І тільки одна людина мала в собі силу сказати:
— А все ж таки ми знайшли нафту!
Це був академік Дорошук.
Експедиція не загинула. Напівживих людей відшукав у сипучих пісках літак.
Сувора природа не зломала відваги й енергії геолога-розвідника. Рік у рік він знаходив нові скарби, нові родовища нафти, вугілля, заліза. Увесь науковий світ чудово знав цю людину з гострим клинцем борідки, з попелястим волоссям відтінку спаленої сонцем трави, людину, яка вміє працювати без відпочинку і в якої завжди напоготові сміх у блакитних короткозорих очах, схованих за незмінним пенсне в золотій оправі.
Першого ж дня плавання на «Сибіряку» Володя потоваришував зі штурманом Хоттою. Це був низенький і меткий японець, родом з острова Хоккайдо. В тисяча дев'ятсот вісімнадцятому році батальйон, де Хотта був солдатом, послали на радянський Далекий Схід. З першого ж дня, як тільки молодий солдат зійшов з крейсера «Івамі» на пристань у Владивостоці, його не кидала думка ближче познайомитися з більшовиками, про яких він читав у підпільній листівці. Вантажник з Хакодате, він ненавидів випещених офіцерів, що так яскраво нагадували йому тих хазяїнів, у яких він працював, ледве-ледве заробляючи собі на обід. Плескатий ніс у Хотти був розсічений гнучким ціпочком доглядача портових пакгаузів — пам'ятка на все життя.
Минув ще рік. Японські інтервенти не встигали посилати карні загони в повсталі села. Партизани насідали з усіх боків. У тайгу до партизанів прийшли троє японських солдатів-дезертирів. Вони принесли з собою кулемет і мішок з головою японського офіцера. Один з цих солдатів був Хотта. Разом з бородатими повстанцями він воював проти інтервентів. Японці втекли, Хотта залишився в країні, яка стала йому батьківщиною. Він вступив у Комуністичну партію, був матросом на криголамі, а зараз плавав штурманом на «Сибіряку».
Володя з дозволу капітана часто заходив у штурманську рубку. Хотта сипав морськими назвами і дуже радів, що знайшов старанного учня. Володя чудово знав тепер, що таке спардек, бак, шкафут, рангоут, такелаж, фок-щогла…[2]
— У мене син — старий морський вовк, а я цього, уявіть собі, досі й не знав, — жартував Дорошук.
Допитливий з природи, Володя зробив відкриття, що існує справжня морська мова, яку вивчити не так-то легко. Одних морських вузлів було безліч, і моряк повинен не тільки знати назву кожного, але й сам мусить уміти швидко в'язати ці вузли.
Хотта охоче демонстрував перед хлопцем своє вміння за секунду зв'язати найскладніший вузол. Він зовсім не здивувався, коли Володя, придивившись, і сам швидко вв'язав кілька морських вузлів.
— Капітан будеш! — прирік Хотта.
Але найцікавіше було розмовляти з Хоттою японською мовою. У Володі з п'ятого класу був шкільний товариш, японець. Від нього хлопець перейняв багато слів, а з сьомого класу серйозно почав вивчати японську мову. Дорошук дуже заохочував до цього сина.
Смішно було дивитись, як Хотта намагався повільно, дуже повільно вимовляти слова, допомагаючи собі в цьому притупуванням ноги й розміреними рухами рук. Він дуже радів, що Володя розумів його.
Увечері, коли Володя залишився в каюті вдвох з батьком, Дорошук раптом запитав:
— Ти, сину, забув?
Геолог вийняв з портфеля якісь папери і став перегортати їх на столі.
— Що саме, тату?
— Так і знав, що забув. Пам'ятаєш, я казав тобі колись про один цікавий документ?
Володя схопився і хутко сів біля батька.
— Зовсім не забув, але ти тоді нічого мені не розповів і сказав, що зробиш це згодом.
— Ось я і хочу зараз дещо тобі показати.
Дорошук взяв з купи паперів зошит і подав його синові.
— Перш ніж ти прочитаєш це, — сказав він, — вислухай кілька слів. Справа в тому, що це — щоденник учителя. Два роки тому цей щоденник потрапив у крайовий геологічний комітет. Оригінал щоденника загинув при нез'ясовних обставинах. Можна думати, що його вкрадено. Але в мене була копія, ось вона. Будь ласка, читай. Часу маємо досить.
