«Сибіряка» важко кидало на хвилях. У каюті було чутно, як на палубу з гуркотом падали маси води. «Що ж там робиться? — майнула у Володі думка. — Мабуть, нагорі вже нічого не залишилось — ні капітанського містка, ні рубок».
І зненацька непереможне бажання вийти хоч на хвилину з душної каюти охопило Володю, йому уявилося, що на судні вже не лишилося жодної живої людини, що «Сибіряк» без управління сам стрибає на розлючених хвилях.
Володя схопився і кинувся до дверей. Він відразу й упав, бо підлога ходила й гойдалася під ногами, як жива. Намагаючись підвестися, навколішках, він побачив рядом, теж на підлозі, голову батька без пенсне. Геолог намагався схопити сина за плече. Це йому вдалось, і він прокричав:
— Куди?
Володя вирвався і штовхнув двері. Навкарачках долізши коридором до трапа, знову штовхнув якісь двері і здивований побачив людину з навушниками, яка, наче кам'яна, сиділа за апаратом.
«Це ж каюта радиста», догадався Володя.
— Пташко! — позвав він. — Товаришу Пташко!
Але той не відповідав, працюючи над передавачем.
Хтось штовхнув Володю, і в каюту вскочив, тримаючись обома руками за стіни, другий механік.
— Наказ капітана, — закричав він, — давай «SOS»[3]. Машина спиняється!
Володя не пам'ятав, як опинився на верхній палубі. «Сибіряк» стрімголов злітав на гребені вируючих бурунів, заривався в клекочучу безодню розбурханого моря, оповитий темрявою, безсилий змагатися з розлюченою стихією. Тьмяні ліхтарі ледве освітлювали палубу, напівзруйнований капітанський місток і групу людей на кормі, які робили неймовірні зусилля, щоб утримати шлюпку. Серед них Володя помітив високого геолога і ще кількох членів експедиції.
Хвилі раз у раз перекочувались через палубу. Кормова бізань-щогла раптом звалилася за борт, її тріск загубився в глухому реві моря і витті урагану.
Проти вітру можна було тільки повзти, чіпляючись за канати. Товсті обаполи, які невідомо звідкіля опинились на палубі, підхоплені хвилями, громили борти. Два матроси марно намагалися викинути їх у море. Володя підліз піл обапол навколішках і піддав його плечем. І тільки тут знову побачив перед собою свого батька.
— Дружно! Раз! — прокричав геолог, і обапол, підкоряючись силі восьми рук, сковзнув за борт. Хвиля зненацька вкрила Володю з головою. Він схопився за канат і вдержався. Дорошук поповз уздовж палуби, давши знак синові лізти слідом. Ледве дістались вони до капітанського містка. Вентиляторні труби, немов велетенські вуха якоїсь потвори, здавалося, прислухалися до ревіння бурі. Дорошук не впізнав голосу капітана.
— Коли б нам протриматися ще з годину, — прохрипів він. — Сила тайфуну слабшає, але на «Сибіряку» потекли казанові труби. Пари не вистачає, машина спинились. Нас несе на схід… Близько береги Карафуто. На «SOS» ніхто не відповідає, в такий шторм мало надії на допомогу інших суден.
— Дуже небезпечно? — гукнув Дорошук.
Капітан не відповідав. Перемагаючи рев і гуркіт, звідкілясь долітали уривки слів:
— Земля!.. Несе на скелі!..
Прожектор на носі пароплава вихопив з непроглядної пітьми чорні ребра кам'яних скель. Це, певно, був якийсь острівець. «Сибіряк» мчав назустріч своїй загибелі. Але на пароплаві ще залишалася шлюпка, одна єдина шлюпки, бо другу змили хвилі.
Це була остання надія. І коли капітан переконався, що пароплав несе на скелі, він наказав спускати шлюпку. Та острівець наближався з величезною швидкістю, І, перш ніж був виконаний наказ капітана, чорні скелі промайнули всього метрів за десять від лівого борту «Сибіряка». Всі зітхнули з полегкістю. Небезпека минула. Тільки випадково судно не налетіло на острівець.
У капітана тепер з кожною хвилиною зростала надія на порятунок. Тайфун довго не триватиме. Коли б лише не трапився десь поблизу новий такий острівець. Можливо, що небезпечний берег ще далеко, судно вийде зі смуги шторму.
Зненацька дужий поштовх струсонув «Сибіряка». Пароплав різко накренився на лівий борт.
