— Так точно!
Не роздягаючись, Генріх ліг на диван. Після щойно пережитого нервового напруження він відчував страшенну втому. Заплющив очі, але відчув, що спати не може. Мозок свердлила думка — чи запідозрять його в замаху? Коли запідозрять, то заарештують. Навіть коли після арешту його випустять, до нього вже не буде довіри такої, як раніше. А для нього це рівнозначно провалові. Отже, виходить, коли прийдуть гестапівці, треба не датися їм у руки. Треба стріляти… Генріх підвівся і ще раз перевірив автоматичний пістолет і маузер. Як завжди, вони були в порядку. Гестапівці дорого заплатять за його життя…
А допитати його мусять. Обов'язково. Адже він шість днів обідав у номері навпроти того, де стався вибух. Швальбе. звісно, розповість, що Гольдрінг сам собі обрав кабінет для обіду. Підозра, безперечно, виникне. Але ж прямих доказів не може бути? їх просто немає. Виходить, гестапівці можуть прийти за ним просто для того, щоб допитати його як свідка. Отже, коли він відразу почне стріляти, то цим самим і викаже себе. І тоді сподіватися на порятунок… А йому ж будь-що, а треба дізнатися про той підземний завод, де виготовляють зброю. Це завдання, як підкреслено, надзвичайної ваги. Ні, стріляти він не буде… Але підозра проти нього може виникнути під час допиту. Його можуть заарештувати у слідчого. Тоді він не встигне використати своєї зброї, принаймні автоматичного пістолета. Не брати ж його, йдучи до слідчого, — це тільки викличе зайву настороженість! Отже, доведеться йти з маузером і браунінгом. Цього замало, але нічого не вдієш.
Генріх спустив штори на вікнах, роздягнувся і ліг спати. Курт розбудив обер-лейтенанта під ранок.
— Гер обер-лейтенант, гер обер-лейтенант! — легенько Струсуючи барона за плече, кликав він. — До вас прийшли!
— Хто?
— Гестапо, — перелякано прошепотів Курт.
— Скажи, хай почекають, я одягнусь, — навмисне голосно сказав Генріх і схопився з ліжка.
Курт вийшов.
«Чекають… коли б прийшли заарештовувати, зайшли б разом з Куртом!» Ця думка трохи заспокоїла. Генріх навмисне одягався повільніше, ніж завжди.
Генріх вийшов і витяг руку в нацистському привітанні. Гестапівці відповіли.
«Заарештованому відповідати б не стали!» — майнуло в голові.
— Я слухаю вас.
— Майор гер Лемке наказав прибути до нього зараз для дачі свідчень у справі вибуху в ресторані «Савойя», — відповів фельдфебель.
«Наказав». Адже годилося б сказати «просив».
— А чому вас двоє і з автоматами?
— Зараз ніч, а вночі ходити і їздити по місту небезпечно, — кинув другий гестапівець у формі унтер-офіцера.
Глянувши на годинник, Генріх відзначив час — сорок хвилин на шосту.
— Гаразд, пішли!
Генріх одяг плащ і попрямував до дверей.
— Наказано прибути і денщикові, — кинув фельдфебель.
«Це вже погано, навіть дуже», — блискавкою промайнула думка.
— Зброї брати не треба! — наказав унтер Курту, коли той взявся за автомат.
— А чи безпечно кидати зброю в порожньому номері готелю? — запитав Генріх.
— Цей готель добре охороняється, — пояснив унтер і, взявши з рук розгубленого Курта автомат, поклав його на ліжко.
— Пішли! — сказав Генріх і перший вийшов з номера. За ним Курт, а позаду гестапівці.
Біля під'їзду стояла велика, на сім місць, машина. Біля неї чекали ще два гестапівці. Побачивши Генріха, вони відразу сіли на переднє сидіння.
Фельдфебель відкрив задні двері і, відкинувши середні сидіння, жестом показав на них Генріхові і Куртові. Фельдфебель і унтер сіли на задніх сидіннях. Автомати вони тримали в руках.
«Схоже на арешт. А чи не зробив я помилки, погодившись їхати на допит?.. Але вже однаково пізно… Доведеться там вирішувати, як бути… А Курта шкода! Пропаде хлопець ні за що». Думки одна швидше другої виникали в голові. Страху не було. Була зібраність і така ж напруженість, як і вчора, коли він стояв біля буфету в ресторані і, дивлячись на годинник, розраховував хвилини.