Володя розгорнув зошит. Сторінки були заповнені акуратно надрукованими на машинці рядками. На полях зроблені олівцем помітки, певно рукою батька. За мить хлопець заглибився в читання.
«МІЙ ЩОДЕННИК»
«20 серпня 1919 року. Надворі темрява. Ніч. Тайга обступила наше село Курунзулай. Тиша в порожній школі. Зловісна тиша в селі. Я щільно затулив кожухом чорні шибки, щоб не прорвався надвір промінь від світла, і пишу. Каганець ледве блимає, болять від напруження очі і сходять сльозою. Пишу й прислухаюсь до кожного шелесту під вікном, до кожного звуку на вулиці. Страшний час. Забайкалля сходить кров'ю під п'ятою японців та білогвардійців-козаків. З нашого села багато молодих і старих покинули свої хати і пішли в тайгу партизанити.
Вчора, ввечері, до мене прийшов незнайомий мені старик. Видно, що йшов він здалека. Його ноги були обмотані ганчір'ям, одежа драна й запилена.
— Ти — вчитель? — спитав він, блимаючи червоними повіками. — Якщо твоя ласка, дай мені на три дні притулок… дуже далекий у мене шлях… Стомився я — не сказати як…
Я почав його розпитувати, хто він і куди йде.
— Мене звуть Ригор Древетняк, — сказав старик. — Чув я, що ти — свій чоловік, і можу тобі розповісти про мою путь-дорогу. А йду я в Москву Білокам'яну до самого Леніна Володимира Ілліча. Хочу я йому одну таємницю державну розповісти.
Звичайно, я почав з цікавості розпитувати, що воно за таємниця і як про неї старий довідався. Та він аж розгнівався — не маю, мовляв, права в нього питати, бо кругом біляки і таємницю ту, мовляв, належить знати одному Леніну.
23 серпня 1919 року. Не знаю, як почати описувати вчорашній день. Ніколи не можна забути того жаху, який пережило село. Я думав, що збожеволію. Подивився сьогодні в осколок розбитого дзеркальця і побачив, що сивина густо вкрила мої виски. Це пам'ятка вчорашнього дня.
В село зранку вступив ескадрон японців та козаків. Усіх жителів козаки зігнали до школи. На шкільному ґанку з'явився японський офіцер з козачим хорунжим.
— Навколішки! — гаркнув хорунжий.
Нас оточували японці з кулеметами й націленими гвинтівками. Юрба впала навколішки. Тоді хорунжий по списку почав викликати людей, яких виказали куркулі. Раз у раз з юрби виходили наперед старі й молоді і ще молодші, безвусі, зовсім зелені хлоп'ята. Дивлюсь — викликав хорунжий і Ригора Древетняка. Саме в той день збирався старий рушати далі в путь, до Леніна. Вже пізніше я довідався, що хтось із куркулів указав білим па Древетняка як на «підозрілого».
Щохвилини я чекав, що почую своє прізвище. Але хорунжий згорнув список. Викликав він сімдесят чоловік, їх зараз же таки збили японці докупи, відокремили від нашої юрби. Хорунжий оголосив, що всі сімдесят негайно будуть розстріляні за співчуття більшовизмові та за допомогу партизанам.
Тут же на очах у нас почався розстріл. Японці хапали божевільних від горя жінок за волосся і відтягали їх від приречених. Відчайдушне нелюдське голосіння й прокльони всієї юрби, плач дітей, зойки жінок, стогін недобитих, короткі, глухі постріли — все злилося в моторошний лемент, від якого стигла в жилах кров.
Приречені старики обіймались один з одним, прощалися. Дехто лягав на землю і так чекав смерті. Дехто вигукував прокльони і погрози убивцям, волав про помсту.
Я бачив, як Ригор Древетняк підняв руку, погрозив кулаком скерованим на нього японським карабінам і хрипло крикнув:
— Правди Леніна не вб'єте довіку! — І тут же впав навзнак.
Якась жінка, не випускаючи немовляти, вчепилася зубами в руку японського солдата. Підскочили інші японці, вихопили в жінки немовля й кинули коням під копита. Від самої жінки за кілька хвилин лишився спотворений труп.
