— Мамо!
— Ах, облиш! Перед бароном мені нема чого критися! Я так глибоко впевнена у вашій порядності, месьє Гольдрінг, що можу вам звіритися — це чоловік моєї сестри Луїзи, Андре Ренар.
— Він загинув, — поспішно додала Моніка.
— Не загинув, а зник невідомо куди. Розумієте…
— Месьє Генріху зовсім не цікаво знати, що сталось з кожним нашим родичем, — спробувала перервати матір дівчина.
— Якраз навпаки, — мене дуже зацікавила ця історія! Як це людина може зникнути невідомо куди?
— О, в наші часи! — мадам Тарваль журно похитала головою. — Уявіть, уночі до людини — не якоїсь там звичайної людини, а відомого інженера! — приїздять двоє з запискою від директора заводу, де він працює, забирають його з собою нібито для термінової консультації, і після цього людина зникає. Бідна Луїза мало не збожеволіла коли про все це дізналася. Подумайте, стільки лиха на одну голову: спочатку розлука з чоловіком, який мусить ховатися і до якого вона потай може приїздити лише раз у два-три місяці, потім повідомлення, що він зник, конфіскація майна… Вона сама, як дружина комуніста, тікає крадькома з Парижа!
— Мамо! — мало не простогнала Моніка, але мадам Тарваль, збуджена власною розповіддю, з упертістю людини, яка вирішила, незважаючи ні на що, висловитися до кінця, продовжувала:
— Я, звісно, теж за обережність і не наважилася взяти Луїзу до себе, навіть не листуюся з нею поштою, але поїхати колись на день до матері й сестри можу? Це не привернуло б уваги, адже вони живуть майже поруч — у селі Ла-Травельса! А Моніка сама там жодного разу не була і мені забороняє. Навіть усі фото бідолашного Андре знищила! Ну, як вам подобаються такі перестороги?
— Подобаються, — з притиском сказав Генріх.
— От бачиш, мамо!
— Я вам теж раджу до слушного часу відкласти побачення з сестрою і не їздити до того села… забув, як воно називається.
— Ла-Травельса, — підказала мадам Тарваль.
— Адже ви не знаєте, що сталося з Андре Ренаром. Можливо, його розшукують, зацікавляться родичами. Допомогти йому ви однаково не можете.
— Я вам казала, що я теж за обережність, але не гадала що справа може стояти так. Дякую, месьє, за пораду! Та їжте ж виноград, гляньте, яка чудова китиця!
— Не спокушайте мене, бо я і так у вас засидівся. А мені ще далеко їхати.
Попрощавшись з матір'ю і дочкою, Генріх вийшов. «Андре Ренар. Село Ла-Травельса», — повторював він у думках, спускаючись сходами.
ПОБАЧЕННЯ БІЛЯ ГІРСЬКОГО ОЗЕРА
— Гер обер-лейтенант фон Гольдрінг, дозвольте звернутися? — Курт схопився з стільця і виструнчився за всіма правилами статуту.
— Що це з вами, єфрейтор Курт Шмідт? Чому така офіціальність? Адже сторонніх, здається, нема.
Схвильований Курт слово в слово передав свою розмову з Міллером.
— А чому ти не сказав, що в моєму номері під час того, як ти розмовляв з Фельднером, була мадемуазель Моніка?
— Я вважав… я думав, що так буде краще!
— І добре зробив! Гестапо могло б потягти її на допит, а мадемуазель Моніка винна у нападі на поїзд приблизно так само, як ти — в оточенні Паулюса під Сталінградом. Напиши своїй матері, що у неї здогадливий син.
— Вона дуже радітиме з того, що ви мною задоволені, гер обер-лейтенант! Вона дуже шанує вас і в кожному листі просить передати привіт від неї, тільки я не наважувався вас турбувати. Якось ніяково..
— Ти і перед дівчатами так ніяковієш, Курт? Чи може, в тебе ще немає дівчини? А я збирався після війни погуляти на твоєму весіллі! Ти б мене запросив, я сподіваюся? Бачу, бачу, що запросиш! А тепер слухай мене уважно: приготуй машину…
— Готова!
— Почепи завісочки на вікна, щоб не видно було, скільки людей їде і хто саме сидить у машині, візьми свій і мій автомати. Їжі візьмеш не на день, як я казав, а днів на два. Щоб було досить патронів! Май на увазі, що ми їдемо на дуже важку операцію, можливо, доведеться прийняти бій.
— Дозвольте взяти пару гранат?
