Олесь Донченко
ПРОЩАННЯ З ІНГОЮ
— Володю, куди ти?
— Я йду, мамо.
Він зупинився на порозі і подивився на матір. Вона зворушливо й трошечки смішно зовсім без потреби заметушилась, скинула старомодні окуляри з мотузочком. Вона ніяк не могла приховати своєї розгубленості. Кінці чорної хустки звисали з її плечей, мати похапцем протирала окуляри, дмухала на них і знову протирала, а Володя стояв перед нею, не знаючи, що далі сказати.
Мати хотіла, щоб цей останній вечір перед довгою розлукою її син побув з нею вдома, і Володя це зрозумів відразу, з перших слів. Але його чекала Інга, і він, хутко чмокнувши стареньку в лоб, уже за порогом скоромовкою кинув у відчинені двері:
— Я, мамо, недовго, зовсім скоро.
Проте за хвірткою його серце стиснулось. Він озирнувся, і хоч був темний вечір, але Володі здавалося, що мати вийшла на ґанок і дивиться йому вслід.
— От іще сентименти, — з напускною грубістю пробурчав він, намагаючись подавити в собі колюче, тривожне почуття. — Не маленький, сімнадцять років стукнуло.
Він голосно засвистів «тореадора», та смілива мелодія не прогнала з думок постаті самітної матері на ґанку з чорною хусткою.
Володя хутко йшов тихою околицею далекосхідного міста мимо присадкуватих будиночків, мимо дерев'яних парканів, за якими шемрало листя кленів і лип.
Чим ближче був знайомий провулок, де жила Інга, тим неспокійнішим робився хлопець. Він уже забув про матір. Усю його істоту захопило тепер відчуття близької зустрічі з дівчиною. Він майже біг, спотикаючись на гнилих дошках тротуару.
Йому здалося, що Інга цього вечора чомусь не зможе вийти. Може, вона вже виїхала на дачу? Коли Володя добіг до знайомої хвіртки, він задихався від тривоги.
Треба було постояти хвилину, щоб заспокоїтись. Із саду долинав томливий запах нічних фіалок. Володя штовхнув хвіртку і пішов до веранди. На клумбі чорніли бутони сонних троянд. Хлопець нагнувся і зірвав квітку. Пелюстки були вологі й холодні, троянда спала.
Будинок стояв темний, мовчазний. Тільки в одному вікні, в їдальні, світилось. Мабуть, сім'я вечеряла. Володя нерішуче спинився. Шелестів дикий виноград, низько метнувся нічний птах. Легенько тремтіла в руці троянда.
Чекати довелось недовго. Стукнули на веранді скляні двері, і хлопець упізнав легкі кроки Інги. Він зім'яв троянду й непомітно викинув. Не треба. Ясно уявилось, як Інга засміється й скаже: «Мені — троянда? Що за мерлехлюндія?»
Вона пострибала східцями вниз легко, як коза. Її маленька рука була тверда й тепла. Але Володя ледве відповів на потиск.
Інга стрепенулась і відступила:
— Що трапилось, Володю?
Він мовчки подав їй білий папірець.
— Телеграма?
— Від батька. Завтра вранці я їду, Інго. Ми розлучаємось на два місяці…
Вона схопила його під руку і сказала строго:
— Тільки не розпускай нюні!
Володя спалахнув. За кого вона його вважає? Інга зрозуміла свою грубість. Вони сиділи на лавочці під кленом, і дівчина шепотіла швидко й гаряче:
— Ти не гнівайся на мене, Володю. Слово честі, мені здалося, що ти заплачеш…
— Як тобі не соромно! Я не такий сентиментальний, як ти думаєш.
— Саме такий, Володю. Не гнівайся. Я ж щиро. Ти думаєш — мені весело? Коли ти сказав, у мене впало серце. І я… може, навмисною грубістю хотіла затамувати..
— Інго, ти правду кажеш? Інго!..
Володя хвилювався. Він міцно прикусив нижню губу, яка мала звичку в моменти зворушення, радощів чи суму, легенько тремтіти, наче юнак мав ось-ось заплакати. Ця губа завдавала Володі чимало неприємних хвилин, бо хлопець зворушувався часто, до того ж нижня губа була повніша від верхньої, і сховати її не було ніякої можливості. Володя був радий, що Інга в темряві не бачить зараз ні його губи, ні червоних плям, які, певно, з'явились на щоках.