До вечора японський загін знущався над жителями. Багато людей, «запідозрених у більшовизмі», було скалічено й побито нагаями. Трупи сімдесяти розстріляних лежали купою — японці не дозволяли нікому до них підходити.
Була глупа ніч, коли хтось тихо постукав до мене в двері. «Хто там?» спитав я. У відповідь почувся стогін. Тремтячими руками я відкинув дверний гак. За порогом лежала людина. Не довго думаючи, я схопив невідомого за руки і втяг у хату. Заблимало світло каганця. Це був Ригор Древетняк. Я швидко розірвав на ньому одежу. На грудях у старого чорніла рана, а він приповз від місця розстрілу до порога школи. Це був виходець з могили. Я обмив закипілу на його обличчі кров і перев'язав як умів.
— Я, мабуть, помру, — проказав він. — І перед смертю… скажу тобі… а ти… поклянися… що Леніну… таємницю… Не можна йти в могилу…
Я поклявся, і він, часто зупиняючись, розповів мені свою таємницю, яку п'ятнадцять років носив у серці.
ТАЄМНИЦЯ РИГОРА ДРЕВЕТНЯКА
26 серпня 1919 року. Три дні пролежав з раною старий, — сьогодні помер. Ригор Древетняк не доніс до Леніна своєї таємниці, але тепер замість нього це зроблю я. Ось що розповів мені перед смертю старик.
Ригор був селянин-бідняк. Землі в нього було — нікуди курки випустити, а сім'я велика, і все малеча. Щороку заробляв він на жнивах у пана Браницького.
Одного літа возив Ригор снопи в економію. На крутому узвозі порвався ланцюг, звільнив загальмоване колесо. Важка гарба із снопами, з хату заввишки, шугнула вперед, покотилась. Коні не стримали, гарба на них напирала з страшною силою. Понесли коні учвал, від гарби самі тріски залишились, а найкращий кінь зламав собі на греблі ноги.
За коня звелів пан вивернути у Древетняка весь його заробіток.
Управи на пана ніде було шукати. Ціле літо робив, а заробленого хліба не одержав і фунта. Голодна смерть загрожувала всій сім'ї.
Ну, як запекла лють біля серця, підпалив Ригор темної ночі панські скирти. І впіймався. Панський хліб згорів, пожежі вже не можна було загасити, а Ригора суд заслав на острів Сахалін: десять років каторжних робіт йому присудив.
Два роки пробув на каторжній копальні Ригор, вугілля видобував, а на третій рік удвох з товаришем втік у тайгу. Була думка переправитись через морську затоку на Амур-ріку, та, на лихо, обидва в тайзі заблудились. Блукали три місяці, товариш від трясовиці-лихоманки і з голоду загинув, а Ригора впіймали солдати. Може б, дали втікачеві «гарячих» та на цьому б і справа скінчилась. Але в Ригоровій торбині знайшли замотані в ганчірку два золоті самородки вагою мало не півтора фунта кожний.
Взяли каторжника на допит. Два дні били — зуби, як кремінці, на кам'яну підлогу сипались. Шкіру смугами розписали, а Ригор — ані пари з уст.
Генерал-губернатор острова звелів привести Ригора до себе на квартиру. Був каторжник у сірому халаті з тузом на спині, сіру арештантську шапку скинув — півголови виголено. Роздивляється на килими, на картини — ніколи до того не бував у панських хоромах.
Увійшов генерал-губернатор, сів і Риторові вказує на крісло:
— Сідай, Ригоре Древетняк.
— Ніяк неможливо, ваше високоблагородіє. Не то що сісти — торкнутись боляче.
Генерал-губернатор зморщив обличчя.
— Ну, нічого, — каже, — постій. Вищий виростеш.
— Не хочу вас у збитки вводити, ваше благородіє.
— Як так?
— Високому труну треба довшу робити, дощок піде більше.
— Ти, братець, не турбуйся про труну. Ми тебе казенним коштом поховаємо.
— Розумію.
— Що ти розумієш?
— Казенних коштів не шкода, ваше високоблагородіє.
Генерал-губернатор знову поморщився.
— Ось що, братець, закурюй, — і простяг Ригорові цигарку.
— Не візьму, ваше високоблагородіє. Глупостями не займаюсь.