… Капітан уже знав, у чому річ. «Сибіряк» наскочив на підводну скелю. Вода ринула крізь пробоїни в трюм, у машинний відділ. Полагодити пошкодження було неможливо.
Хтось збив Володю з ніг, але він підвівся і навколішках поповз до борту. Зняв рятувальний круг і притиснув його обома руками до грудей, йому треба було негайно розшукати батька.
— Доро-шу-ук! — надсадно закричав Володя. — Тату! — Батьків голос прозвучав несподівано за два кроки.
— Тату! — схлипуючи від хвилювання, скрикнув юнак. — Де ти? Візьми… Це тобі круг. Ти гірше за мене плаваєш…
— Круг я віддам…
— Кому? — злякався Володя.
— Тому, хто не вміє плавати. А портфель у каюті. Щоденник і карта, — гукнув раптом геолог на вухо синові, намагаючись перекричати виття тайфуну. — Та вже тепер пізно!
Він поповз з кругом до шлюпки.
— Шлюпка візьме всіх до одного, — гукав капітан. — Обережніше! Рятувальні круги віддати тим, хто не вміє плавати! Спокійно!
Володя поповз слідом за батьком, але враз спинився і круто звернув до трапа, йому здалося неймовірним, здалося безглуздям, що можуть загинути щоденник і карта. Ні, ще не пізно, зовсім не пізно!
Міцно тримаючись за поруччя трапа, Володя зійшов униз. Він брів коридором по коліна у воді. Тьмяно блимала єдина на весь коридор лампочка. Із стелі де-не-де зривалися важкі краплі.
Юнак ішов, напружено прислухаючись до хаотичних ударів важких хвиль об корпус судна. Він не міг знайти потрібну каюту, йому здалося, що він бачить знайомі двері. Штовхнув їх і переступив поріг. Тіні від лампочки, яка весь час гойдалась, стрибали по стінах. Тільки тут Володя побачив, що помилився. Це була зовсім незнайома каюта.
Він повернувся, щоб вийти. І тут трапилось те, чого не передбачав юнак. Світло погасло. За мить лампочка знову блимнула — раз, другий, і потім чорна пітьма огорнула все навколо. Динамомашина перестала працювати. Володя кинувся назад, на палубу, де вже, мабуть, спускали на воду шлюпку.
Він витратив кілька хвилин лише на те, щоб знайти вихід з каюти. Наосліп тицявся в стіни, які гойдалися, наче качелі. В коридорі безладно хлюпала вода. Володі здалося навіть, що в нього під ногами стрілою майнула якась велика риба. Він брів, держачись однією рукою за стіну, намагаючись не посковзнутись на слизькій підлозі.
Юнак зненацька спинився. Він думав про те, що давно вже повинен бути трап. Простяг руку і наткнувся на стінку. Праворуч і ліворуч теж були якісь дерев'яні перебірки. Володя зрозумів, що потрапив у незнайомий закуток. Ну, звичайно ж! Вийшовши з каюти, треба було взяти ліворуч, а він пішов зовсім у протилежний бік.
Повернувся назад. Але не пройшов він і п'яти кроків, як наткнувся на стіл. Спантеличений, не знав, що робити. Куди він потрапив? Куди податися? І чому в коридорі має бути стіл?
Холодна моторошна думка про те, що він заблудився і не зможе знайти вихід, уперше майнула в мозку Володі. Він знав, що кожна згаяна хвилина може коштувати йому життя. Кожної хвилини «Сибіряк» міг піти на дно.
Відчай і палка, непереможна жадоба життя пройняли Володю. Він наосліп рвонувся вперед. Стіл перекинувся і поплив. Удар по голові оглушив юнака. Мацнув обличчя — на пальцях відчув теплу і липучу кров. Він наскочив у темряві на гострий одвірок.
Тепер Володя вже знав, що він безнадійно заблудився. Він зовсім загубив напрямок. Скільки він отак блукає? Десять хвилин? Годину? Дві?
Здавалося, що минуло багато-багато часу відтоді, як він спустився в нутро пароплава. Звичайно, шлюпку вже спустили. Не будуть же рискувати життям двадцяти моряків та пасажирів заради нього одного. А може, про нього навіть ніхто і не згадав?
Зринуло враз в уяві обличчя батька.
— Тату! — прошепотів Володя, почуваючи, як важкі сльози котяться в нього по щоках. — Тату!..
І зненацька, набравши повні груди повітря, він щосили закричав голосом, повним розпачу й надії:
— Сюди-и! Рятуйте-е!