— Але чого сумувати? — питала Інга. — Чого? Тобі мають голову відрубати? Розлука? На два місяці? Трохи більше? Ой-ра, на шістдесят шість діб і дві з половиною години! Яке взагалі значення має розлука при сучасних транспортних засобах?
— Інго!.. Розлука і… транспортні засоби… Як це на тебе схоже!
— Х-ха, чудачок ти! Краще зітхати, скиглити? Ти ж щасливий! Подумай, яку ти маєш зробити чудову подорож! На Сахалін! В тайгу! Шукати золото!
— Ти мене, здається, умовляєш? Ви чули таке, вона мене умовляє! Невже ти думаєш, що я ремствую? Я цілий рік просив батька взяти мене з собою! Ледве упросив! Полюватиму з фотоапаратом на звірів. І взагалі…
— Отже, твоя колекція знімків живої природи поповниться новими трофеями? Ну? Замислився? Про віщо? В тайзі не буде піаніно?
— Не буде, Інго. І ми не гратимемо вдвох… Вслухайся, як шелестить кленове листя. Яке таємниче шемрання, який одвічний шелест…
— Одвічний? Не думаю, щоб так шелестіли деревовидні папороті палеозойської ери.
— Ти неможлива, Інго!
— Чому? Цілком визнаю, що клен шелестить справді досить поетично. Нам не вистачає тільки солов'я.
— Ти б його порівняла з птеродактилем.
— Можливо. Я зараз читаю і захоплююсь походженням життя на Землі.
— Ти, Інго, захоплюєшся? Мені важко цьому повірити, Інго. Ти така…
— Прошу не зупинятись на півслові. Яка я? Крижинка? Дурниці! Як і ти, вмію захоплюватись. Люблю і солов'я, і краєвиди, і квіти. Але не розкисаю. В цьому між нами різниця. Я умлівати не вмію.
— Інго, ти повторюєш думки моїх товаришів-однокласників, а сама не хочеш мене узнати ближче. Я — лірик, це правда. Я глибоко відчуваю красу природи, красу людських почувань. Пам'ятаєш, як казав наш завпед: «виховуйте почуття»? Я — поет! Я, може, навіть пишу вірші. Але хіба це значить, що я «розкисаю»? Ти погано мене знаєш, Інго.
— Яка довга тирада! В такому разі ти насамперед повинен повернутись до мого справжнього імені. Мене звуть Іра. Інга — це твоя вигадка.
— Що тут поганого? В цьому слові якась солодка романтика, тривожна любов, морські хвилі… Інго, невже ти мене забудеш?
— Володю, який ти… Думаю, що не забуду. А ти?
— Інго!
— Зрозуміло без слів.
— Я бачив, як ти посміхнулась! Ти смієшся з мого почуття!
— Володимир!
— Зрозуміло… без слів.
З-за дахів і дерев викотився червоний місяць. Інга й Володя сиділи, взявшись за руки. Нічна прохолода виповзала з кущів. Інга придивилась до годинника.
— Володю! Друга година! — з жахом сказала дівчина.
Вона провела його до хвіртки. Володя побачив біля вікна драбину.
— Хто це на дах лазив?
— Я. Але не на дах. Драла сьогодні галок. Звили кубло просто над моїм вікном.
— Що ти кажеш? — зупинився хлопець. — Ти видирала гнізда галок?
— Ну да, галок. Цілий день годують малечу — крик, гам. Я не могла працювати.
— Ти повбивала пташенят?
— Поїла кішка.
Володі перехопило дихання. Він не знав, що насправді було інакше: Інга поставила драбину для того, щоб покласти в гніздо галченя, яке випало звідти.
— Інго… Це ж страшна жорстокість. Як ти могла? Невже ти така безсердечна?..
Вона якусь мить мовчки спостерігала його бліде, освітлене місяцем обличчя.
— Ці галки заважали мені працювати. Розумієш?
— Працювати? Подумаєш, який професор! Дев'ятикласниця…
— Ой-ра! Перейшла в десятий, як і ти. І пам'ятаю, як ти здригнувся, коли довелося в лабораторії різати жабу. Уявляю, що було б з тобою, коли б ти побачив, скажімо, пораненого бійця, побачив кров. До речі, ти й досі не обрав собі професію?
