— Бо приїздив сюди без перепустки. На ґанку почулися кроки.
Генріх мало не штовхнув Ренара назад у шафу. Захлопнувши дверцята, він притиснув до них крісло і сів у нього, витягнувши вперед ноги і помахуючи стеком.
У двері постукали. Увійшов Базель.
— Месьє офіцер, я можу йти? — запитав він з порога.
— Гукніть мого денщика!
За мить Базель повернувся вже з Куртом.
— Курт, — промовив Генріх, натискаючи на кожне слово, — це людина з Понтею, і мені здається, що з месьє ми зустрічаємось не вперше. Ти мене зрозумів? А тепер відведи заарештованого в машину і пам'ятай — ти відповідаєш за нього головою.
— Месьє офіцер, тут якесь непорозуміння! — простогнав приголомшений несподіваним поворотом подій Базель. — Я… я…
Але Курт не дав йому скінчити — схопивши донощика за комір, він виволік його у передпокій, а звідти на ґанок.
— Замкніть двері! — наказав Генріх Луїзі.
Нічого не розуміючи, та машинально повернула ключ у замку. Тим часом Генріх знов відкрив дверцята шафи.
— Месьє Ренар, — сказав він владно. — У нас з вами дуже мало часу, а тому не будемо його гаяти. Прошу вас пройти в ту кімнату, а дами хай лишаються тут. Заспокойте їх і накажіть пильно стежити, щоб ніхто нам не завадив.
Андре Ренар хитнув головою у бік дружини і тещі і мовчки поплигав на одній нозі у суміжну кімнату.
Генріх пройшов слідом і щільно причинив двері.
— Я вас слухаю, месьє офіцер! — спокійно сказав він. Генріх мовчки витяг з кишені фотокартку Поля Шеньє.
— Пізнаєте?
Жоден м'яз на виснаженому обличчі Андре Ренара не здригнувся, лише очі, що горіли досі якоюсь гарячковою напругою, раптом пригасли, як у людини, яка відчула смертельну втому.
— Ви прийшли мене арештувати? Навіщо тоді вся ця комедія? Чи, може, ви ще не переконались остаточно, що перед вами Поль Шеньє? В'язень номер…
Андре Ренар закотив рукав сорочки і з викликом глянув на Генріха, простягнувши вперед ліву руку. На внутрішній стороні передпліччя, впродовж його чорніли наколоті цифри: 2948.
— Я рискую головою, граючи цю, як ви кажете, комедію! Сподіваюсь, ви розумієте, що цю фотокартку мені вручено не для того, щоб нею милуватися? До речі, застерігаю: такі фото мають всі офіцери, що командують загонами, кинутими на розшуки Поля Шеньє. Я, звичайно, маю цілковиту змогу його арештувати, але цього не зроблю. А щоб ви переконалися, що я прийшов до вас розмовляти, як рівний з рівним, — візьміть! — Генріх поклав перед співрозмовником свій пістолет. — Не бійтеся, беріть. Перевірте, чи заряджений. Ну, от так. Тепер ви озброєні і в разі чого можете захищатись. Адже я певен — ви скоріше згодитесь на негайну смерть на волі, ніж на конання під землею.
— Краще вмерти стоячи, ніж жити на колінах!
— Як сказала Долорес Ібаррурі?
На устах Андре Ренара вперше промайнула посмішка. Він зробив рух, немов хотів потиснути руку свого співрозмовника. Та раптом тінь недовіри знову промайнула в його очах.
— Я не знаю, хто ви, а на вас оцей мундир. І, признатися, не розумію, чого ви від мене хочете.
— Дізнатися про таємницю підземного заводу!
— Де в мене гарантія, що ці відомості підуть на добро, а не на зло мого народу?
— Гарантія — здоровий глузд! Не для німецького ж командування, краще нас з вами обізнаного, я хочу їх дістати.
— Тоді для кого ж?
— Вам не здається, що це запитання наївне? Що я не можу на нього відповісти, коли б навіть дуже хотів?
«Він має рацію, — подумав Андре Ренар. — Для німецького командування ці відомості, справді, ні до чого. Отже, коли вони не для ворога, виходить, для друга. Хай невідомого, але друга. Припустимо, я їх скажу йому. Вони обернуться проти німців, можливо, врятують і тих нещасних, що конають під землею. Змовчу… Мене можуть впіймати, і тоді жодна людина в світі не дізнається про те, про що знаю я!»
