Оглушений масою води, яка гупнула на нього, юнак на мить розгубився, його вразила блискавичність катастрофи. Ще мить, і він загинув би у клекотливому вирі. Та це тривало лише кілька секунд. Володя виплив. Хвиля підхопила його і винесла на самісінький гребінь. Здалося, що це краще, ніж бути в безодні, чекаючи, що ось зараз знову оглушить вода. Юнак намагався робити якомога менше рухів. Він заощаджував силу. Озираючись, хлопець сподівався побачити біля себе батька або перевернуту шлюпку. Темрява виїдала очі. Володя не чув ні зойків, ні криків на допомогу. Промайнула неясна думка: невже всі загинули?
Зовсім близько чувся страшенний, безперервний гуркіт. З гребеня високої хвилі він на секунду побачив сиву моторошну стіну і догадався, що то — береговий прибій. За два десятки метрів клекотіла біля скель піна. Володя мимохіть відчайдушно запрацював руками й ногами, намагаючись затриматися. Він сковзнув униз, і в ту мить, коли багатотонна маса води мала впасти на юнака всією своєю вагою, він склав докупи стрілою руки, пірнув під хвилю і проплив її наскрізь. Він плив назад, у море, змагаючись за кожен метр. Невимовний жах гнав його подалі від скель, від сивої лінії прибою.
Хлопець знав, що там, на камінні, смерть. Але пливти проти хвиль було безмірно важче, ніж гойдатися на їхніх гребенях. Володя швидко переконався, що далі боротися він не має сили.
Могутній велетень-бурун насувався на нього. Юнак хотів пірнути, але знеможене тіло ледве рухалось. Бурун ввалився на голову з страшною силою.
МАТИ
Цілий день не зачинялися двері квартири геолога Дорошука. Ще вранці до Віри Гарасимівни приїхав голова міської ради — високий рудовусий чоловік. Він перший приніс звістку про загибель «Сибіряка». Дуже обережно, лагідно почав він говорити з Вірою Гарасимівною, але вона відразу ж догадалася, що трапилося нещастя, і сполотніла.
Приїздив лікар, двічі навідувався секретар партійного комітету, приходили сусіди, знайомі, товариші Володі. Віра Гарасимівна лежала на кушетці з синьцями під очима, знесилена і жовта.
Страшне горе, яке так несподівано звалилося на жінку, спустошило серце, затьмарило розум. У думках снувалися слова співчуття й скорботи, висловлені людьми, які хотіли підтримати її в горі. І багатьох з них Віра Гарасимівна лише вперше бачила. Вони входили й виходили суворі, засмучені, тихомовні…
Ніч минула без сну. В хворобливому маячінні жінці ввижалися образи чоловіка й сина, потім здіймалися високі хвилі, Віра Гарасимівна чула, як, потопаючи, гукав її Володя. Вона зривалася з ліжка й босоніж бігла до порога. Її перестрівала сестра, заспокоювала і знову вкладала в постіль.
Наступного дня літак привіз центральні газети. В чорній рамці було надруковано некролог і великий портрет Дорошука. В замітці про загибель «Сибіряка» з усім екіпажем і з пасажирами повідомлялося, що на місце катастрофи прибув пароплав «Куйбишев», який почув сигнали «SOS», але було вже пізно.
Пізніше на сахалінський берег, біля мису Пільво, за кілометр від японського кордону, викинуло мертві тіла капітана «Сибіряка», лікаря й трьох матросів, а також уламки шлюпки, яка, за всіма ознаками, належала загиблому пароплаву. Незабаром на прибережних скелях знайдено було ще один знівечений труп, в якому ледве можна було впізнати радиста з «Сибіряка» Пташку.
Те, що ні Володі, ні чоловіка не знайшли, часом породжувало у Віри Гарасимівни неясну надію, але газети в один голос говорили про загибель усіх членів геологічної експедиції.
