Вирішив усе в одну мить. Автомашиною він добереться швидше, ніж Воробіна та її “ангел-охоронець”. Треба застерегти Ірену та Яцека. Що за легковажність — давати старій адресу явки.
— Про що ти думаєш, Гансе?
— Я втомився, спати хочеться.
— Я теж, — згадуючи недавнє побачення, посміхнулася Марта.
— Зупинися тут, — звернувся Клосс до шофера, — пройдуся пішки.
— Підкинемо тебе до квартири, якщо ти втомився. Спочатку Фріц підвезе мене до госпіталю, а потім…
— Ні, я хотів би пройтися.
Марта підозріло подивилася на нього. Клосс навіть не мав часу подумати, що кілька годин тому коханка влаштувала йому сцену ревнощів — ревнощів до дівчини, яку він проводив ось цими вулицями. Вистрибнув з машини, перебіг вулицю, звернув у провулок. Оглянувся, однак не помітив нічого підозрілого. Будинок, здається, не був оточений. Повільним кроком перейшов через подвір’я, але-на сходах побіг. Постукав, як домовилися. Двері відчинила Ірена з розпущеним волоссям. Вона саме змивала голову, випрала також дещо, бо на шнурі сохла білизна. Яцек, вкрившись кожухом, що тільки одна голова виднілася, спав.
— Тікайте! — проговорив ще в дверях. — Буди його і тікайте! Йде сюди Воробіна. За нею — шпик. Нема часу…
Клосс не закінчив фрази, як у двері тихо постукали. Жінка в клітчастій хустці стала на порозі. Майже одночасно з цим запищали гальма автомашини. Клосс підійшов до віконця й побачив есесівців, що висипали на подвір’я, а потім і Штедтке, який важко викарабкувався з кабіни. Впізнав його навіть з цієї висоти Чи вони увесь час їхали за переслідуваною жінкою, чи агент встиг повідомити їх сам? Тепер це не мало вже значення. По-дурному напхана торба, крізь тканину якої вирисовувалися обриси акумулятора, могла навести на слід і сліпого. Але це тепер не мало значення. Есесівці ввірвалися в коридор. Під’їхав ще один грузовик, уже з жандармами. Вороги оточували будинок. Либонь, грюкіт кованих чобіт на сходах розбудив Яцека. Зірвався з постелі в одних трусах, схопив гранату, що лежала на підлозі. Другою рукою намагався стягти з билок ліжка сорочку. Зрозумів, що його чекає. Ірка також, заметушившись біля дверей шафи, про все вже здогадалася. Одна тільки бабуся Воробіна, витягуючи з-під картоплин той нещасний акумулятор, здавалося, нічого не розуміла.
— Спали шифри, — сказав Клосс. У цю мить йому невідомо чого раптом пригадалося прощання з Якубовським. “Хтось інший буде показувати тобі Варшаву”, — подумав. — Спали шифри, — повторив голосніше, — ми спробуємо їх затримати.
Яцек відхилив двері, підготував гранату і кинув її в напрямі все наростаючого гупання кроків. Час тягся повільно, ці три секунди тривали занадто довго. Коли ж нарешті внизу розлігся вибух, силою повітряної хвилі вирвало двері. Одночасно з Яцеком Клосс пустив у отвір дверей чергу пострілів. Краєчком ока ще помітив, як бабуся Воробіна, затиснувши в руці картоплину, схилилася в якійсь неприродній позі. Клосс почув позад себе запах диму й подумав, що це Ірена, мабуть, знищує шифри. Та за якусь хвилю він усвідомив, що дим валить з боку східців.
“Хочуть нас викурити димом, — подумав, — але перед цим ми ще знищимо кількох їх”.
Убити їх якнайбільше, — це єдине, що залишилося зробити їм — Яцекові та йому. Ні — тільки йому. Яцек вже знерухомів. У цих трусиках він лежав ніби на пляжі, ніби підставляв плечі сонцю, прагнучи засмагнути.
Штедтке навіть не намагався приховати свій тріумф. Поклав на стіл полковника папку з написом “Ганс Клосс”.
— Як усе це відбувалося?
Штедтке присунув собі крісло, сів, нічого не питаючи. Полковник не звернув на це уваги. Підсунув есесівцеві коробку цигарок.
— Той будинок було оточено. Мій хлопець ішов за нею. Зустрічного жандарма попросив переказати мені. От і все.
— Я не про це питаю. Мене не цікавить поліційна робота.
— Розумію. Вас, пане полковнику, цікавить той зразковий, завжди пунктуальний офіцер.
