Вона літала того дня, мов на крилах, і Жан все дражнив її, що віднині вона «христова наречена» і не має права й оком кинути на когось з хлопчаків. Жан теж приготував їй того дня подарунок — маленький бронзовий бюстик Вольтера. Як реготав з цього подарунка дядько Андре Ренар, чоловік маминої сестри! Він говорив, що презент аж ніяк не пасує до події, яка нині відбулася, і вони з Жаном завели довгу суперечку про Вольтера: Жан доводив, що Вольтер — то найсвітліший розум Франції, а дядько Андре твердив, що він просто розумний цинік, який на словах вихваляв розум і свободу, а сам прислужувався перед аристократами-меценатами, бо в душі не мав нічого святого.
О, Моніка тепер цілком згодна з дядьком! Вона ненавидить Вольтера за те, що він так насміявся з її улюбленої героїні Жанни д'Арк. Справді, треба не мати нічого святого, не мати ні крапельки любові до Франції, щоб так поглумитися з її героїні!
У Моніки в кімнаті висить репродукція картини, де зображено Жанну в доспіхах, з мечем у руці, на чолі війська. Щовечора, лягаючи спати, Моніка дивиться тепер на цю репродукцію з побожністю, шукаючи підтримки у вічно живої доньки Орлеана!
Так, Моніка теж мріє про подвиги в ім'я Франції, на славу батьківщини, бо вона так само, як і Жанна д'Арк, ненавидить ворогів свого народу! О, чого б тільки не зробила Моніка, аби звільнити рідну землю від окупантів! Крутячись безсонними ночами в ліжку, вона гарячково перебирає в думці всі способи, якими можна було б помститися завойовникам і прискорити час перемоги. І які тільки героїчні вчинки не спадають на думку дівчині! Але ці солодкі мрії часом розвіюються в одну мить — варт їй почути кроки солдатів, що походжають біля входу в штаб дивізії. Ці кроки, важкі і лункі в нічній тиші, мов удари, падають на її груди, гнітять мозок, не дають спокою.
А ранком, підвівшися після безсонної часто ночі, їй треба допомагати матері і прислужувати в ресторані тим самим людям, яких вона так ненавидить. Правда, вона це робить з наказу Франсуа, бо сп'янілі офіцери часом ведуть надто одверті розмови. Одного їх необережного слова буває досить, щоб партизани зрозуміли суть тої або іншої операції, яка готується проти макі і місцевого населення. Але як мало таких фраз вона могла переказати Франсуа!
її рідний брат, Жан, зараз десь у горах, з макі. Моніка і собі хотіла піти з Жаном, але Франсуа суворо заборонив їй залишати Сан-Ремі, бо він вважає, що кращого зв'язківця важко й підшукати. А тепер, коли в готелі її матері оселився Генріх…
Моніка ловить себе на думці, що вона назвала барона фон Гольдрінга, штабного німецького офіцера, на ім'я, і червоніє. Останнім часом Моніка не впізнає сама себе. Досі все було ясно й просто: вона повинна використати уроки з Гольдрінгом для того, щоб зав'язати з ним дружні взаємини і скористатися з його балакучості. Вона, що досі не посміхнулася жодному німецькому офіцерові, мусила погодитись на те, щоб годинами вести розмови з цим випещеним бароном, привітно з ним вітатися й прощатися і навіть кидати час від часу в його бік кокетуючі погляди. О, як нестерпно все це було спочатку!
Після уроку Моніка вбігала до себе в кімнату і падала на ліжко, прикусивши подушку, щоб не розридатися. Як добре, що в неї була ця маленька фортеця — її кімната. З дитинства знайомий світ, знайомі милі речі, як друзі, обступали її і ніби казали: «Отут ти можеш бути сама собою. Це нічого, що ти часом нас навіть не помічаєш, не одягаєш отих красивих суконь, які раніше тебе так тішили, не відкриваєш кришки піаніно, хоч так любила колись грати, не ставиш на стіл свіжих квітів, без яких не уявляла собі життя. Ми знаємо, що ти жодного разу від початку окупації не була ні в кіно, ні в театрі, і здогадуємось, чому це так — адже ти в серці носиш траур. Ми схвалюємо тебе, маленька Моніко! Ні, ти не зрадила нас, свій дім, своє місто, рідну Францію, — адже ти мусиш так робити, щоб повернутися до нас вільною і щасливою!»
А Жанна д'Арк дивилася на неї з стіни і ласкаво їй посміхалася.
