— Якої ти думки, Германе, про події на Східному фронті? — запитав він руба.
Еверс не став ухилятись від прямої відповіді. Він надто довго був позбавлений товариства, в якому міг би вільно висловлювати свої думки, щоб мовчати тепер, коли випала така хороша нагода звіритися людині розумній і розсудливій.
Денус його не переривав. Примруживши очі, він дивився на вогонь і час від часу кивав головою на знак своєї згоди з словами генерала.
Єдиного не насмілився сказати Еверс прямо — своєї думки, що порятунок Німеччини можливий тільки за умови ліквідації фюрера.
— Так ти гадаєш, що вихід тільки в негайному примиренні з нашими противниками на Західному фронті і в Африці?
— Яв цьому твердо переконаний.
— Але Англія і США на це не підуть.
— Це ще невідомо.
— Аз якою метою, на твою думку, полетів Гесс у свій час до Англії?
Еверс мовчав, хоч відповідь і бриніла у нього на устах — чи не припуститься він знов непоправної помилки? Адже фельдмаршал ще не висловив свого ставлення до подій! Денус зрозумів його вагання і прийшов на допомогу.
— Єфрейтор надто скомпрометував себе перед усім світом, щоб уряди Англії і США погодились розпочати з ним будь-які серйозні переговори…
Запала мовчанка. Дуже коротка, бо Денус відразу її перервав:
— Потрібна інша людина, і я, власне, приїхав до тебе не для того, щоб відпочивати…
Дорого дав би Міллер, щоб почути бодай одну фразу з тої розмови, яка відбулася перед каміном на віллі генерала Еверса між господарем дому і його гостем, генерал-фельдмаршалом Денусом, одним з найстаріших генералів гітлерівської армії.
Але начальника служби СД у цей час не було навіть в Сан-Ремі. Він думав зараз не про порятунок Німеччини, а про порятунок власної персони. І, як це не дивно, шукав цього порятунку на дні гірської річки, яку ретельно обстежували під особистим його керівництвом.
Звістка, що Міллер підстрелив якогось невідомого у тюремному одязі, схвилювала всіх, хто брав участь у розшуках Поля Шеньє. Скидалося на те, що куля начальника СД влучила саме в цього небезпечного злочинця. За розповіддю самого Міллера сталося так: повертаючись учора надвечір з одного гірського селища, він трохи збочив з стежки і в чагарнику за однією з скель помітив чиюсь невиразну постать. Ще не певний того, що він натрапив на слід втікача, Міллер про всяк випадок вихопив пістолет, і тоді з-за скелі вискочила людина в тюремному одязі і кинулася до річки. Спіймати невідомого живим Міллер не міг, бо скеля була близько берега і втікач встиг стрибнути у воду. Лишалося одне — стріляти! Але в напівтемряві поцілити було важко, і Міллеру довелося розрядити весь свій автоматичний пістолет, поки йому пощастило поранити чи вбити злочинця. Так чи так, а він пірнув у воду і на поверхню більше не виплив.
На місце події негайно було викликано групу солдатів.
Метр за метром вони обмацували баграми дно річки, але тіла втікача не знайшли — швидка течія віднесла його, мабуть, значно далі від того місця, де невідомий пішов на дно. З настанням ранку розшуки довелося розпочати заново і в значно ширшому масштабі. Кілька спеціальних команд провадили їх одночасно в різних місцях, вниз по течії. Міллер сам керував роботою всіх груп, навіть спав у машині, незважаючи на негоду. Але бурхлива гірська річка ніби насміялася з нього, вирвавши здобич з-під самого носа.
Розшуки тіла тривали вже шостий день, і офіцери в інтимних розмовах все частіше висловлювали припущення, що Міллер «кинув кінці у воду». Як же були здивовані всі, коли на сьомий день стало відомо, що тіло знайдено.
До Сан-Ремі негайно прибув той самий есесівський офіцер в чині оберста, який виступав на нараді у генерала Еверса, а за ним ще якийсь чоловік у цивільному. Обидва відразу виїхали на місце, де було знайдено труп.
