про що ви з ним розмовляєте?
Моніка передала свою розмову з Генріхом про французьку мову і майбутнє Франції. Франсуа задав дівчині ще кілька запитань щодо Гольдрінга, але й відповіді на них, очевидно, йому мало що пояснили.
— Загадкова особа цей барон! — сказав він, підводячись. — Про всяк випадок треба попередити наших, щоб його часом не підстрелили. Може статись, що він справді антифашист і хоче стати нам у пригоді. Але все це треба добре перевірити. А поки будь обережною і використовуй свої уроки французької мови, щоб більше дізнатися.
— Розумію.
— Не забудь попередити матір і мадам Дюрель, щоб вони нікому не розповідали про цей випадок. І сама поводь себе так, ніби ти нічого не знаєш.
Франсуа підштовхнув велосипед і, жартуючи, додав:
— І з подяки, що він відпустив твого брата, дивись, не закохайся в того барончика!
Моніка сердито блиснула очима і натиснула на педалі.
* * *
Як тільки закінчився обід і всі повставали з-за стола, Лютц підійшов до Гольдрінга.
— Вам, лейтенанте, важливе доручення від генерала. Доведеться в одній справі поїхати в Ліон. Ходімте в штаб, і там я вам усе поясню.
По дорозі до штабу завжди балакучий Лютц мовчав. Бачачи, що гауптман сьогодні в поганому настрої, не починав розмови і Генріх.
У себе в кабінеті Лютц теж почав мову про доручення генерала не відразу, і Генріха вже починала непокоїти ця дивна поведінка.
— Так в чому полягатиме доручення генерала, гер гауптман? — офіціальним тоном запитав він.
Лютц глянув на годинника.
— У вашому розпорядженні, бароне, є година сорок хвилин. О шістнадцятій сорок відходить поїзд на Ліон, і ви маєте відвезти важливого пакета до штабу корпусу. Пакета вже приготовано. Можете одержати його зараз.
Лютц витяг з сейфа досить великий, з кількома сургучними печатками конверт і простягнув його Генріху. Той пильно оглянув, як засургучено пакет, і, знайшовши, що все в порядку, поклав його до внутрішньої кишені мундира.
— Буде зроблено, гер гауптман! — промовив Генріх, розписуючись у книзі.
Лютц, як здалося Генріху, якось сумовито глянув на нього.
— Ви сьогодні в поганому настрої, Лютц? — по-дружньому запитав його Генріх.
Бридливо скривившись, гауптман махнув рукою і пройшовся по кабінету.
— От що, Гольдрінг, — сказав він раптом, спинившись навпроти Генріха і дивлячись йому в очі, — ви їдете один, без охорони. Стережіться і будьте в дорозі уважним і обережним. Не забувайте, що пакет важливий і його треба берегти, як зіницю ока. Вручіть його або начальникові штабу, або його ад'ютантові. Але обов'язково під розписку.
— Ви так виряджаєте мене, ніби це не звичайна поїздка, а важлива фронтова розвідка, — пожартував Генріх.
— Скоро, мабуть, важко буде сказати, де гірше — працювати в тилу, чи… воювати на фронті! Тому ще раз попереджаю: обережність і ще раз обережність!
— Пам'ятатиму ваші поради, Лютц. До побачення!
Офіцери міцно потиснули один одному руки. Готуючись до від'їзду, Генріх увесь час думав про якусь дивну поведінку людей сьогодні. Спочатку ота селянка, потім мадам Тарваль з її загадковими натяками, тепер оцей похмурий настрій Лютца і його підкреслені нагадування про обережність… Якийсь дивний гауптман сьогодні… А справді! Чому це посилають з пакетом його, офіцера для особливих доручень, а не офіцера-кур'єра, який є при штабі? Адже він у місті, сьогодні за обідом Генріх його бачив у казино… І, якщо пакет такий важливий, то чому посилають його самого, а не дають охорони, як це належить за статутом? Ні, щось тут не так! Лютц, очевидно, знає, але не наважується сказати. І це симптоматично. Адже між ними встановилися досить близькі, справді товариські взаємини, і коли гауптман мовчить, значить, йому наказано мовчати… Що ж, треба про всяк випадок приготуватися до найгіршого.