Після того як з'явився некролог, почали пачками надходити телеграми й листи. Вони йшли з усіх кінців Радянського Союзу. Листи купою лежали в шухляді, на ліжку, біліли на столі. Віру Гарасимівну це глибоко вразило, її власне горе було горем тисяч і тисяч людей, більшість яких навіть ніколи особисто не бачили Івана Івановича. Це прогонило розпач — важкий, немов ті хвилі, що поглинули любі, рідні очі…
Мабуть, на третій чи, може, четвертий день після катастрофи Віра Гарасимівна тихо підійшла до дверей Володиної кімнати. Було далеко запівніч. Мати стала під дверима й почала прислухатись. Хай буде так, як було раніше. Нічого ж не змінилось. Володя в своїй кімнаті, мабуть, лагодиться спати, чути, як він накручує годинник. Він одержав його в подарунок від батька, коли перейшов у сьомий клас. Тоді йому було чотирнадцять років. Як швидко лине час! Зараз у хлопця вже почали пробиватися на верхній губі вуса, і він їх іноді задумливо щипає двома пальцями. А коли хвилюється, нижня губа так зворушливо, по-дитячому тремтить.
На підлозі в кімнаті Віра Гарасимівна підняла якось папірець, і на ньому було намальовано серце, пронизане стрілою, а під серцем струменіли поквапливі нерівні рядки:
«Любий Володю! Це моє серце так за тобою страждає!» І хоч мати удала, що не прочитала, але Володя почервонів, бідолаха, аж вуха засвітились… Юність, юність!..
Віра Гарасимівна пригадала свої шкільні роки і вірші, які вона колись написала і які починались так:
Вітер тихо віє, віє,
Місяць яблуні сріблить,
Про кохання серце мріє,
Б'ється палко і горить…
А Володя теж пише вірші. У нього є навіть альбомчик, тільки він замикає його в шухляду. По стінах його кімнати розвішані мисливські трофеї — фото різних тварин і птахів, сфотографованих у природній обстановці. Особливо Володя пишався знімками вужа, який ковтає верховода, і пташенят яструба в гнізді. Він любив розповідати, з якими труднощами він доліз до гнізда і як, рискуючи розбитися та скуштувати яструбиних дзьобів, все ж таки сфотографував його.
Зарипіло ліжко. Мати слухає, як син лягає спати. Все так, як було раніше, і нічого, нічого не змінилось. Ось зараз можна увійти й побачити його карі очі, сказати «на добраніч», можна погладити його м'які кучері. Ні, це житиме вічно, це ніколи-ніколи не може змінитись!
— Володю! Де ти? — зненацька шепоче розпачливо мати. — Сину, чому ти мовчиш? Хлопчику мій коханий!
Вона йде до іншої кімнати і, зціпивши зуби, відчиняє двері. Це кабінет чоловіка. Здається, він ось зараз ще сидів на цьому кріслі, воно ще тепле, він сховався, жартуючи, за портьєру. Він умів жартувати, як дитина…
Віра Гарасимівна підходить до широкої шафи. Електрична лампочка відбивається і тремтить у глибині її гранчастого скла. Це колекція мінералів, яку любовно зібрав Іван Іванович на неозорих просторах батьківщини. Одну за одною висовує Віра Гарасиміва шухлядки і м'якою щіточкою змахує з мінералів пил. Кожний камінчик, як кокон, лежить прикритий м'якою ватою. Ціла серія галаїтів — прозорих, блакитних, як світанок у горах, червоних і жовтих, як охра, займає окремий ряд у шафі. Надзвичайної краси мармури Вірменії розцвітають у шухлядах, як химерні квітки екзотичних країн. Чорний із золотими жилками мармур Давалінського родовища; молочно-білий, з ніжними переливами янтарно-зелених відтінків амгазалінський мармуровий онікс; ясно-рожевий, як фламінго, агверан з верхів'я гірської річки Агверан-Чая. Уральські рожево-жовті сидерити, дорогоцінні демантоїди чудесного золотисто-зеленого кольору, сірий і рожевий граніт із Карелії і темно-червоний кременчуцький, звичайна залізна руда і сіра пемза — кожний мінерал розповідає про шлях геолога, про уперті розшуки корисних копалин.
В окремих шухлядках зібрано зоогліфи — мінерали, то випадково скидаються на яку-небудь тварину чи птаха. Це — маленька примха славетного геолога. Шматок пемзи, що застигла у вигляді ведмедя на задніх лапах, довгастий кремінь з червоними плямами, який агадує саламандру, кам'яні півники, собаки, фігурки людей.