— Не завадить. Збирайся!
Власне, плану дій у Генріха не було. Все залежатиме від обстановки на місці і від того, справдяться чи ні його припущення. Те, що Поль Шеньє і Андре Ренар — одна особа, цілком ясно. А от немає твердої впевненості, що втікач знаходиться саме в Ла-Травельса! Хоча, з другого боку, йому нікуди більше й подітися. Тут він найкраще знає місцевість, тут його не побояться тимчасово сховати, поки зуміють переправити в надійніше місце. А небезпека бути впізнаним — не більша, ніж деінде. Луїзу знають, як мадам Ренар, ніхто й не здогадається зв'язати її ім'я з ім'ям Шеньє.
Генріх розгорнув карту. Ла-Травельса — невеличке село, кілометрів за тридцять п'ять на захід від Сан-Ремі. Таким чином, навіть не поспішаючи, можна о п'ятнадцятій годині бути там. Село осторонь від траси, воєнних об'єктів там нема. Нема, отже, й німецького гарнізону.
— Поїхали, Курт! — весело промовив Генріх, сівши поруч денщика.
Курт дав газ, стрілка спідометра почала підніматися все вище. Але вже за кілометр від Сан-Ремі швидкість довелось зменшити. Дорога пішла вгору і була дуже покручена, до того ж давно ремонтувалася. Глибокі, наповнені дощовою водою бакаї зяяли між камінням бруку, і машину раз у раз обдавало брудними бризками. Куртові кілька разів довелось вилазити з машини і протирати ганчіркою вітрове скло, бо «двірники» лише розмазували брудні патьоки.
Лише о пів на четверту дісталися до Ла-Травельса. Генріха вразили своєрідна краса цього гірського села, мальовничого навіть зараз, похмурого осіннього дня. Невеличкі чепурні будиночки півколом витягнулися вздовж східного берега довгастого озера. І так само півколом лягла неширока єдина вулиця села. Обсаджена з обох боків розлогими деревами, вона скидалася на зелений тунель, що біг по самому берегу озера, щоб далі сховатися у нетрях стрімкої, навислої над водою скелі. За цією скелею здіймалася інша, ще вища. На протилежному боці озера скелі нагромаджувалися в хаотичному безладді, немов ота висока гора, що височіла ззаду, невпинно на них насувалася і трощила все на своєму шляху.
Генріх наказав Куртові під'їхати до мерії і лише тут згадав, що не знає прізвище матері мадам Тарваль. Виходить, доведеться розпитувати! Це аж ніяк не входило в його плани, але відступати вже було пізно.
— Доброго здоров'я! — першим привітався Генріх до старого, який сидів за столом і щось писав.
— Бонжур, месьє! — похмуро відповів старий і скоса позирнув на Генріха.
— Ви мер Ла-Травельса?
— На жаль, я.
— Мені треба підшукати приміщення для майбутньої німецької комендатури.
Старий тяжко зітхнув.
— Чи не вкажете мені будинок, де жили комуністи або зараз живуть їх сім'ї?
— Я не знаю, хто в якій партії був. Такої регістрації в мене немає.
— А організація французької націонал-соціалістичної партії у вас є?
— Та приїхав тут один, крутиться по селу. Он вже побачив, що ви приїхали, біжить!
Справді, вулицею села біг чоловік, на ходу застібаючи плаща.
— Він місцевий? — запитав Генріх.
— Та місцевий. Батько такою порядною людиною був… — Мер глянув на Генріха і, очевидно, зрозумів, що сказав зайве. — Батько його помер на тому тижні, так він приїхав вводитись у володіння.
З порога почулося нацистське привітання. Генріх відповів.
Єдиний представник націонал-соціалістичної партії Франції в Ла-Травельса був молодиком років тридцяти. Зсунутий на потилицю великий капелюх давав змогу кожному бачити, що месьє Базель, як він відрекомендувався, носив таку ж зачіску, як і Гітлер, а коротко підстрижені темні вуса під довгим, кумедно вигнутим носом скидалися на чорну жирну крапку, поставлену під знаком запитання.
— Мені треба поговорити з вами, — кинув Генріх новоприбулому.
— Ви хочете сказати, поговорити тет-а-тет? Так я вас зрозумів?
— Я піду, можете говорити скільки завгодно і про що завгодно, — ні до кого не звертаючись, промовив старий і, накинувши на плечі благеньке пальто, вийшов з кімнати, яка гучно іменувалася мерією.