Полковник мовчав. Штедтке, як і завжди, іронічно усміхався. Не скаже ж він цьому півсліпцеві, старому шкарбану, що не мав поняття, яка здобич потрапить йому до рук. Коли під’їхали до тієї руїни, коли він послав у неї своїх людей, а жандармам наказав оточити пів-вулиці, коли звідти, згори, пролунали перші постріли, він, Штедтке, не припускав, не міг припустити, що в його хлопців і в нього стріляє людина в німецькій уніформі лейтенанта абверу. І тоді хтось схопив його рукою за плече. Він хотів відштовхнути ту руку, але помітив, що за ним стоїть Марта Бехер.
— Що ви робите? Прошу вас — зупиніться! Нехай припинять цю стрілянину, пане штурмфюрер! Там же Ганс!
Мало що він зрозумів тоді з її безладних слів. Якась дівчина, Ганс Клосс із якоюсь дівчиною, потім вона, Марта, кудись його підвезла. Ганс хвилювався. Вона зупинила автомашину й помітила, що він знову заходить до цього будинку, хоча їй клявся, нібито вперше бачив ту дівчину…
— Я знаю, — сказав Штедтке. — З самого початку я знав усе. Але для вас, папі, я готовий багато що зробити. Ви хочете, щоб ми цього агента повісили? Я теж маю бажання взяти його живцем! Припиніть вогонь! — гукнув він.
З вікна сходової клітки і з-під даху виривалися клуби диму. Штедтке згорнув газету й крикнув у неї, мов У рупор:
— Клосс, настав твій кінець! Будинок оточено! Даю тобі п’ять хвилин часу!
Замість відповіді об бляху автомобільного крила продзенькала черга пістолетних куль. Штедтке відскочив наче ошпарений, потягнув за собою й Марту. Якийсь есесівець провів автоматною чергою вздовж ринви.
— Стій! — заверещав Штедтке. — Візьмемо його живцем! Якщо за п’ять хвилин не вийде, зав’ялимо його димом! Приготувати димові шашки й протигази!
— Пане штурмфюрер, — заговорила Марта. — Я не вірю, щоб Ганс…
— Я ще побалакаю з вами, — скривив рот Штедтке. Глянув на годинник. — Ще одна хвилина — і рушайте. — Вирвав у якогось есесівця протигаз, одяг собі на голову. Хотів бути при цьому…
У будинку панувала тиша. Вбігли в коридор. Есесівці, скрадаючись попід стінами, Штедтке — серединою, з готовим до пострілу пістолетом у руці. Вибігаючи на другий поверх, почули гуркіт вибуху. Попадали інстинктивно на підлогу, однак уламки до них не дістали. Граната, мабуть, вибухнула вище. Штедтке злякався, що вже не побачить Клосса живим. Кинувся вперед. Перестрибував через три сходинки за раз. На горищі було темно, клуби чорного диму заповнювали тісне приміщення. Штедтке кількома секундами пізніше помітив тіло чоловіка, який лежав тут же, біля порога. Граната, видно, вибухнула в руках, на висоті обличчя, бо замість голови чоловік в уніформі лейтенанта німецьких збройних сил мав тільки криваві клапті.
— Встнгнув-таки, — сказав Штедтке. — Сам собі виніс вирок.
Есесівці оглянули горище. Поряд з трупом німецького офіцера вони акуратно поскладали тіла якоїсь дівчини та старої жінки в клітчастій хустці. Очі в бабусі були розплющені, нібито від подиву. В кутку, біля розтрощеної гранатою радіостанції, догоряли якісь папери. Хтось із есесівців кинувся в той бік, щоб хоч дещо вихопити з вогнища, але розворушений стос вибухнув жовтавим полум’ям, мало не осліпивши запопадливого есесівця.
Штедтке, звісно, не може розповісти полковникові фон Цангеру, як було насправді. СД — пильна, СД — всезнаюча.
— Звертаю вашу увагу, пане полковнику, — скривив рот Штедтке, — агент загніздився саме в абвері, і тільки пильність служби безпеки дала змогу його зліквідувати. Обергрупенфюрер вимагає спеціального рапорту з приводу цієї справи.
Фон Цангер перегорнув папери в папці. Біографія і особистий листок, характеристика з училища, зізнання Марти Бехер, що підтверджує ідентифікацію трупа, і рапорт штурмфюрера Штедтке. Полковник загорнув папку,
— Ну, що ж, — мовив він, — аж тепер, здається, я можу поздоровити вас із підвищенням в чині. Ви запідозрювали його?