Коротка луна завмерла тут же, під невисокою стелею. Тільки плескалась і хлюпала навколо вода та було чути, як із страшною силою б'ють об борт пароплава хвилі. Володя переконався, що ніхто його тут уже не почує і ніхто не знайде.
ПАРОПЛАВ ГИНЕ
Зовсім розгублений, спантеличений, Володя брів тепер навмання, чіпляючись за стіни, натикаючись на якісь речі, загубивши напрямок і напружуючи всі сили, щоб не впасти.
Іти було майже неможливо, бо судно ще дужче лягло на борт. Володя опустився обережно навколішки і поповз.
Несподівано йому спало на думку порівняти себе з кротом. Він лізе в темряві під землею десятками розгалужених переплетених ходів. Але кожний кріт зараз у тисячу разів щасливіший від нього, бо він, Володя Дорошук, через хвилину-другу має загинути. Вода сягала до грудей. У юнака не було ніякого сумніву, що пароплав уже залишили всі. Шлюпка давно відчалила. Тільки він сам один зостався десь глибоко всередині гинучого судна.
Знесилений, він уже кілька разів готовий був звалитися. Але кожного разу могутній інстинкт життя ставив його на ноги, штовхав уперед, змушував іти, лізти, повзти.
Йому почали вчуватися крики, голоси. Одного разу він ясно почув голос батька, який кликав його. З серцем, що ледве не вискочило з грудей, Володя гукнув:
— Я ту-ут!
Він сам злякався звуків, які вихопились у нього з горла. І тут же хлопець догадався, що ніякого батька немає, що це тільки вчулося, що це сама лише омана.
Серед безпросвітної задушливої темряви Володя знову закричав. Це вже був короткий придушений крик жаху: хлопця оточили в воді десятки живих мокрих істот. Невеличкі тварини хутко повзли йому на руки, на плечі, видирались на голову.
Це були пацюки. Вони рятувалися від поводі, яка захопила їх на судні в їхньому підпільному пацючачому царстві.
Зціпивши зуби, Володя уперто й довго боровся з ними, скидаючи їх з себе вільною рукою. Пацюки кусали його за пальці і знову повзли й повзли, втративши всякий страх перед людиною, яка зараз була для них єдиним острівцем на воді.
Володя напружився і підвівся на ноги. Він почав тупотіти і бовтати навколо воду. Це трохи допомогло. Зграя пацюків поволі розсіялась і лише кілька з них оскаженіло намагалися вчепитись юнакові за ногу. Та незабаром остаточна перемога лишилась за Володею.
Знесилений, він прихилився до мокрої стінки. Щось схоже на отупіння повільно сковувало всю істоту. Зрештою — однаково. Навіщо рухатись, шукати, надіятись, коли все марно, коли ось-ось усьому кінець? Але десь у далекому куточку його істоти ще ховався інший Володя — непокірний, невгамовний. Він не хотів здаватися, він хотів боротися, хотів жити. Юнак знов пішов уперед.
Мимоволі він почав прислухатись. Це, безперечно, знову була омана. Він прислухався, затамувавши подих, хоч і знав, що це лише вчувається його напруженому слухові.
Потім він почав стукати кулаком у дерев'яну перебірку. Він кричав, надсаджуючись. І тоді знову почув… так, це справжній голос, голос живої людини!
Мабуть, не таким благодатним і чарівним здається після холодної дощової ночі тепле, животворне сонце, яким здалося Володі тріпотливе й бліде світло кишенькового ліхтарика. Назустріч брела людина.
Вода пінилась і хлюпала, а людина — ближче й ближче, її ліхтарик пронизує цей смертельний морок…
— Знайшов! — пролунав зовсім, зовсім близько такий знайомий і невимовно рідний тієї хвилини голос.
— Хотта! — прошепотів юнак, йому спало на думку сказати японцеві кілька слів його рідною мовою. Але як не силкувався Володя, він не міг знайти зараз таких слів. Та і які це мали бути слова? Подяка? Хіба можна було висловити те, що почував Володя?
І другий голос, простуджений на вітрі, голос батька, сказав:
— Давай його, Хотта, сюди.
Володя відчув, як дрібно застукала об зуби шийка від пляшки і щось гаряче полилось у горло.
— Годі, Хотта, — знову сказав голос батька, — а то ще уп'ється…
Остаточно отямився Володя над шлюпкою, в якій було повно людей.
— Стрибай! Стрибай! — гукали юнакові.