Останнім часом Моніка уникає дивитися на свою улюблену репродукцію. Вона ніби боїться, що Жанна занадто багато прочитає в її серці. А з тим, що там коїться, вона криється і від самої себе.
З того часу, коли мадам Дюрель розповіла, як Гольдрінг обеззброїв, а потім відпустив Жана і ще одного макі, дівчина змінила своє ставлення до Гольдрінга. Не те, щоб вона відчула до нього якесь особливо тепле почуття, — адже вона зовсім не знала, з яких мотивів він це зробив! Просто цей не зовсім звичайний штабний офіцер збудив її цікавість. Хто він такий і чому поводить себе зовсім відмінно від інших? Дівчина перебирала в пам'яті кожне його слово, навіть кожен його рух…
Так, він не такий, як усі вони! Але хіба це має якесь значення? Адже він однаково лишається твоїм ворогом! А що, коли він не ворог? Звичайно, і серед німецького народу повинно бути чимало антифашистів, які мусять приховувати свою діяльність і не виставляти своїх поглядів перед усіма. І, може, Генріх так само, як і вона, чекає на світлий день повалення фашизму? І навіть хоче прискорити цей день?
Адже цілком очевидно, що він тоді навмисно залишив її саму в кімнаті, щоб вона могла прочитати мерзенного листа Левека. І як він перед цим підкреслив, що хотів би познайомитися з її друзями! Можливо, він хотів зв'язатися через неї з макі…
А що, як Франсуа має рацію, коли твердить, що поведінка Гольдрінга може бути жахливою провокацією? І оті великі карі очі, які з таким теплом дивляться завжди на неї, приховують гестапівську хитрість і підступність! Правда, завдяки тому, що він дав їй змогу прочитати листа Левека, пощастило врятувати не тільки двох зазначених у листі макі, а й їхні сім'ї. Ну, й що ж з того? Вони могли дозволити собі таку розкіш — подарувати життя двом партизанам, щоб потім, втершися в довіру, забрати його у сотень.
Ні, ні, цього не може бути! За логікою подій може так статися, але щось вище за звичайну логіку, приміром, інтуїція… А інтуїція їй підказує, що Генріх нездатний ні на підступ, ні на зраду. Так, так, є логіка серця…
Моніка жахається того, що їй спадає на думку. А може, вона закохалася в цього офіцера ворожої армії? Хотіла закохати його, а закохалася сама? Ну, будь же чесною, будь же щирою з собою, адже про це ніхто не дізнається, будеш знати лише ти сама… Так, тебе боляче вразило, коли ти дізналася про ту вечірку з дамами в день нагородження Генріха хрестом… Ти так зраділа, коли Франсуа сказав, що треба попередити макі, щоб вони часом не підстрелили Гольдрінга, і непокоїлась, коли він поїхав у Ліон, де про особу Генріха партизани не мали найменшої уяви… Тобі гірко, нестерпно думати, що Генріх поїхав у Мюнхен і буде жити під одним дахом з молодою дівчиною, хай навіть названою сестрою… Так, значить, вона вже й ревнує його? Тремтить за його життя? Чекає на його повернення? Ні, це жахливо, це неймовірно, цього не може бути!
Моніка схопилася з місця і, підбігши до вікна, рвучко його розчинила. Що це, знайома машина? Серце дівчини закалатало. Ось зараз він зійде з машини і попрямує до готелю… Але ні, він повертає до штабу. Ось уже дійшов, зник у під'їзді…
Моніка сідає на стілець, обличчя в неї спокійне, може, тільки занадто бліде. Але очі її розширені від страху, а серце крається від нестерпного болю.
Так, вона любить, любить німецького офіцера! Кому ж розповісти все це і в кого шукати поради? У матері? О ні, мати не порадниця! Вона просто обожнює Генріха після того, як він відпустив Жана… Тоді Франсуа? Ніколи в світі! Вона помре від сорому, коли хтось дізнається про її почуття! Шкода, що зараз немає дядька Андре Ренара!
Як на останній порятунок, Моніка звертає благальний погляд на Жанну д'Арк. Але Орлеанська діва мовчить. Вона дивиться на Моніку суворо й осудливо. І дівчина, впавши головою на підвіконня, вибухає нестримним риданням.
Як усі інші дівчата всієї земної кулі, Моніка вірила, що кохання — то велике щастя. А виходить, що воно може бути й горем. Великим горем!
І не знала, й не могла знати Моніка, що за кілька днів той, хто спричинився до її горя, буде вирішувати: пустити собі кулю в лоба зараз чи, може, ще почекати кілька хвилин?