— Пам'ятайте: у нас мало часу. Вам треба подбати про свою безпеку, та я і не хочу накладати своєю головою — адже до села може завітати цілий загін, всі дільниці розподілено між окремими військовими частинами. Коли мене знайдуть за мирною розмовою з вами…
— Стривайте, у вас може бути ще один хід — дізнатися, хто допоміг мені організувати втечу!
— Я про це вас не запитую і слова!
— Гм… схоже, на те, що ви розбили всі мої аргументи проти. Ну, що ж, я готовий розповісти все, що знаю. Слухайте!
* * *
Обидві жінки разом зробили крок уперед, коли двері маленької кімнати розчинилися і на порозі з'явилися Андре Ренар і німецький офіцер. Жодна з них не сказала ні слова, тільки запитувала очима: як?
Андре Ренар весело посміхнувся. Так само весело посміхався і німецький офіцер. І лише тепер настав час розрядки страшної напруги чекання. Охопивши шию чоловіка руками, Луїза голосно розридалася. Стара безсило впала в крісло, її голова і руки дрібно тремтіли.
— Я мушу попросити пробачення у дам, — схвильовано сказав Генріх. — Єдине, моє виправдання в тому, що так вийшло не з моєї злої волі. І, як бачите, все склалося якнайкраще.
— О месьє! Ми поводимо себе з мамою зовсім непристойно, але радість, кажуть, не вбиває! Я зустріла вас, як ворога, посидьте з нами трохи, як друг!
— Я хотів би цього зараз найбільше, але і так затримався довше, ніж передбачав. До того ж не забувайте, у машині сидить ота мерзота — Базель! Я мушу його відвезти в Сан-Ремі і там затримати, поки месьє Андре не опиниться у цілком безпечному місці.
— Луїза вже налагодила зв'язки, і сьогодні вночі, найпізніше завтра, за мною приїдуть друзі.
— Пістолет, який я вам дав, залишіть у себе. Це мій запасний, а вам стане в пригоді. Про всяк випадок візьміть гроші.
— Не треба…
— Вони вам теж здадуться. Розглядайте їх як своєрідну зброю. А тепер останнє: жодна людина, навіть найближчі ваші друзі, не повинні знати про нашу зустріч і про нашу розмову!
— Можете покластися на моє слово. За дружину і нашу стареньку я теж ручуся!
— О месьє, невже ви не вип'єте з нами вина? — вигукнула мадам Матран. — Я розумію, що ви поспішаєте, але це не забере багато часу!
— Мені доведеться вести машину самому, бо мій денщик наглядатиме за арештованим. А поночі, та ще після вина…
— Тоді зачекайте лише одну хвилинку!
Стара жінка, з несподіваною для її років швидкістю, підбігла до комода і витягла з нього якусь скриньку. В ній вона, певно, зберігала свої сувеніри, бо тут лежали пачки пожовклих, дбайливо перев'язаних листів, засохла гілочка флердоранжу, білі, мабуть, ще вінчальні рукавички. З-під самого споду мадам Матран витягла стару, добре прокурену люльку. Хвилину вона тримала її в руках і ніби обмацувала пестливим дотиком тремтячих пальців. Потім легенько торкнулася устами прокуреного дерева і простягла люльку Генріху.
— Я хочу подарувати вам, месьє, найбільшу коштовність, яку маю. Це люлька мого батька. Він був благородною і мужньою людиною і помер, як людина мужня і благородна, захищаючи Комуну на барикадах. Не відмовте мені, месьє, я дарую від щирого серця, а такий дарунок завжди приносить щастя!
— Я зберігатиму її не лише як пам'ятку, а й як священну реліквію, — серйозно сказав Генріх. — І дозвольте мені поцілувати вас, мадам Матран. Без церемоній, як син цілує матір.
Генріх поцілував зморшкуваті щоки старенької жінки і відчув, як стислося його серце. Чи торкнеться він колись отак обличчя свого батька? І мадам Матран, мабуть, зрозуміла, що коїться в його серці.
— Ви колись розкажете про мене, стару французьку жінку, своїй матері, месьє, — сказала вона, витираючи сльози. — Скажіть їй, що я благословила вас, як сина.
— І про те, месьє, що ви мені повернули життя, — тихо додала Луїза.
— Ну, а тепер прощавайте ви, Андре! Напевне, ніколи ми з вами не побачимось!
— Так я і не дізнаюсь, хто ви?
— Друг!
— Тоді прощай, друже!