Попередній його огляд підтвердив припущення, що це Поль Шеньє. Правда, швидка течія бурхливої річки дуже побила тіло утопленика об кам'янисте дно, особливо незахищене одягом обличчя. Понівечене ударами важких валунів і розпухле від довгочасного перебування у воді, воно було настільки деформоване, що потреба у звірці його з фото Поля Шеньє відразу відпала. З цієї ж причини непридатними стали і дактилоскопічні знімки, привезені оберстом, — їх так само не можна було звірити з відбитками пальців утопленика. Але один незаперечний доказ все ж наводив на думку, що Міллер підстрелив саме втікача з підземного заводу — номер 2948 був добре помітний на руці трупа. Таким саме номером у свій час було затавровано в'язня підземного заводу — Поля Шеньє. А тюремний одяг, тотожний з тим, який носили полонені на заводі, тільки підтверджував думку, що злочинця, хоч і мертвого, а спіймано.
Деякий сумнів у цивільного викликало лише те, що одяг на утопленику був надто поношений — за даними заводу, Поля Шеньє, коли той взявся за вивчення креслень, переодягли в усе нове. Але Міллер нагадав, що втікачеві багато днів довелося лазити по горах і проваллях, і цивільний погодився — за таких обставин одяг міг не те що приноситися, а й подертися на клапті.
Все ж для остаточного впізнання особи забитого і складання про це офіціального протоколу вирішено було створити спеціальну комісію. До її складу, крім згаданих уже есесівського офіцера і людини в цивільному, ввійшли Міллер і представник штабу дивізії Генріх фон Гольдрінг.
У похмурому настрої виїхав Генріх на місце збору комісії. Всі дні, поки тривали розшуки тіла, він нервував не менше самого Міллера. А що, коли це справді Поль Шеньє, тобто Андре Ренар? Невже макі не зуміли провести його в гори? Дуже дивно! А особливо дивно те, що на втікачеві тюремний одяг. Це вже зовсім незрозуміло. Коли Генріх бачився з Ренаром в Ла-Травельса, на Андре була спідня сорочка і піжамні брюки. А може, це йому тільки так здалося? Може, оті смугасті штани були часткою тюремного одягу? Може, макі не встигли прийти вчасно, і Андре довелося рятуватися, не встигнувши навіть переодягнутися? Треба було ще раз поїхати в Ла-Травельса, щоб самому впевнитись, що Андре Ренар у безпеці. Генріх не зробив цього з обережності і, виходить, припустився помилки. А за це сплатив Андре Ренар, який так йому допоміг, чудесна, мужня людина.
Ще здалеку Генріх побачив купку людей на березі річки. Очевидно, члени комісії вже зібралися. Треба було б поспішити, а ноги немов налилися свинцем, та й серце шалено калатає. Ні, він ітиме поволі, аж поки його обличчя не набере звичайного безтурботного вигляду. До речі, барон фон Гольдрінг і не повинен дуже поспішати. Хай відчують члени комісії, що він не абихто, а син самого Бертгольда.
Члени комісії, справді, зустріли його поштиво — на таку поштивість аж ніяк не міг розраховувати звичайний обер-лейтенант! — і відразу приступили до огляду трупа. Разом з усіма схилився над утоплеником і Генріх. Зріст такий же, як у Андре, обличчя не впізнати, таке воно побите і пошматоване… номер на руці той же, що був і в Андре: 2948! Стривай, стривай, щось у цьому номері не так… Ну, звичайно ж! У Андре він був витатуйований ближче до зап'ястя, та й малюнок цифр виглядав інакше — не було тої маленької петельки на цифрі два!
Так виходить…
Генріх нахилився ще нижче, і його погляд упав на праву руку утопленика, випростану долонею вниз вздовж тіла. Чорний ніготь, під яким запеклася кров! Таким саме нігтем водив по списку підозрілих з його погляду осіб отой донощик з Ла-Травельса, якого він передав начальнику служби СД.
«Так ось чому Міллер не сповістив про наслідки допиту Базеля!»
Генріх глянув на Міллера і зустрівся з його настороженим поглядом. «Ні, треба не виказувати того, що я все зрозумів! Принаймні зараз, інакше члени комісії помітять занепокоєння начальника служби СД!» — промайнуло в голові Генріха, і він, привітно посміхаючись підійшов, до героя сьогоднішнього дня:
— Дозвольте вас щиро поздоровити, гер майор, з щасливим закінченням розшуків Шеньє!
Вираз тривоги зник з очей Міллера, на устах його заграла радісна посмішка.
Того ж таки дня, в казино, перед обідом, есесівець вручив начальнику служби СД п'ять тисяч марок за спійманого, хоч і неживого. Поля Шеньє. Пакет з офіціальним протоколом комісії ще перед цим був відправлений до Берліна, у штаб-квартиру.
— Чи не здається вам, Ганс, що я маю право розраховувати на хорошу вечерю за ваш рахунок? — трохи іронічно запитав Міллера Генріх, коли вони по обіді вийшли разом з казино.