— Я придивлявся до нього, пане полковнику, від самого початку. Його немовбито кілька разів перевіряли ще в училищі абверу, однак нас в СС навчали, що довіряти не можна нікому. Я маю досвід: з особливою пильністю треба приглядатися до занадто старанних офіцерів.
— Ad acta,[7] — мовив полковник. — Я б не хотів більше повертатися до справи цієї людини, яка кілька місяців водила нас за ніс.
— СД не дозволяє водити себе за ніс.
— Хто б подумав! Був такий симпатичний.
— Нордичний тип, — погодився з ним Штедтке, — виразно нордичний тип. Все ж він повинен був мати трохи німецької крові, бо, треба визнати, це була добре продумана і добре виконана робота. Слов’яни на таке не здатні.
Фон Цангер вдивлявся в його перекривлений усмішкою рот і думав, чи Штедтке глузує, чи він справді такий ідіот. Однак точно відповісти на це питання полковник не міг. Обличчя Штедтке, на губах якого, мов приліплена, завжди висіла усмішка, було для нього вічною загадкою.
Літак летів низько над лінією фронту. Ці ПО-2 завжди літають низько. Недосяжні для зенітної артилерії, вони здатні легко вийти із зони кулеметного вогню, ці малі розвідувальні літачки багато страху наганяють на німецьких солдатів. Не відомо звідки з’являються, не відомо куди зникають, наповнюють повітря туркотом, ніби хтось, біжучи, києм веде по плоті з густо поприбиваними штахетами. Але цей ПО-2 не мав ніяких розвідувальних завдань, не літав над лінією німецьких окопів, щоб сіяти паніку серед ворогів. Єдиним його завданням було взяти на борт, якщо так можна назвати це тісне приміщення позаду пілота, цього окутаного кожухом чоловіка, про якого ані сам пілот, ані спостережник нічого не знають, як тільки те, що російська вимова їхнього пасажира виказує його чужоземне походження…
Близько двох тижнів блукав він по лісі, аж поки натрапив на партизанський загін, радист якого мав зв’язок з Великою землею. Натрапив — це не зовсім вдале слово: знайшли його непритомного, голодного, без документів. Коли ж він через тиждень прийшов до пам’яті, то побачив схилені над собою бородаті обличчя і пригадав чомусь Якубовського. Попросив, щоб партизани повідомили в штаб, що в них перебуває Я-23, Командир загону не задавав йому зайвих запитань. Цей літак був відповіддю на його донесення.
Повільно наближалися до місця посадки. Стах намагався роздивлятися крізь віконечко, однак не помічав нічого, крім чорної поверхні лісу. І все ж літак приземлився. Прифронтовий польовий аеродром був добре замаскований. Коли Стах виліз з “кукурузника” і одним лише потиском руки попрощався з мовчазним пілотом, до літака підійшов офіцер у короткому кожушку.
— Пересадка, — промовив. — Другий літак вже готовий — чекаємо тільки вас.
Стах проспав увесь шлях до. Москви, потім ще трохи подрімав і в автомашині, що везла його з аеродрому. Передавали його з рук до рук, не задаючи жодних запитань. Гадав, що його відвезуть до готелю, однак авто затрималося перед якимось адміністративним будинком.
— Полковник Якубовський чекає на вас, — сказав солдат у бюро перепусток.
І він справді чекав, хоча пора була вже й пізня, нічна. Посадив його в м’яке глибоке крісло, подав велику чашку кави, до якої не жалів рому.
— Розповідай, — наказав, а коли Стах закінчив свою оповідь, мовив: — Відпочинеш, поправишся, а потім зможеш вступити до польської армії, як ти колись бажав.
— Ні, повернуся туди, — заговорив Стах. — Я вирішив, що повернуся. Там я буду більш корисним.
— Куди повернешся, божевільний? Ти ж провалився!
— Ні, — продовжував він. — Провалився агент, що удавав із себе Ганса Клосса. А тепер може з’явитися до них справжній Ганс Клосс, якого більшовики досі тримали в ув’язненні і якому, нарешті, вдалося втекти; Клосс, який пам’ятає, що йому задавали безліч ідіотських запитань, зв’язаних з ревматизмом тітки Гільди, спогадами дитинства й сімейними стосунками; Клосс, якому наказували сто разів повторювати свою біографію й доповнювати її тисяччю подробиць і який мало що розумів у цьому. Проте розповідав, бо ж це не були військові таємниці… Розумієш?