— Дуже непевна людина мер! Але я до нього доберуся! Вірите, до того важко…
— Мене це не цікавить, — перервав Базеля Генріх. — Мені треба якнайшвидше підшукати приміщення для німецької комендатури.
— В Ла-Травельса буде німецька комендатура? — зрадів Базель. — Яка приємна новина! Уявіть, я мусив виїхати з рідного села тільки тому, що тут чесні французи не мають змоги спокійно жити. Довелося залишити рідну домівку і переїхати до Понтея.
— А ви давно звідти?
— З тиждень.
— Я чув, що там макі підстрелили нашого офіцера?
— На жаль, це так. Це сталося в день мого від'їзду. Ці макі справжні розбишаки. Ви думаєте, їх немає тут? У моєму будинку не лишилося жодної цілої шибки…
— Мені потрібне приміщення для комендатури, — нагадав Генріх.
— То візьміть мій будинок! Після смерті батька я в ньому живу один, і з радістю…
— Чесних французів ми не кривдимо. Напевно, тут є якісь підозрілі люди, сім'ї комуністів, наприклад.
Базель замислився, прикусивши кінчик жовтого від тютюну пальця. Ніс його тепер ще більше скидався на знак запитання.
— Є! Можете вибирати! — нарешті радо вигукнув він, витяг з кишені маленьку книжечку і, розгорнувши її, сів біля стола. — Одинадцять подвір'їв.
— Ви з власної ініціативи склали цей список? — ніби між іншим запитав Генріх.
— Я виконую доручення одної вашої установи, — самозадоволено промовив Базель, трохи притишивши голос. — Правда, мені доручено стежити за жителями Понтея, але оскільки я тут, то я вважаю своїм святим обов'язком…
— Ну, давайте, хто там у вас в списку?
— Олів'є Арну — чомусь пішов з села невідомо куди.
— Далі!
— Троє пішли добровольцями на війну і не повернулися досі. Їх прізвища…
— Далі!
— Ага, ось те, що треба! Син старого Готарда брав участь у страйку залізничників у Ліоні. Це, правда, було до війни, але я маю підозру, що він комуніст.
— Ще хто?
— З трьох дворів пішли молоді хлопці. Рідні кажуть, що на заробітки до Бонвіля, але я не вірю.
— Це все?
— Проти двох маю підозру, що вони вибили шибки в моєму будинку.
— Погано працюєте, чорт забери! Маю підозру… чомусь пішов з села… Факти мені потрібні, конкретні факти, а не ваші розмірковування про те, хто у вас побив шибки!
— Месьє офіцер, я ж тут усього тиждень… і зважте, що я з власної ініціативи… — Палець Базеля, яким він водив по рядках записної книжки, з чорним від запеченої крові нігтем, тремтів. — Ось ще одна дуже підозріла особа — мадам Матран.
— Вона теж била ваші шибки? — глузливо запитав Генріх.
— Що ви! Вона ледве пересуваються! — не зрозумів іронії Базель. — Але в неї зараз живе дочка-парижанка.
— Ах, парижанка! І це вам, звичайно, здається підозрілим? — Генріх все так само насмішкувато посміхався, але серце в нього калатало від хвилювання: нарешті цей телепень повідомив щось варте уваги!
— Підозріле те, як вона себе поводить: каже, що чоловік загинув, а сама жалоби не носить, і мадам Матран теж, хоч вона у всьому дотримується старих звичаїв і дуже релігійна. Та й чутки про зятя мадам Матран — чоловіка Луїзи — ходили всілякі, ще коли вона жила в Парижі, говорили, ніби він комуніст. Цю оселю взяв на особливу прикмету.
— Комуніст? Це вже щось конкретне. А будинок у них великий?
— Як і всі тут, — на дві кімнати з кухнею. Але розташований він далеко — край села, під самісінькою скелею.
— Якраз зручне місце для спостережного пункту! Сідайте в машину, показуйте, де живе мадам Матран.
До оселі, де жила дочка з старою, довелось їхати кілометрів з півтора.
Нарешті під'їхали до невеличкого одноповерхового будиночка, що боком тулився до скелі.
— Ви, Базель, залишайтеся в машині, а ти, Курт, вийди. Генріх кинув погляд на вікна і побачив в одному з них перелякане обличчя старої жінки.
— Курт, — тихенько сказав Генріх, — коли я зайду, пильнуй, щоб з будинку ніхто не вийшов. Коли хто тікатиме — вистріли в повітря. Стріляти в людину категорично забороняю. Зрозумів?