Андре і Генріх обнялись і поцілувалися.
На зворотному шляху до Сан-Ремі Генріх вів машину на великій швидкості. Тепер, коли в кишені лежали, нарешті, такі важливі дані про підземний завод, не можна було гаяти й хвилини.
— Ну, як сьогодні? — з надією запитав Міллер, коли Генріх подзвонив йому з свого номера.
— На жаль, не можу порадувати. Тільки й того, що здається, спіймав того макі, який в мене стріляв.
— А де ж він?
— Курт зараз вам його приставить. Гадаю, що я не помилився, хоча всяк буває. Потримайте його кілька днів, щоб добре настрахався, а потім допитайте.
— У мене він признається! — впевнено гукнув Міллер у трубку.
… А за кілька днів таємницю оптичних приладів для автоматичного прицілювання при бомбометанні з повітря почали вивчати за тисячі кілометрів від Проклятої долини.
МІЛЛЕР ОДЕРЖУЄ ПРЕМІЮ
Генерал Еверс не ніс відповідальності за успіх розшуків Поля Шеньє. Його обов'язки в цьому випадку обмежились тим, що він надав у розпорядження Міллера певну кількість солдатів і офіцерів. Адже загони, що провадили розшуки, не подавали рапортів про наслідки операцій до штабу дивізії, не одержували звідти вказівок. Все це робила служба СД, тобто Міллер. Спочатку вважали, що розшуки триватимуть день-два, та ось уже минуло чотири доби, а на жоден слід Поля Шеньє ніхто не натрапив. Еверс десь у глибині душі радів з цього. Й не тому, звісно, що він хоч трохи співчував втікачеві. Навпаки! Генерал розумів, якої колосальної шкоди завдасть фатерландові Шеньє, коли тому пощастить викрити таємницю підземного заводу. Коли б утікач потрапив до рук Еверса, він, не вагаючись, пристрелив би його. Але невдачі есесівців і Міллера якоюсь мірою компенсували почуття образи, яке відчув генерал, коли виявилось, що йому не довіряють. Так, саме втеча Поля Шеньє відкрила генералові очі на те, що від нього не тільки приховували справжнє місцерозташування підземного заводу, а не назвали його навіть тепер, коли вдалися до нього по допомогу у розшуках. Не сказали навіть того, що ж, власне, виробляє завод.
Це була образа. Незаслужена і тим дошкульніша.
Припало так, що саме в цей час прийшла і відповідь на його рапорт про надання відпустки, написаний тої пам'ятної ночі, коли він вперше дізнався про оточення великої групи німецьких військ під Сталінградом. У відповіді недвозначно писалося про несвоєчасність не тільки відпустки, а й подання рапорту про неї, оскільки «обставини викликали додаткові утруднення для розквартированих у Франції дивізій корпусу». Це звучало, як догана. І Еверс мусив проковтнути цю пілюлю, ніби не зрозумівши натяку.
А вісті з Східного фронту ставали все більш невтішними, і все незрозумілішим було тлумачення подій геббельсівською пропагандою. Якщо спочатку автори численних оглядів, захлинаючись від захоплення, писали про успіхи ударної групи Манштейна, що поспішала на допомогу оточеним арміям, то тепер вони соромливо уникали навіть згадувати про цю групу і з таким же захопленням вихваляли мужність і стійкість оточених військ. Але підозрілі замовчування і галасливі вихваляння могли одурити багатьох, тільки не генерала Еверса.
І в цей час, коли треба діяти, вишукуючи шляхи до порятунку фатерланду, він змушений спокійно сидіти в далекому французькому містечку і задовольнятися суперечливими повідомленнями про стан на східних фронтах. Так, дуже суперечливими! Московське радіо сповіщало про успішний початок наступу своїх військ на північному Кавказі, в районі Ленінграда, а зведення гітлерівської ставки обмежувалися невиразними скоромовками про «вирівнювання лінії фронтів».
Всі думки генерала були там, на Сході, де вирішувалася доля Німеччини, а тим часом він мусив сидіти в тилу і вести «малу війну», у якій дуже часто не знаєш навіть втрат ворога, але можеш точно, щодня, підрахувати свої.