* * *
Лютц зустрів Гольдрінга з неприхованою радістю.
— Як добре, що ви повернулися, Генріх! Мені просто не вистачало вашого товариства.
— Я теж за вами скучив, Карл. Лише з вами я можу говорити щиро й просто.
— Ми з вами освідчуємося, як закохані. А тим часом генерал чекає на вас: він уже кілька разів запитував, чи ви повернулися.
Еверс, побачивши Генріха, справді зрадів:
— Як себе почуває мій друг, генерал Бертгольд?
— Чудово! Наказав якнайсердечніше вітати вас і передати найщиріші побажання здоров'я і успіхів.
— Дуже вдячний! А які новини в Берліні, Мюнхені?
Не зовсім уважно вислухавши розповідь Генріха про все чуте і бачене, генерал відразу перейшов до справи:
— Мушу сказати — вашого повернення чекав нетерпляче. Річ у тому, що є одне делікатне доручення, з яким можете впоратись лише ви, бароне, з вашим умінням швидко завойовувати симпатії.
— Ви трохи перебільшуєте мої можливості, гер генерал!
— Ані на йоту… Як вам відомо, наша дивізія вважалася тиловою, і тому нова автоматична зброя, якою озброєні фронтові частини, до нас ще не потрапляла.
Генріх уважно слухав.
— Але тепер становище міняється. Є дані, що Англія прискорила готування до відкриття другого фронту, а в зв'язку з цим і наші, так би мовити, тилові дивізії посилюються: вже одержано наказ переозброїти і нас. Ми вже маємо наряди на це, є наряди і в розподільчому пункті в Бонвілі, де цю зброю виготовляють. Але, зрозуміла річ, що її в першу чергу відсилають на фронт, а нам дадуть лише тоді, коли виявиться зайвина. А мені хотілося б одержати нову зброю якнайскоріше, щоб ми всі навчилися добре володіти нею, в разі чого могли б влаштувати англійцям і американцям новий Дюнкерк. Ви мене розумієте?
— Цілком.
— Ваша місія і полягає в тому, щоб прискорити відправку зброї до нашої дивізії. Цього ви мусите домогтися якою завгодно ціною. Відповідні документи вже приготовано. Я прошу вас завтра ж виїхати. Зрозуміло?
— Так точно, гер генералі А коли зброя буде готова до відправки, хто має її супроводжувати?
— Ви про це негайно повідомте через корпусну станцію.
Але зважте — нас можуть підслухати. Тому давайте умовимось: ви сповіщаєте, що сигарети куплено і вам треба, скажімо, сто ящиків. Це означатиме, що зброя є, потрібно сто чоловік охорони. Ви простежите за навантаженням і повернетесь або з цим ешелоном або машиною. Адже ви поїдете туди на своїй машині?
— Так точно!
— Тоді, крім свого денщика, візьміть ще двох солдатів для охорони.
— Я волів би, коли ви дасте згоду, не робити цього. Чим більше охорони, тим швидше на мене звернуть увагу французькі терористи.
— Маєте рацію. Але в Бонвілі будьте обережні. Макі діють там дуже активно, — попередив генерал.
— Виїжджати завтра?
— Сьогодні відпочиньте з дороги, приготуйтеся, а завтра ранком рушайте. Сподіваюсь одержати від вас втішні вісті і якнайскоріше.
— Зроблю все можливе, гер генерал.
Доручення Еверса настільки збігалося з планами самого Генріха, що він навіть трохи злякався.
«Щось дуже щастить мені, — думав він, укладаючи чемодан. — А фортуна, як відомо, дама капризна… Всю дорогу сушив собі мозок думкою, як мені відпроситися в Бонвіль, і ось, маєте, — саме до Бонвіля мене й посилають! Яке ж завдання там на мене чекає?.. Мабуть, дуже серйозне. Інакше б мене повідомили зарані. Або не хочуть, щоб я передчасно хвилювався, або вивчають ще обстановку… Так чи так, а приготуватися слід до найгіршого…»
Генріх окинув поглядом кімнату, ніби бачив її вперше і… востаннє. Так, можливо, він сюди вже не повернеться. Можливо, він ніколи не побачить уже Моніки… І вона ніколи не дізнається, що поруч неї працював друг. Навіть те, на що він збирається натякнути їй сьогодні, вона розглядатиме, як необережну балакучість молодого штабного офіцера. І пишатиметься, що так легко розв'язала йому язика… Але чому ж це вона не йде? Може, її Курт не відшукав? Може, її взагалі нема вдома? Що ж тоді робити? Він не може поїхати, не попередивши її про мету свого відрядження. Хіба самому піти її пошукати?