— О, з радістю! І, можливо, за мною залишився якийсь борг — дуже прошу нагадати про нього, бо я кілька разів позичав у вас різні дрібні суми і не пам'ятаю, чи все сплатив.
Міллер чудово почував себе після одержання п'яти тисяч марок і ладен був розрахуватися з боргами, чого ніколи не робив.
— У мене дуже коротка пам'ять на такі дріб'язки, і я не пам'ятаю наших взаємних розрахунків. Крім останнього боргу
— Якого саме? — спокійно поцікавився Міллер.
— Моєї мовчанки.
Міллер зупинився. Обличчя його пополотніло.
— Пішли, пішли, Ганс! Адже ми друзі, а між друзями не повинно бути секретів. І мушу признатися, що я просто в захопленні від вашої винахідливості: підсунути Базеля замість Поля Шеньє!
Генріх відчув, як здригнулася рука Міллера, якого він узяв за лікоть.
— У мене для цього, признаюся, не вистачило б кмітливості… Та не хвилюйтеся ж, Ганс! Мені самому так набридло лазити по горах у розшуках цього невловимого Шеньє, і я дуже вдячний, що ви звільнили мене від цього неприємного обов'язку!
— Слухайте, Генріх, ви не можете сказати мені, як ви про це дізналися?
— Це моя таємниця, Ганс!
Якийсь час Міллер мовчав, ніби збираючись з думками.
— Я буду відвертішим, Генріх, і відкрию вам одну таємницю, яка безпосередньо стосується вас. Хочете?
— Вислухаю з великою увагою.
— Тобто не безпосередньо вас, а мадемуазель Моніки, за якою ви так упадаєте. Нам пощастило встановити, що за кілька днів перед нападом макі на поїзд із зброєю мадемуазель їздила до Бонвіля, побула там всього кілька годин і повернулася невідомо яким шляхом, бо поїздом, за нашими відомостями, не їхала. Крім того, ваш денщик, Курт Шмідт, знав номер поїзда і час його відправки з Бонвіля. Співставте ці два факти і скажіть — не здаються вони вам підозрілими? Генріх замислився, може, на одну мить і весело розсміявся.
— Дорогий Ганс! Якщо ваша служба СД і надалі так працюватиме, то я не гарантую вам прихильності вищого начальства, як би я не обстоював вас перед Бертгольдом. До таємниці, про яку ви мені щойно розповіли, додайте і такі подробиці: за два дні до свого від'їзду до Бонвіля мадемуазель Моніка одержала телеграму без підпису такого змісту: «Пам'ятайте про обіцянку». Якщо службі СД буде важко дізнатися, хто її надіслав, я можу сказати точно — Генріх фон Гольдрінг! Той же самий Гольдрінг за дві години після прибуття мадемуазель до Бонвіля виїхав на власній машині у напрямку на Сан-Ремі і на задньому сидінні віз ще одного пасажира, точніше, пасажирку. І цією пасажиркою була не хто інша, як мадемуазель Моніка… Про більш інтимні подробиці цієї таємниці, я сподіваюсь, ви не будете розпитувати?
У Міллера в цю мить було таке розгублене, навіть ображене обличчя, що Генріх розреготався.
— І все-таки я вам дуже вдячний, що ви мені про це розказали. Було б дуже прикро, коли б через мене у мадемуазель Моніки сталися якісь неприємності. Слово честі, я вам щиро вдячний!
— Радий, що все прояснилось так просто. А знаєте що, Генріх? Переходьте до служби СД! При ваших здібностях і зв'язках ви могли б зробити блискучу кар'єру! Ми б з вами чудово працювали. Згодьтеся, що і я вмію дещо робити!
— Я вже думав над цим, але боюся, що у мене не вистачить потрібної витримки. Особливо, коли зважити на вади мого характеру, які хоча й пояснюються молодістю, але від цього не стають меншими. Вам я можу сказати про них по секрету — люблю красивих жінок!
Тепер настала черга сміятися Міллеру.
— Ви гадаєте, що нова професія вам у цьому завадить? Любий Генріх, саме навпаки! Перша-ліпша жінка, що впаде вам в око, без жодного клопоту — ваша. Не треба витрачати часу на всілякі залицяння…
Міллер гидко підморгнув.
— Подумаю, подумаю, Ганс. Ця пропозиція, признатися, мене більше зацікавила, ніж ваша таємниця.