Генерал-губернатор закурив пахучу цигарку і лагідно загомонів:
— Слухай, братець, я чув, що ти не хочеш указати місце, де знайшов самородки. Адже ти, певно, натрапив у тайзі на нечуваний скарб, на багатюще розсипище золота. Коли ти вкажеш місце, я даю слово переглянути гною справу — ти підеш на волю.
— Я, ваше високоблагородіє, піду на волю, а ви на те золоте розсипище через гнилі болота пошлете. тисячі таких, як я зараз. Їм, ваше високоблагородіє, воля тоді буде одна — поганяй у могилу. Хіба до мене, вільного, не долетять їхні прокльони, що заплатив я за свою волю їхніми кістками? Ні, слово моє тверде. Я і то жалію, що не закопав самородків у землю. Та думка була — вирвуся з тайги, з проклятого острова, сімейство побачу.
— Побачиш, Древетняк. Давай по-хорошому. Ти чув мої умови: вкажи місце — і я даю слово, що…
— Я вже чув, ваше високоблагородіє, ваші умови. А тепер послухайте мої. Я вам покажу місце, де я знайшов золото. Там його стільки — греби руками, доки поперек не заболить. Та й показувати не треба, тільки скажу, і то знайдете, хоч дістатись туди — тричі можна дуба дати. Ну, от. А за це — не мені одному волю дайте, а всьому острову Сахалін!..
Генерал-губернатор вирячив очі:
— Ти з глузду з'їхав? Звільнити тридцять тисяч каторжників?
— Усі тридцять тисяч до одного, ваше високоблагородіє! І щоб сам цар мені в цьому розписку видав. А на розсипищі золотому щоб тільки добровільно, хто хоче, працював і щоб кожному жалування від казни золотими п'ятірками платили без обману.
Ригор побачив, як генерал-губернатор зненацька почав червоніти. Потім з червоного зробився його високоблагородіє синім, наче вимазали його ягодою-шовковицею. Не стримався Ригор і посміхнувся. Підскочив генерал:
— Як ти смієш? Як розмовляєш зі мною?
— А як же інакше, ваше високоблагородіє? Я, — як рівний з рівним. Ви багатий, а я — ще багатший, у мене золоте розсипище в тайзі. Схочу — весь Сахалін куплю разом з вами.
Генерал ошелешено глянув на каторжника. Він не міг навіть сподіватися таких зухвалих слів від цієї зарослої щетиною людини в сірому халаті.
— Битий батогами мужик… — пробурмотів він.
Древетняк знизав плечима.
— За битого двох небитих дають, та й то не беруть. Самі це знаєте, ваше високоблагородіє, грамотні…
Далі генерал-губернатор не міг стерпіти. Гукнув вартових, побачення з Ригором Древетняком скінчилось. Ще два дні били, потім почали бити через день, потім через три дні на четвертий. Мужицька шкіра видалася на диво міцною, все витримала.
Ще з рік після того вимагали від Ригора вказати місце, та він як уперся на своєму, не здав і кроку. Присудили його за впертість і втечу на довговічну каторгу й прикували до тачки.
Часто потім приходили сахалінські чиновники дивитись на Древетняка, як на диво.
— Ану, розкажи, як ти розмовляв з його превосходительством генерал-губернатором? І як у тебе язик повернувся?
І, озираючись, чиновник тихо додавав:
— Мужик, а такий молодець, чортів с-син!..
Тільки після революції, вже дідом, побачив Ригор Древетняк волю. Дійшла до нього чутка про Леніна. І вирішив тоді старик іти в Москву. Прийшов час розповісти про золоте родовище в сахалінській тайзі…
Не дійшов старий. Але я дійду. Проженемо інтервентів, і піде тоді золото на будову пролетарської держави, на її силу і розквіт.
— Запам'ятай, — сказав мені, помираючи, Ригор. — Чорна падь, де протікає тайгова річечка Ганза (так її звуть гіляки). Треба йти вздовж цієї річечки проти течії аж до вузької ущелини в горах, звідки Ганза бере свій початок. Дедалі ущелина ширшає і переходить у долину. З гір спадає водопад, буруни скажено стрибають по камінню. Ось у цій долині, в піщаному намулі, я і знайшов самородки. В піску, навіть не промиваючи, можна бачити безліч золотих крупинок: одні — як макове зерно, інші — з горошину…