Генріх вже зібрався спуститися вниз, коли в двері постукали. Моніка! Тільки вона так стукає: три дрібних і легких удари.
До кімнати, дійсно, зайшла Моніка. Генріх відразу помітив, що обличчя в неї змучене, а очі трохи почервоніли. Тривога і жаль стиснули йому серце.
— Ви… плакали, Моніко? Щось трапилось? — стривожено запитав Генріх, не випускаючи руки дівчини і силкуючись зазирнути їй в очі.
— Зовсім ні, — відвела свої очі Моніка, — просто я допомагала мамі готувати салат, і це від цибулі очі почервоніли…
— Яка проза! А я волів би, щоб вони почервоніли з тої причини, що я знову мушу їхати… І навіть пробуду в Бонвілі досить довго!
— У Бонвілі?
Генріх відчув, як рука дівчини затремтіла в його руці.
— Чому це вас так вразило?
— Нічого, я так… розумієте, у мене там є кузина…
— Хіба я мушу її лякатися?
— Не її, а макі… Вона два дні тому гостювала у нас і розповідала, що там дуже неспокійно.
— То й що?
— Я просто хотіла попередити вас…
— Спасибі, ви дуже добра!.. А знаєте що? Чому б вам теж не поїхати в Бонвіль, відвідати кузину? Я б підвіз вас машиною туди і назад…
— Що ви! Хіба я можу залишити маму бодай на тиждень! Стільки клопоту, а вона майже сама!
— Тоді, знаєте, як зробимо, — як тільки я навантажу зброю…
— Зброю? Яку зброю? — здивувалася Моніка.
— От я й проговорився! — з досадою вихопилося у Генріха. — Теж офіцер, штабіст, а бовкаю язиком, як баба на базарі!
— Виходить, це якась таємниця, і ви боїтесь, що я…
— Ні, ні, я вам вірю! Тільки дуже прошу, випадково про це комусь не скажіть. Інакше зброя може потрапити не до нас у дивізію, а до макі. Вони останнім часом почали дуже нею цікавитись, а коли дізнаються, що зброя автоматична… Правда, про те, коли її відправлять, знатиму тільки я… А втім, що це ми з вами за розмову завели! Вона зовсім не для дівочих вушок, та ще таких маленьких і рожевих, як ваші! Так як ми вирішимо з поїздкою до Бонвіля?
— Не знаю… може, й справді… — завагалася Моніка… — Людвіна так радітиме…
— Тоді домовились: як тільки у мене справа наближатиметься до кінця, я даю вам телеграму і зустрічаю вас на вокзалі.
— Але я не хочу, щоб мене бачили з німецьким офіцером, та ще в Бонвілі, де мене ніхто не знає!
— На обличчі в мене не написано, що я німець, а зустріти я можу вас в цивільному одязі. А з Бонвіля ми машиною повернемось разом. Згода?
— Згода, — не зовсім рішуче погодилась Моніка. — Отже чекатиму вашої телеграми, а поки побажаю вам щасливої дороги!
Ранком другого дня, коли Сан-Ремі ще спав, Генріх і Курт їхали до Бонвіля. Генріх розрахував, що вони будуть там опівдні, якщо їхатимуть з швидкістю 90 кілометрів на годину, і Курт вів машину швидко — стрілка спідометра часто перескакувала за сто.
«Де я їздив по такій дорозі?» — пригадував Генріх. Так, він десь бачив щось подібне. Такі ж, ніби рукою казкового велетня розкидані гори, що не були з'єднані в єдиний хребет, а стояли одна перед одною, створюючи вузькі долини, порослі буйною зеленню, серед якої дзюрчали вузенькі, але бурхливі потоки чистої, як сльоза, гірської води; такі ж густі внизу ліси, які, чим вище, ставали одноманітнішими й нижчими; такі ж несподівані кружечки-галявини, з усіх боків оточені лісом. В Західній Україні такі галявини називають полонинами. Так, так, от таку саме дорогу він бачив незадовго до війни, проїжджаючи з Станіслава на Яремче! Правильно! Як, здається, давно це було…
Генріх підозріло глянув на Курта, ніби він міг підслухати його думки. Той сидів, міцно стиснувши руки на рулі, і напружено вдивлявся в далечінь. Незважаючи на прохолоду, обличчя його спітніло, а Курт, боячись відірвати від руля хоча б одну руку, лише пхиркав, намагаючись здути краплини поту, що скочувалися до губів.