— Вагаюсь, Інго. Ти будеш лікарем, а я… Тягне до музики. Може, в консерваторію? І поетом бути теж не погано. Або геологом.
Інга зареготала.
— Я зараз визначу твою майбутню професію: ніжно-ліричний кролик!
Володя шарпнувся:
— Я нікому не дозволю себе ображати! Чуєш, Інго? А галченята…
— Галченята — дурниці. Чудак. Не можна було працювати, робити корисну людську справу.
Він подумав.
— Знаєш, ти трохи… ну, як це сказати? Демонструєш свою різкість, підкреслюєш свій, — Володя посміхнувся, — твердокам'яний, залізобетонний характер, наївно думаючи, ще це тобі властиве. А мене вважаєш за сентиментального, м'якотілого…
— Клас черевоногих, група молюсків!
— Не жартуй! Я цілком серйозно, Інго. Завтра я від'їжджаю. Сахалінська тайга — це не весела прогулянка. Може, я…
— Може, ти злякаєшся гнусу, трясовини, ведмедів… Побачимо. Через два місяці я тебе чекаю.
— Побачимо, Інго. Прощай!
— Будь здоров, Володю. Не гнівайся, але ти мене не переконав, і я думки про тебе не змінила. Взагалі, я не розумію навіть, за віщо ти мені подобаєшся?
Вона висмикнула пальці з його руки, крутнулась і зникла. Володя стояв, нічого не розуміючи. Інга повернулась хутко.
— Це тобі.
Вона подала здивованому й розчуленому хлопцеві сонну, мокру від роси троянду.
НА «СИБІРЯКУ»
Крізь вранішній серпанок туману синіла бухта. Сходило сонце, і далекі скелясті береги острова Аскольда тремтіли в рожевих бурунах.
Різноголосий гамір на пристані раз у раз прорізали басовиті й призивні гудки пароплавів, скрегіт якорних ланцюгів, удари парового молота. Швендяли китайці в білих фартухах з кошелями на голові, газетчики-хлопчаки поринали в юрбу, вигукуючи назви газет. Горбатий кореєць продавав зелені м'ячі. М'яч стукався об сірий асфальт, підскакував вище голови, і кореєць ловив його швидким і вправним рухом руки.
— М'яш! М'яш! — вигукував він, крутячись у заклопотаному натовпі пасажирів, матросів, вантажників.
Туман рвався, як павутиння, білі його клоччя — легкі, мов хмаринки, танули над Золотим Рогом. Бухта міняла свій колір — з синьої вона стала зеленою, як морські водорості. Свіжий вітерець дув на воду, вона мружилась під його грубою ласкою, і жмури, від яких рябіло в очах, розбігались до самого берега.
З трепетливим серцем Володя зійшов трапом на палубу. За кілька хвилин «Сибіряк» вирушить у далеку путь. Цей невеличкий, добре обладнаний пароплав мав приставити на Північний Сахалін радянську геологічну експедицію на чолі з батьком Володі — академіком Дорошуком. До Володі долинали останні слова команди, тупіт ніг, м'який і ледве чутний шум машини, схованої в глибокому нутрі пароплава.
З палуби було видно все чудове місто. Воно здіймалося над бухтою вище й вище, тераса над терасою, воно наче пливло, як велетень-корабель, у прозорому, скляному повітрі. Чиясь рука лягла юнакові на плече.
— Милуєшся, сину?
Це був батько. Він поправив на носі золоте пенсне і став поруч з Володею.
— А справді, яка краса!
«Сибіряк» дав останній гудок і повільно рушив. Він обережно плив серед численних яликів та китайських невеликих човників-шампунок, які сновигали сюди й туди як водяні комахи. Нове, незвідане ще почуття заполонило Володю. Це була його перша далека подорож, попереду були нові береги, нові люди.
Як радісно! Володя дихав поривчасто, глибоко, і, як завжди це бувало з ним у хвилини зворушення, на щоках з'явився рум'янець, нижня губа злегенька затремтіла.
Юнак жалкував, що не зможе на довгий час залишитися в тайзі. Батько працюватиме з експедицією цілий рік, а Володі вже через два місяці треба повернутись додому, де його чекав останній клас школи.
Його думки швидко мінялись, і щоразу мінявся і настрій, як це буває у вразливої і м'якої натури. То він думав, що два місяці подорожі в тайгу — занадто малий час, то раптом згадував Інгу, і тоді здавалось, що ці два місяці без неї будуть вічністю.