І це страшно, це зовсім-зовсім неможливо, що тих рук, чудових живих рук, які з любов'ю зібрали оці різноманітні камінці, вже немає…
Віра Гарасимівна притуляє до лоба чотирикутний кусок білого мармуру й застигає. Камінь холодний, як безодня Японського моря. Жінка довго стоїть отак без руху. Мармур нагрівся, пізня ніч за вікном. Жовтіють і червоніють у відсунутих шухлядках мертві камені і блищать загадковим блиском, як очі утоплених…
Ранок застає Віру Гарасимівну в кабінеті чоловіка в глибокому кріслі. Чиїсь обережні кроки чує вона в коридорі. Хтось легко, боязко ступає, ледве риплять дощечки паркету.
— Хто там? — Їй самій здається свій голос чужим і порожнім після довгої безсонної ночі.
— Це я… Іра Котлова… Інга…
На Віру Гарасимівну дивляться сірі очі дівчини-підлітка. Її чітко окреслені губи пухнуть, але дівчина робить зусилля, щоб не заплакати, і страшенно зацікавлюється мінералами.
— Іра Котлова… Інга… — повторює жінка і ніяк не може пригадати, коли бачила і ці очі, і цей сміливий зліт тонких брів.
— Я друг вашого сина… Володі… — проказує тихо дівчина. — Ми з ним… були… такі друзі… такі друзі… Клас дарує вам квіти… Щоб поставити в його кімнаті.
Дівчина простягла букет. Зненацька її погляд спинився на фотографічній карточці Володі, яка стояла на письмовому столі. Любе юнацьке обличчя з ясним лобом, з трохи товстуватою нижньою губою дивилося з портрета на Інгу. Вона скам'яніла. В одну мить до болю яскраво промайнув спогад про останній перед розлукою вечір. Вона не знала, і ніхто, ніхто не знав, що ця розлука буде навіки.
Не в силах стриматись, Інга заридала. Ніжна рука Віри Гарасимівни тихо погладила її волосся.
— Плачте… Це нічого. Буде легше. А в мене вже немає сліз. Усі очі виплакала… а горе, горе зосталося в серці, його не виплачеш, не вискажеш нікому… Бо немає для цього таких слів…
НА ОСТРОВІ
Володя судорожно зітхнув і розплющив очі. Сліпуче сонце, здіймаючись з-за скель, припікало голову. Мокра одежа парувала. Але спина задубіла.
Володя підвівся і сів. Здивовано озирнувся навколо і вголос спитав:
— Живий?
Йому відповів недалекий шум прибою. Все враз пригадалось. Юнак мацав кожний свій м'яз. Буруни викинули його на берег, тайфун пройшов, але море ще й досі вирувало, і хвилі із злобним шипінням лизали піщану обмілину, докочуючись хлопцеві до ніг.
Він зіп'явся на ноги і, похитуючись, відійшов далі, його порятунок був у тому, що море викинуло його на цей пісок. Прибережне каміння було далеко ліворуч.
Другою думкою Володі була згадка про батька. Де він? Невже ніхто не врятувався з шлюпки?
За обмілиною берег здіймався крутими горбами, які біліли вапняковими урвищами. На скелях росли низенькі корячкуваті сосни, скарлючені бурями, схожі на потворних гномів.
Володя вирішив видертися на найвищу скелю і звідти оглянути землю, на яку він потрапив. Юнак був певний, що незабаром зустрінеться з людьми, які допоможуть йому, нагодують. Він розповість про страшну катастрофу з «Сибіряком», йому здавалося, що трагедія на морі не скінчилась і ще можна врятувати життя багатьом «сибіряківцям».
З великими труднощами Володя видерся на крутий горб. Хлопець дуже знесилів. Оступались ноги, осипалася глина й камінці, боліли подряпані руки.
З горба відкрився широкий краєвид навколо. Здивований юнак переконався, що потрапив на невеличкий скелястий острів. Каміння і гострі скелі оточували його навколо, і тільки у двох чи трьох місцях жовтіли обмілини, які вузенькими смужками вклинювалися в берег.
Найбільше ж здивувало Володю те, що вдалині він побачив новий берег. Довга смуга землі губилася аж за обрієм. До берега було кілька кілометрів, і Володя добре бачив ліси й скелі, якісь будівлі та низенький присадкуватий будиночок.