Генріх ще раз пильно оглянув пакет, обережно всунув його в целулоїдний футляр і поклав до внутрішньої кишені, старанно її застебнувши. Потім узяв маузер і разом з запальничкою поклав його в праву кишеню брюк. Тепер тільки почепити на ремінь автоматичний пістолет, і можна буде рушити назустріч усяким несподіванкам!
Генріх уже хотів виходити, коли в двері постукала Моніка.
— А наш урок? — здивувалася вона, побачивши Генріха, прибраного у дорогу.
— На жаль, мадемуазель, його доведеться відкласти до мого повернення з Ліона.
— Ви виїжджаєте? І так раптово! Певно, якась дуже термінова справа?
— Просто взяв на два дні відпустку, хочу побачитись з товаришем. Що вам привезти з Ліона, мадемуазель? Може, дасте мені якесь доручення?
— Ні, за люб'язну пропозицію дуже вдячна, але мені нічого не треба. Бажаю щасливої дороги, швидше повертайтесь!
— Це щире побажання чи звичайна данина ввічливості?
— Цілком щире, — не вагаючись, відповіла Моніка. Щоки її трохи порожевіли від думки, що вона справді бажає щасливого повернення цьому офіцерові ворожої армії, і, немов виправдуючись чи то перед Генріхом, чи то перед самою собою, дівчина поспішно додала: — Адже ви не зробили мені нічого поганого!
— Але ж і нічого хорошого!
— Ви ставитесь до нас, французів, доброзичливо. А це уже багато! Мені чомусь здається, що ви не такий, як інші..
— Ви чудесна дівчина, Моніка, і я від усієї душі бажаю, щоб ваше життя було таким же красивим, як ви самі. Але не будьте надто довірливою, особливо до людей доброзичливих
Довірливих часто ошукують. І самої доброзичливості замало, щоб довести своє дружнє ставлення. Потрібні діла. Ви зі мною згодні?
— Людина, якщо вона хоче довести свою дружбу, завжди може перейти від слів до діла, — тихо сказала Моніка.
В очах дівчини, звернутих до Генріха, було чекання й запитання. І трошки страху. Що, коли вона помиляється і перед нею зовсім не друг, а ворог? І як їй, зовсім недосвідченій у житті, це розгадати?
Генріх удав, що не побачив і не зрозумів цього погляду. Адже він теж не знав, хто перед ним: красива дівчина, дочка господині готелю чи, може?..
— Під час нашого наступного уроку ми поговоримо про це, Моніко. А зараз я маю поспішати на поїзд.
Міцно потиснувши руку дівчини, Генріх вийшов.
* * *
О дев'ятнадцятій годині двадцять хвилин Генріх зійшов на станції Шамбері. Тут він мав пересісти у поїзд, що їхав на Ліон, але в комендатурі дізнався, що ліонський поїзд відійшов хвилин десять тому, а наступний відійде лише завтра о восьмій годині ранку. Отже, цілу ніч треба було чекати. Комендант порадив Генріху зупинитися в готелі, розташованому навпроти вокзалу.
Одержавши ключ від кімнати номер 14, Генріх широкими сходами піднявся на другий поверх. Кімната його була недалеко від сходів, і він швидко її відшукав.
Стомлений поїздкою на плато, а потім подорожжю в залізничному вагоні, Генріх вирішив нікуди не ходити. Залишивши в номері плащ, він спустився в ресторан при готелі, повечеряв і знову повернувся в свою кімнату. Тепер можна було роздягтися, помитися і, лежачи в ліжку, проглянути перед сном куплену на станції газету.
Генріх вже скинув мундир, коли в двері хтось постукав. Номерантка? Але дивно, що вона, не чекаючи на дозвіл ввійти, відхиляє половинку дверей. Блискавичним рухом Генріх засунув руки в кишені брюк і, стоячи посеред номера, чекав. На порозі з'явився високий чоловік років тридцяти, в сірому цивільному пальто і такого ж кольору велюровому капелюсі.