— Так точно.
Генріх засунув руки в кишені плаща, стиснув там рукоять пістолета і попрямував до вхідних дверей.
Їх відкрила жінка років тридцяти п'яти, в якій Генріх відразу пізнав сестру мадам Тарваль. Він уклонився, але жінка мовчки відсторонилася, даючи німецькому офіцеру змогу пройти. В передпокої, крім вхідних, було ще двоє дверей. Генріх штовхнув ногою найближчі. Одного погляду було досить, щоб переконатися — в цій маленькій кухні нікого немає. На столі стояв немитий посуд.
«Три глибоких і три мілких тарілки», — відзначив про себе Генріх, штовхнув другі двері, так само не витягаючи рук із кишень. Кімната, куди він зайшов, була досить велика, з трьома вікнами на вулицю. В плетеному кріслі біля стіни, просто вікон сиділа бабуся. Вона тримала в руках панчохи і спиці для в’язання, але руки її так тремтіли, що спиці раз у раз дзенькали, чіпляючись одна об одну.
Мовчки пройшовшись по кімнаті, Генріх заглянув у другу — значно меншу, де стояло два ліжка. Одне з них було розкрите, подушка зім'ята.
— Хто ще живе тут? — запитав Генріх молодшу жінку
— Нас двоє.
— А хто спав на ліжкові вдень?
— Мама нездужає — час від часу їй треба відпочити Генріх глянув на стару і відвернувся: вона лише на мить звела на нього очі і немов обпекла його цим поглядом: стільки в ньому було спокійної зневаги і погорди людини, яка знає міру своїх сил і вирішила боротися до кінця.
— Я підшукую приміщення для комендатури.
Стара опустила руки на коліна і, закривши очі, відкинулася на спинку крісла. Тепер її пальці не тремтіли, але саме їх непорушна застиглість говорила про ту величезну напругу, з якою стара, квола жінка силкувалася не виказати свого хвилювання. Генріху непереможно хотілося нахилитися і поцілувати ці зморшкуваті руки. Але він знав, що не має зараз права навіть на ласкавий погляд, що заспокоїв би мадам Матран, принаймні зараз, поки він не дізнається чогось про Андре Ренара чи знайде його самого.
— Хіба ви не знайшли кращого приміщення, ніж наше? — Молода жінка встигла теж опанувати себе — її голос звучав іронічно.
— Скеля, що за вашим домом, дуже зручна для спостережного пункту. Крім цих двох кімнат і кухні, тут немає інших приміщень?
— Як бачите.
Генріх пильним поглядом окинув кімнату. Чому крісло старої стоїть так незручно? Не біля вікна чи в якомусь затишному куточку, як звичайно люблять сидіти старі люди, а посеред стіни, немов його поставлено отут навмисне, щоб щось затуляти. У гірських селищах, де будиночки звичайно туляться на невеличкому рівному клаптику землі або скелі і де доводиться заощаджувати кожен метр житлової площі, часто роблять стінні потайні шафи, але їх «таємницю» легко розкрити з першого погляду, бо дешевенькі обої по вирізу дверцят швидко стираються. Тут малюнок і колір обоїв рівний. Але це вгорі, а за кріслом… може, варт спробувати?
Швидко ступивши вперед, Генріх схопив крісло за поруччя, легко підняв його разом з старенькою, що в ньому сиділа, і опустив трохи далі від того місця, де воно стояло. Обидві жінки не встигли опам'ятатися. Та й сам Генріх не пам'ятав, як він вихопив пістолет, як натискав лівою рукою на якусь майже непомітну кнопку в стіні. Розумом він ще не осягнув своїх дій, не склав будь-якого плану, але відчував, що саме так він мусить діяти.
Дверцята розкрилися. В глибині шафи, притиснувшись до її задньої стінки, стояв мужчина…
Жінки скрикнули: молодша — розпачливо, старша — погрозливо. Так, стара жінка ступила вперед і загородила своїм тілом отвір у стіні.
— Виходьте! — не зважаючи на неї, тільки трохи вище піднявши пістолет, спокійно сказав Генріх.
Мужчина зробив рух і, прикусивши губу, застогнав. Тепер і молодша зірвалася з місця. Кинувшись до чоловіка, вона підхопила його під руки і обережно довела до крісла, в якому хвилину тому сиділа її мати. На ліву ногу мужчина ступити не міг.
— Хто ви?
— Андре Ренар, інженер з Парижа.
— Чому ховалися?