Зненацька шалена радість, що він врятувався від смерті, що він живий і навіть не поранений, сповнила всю істоту. Мов божевільний, Володя вигукнув щось дике й незрозуміле, схопив величезний камінь і пошпурив його вниз. Камінь стрімголов пострибав крутим узгір'ям, захоплюючи по дорозі інше каміння, докотився до берега, і в море вже посипався справжній кам'яний град.
Коли притишилася перша бурхлива радість, юнак почав обмірковувати своє становище. Насамперед треба обійти весь острів і уважно пошукати якихось слідів від «Сибіряка». Дуже можливо, що море викинуло ще когось — живого чи мертвого. Уявлялось, що десь у затишній бухточці, учепившись за уламок розбитої шлюпки, плаває батько, знесилюючись у безнадійних спробах видертися на стрімкий скелястий берег.
Та хоч який невеличкий був острів, але Володя незабаром упевнився, що за день обійти його навколо берегом дуже важко. Доводилося видиратися з скелі на скелю, а це виснажувало і без того стомленого хлопця. Інша річ, коли б був човен. Тоді можна було б об'їхати острів за дві-три години.
Володя знову подався на найвищий горб. Він скинув із себе білу сорочку і почав вимахувати нею над головою. Треба насамперед подати про себе звістку. Безумовно, з землі добре видно вершину горба на острові і постать людини, яка сигналізує.
Вкрай стомившись, Володя сів. Він відчув страшну самотність. Ніхто не відповів йому на сигнали. Пригрітий сонцем юнак підмостив кулаки під голову і незабаром заснув. Він, мабуть, спав довго, бо сонце вже схилилось на захід, коли хлопця розбудив жук, який лазив по обличчю.
Володю мучив голод. І справді, він давно не їв. З кожною хвилиною все дужче й дужче смоктало в шлунку.
Юнак помацав у кишенях. Нічого їстівного він не знайшов, але в одній кишені нашкрябав купку трояндових пелюсток. Володя згадав, що це та троянда, яку подарувала йому Інга в останній вечір перед розлукою.
Пелюстки були вогкі і зів'ялі, скручені, вони втратили навіть свій колір. Спогади навіяли смуток і жаль. «Інго, що ти скажеш, коли довідаєшся про все?»
Але спогади ніяк не могли задовольнити голод. Він дедалі ставав нестерпніший. Вітер підхопив пелюстки і розвіяв їх. Володя спустився вниз.
Лютий тайфун сколихнув морську глибінь і викинув на берег химерних мешканців моря. На обмілині поблискував сірий холодець невеличкого спрута, танули на сонці кілька блакитно-червоних медуз. Зеленкуватий краб, схожий на гігантського павука, поспішав до моря. Він повз кумедно, боком, але досить швидко. Володя схопив камінь і розбив краба. Та хоч як мучив голод, юнак не наважився їсти сире м'ясо. Від краба тхнуло водоростями, морем і ще чимсь неприємним, гидким.
Юнак ломачкою розрив велику купу молюсків і водоростей, але нічого для їжі не знайшов. Інша річ, коли б були сірники! Можна було б спекти краба, та й молюски, певно, придатні на обід.
До голоду долучилася спрага. Володя знайшов соковите зелене листя. Воно нагадувало на смак капусту і росло у вибалочку під урвищами. Юнак жував його, листя хрумтіло на зубах, сік сповнював рот. Але це мало вгамовувало спрагу.
Вже пізно ввечері, обходячи острів, Володя знайшов печеру. Це був невеличкий грот, зовсім сухий усередині. Хлопець зрадів цій знахідці. Невідомо, скільки часу доведеться жити на острівці робінзоном, а в цій же частині моря, мабуть, дуже часто трапляються страшні бурі із зливами. Отже, печера буде чудовим захистком.
Володя вирішив, що тут має бути його житло. Він приніс два оберемки сухих водоростей і постелив собі постіль. Знесилений цілоденним лазінням по скелях, юнак хутко заснув.
Прокинувся він уночі від якогось незвичайного звуку, схожого на стогін. Сперся на лікоть і прислухався.
Ні, навколо тиша. В печері темно й затишно. Пахнуть сухі водорості. Голод черв'яком заворушився під серцем. Краще знову заснути, тоді не відчуватимеш голоду.
Володя вже повернувся був на бік, коли знову долинув до нього протяжний жалісний звук. Хлопець зірвався на ноги. Десь зовсім недалеко стогнала людина.