Дорога до слідчого-гестапівця не зайняла й п'яти хвилин, а Генріхові здалося, що вони їхали надто довго.
Перед дверима кабінету слідчого стояв вартовий з автоматом. Курт хотів іти за Генріхом, але вартовий зупинив його.
Генріх увійшов один. У дверях він зупинився і швидким поглядом окинув просторий, розкішно умебльований кабінет.
«Звідси не втечеш!» — промайнуло в голові.
За великим письмовим столом у низькому кріслі сидів слідчий — майор Лемке, — це прізвище Генріх встиг прочитати на дверях. Він мовчки, не вітаючись, рукою вказав на крісло навпроти. Генріх сів. Якусь мить він і Лемке мовчки дивилися один на одного. Генріх навіть з цікавістю. Обличчя Лемке, вузьке і довге, несподівано закінчувалося вузеньким ротом з тоненькими смугами губ. Підборіддя не було. Замість нього йшов зріз, що переходив у шию. Великий кадик то піднімався до самого, здавалося, рота, то знову падав аж за високий комір коричневої сорочки. Майор палив дешеву сигару і постукував пальцями по столу. На одному з пальців тьмяно виблискував срібний перстень з черепом, на другому — великий золотий, вінчальний.
«І знайшлася ж така, що й за цю потвору заміж вийшла», — промайнуло в голові. Генріх посміхнувся. Йому раптом стало весело.
— Дозвольте закурити? — недбало запитав він слідчого.
Той мовчки підсунув коробку з сигарами.
— Я хотів би закурити свої!
Генріх зробив рух, щоб засунути руку в кишеню брюк, але відразу пролунало грізне майорове:
— Назад!
Лемке стояв за столом і пильно вдивлявся в глиб кабінету. Генріх озирнувся: великий дог, вишкіривши зуби, уставився на нього сторожким поглядом.
— Якщо цей пес буде в кабінеті, я не відповідатиму ні на одне ваше питання, — рішуче заявив Генріх.
— Це чому?
— Ненавиджу собак всіляких порід.
Лемке натиснув кнопку дзвоника.
— Забрати! — кинув він одне слово, кивнувши в бік дога.
Автоматник вивів пса. Генріх витяг пачку гаванських сигар і, не поспішаючи, закурив.
— Де ви берете гаванські сигари? — спокійно запитав Лемке.
— Сподіваюся, ви не для того мене розбудили вночі і в супроводі двох автоматників привезли сюди, щоб питати адресу, де дістати гаванські сигари?
Ліва щока майора смикнулася. Він сів.
— Вам відомо, що сталося вчора в ресторані «Савойя»?
— Не тільки відомо. Я на власні очі бачив наслідки вибуху. Але я відразу вийшов…
— Чому?
— Мені було неприємно дивитися на пролиту людську кров.
Обличчя Лемке перекосила презирлива посмішка:
— Гер обер-лейтенант весь час воює в тилу і вигляд крові…
Генріх сердито перервав його:
— За своє коротке життя, гер майор, я бачив крові куди більше ніж ви, запевняю вас…
«А чи варт так гостро»? — Відвернувшись, Генріх вже іншим тоном додав:
— Але то була ворожа кров, а тут наша…
— В цьому місті ви у відрядженні?
— Так.
— Скільки днів?
— Сьогодні восьмий.
— З якого дня ви обідаєте в ресторані «Савойя»?
— З другого дня.
— Хто вам його порекомендував?
— Я послав свого денщика дізнатися, де є хороший ресторан і йому хтось порекомендував «Савойю», — пригадав Генріх.
Перевірте, — спокійно кинув Лемке.
Гольдрінг здивовано глянув на нього.
Але слово «перевірте», виявляється, було сказано не йому, а тому лейтенантові, що вийшов з-за портьєри і зник за дверима.
«Вражає несподіванками! Ну що ж, буду чекати дальших», — подумав Генріх і посміхнувся. Лемке не зводив з нього погляду.
— О якій годині ви обідали?
— Завжди о першій.
— А закінчували?
— Коли як, залежно від апетиту і якості страв у ресторані.
— Коли ви залишили ресторан вчора, о якій годині?
— Не пам'ятаю.
— Де ви були під час вибуху?
— За кілька кроків від вхідних дверей, я йшов додому.
— У скільки хвилин на третю стався вибух?
— Не знаю, я не глянув на годинника. Але коли я прийшов до готелю, було без п'яти три.
Майор посміхнувся.
— А чи не здається вам, Гольдрінг…
— Гер фон Гольдрінг! — поправив його Генріх.