— Ти з’їхав з глузду, тебе треба лікувати. Перш ніж підеш до війська, пошлемо тебе в санаторій. Твоя нервова система…
Стах чекав цього. Все ж не відступав. За вікном уже благословилося на світ, коли він нарешті домігся від Якубовського обіцянки провести експеримент. Стах кільканадцять днів буде вести спостереження за справжнім Гансом Клоссом, який і далі перебуває в ув’язненні під доброю охороною. А потім, в один із днів, одягнеться в його одяг і піде до тієї ж камери як Ганс Клосс. Якщо його друзі по нещастю нічого не помітять…
— Чоловіче, вони сидять з ним вже принаймні з рік, бачать його щодня — таке не може вдатися…
— Якщо вони здогадаються, що щось не так, я погоджуся на все, навіть на санаторій. Але якщо удасться, ти обіцяєш мені…
— Це щось незрозуміле, — сказав Якубовський. — Це якесь чудо природи. Навіть тембр голосу у вас обох однаковий. І все ж це не може вдатися.
— Отже, приймаєш мою умову? Якщо в’язні не розпізнають мене в камері, якщо вони будуть думати, що сидять з тим самим чоловіком, що й раніше, то пожертвуйте тими людьми, дайте їм змогу втекти з ув’язнення десь поблизу фронту. Втечу, звичайно, організує Ганс Клосс.
— Я передам твоє прохання генералові. Якщо тобі добре поведеться в тій тюрмі — я підтримаю це прохання.
Через півтора місяця вартовий ввійшов до камери, в якій сиділо четверо німців, і викликав Ганса Клосса, який буркнув у бік своїх товаришів, що його знову тягнуть на той ідіотський допит. Підштурхуваний вартовим, він увійшов до кабінету начальника в’язниці, де тепер сидів Якубовський. Вартовий відрапортував, пристукнув каблуками і вийшов, розмірковуючи над тим, чому після того, як він вийшов, полковник крутнув ключ у замку дверей.
— Ну і що? — запитав Стах. — Я сиджу з ними вже десять днів. Ви за мною спостерігаєте. За їхньою реакцією теж. Здається, я не помилився!
— Право вирішити цю справу генерал залишив за мною — Якубовський повільно набивав тютюном свою люльку. — Що ж мені робити?
— Те, що обіцяв. Що з ним? Дуже дивувався, що забрали в нього одяг?
— Його вже ніщо не дивує. Увесь час, поки ти сидів у камері, ми його допитували. Витягли з нього ще трохи подробиць.
— Я це знаю: читав протокол допитів. Крім того, так, як ти й радив, я відсвіжив у своїй пам’яті кілька фотографій. Найгірше, однак, не те, що треба запам’ятати обличчя людей, яких я ніколи не бачив, а те, що треба забути обличчя тих, яких бачив. Все ж — спробую.
— Ти знаєш, що тобі загрожує, знаєш, і чим ризикуєш Однак ти вже дорослий, і я не маю права тебе затримувати. Твоя робота була корисною. Але запам’ятай: втретє я вже не дам згоди.
— Третього разу не буде. Зрозумій же: все так логічно складається. Був якийсь чоловік, що видавав себе за Ганса Клосса. Був — і загинув. Я сам, сховавшись за стіною, чув тоді, як Штедтке сказав: “Він уже мертвий, сам собі виніс вирок” — чи щось подібне. А тепер з’явиться в них справжній Ганс Клосс. Адже не стукне ж їм у голову думка, що ми можемо бути такими ідіотами і засилати до них агента, який провалився. Для німецьких голів це занадто неправдоподібно. В одному лиш ви повинні мені допомогти. Треба добратися через берлінську агентуру до центрального архіву, де, напевне, зберігається справа Ганса Клосса, і замінити всі документи, писані моєю рукою, на якісь інші, писані будь-ким (це на випадок можливих графологічних досліджень).
— Наказ про це вже передано. Післязавтра ми евакуюємо цю в’язницю. Треба ще домовитися, коли ти маєш утекти.
Пробиралися вперед тільки вночі. Гуркіт канонади, що наближалася, свідчив: фронт проходить найбільше в двадцяти кілометрах звідси. Втікачі знайшли збезлюдніле село. Там вирішили перечекати. Лотар обморозив ноги, і Клосс разом з Бруно останні п’ять кілометрів несли його на руках. Втікачі вирішили, що опустілий підвал на краю села буде найбезпечнішою схованкою. Бруно проклинав задум втечі, однак після того, як Ганс знайшов у підвалі банку консервів і слоїк смальцю, настрій Бруно змінився на краще.
— Що б ми без тебе зробили, Ганс? — сказав Фрідріх. — Коли ми доберемося до своїх…