«Сибіряк» уже йшов у відкритому морі, і замість берега майоріла на обрії тільки вузенька лісова смужка. Зелені хвилі з білими гребінцями поспішали назустріч пароплаву; він легко їх різав гострим кілем, лишаючи за кормою довгий слід сивої піни.
Володя ще раз попрощався в думках з матір'ю, з Інгою і зійшов униз. У просторій їдальні стіл був застелений картами. Кілька чоловік членів експедиції курили, голосно розмовляли і, сьорбаючи чай, водили по карті від крапки до крапки олівцями. Низенький і опецькуватий лікар щохвилини тикав коротким пальцем у карту і застудженим, хриплим голосом питав:
— А тут що? Що тут, скажіть мені? Тайга? Чудово… Але я хочу знати топографію місцевості. Є тут гори? Річка? Болото? Вулкан? Смішно говорити — це біла пляма!
— Еге ж, нога людська не ступала, — загув громоподібним басом високий геолог. — Конандойлівський загублений світ, не інакше!
— Я не кажу цього, — бігав навколо столу низенький лікар. — Тут не раз ступала нога мисливця, тут проходили і бродяги, і колишні втікачі-каторжани, але на карту нічого не нанесено. Не можна вірити цій карті.
— Даремно ви хвилюєтесь, Кириле Дмитровичу, — втрутився Дорошук. — За експедицію відповідаю я і наосліп не поведу вас у гнилі болота. Звичайно, карта місцями неповна. Наше завдання не тільки відшукати родовища золота, але й описати ті глухі закутки сахалінської тайги, куди справді можна дістатись тільки ведмежими стежками. У всякому разі, вам слід переглянути запаси хініну. Ми всі, певно, будемо вашими пацієнтами.
— Ви говорите про малярію?
— Тайгові болота — страшна річ.
Дорошук протер пенсне і знову схилився над картою, роблячи помітки в записній книжці. Почувши кроки сина, він озирнувся і кивком голови підкликав його.
— Як тобі здається, голубе, яке ти бачиш перед собою чудовисько?
Володя взяв у руки карту Сахаліну і зараз, же весело відповів:
— Риба! Справжнісінька риба!
— До того ж дуже смачна. Все це скидається на осетра. Два півострови — Ноторо й Сіретоко — це, безперечно, кінцівка хвоста, дві лопаті хвостового плавця. Ну, затока Тарайка утворює ще один плавець.
— Хвіст — це японський Карафуто[1], — зауважив геолог. — Ви повинні це вчити в школі.
— Із цього боку міркуючи, що це саме японський хвіст, наш «Сибіряк» має його обминути, — блиснув скельцями пенсне Дорошук. — Як відомо, в кожної тварини голова завжди була важливішою частиною, ніж хвіст.
Він обняв однією рукою сина за плече і поглянув у вікно каюти.
— Ого-го, море починає сивіти. Можливо, що нас уночі трохи похитає.
Керівник експедиції академік Іван Іванович Дорошук був відомий не тільки на своїй батьківщині, але й далеко за межами Радянського Союзу. Це він знайшов нафту на дні Каспійського моря, відкрив багатющі мідні скарби в Казахстані, нові родовища золота в холодній Якутії, величезні поклади сірки в піщаній пустині Середньої Азії. Він тонув у крижаній воді північних річок, блукав без стежок у сибірській тайзі, був на краю загибелі в безводних пісках.
Газети й журнали розповідали про останній випадок, який трапився з академіком. Розвідувальна експедиція під його керівництвом шукала в пустині нафту. Всі розшуки були марні. Експедиція потрапила в жахливі умови — п'ять діб ніхто не мав у роті краплини води. Люди вже не могли йти і повзли, загрузаючи в розпеченому піску. Раптом зовсім недалеко перед їхніми запаленими очима блиснуло на сонці озеро. Це не було марево. Вода блищала за два десятки кроків — рукою подати. З останніх сил божевільні від спраги мандрівники поповзли вперед. Там був порятунок, було життя! Справді, велике озеро лежало серед піщаних дюн. Чорна вода відбивала на рівній, наче полірованій поверхні сліпуче сонце пустині. І враз розпачливі хриплі прокльони вихопилися з сухих горлянок:
— Прокляття! Це — нафта!
Чорне озеро було озером смерті.