Лемке рвонувся на кріслі, ніби хотів підвестися, очі його, маленькі і злі, вп'ялися в Генріха. Той, не приховуючи свого презирства, дивився на Лемке.
«А може, вже досить гратися? Доведеться обмежитися майором і першими двома чи трьома, які кинуться на допомогу… А дві кулі треба лишити для себе… Запас не завадить!.. Ні, ще почекаю».
Генріх поклав на попільницю недокурену сигару і витяг з кишені нову.
«Хай звикне, що я часто посилаю руку до кишені!»
— Гер обер-лейтенант, здається, нервує? — в голосі Лемке звучить не іронія, а неприховане глузування.
— Не нервую, а лютую, — поправив Генріх.
— А чи не здається вам дивним, що офіцер, німецький офіцер, — підкреслив Лемке, — прибув на місце вибуху і забув глянути на годинника, хоч напевне знав, що це немаловажна подробиця.
— Я не сподівався, що буду єдиним джерелом, з якого ви сподіваєтеся дістати відомості про час вибуху.
— О ні, у нас джерел багато, принаймні більше, ніж ви гадаєте!
— Тим краще для вас.
— А для вас?
— Не чіпляйтеся до слів!
— Документи на стіл! — щосили вигукнув Лемке. стукнувши по столу.
«Кінець! Тепер саме час. Інакше можна запізнитися» Генріх, як і Лемке, підвівся з крісла, поклав сигару на попільницю і поволі розстебнув ґудзик мундира, щоб дістати документи.
«Коли він їх роздивлятиметься, буду стріляти», — вирішив він і сам здивувався, який він спокійний зараз, коли йому лишилося жити навіть не хвилини, а секунди.
Генріх витяг книжку і поклав її на стіл.
«Зараз, коли він над нею схилиться…»
Але Лемке, взявши документи, не став відразу ж їх розглядати. Обидва вони стояли один проти одного і, не приховуючи люті, дивилися один на одного.
Двері безшумно відкрилися, і на порозі з'явився той лейтенант, що виходив з-за портьєри. Лемке запитливо глянув на нього.
— Підтверджує! — тихо промовив той.
«Ще один кандидат у покійники… Доведеться почекати, коли він вийде з-за спини, хоча, якщо діяти швидко…»
— Лейтенант Гольдрінг, за віщо ви одержали залізного хреста другого ступеня?
— Не ваша справа!
«Тепер однаково… Хай цей лейтенант трохи все-таки підійде, тоді!»
— Перевірте документи, гер лейтенант! — сердито кинув Лемке.
Він, як і раніше, не зводив очей з Генріха, але тепер засунув руку в шухляду.
«Невже здогадався і взяв пістолет з шухляди?» — жахнувся Генріх.
Лейтенант підійшов до стола, взяв документи Гольдрінга і відійшов убік.
Генріх поклав руку в кишеню. Лемке здригнувся і весь напружився. Генріх спокійно витяг пачку сигар.
— Гер майор! Гер майор! — в голосі лейтенанта чулися і здивування, і переляк водночас.
— Що сталося? — на якусь мить відвернувся Лемке вбік. «Стріляти! Негайно стріляти! Але що це з лейтенантом?» Лейтенант, що перевіряв документи, мовчки подав розгорнуту книжку Гольдрінга майорові.
Там лежала фотографія генерал-майора військ СС Бертгольда з написом: «Генріху фон Гольдрінгу від батька».
— Гер генерал-майор Бертгольд ваш батько?
Очевидно, постріл, який мить тому хотів зробити Генріх, був би меншою несподіванкою, ніж ця фотографія.
— Це ваш батько?! — повторив приголомшений Лемке.
— Досить комедії! — Гольдрінг схопився, мов божевільний. Коробка з сигарами Лемке полетіла в куток кабінету. — На якій підставі ви будите мене серед ночі і тримаєте вже більше години на допиті?!
— Але, гер Гольдрінг…
— Ніяких «але». Негайно машину і відвезіть мене в готель. Завтра ж Бертгольд знатиме про це!
«Наступ! Тільки наступ! Одчайдушний і нестримний, як годиться юному синові гестапівського генерала».
— Але ж забитий оберст Гартнер був офіцером для доручень генерала Бертгольда, — пробелькотів Лемке.
— Без вас знаю!
«Так я можу відправити на той світ і своїх можливих родичів, — Генріх відчув, як безмежна, невимовна радість заповнює його всього… — А може, не варт передавати куті меду? Чорт з ними, з цими йолопами!»