А ці втрати ставали дедалі більшими. Після початку розшуків Поля Шеньє в районі розташування дивізії настав спокій: жодного пострілу, жодного нападу макі на німецьких солдатів! Складалося враження, що цей спокій сталий — важко було повірити, що макі зможуть прорватися через заслони есесівських частин, які блокували всі шляхи і перевали. Але перепочинок тривав недовго. Вже третьої ночі після початку розшуків макі підстрелили шістнадцять солдатів і чотири офіцери. А ще через день вчинили досить зухвалий наскок на валку машин, що прямувала до підземного заводу. Відтоді макі все збільшували свою активність, і генералові щодня доводилось підписувати рапорти про події в районі розташування дивізії. Це, звичайно, не могло не привернути уваги командування корпусу. Генералові довелося мало не виправдуватись. В одному з рапортів він написав одверто і прямо, що активність макі залежить не від його, Еверса, нерозпорядливості, а від подій на Східному фронті. Правда, він відразу ж пожалкував, що висловився так необережно, і це почуття невдоволення самим собою не залишало його протягом всього вечора. А другого дня воно ще посилилось — з штабу корпусу надійшло повідомлення, що до Сан-Ремі, можливо, завітає представник вищого командування.
В інший час Еверс віддав би розпорядження приготуватися до зустрічі начальства, повідомив би про це командирів полків, загалом вжив би всіх заходів, щоб гідно зустріти гостя. Але цього разу він тільки незадоволено поморщився і сховав повідомлення до шухляди свого письмового стола, не показавши його навіть начальникові штабу і своєму ад'ютантові.
Але до Сан-Ремі прибув не просто представник ставки, а сам генерал-фельдмаршал Денус. На таку приємну зустріч Еверс аж ніяк не сподівався. Денус був його вчителем, а головне, майже однодумцем. Правда, він не висловлював своїх поглядів у пресі, як це колись необережно зробив його учень, але в особистій розмові з Еверсом напередодні війни на Сході дав йому зрозуміти, що він цілком поділяє його точку зору і не вірить у можливість блискавичної поразки Росії, особливо в умовах війни на два фронти. Ось чому так зрадів Еверс, коли несподівано на порозі його кабінету з'явилася знайома постать фельдмаршала. І радість його ще збільшилась, коли, після коротких офіціальних привітань, той просто, по-приятельськи сказав:
— Приїхав до тебе на день-два відпочити. Так що не стомлюй мене поїздками та оглядами!
— Я буду радий створити умови для такого відпочинку і вважатиму за щастя, коли мій дорогий гість і вчитель погодиться зупинитися в моїй віллі! — Еверс уклонився, притиснувши до грудей руку.
— З охотою приймаю запрошення, але сам жити не хочу. Сподіваюсь, там вистачить місця для нас двох?
— Якщо вас задовольнить другий поверх з п'яти кімнат…
— Мені досить буде й двох. Але щоб ти був поруч. На старість особливо гостро відчуваєш самотність. А ад'ютанти набридли…
У голосі Денуса вчувалися буркотливі, навіть трохи плаксиві нотки немічного старика, хоч на вигляд фельдмаршал здавався ще міцним і здоровим. Еверс запропонував викликати машину.
— Ні, ні, — заперечив Денус, — коли твоя вілла, як ти кажеш, недалеко, то я залюбки пройдуся пішки. Мені набридли авто, літаки і загалом механізовані засоби пересування. Не будь війни, я б з задоволенням забрався у такий ведмежий закуток, де про них і не чули.
— Але зараз іде сніг, екселенц! — зауважив Еверс. Денус глянув у широке вікно:
— А я так мріяв відігріти старі кості! Мені казали, що тут ніколи не буває снігу. У тебе на віллі принаймні тепло?
— Я накажу затопити камін.
Цілий день Денус відлежувався в ліжку, навіть не читав, а тільки перегортав нові ілюстровані журнали. За вечерею гість, крім чарки коньяку, нічого не випив, а з усіх страв, поданих на стіл, покуштував тільки риби. Розмова теж точилася мляво, як не намагався Еверс навернути її на тему, яка найбільш його зараз цікавила.
Почуття розчарування охопило Еверса. Він так сподівався на щиру відверту розмову, а фельдмаршал чомусь ніби уникає її. Може, ще не відпочив з дороги? Чи заважає покоївка, яка часом входить до їдальні, щоб внести нову страву або замінити тарілки? Еверс наказав присунути крісла поближче до каміна і відпустив служницю. Тепер гість і хазяїн лишилися сам на сам, ніщо їм більше не заважало. Навпаки, і полум'я каміна, і присмерк у кімнаті, і добрі сигари — все настроювало на інтимний лад. І Денус, справді, почав розмову.