Шлюпка то злітала вгору, то поринала, глухо б'ючись об борт судна.
— Швидше! Відчалюй!
У цей момент, залишаючи півзатоплений пароплав, стоячи над шлюпкою, схожою на горіхову шкаралупу. Володя раптом згадав Інгу. Її образ спалахнув десь у найглибшому кутку мозку, — образ Інги, якою бачив її юнак в останню годину розставання. Відстороняючи руки батька й Хотти, Володя зажмурився і стрибнув.
Юнакові здалося, що шлюпка потрапила в кратер діючого вулкана. Море клекотіло, гори білої піни скидались у темряві на снігові кучугури. Вітер і непроникна стіна бризок перехоплювали дух. Було страшно подумати, що від цього бурхливого, зловісного хаосу людей відокремлює тільки тонкий, ненадійний борт шлюпки.
На одну мить шлюпка наче застигала на височезному шпилі хвилі і враз із запаморочливою швидкістю зривалася вниз, у безодню.
Були хвилини, коли здавалося, що зараз — кінець. Рев оскаженілих бурунів глушив голоси людей. Дорошук вже кричав на вухо синові, але той розбирав тільки окремі слова. Для того, щоб подати якусь команду, капітан повинен був нахилятися до кожного матроса і щосили гукати, не шкодуючи легенів.
Чорний силует півзатопленого «Сибіряка» ще деякий час танцював на хвилях. Потім почувся оглушливий гуркіт, наче вдарив над рухом грім. Корпус судна переломився надвоє і зник у морській прірві.
Білий вогник раптом виринув з чорного мороку. Минуло ще десять хвилин, п'ятнадцять… Знову блимнув удалині той же білий тріпотливий вогник.
— Пароплав!
Це слово було на устах у кожного, його повторювали пошепки, як найдорожче ім'я, очі людей хотіли прозирнути темряву, щоб побачити свого рятівника. Незабаром блиснув і другий вогник. Капітан знав, що горять вогні на щоглах великого пароплава. Два білих вогники.
Змочене в бензині клоччя спалахнуло яскравим жовто-синім факелом. Вітер розвівав над шлюпкою вогняне волосся. Це був сигнал нещастя, заклик на допомогу. Підвелись навколішки навіть ті, що нерухомо лежали на дні шлюпки. Надія на порятунок повертала сили знеможеним людям. Вони житимуть, вони знову ходитимуть по землі, побачать своїх дітей і друзів.
Вогні наближались. Смуга світла від дужого прожектора лягла на гребені скуйовдженого моря. Світло сліпило людям очі. Від пароплава відійшов катер і наблизився до шлюпки.
— Хто такі? — долетіло з катера японською мовою.
Капітан склав рупором долоні й гукнув:
— Радянські моряки… Із загиблого пароплава «Сибіряк». Зазнали аварії…
І десятки голосів у шлюпці, намагаючись перекричати бурю, допомогли капітанові:
— «Сибіряк»… Тайфун… Радянське судно.:. Експедиція… Гинемо…
Якісь слова команди долетіли з японського катера, він круто повернув і пішов, зариваючись у хвилі, назад, до пароплава.
Капітан стояв ошелешений, не розуміючи, що сталося. Факел дотлівав у руці геолога Дорошука. Японський пароплав на ходу повернувся правим бортом, посилаючи в темряву промені зелених вогнів. Віддаль між ним і шлюпкою почала хутко збільшуватись.
— Пішли… — не вірячи своїм очам, прошепотів Дорошук. — Капітане, невже вони залишили нас?
Капітан не чув. Стиснувши кулаки, він напружено вдивлявся в той бік, де зникав пароплав.
Зненацька Володя здригнувся від пронизливого крику. Хотта стояв на носі шлюпки і японською мовою посилав прокльони своїм колишнім землякам.
Незабаром вогні пароплава сховалися за чорною стіною пітьми. Розпач і обурення охопили пасажирів шлюпки. Було їх двадцять п'ять — моряків і геологів експедиції. Ніхто не міг збагнути вчинку командування японського пароплава. Залишити гинучих людей без допомоги в зубах лютого тайфуну — це все одно, що вбивство.
— Нечувана підлість! — гукав у вухо капітанові Дорошук. — Саме тому, що ми радянські громадяни…
Геолог не скінчив. Раптовий поштовх, незрозумілий скрегіт — шлюпка стрибнула вгору, вниз, хвиля покрила з головою людей. Володя відчув, що він уже не сидить на банці і його ноги не торкаються днища.