— Але ж ми не знали цього! — втрутився лейтенант.
— Чарку коньяку! — Генріх впав у крісло. Йому здавалося, що ще мить і він на весь голос розрегочеться або заспіває свою улюблену пісню отут, у кабінеті гестапівського слідчого. Він прикрив долонею очі, щоб вони не виказали його радості.
— Гер барон! Гер барон! — почув він тихе і поштиве.
Генріх відвів руку. Перед ним стояв лейтенант і тримав у руках піднос і на ньому пляшку коньяку і кілька чарок. Пляшка була вже почата.
«А вони непоганий коньяк дудлять», — подумав Генріх, глянувши на етикетку.
Лейтенант налив. Генріх випив одним духом. Витяг пачку з сигарами і подав її лейтенантові. Той схопив сигару так поквапливо, що Генріх мусив зціпити зуби, щоб не розсміятися. Лемке, перехилившись через стіл, і собі взяв одну. Усі троє мовчки припалили від запальнички Генріха.
— От тепер, коли ви трохи заспокоїлися, гер обер-лейтенант фон Гольдрінг…
«А недавно я був для тебе просто Гольдрінг…»
— … Ви подумайте і зрозумійте нас. Вбивають таку персону, як оберст Гартнер, ви єдиний, хто вийшов з ресторану перед вибухом…
Задзвонив телефон.
— Це з Берліна! — майор кинувся до телефону. — Слухаю!.. Знову генерал Бертгольд! Він уже втретє дзвонить сьогодні, — прикривши трубку рукою, прошепотів Лемке. — На жаль, нічого нового…
Генріх простяг руку до трубки.
— Гер генерал-майор! З вами хоче говорити обер-лейтенант фон Гольдрінг. Так, він тут.
Лемке подав трубку Генріхові з такою поштивістю, ніби сам генерал сидів перед ним. Той взяв.
— Так, це я… у відрядженні. Чого тут і так пізно? — Гольдрінг глянув на майора і лейтенанта. Жестами, мімікою, очима ті благали — мовчи!
— Коли терористи вбивають офіцера для доручень мого батька, хіба я можу бути спокійний!.. Звісно, допоможу… А що з нею? Поцілуйте Лору від мене… І від брата і від нареченого, тільки не говоріть їй цього, я сам хочу сказати… До швидкого і бажаного побачення…
Генріх поклав трубку.
— Барон фон Гольдрінг! Я дуже прошу вас забути про це непорозуміння! — перепросився Лемке. — Думаю, що наше знайомство, так нещасливо почате…
— Воно дало мені нагоду порозмовляти з батьком, і це мене трохи компенсувало, — весело перебив його Генріх.
— А уявляєте, що було б з нами, коли б ви на кілька хвилин залишилися в ресторані? — сам жахаючись свого припущення, запитав Лемке.
— Ну, я стомився, накажіть подати машину.
— О, прошу! Але я сподіваюся, що ви не забудете своєї обіцянки допомогти нам.
— Чим зможу!
Ледь цокнувши шпорами, Генріх вклонився і вийшов. За чверть години він уже спав міцним сном.
МОНІКА ЇДЕ ДО БОНВІЛЯ
Запідозрити мадам Тарваль у пориваннях до високих ідеалів, а тим більше таких, які б вимагали від неї якихось матеріальних жертв, було не можна.
Ще так недавно коло її інтересів обмежувалось прагненням — якщо не розвинути, то принаймні втримати на досягнутому рівні готель і ресторан при ньому, які перейшли до неї від покійного чоловіка. І треба сказати, що вона проявила себе як достойна спадкоємиця і розпорядниця виконання волі небіжчика.
Правда, розквітові справи сприяла не тільки її господарська вправність, а й деякі специфічні умови. Річ у тому, що в Сан-Ремі, яке уславилось як курортне містечко, цілий рік, за винятком короткого часу пізньої осені, бувало багато приїжджих. Вони охоче користувалися готелем і кухнею мадам Тарваль, бо хазяйка вміла створити той затишок, який закріпив за її пансіонатом славу закладу порядного, майже сімейного характеру. Це враження, мабуть, посилювалось ще й тому, що двійко дітей мадам Тарваль — син Жан і донька Моніка — не просто вешталися під ногами відпочиваючих, а в міру своїх сил допомагали матері. Мадам Тарваль вважала: діти змалку повинні привчатися до думки, що ніщо в житті не дається дурно.