— О, в мене е ще одна, яка напевне вас вразить! Зайдемо до мене, і ви переконаєтесь, що я справжній ваш друг!
Обидва мовчки завернули в завулок, де в густому садку стояв особняк, в якому розмістилася служба СД.
У себе в кабінеті Міллер відімкнув сейф, взяв з полиці якусь папку, відшукав серед інших паперів невеличкий конверт і простягнув його Генріху.
Генріх недбало взяв конверт за кутик і кинув лінивий погляд на поштовий штамп.
— Монтефлер? Вам хтось пише з Монтефлер? Так це треба розуміти, Ганс?
— Не сказав би, що в цьому місці живе ваш друг!
— Можна і прочитати? Якщо, звісно, це не дуже довго!
— Півсторінки…
Знизавши плечима, Генріх витяг з конверта вчетверо складений аркушик і, розгорнувши його, насамперед глянув на підпис. Але лист був анонімний. Невідомий кореспондент більш-менш точно передавав обставини переходу Гольдрінга до німецьких військ і висловлював припущення, що саме він передав російському командуванню план операції «Залізний кулак», а можливо, і операції «Зелена прогулянка». Автор листа радив ще раз перевірити особу Гольдрінга.
Генріх глянув на дату. Листа було написано за кілька днів до його поїздки в Ліон. Отже, перевірка, якій його піддали в готелі в Шамбері, безумовно, була пов'язана з цим листом.
Вдруге перечитувати листа Генріх не став, щоб не показати Міллеру, що він надає йому якогось значення. Натреноване око і так добре запам'ятало всі особливості почерку. Дуже знайомого почерку! Генріх вже здогадувався, хто саме написав доноса.
— Спасибі, Ганс! Ви мене трохи розважили. Автор листа, очевидно, дуже наївна людина. Що, якби цю писанину побачив Бертгольд! По секрету вам скажу — він позбавлений почуття гумору і може розцінити цей лист, як матеріал, спрямований проти його власної персони. Цього він вам ніколи не подарує!
Міллер розгублено кліпнув очима.
— Боже мій, Генріх! Адже я сам розглядав цю дурну анонімку як курйоз, тому тільки і зберіг її, щоб показати вам! А тепер, коли ми з вами посміялися…
Майор так швидко вихопив з кишені запальничку і підпалив анонімного листа, що Генріх не встиг спинити його.
— Це вже даремно, Ганс! Як не кажи, а документ!…
— Ніде не зареєстрований, бо ми реєструємо лише матеріали, подані нашими агентами.
— І все-таки шкода! Автор листа так звеселив нас, а ми сплатили йому чорною невдячністю! А тепер чи не накажете гостеві подумати й про господаря? Адже ви стільки ночей недосипали, стільки мали клопоту з цією комісією!
— Що ви, Генріх! Я завжди радий побути у вашому товаристві. І дуже щасливий, що ви одержали докази найщирішої моєї до вас дружби.
— Так само, як і ви моєї!
Повернувшися додому, Генріх кинувся до одного з чемоданів, де зберігався, дбайливо запакований у конверт, подарунок майора Шульца — фото генерала Данієля на фоні карти. Але Генріх не став розглядати фото. Він пильно вдивлявся в зроблений на ньому напис, співставляючи почерк майора з почерком автора анонімного листа.
Так, помилитися було неможливо — доноса написав, як і гадав Генріх, саме майор Шульц!
ГЕНРІХ ВИКОНУЄ ВИРОК
— Люба дівчинко, ти не вмієш себе тримати! Не забувай, що ти сидиш із своїм нареченим, який зайшов до тебе випити вина. А ти дивишся на мене такими переляканими очима, ніби ми вже десять років як жонаті і я ось-ось жбурну тобі в голову цю пляшку!
— Франсуа! Як ти можеш жартувати, завжди жартувати, навіть зараз! Ну, скажи, чому Людвіна приїздить саме тепер, коли обстановка така небезпечна?
Моніка була вражена звісткою про приїзд своєї «кузини» з Бонвіля і не могла приховати свого хвилювання, навіть переляку.
— Посміхнись… пригуб вино. На нас уже звертають увагу! Я й так зробив необережність, що прийшов у ресторан. Ну, от так краще! Тепер ти справді скидаєшся на дівчину, у якої на думці тільки любощі!.. Тебе дивує, чому Людвіна приїздить саме тепер? Та тому, що почалося, нарешті, щось схоже на справжню боротьбу з окупантами! А в цьому разі зв'язок з Бонвілем має бути постійним…