— Ні, — мовив Клосс, — ми почекаємо тут на наших. Лотар не дійшов би, а наші вже недалеко. Ми мусимо зачекати.
Залізли в солому, Лотар трохи марив. Його мучила висока температура. Клосс з Фрідріхом та Бруно ухвалили, що чекатимуть два дні. Якщо до того часу німці не здобудуть це безлюдне село, вони, мабуть, спробують-таки пробратися до своїх.
А на другий день усіх втікачів, ще окутаних в солому, витягли патрулі німецьких десантників, які йшли вслід за танками. Виведені на сонце, втікачі мружили очі. Хтось із танкістів напоїв їх гарячою кавою із термоса, в цей час під’їхав “оппель” одного з високопоставлених офіцерів. Чудом врятованих німців — уцілілі жертви більшовицького варварства — відправлено до найближчого прифронтового міста. Нагодовано їх і напоєно, принесено їм і якесь вбрання, бо увесь одяг втікачів вже скидався на лахміття, і вслід за цим якийсь урядовець у чорному завів їх у підвальні приміщення, котрі були перетворені на камери. У камерах, зрештою, було тепло й чисто, гестапівець, правда, з чогось там виправдовувався, але Ганс Клосс по дорозі до підвальних приміщень заспокоював товаришів по недолі, витлумачуючи їм, що саме так і повинно бути, бо німецькі власті зобов’язані перевірити, чи більшовицька розвідка не закинула до них, бува, своїх агентів.
Ще того ж таки дня штурмбанфюрер Мюллер наказав привести їх до нього.
— Ви стверджуєте, — заговорив він, — що втекли з радянської тюрми й пробиралися до лінії фронту.
— Вас не точно поінформували, пане штурмбанфюрер, — пристукнувши закаблуками, сказав Клосс, — Ми втекли з ешелону, в якому евакуювали нашу в’язницю.
— Ви тримаєте себе, як солдат, — мовив штурмбанфюрер. Він з приємністю розглядав цього молодого пристойного чоловіка, що мав таку бездоганну військову поставу.
— Я був солдатом, — сказав Клосс.
— Солдатом? — У голосі Мюллера почулися нотки недовір’я. — І вас тримали в тюрмі, а не в таборі для військовополонених?
— Це довга історія. Ще за литовського часу у Клайпеді я закінчив підпільну школу підхорунжих. Мені присвоїли звання лейтенанта. Напередодні вступу більшовиків у Литву я отримав наказ перебратися до Вільна, бо ж майор Губертус завербував мене на роботу в абвер. Мій умовний номер ГК-387. Я, на жаль, не встиг розгорнути свою діяльність, бо, коли більшовики вступили в Литву, мене відразу ж заарештували разом з усією родиною і повезли кудись на схід. Мені вдалося втекти з ешелону, я спробував перейти кордон, але був схоплений. Це трапилося в березні сорок першого року. Мене впіймали як цивільну особу. Детально допитували, але, звичайно, я їм анічогісінько не виказав.
— Ми ще поговоримо про це, — сказав Мюллер. — Ваше прізвище?
— Ганс Клосс.
— Ганс Клосс? — повторив той. — Десь я вже чув це ім’я, але де? Пам’ятаю, це було кілька місяців тому, в зв’язку з якоюсь справою… — Глянув угору й зустрівся з щирим поглядом молодого мужчини. Зауважив, що це наймення він уже якимсь чином знав.
— Може, ви знали когось із моєї родини? Мій батько мав маєток у Литві, але я не знаю, що з ним тепер. З матір’ю і сестрами — теж. У кращому випадку, — він спохмурнів, — ріжуть сосни десь у тайзі. А може, ви знали доктора Гельмута Клосса, мого дядька? Напередодні війни він працював окружним суддею в Крулевці.
— Дурниці, — промовив штурмбанфюрер, бо саме в цей час пригадався йому рапорт Штедтке, читаний кілька місяців тому. — Дурниці, — повторив. — А як вас, панове, звати? — звернувся до решти присутніх.
— Лотар Байц…
— Генріх Фогель…
— Бруно Дреєр… — відповіли ті один за одним.
— Шановні панове, кожний з вас одержить папір і приладдя для писання. Ви напишете детально свої біографії, звернувши особливу увагу на перебування в Росії. Крім того, кожний з вас складе мені реєстр тих, хто може підтвердити вашу особу. Ви, звісно, самі розумієте, що, поки ми не переконаємося в правдивості ваших зізнань, ви повинні бути ізольовані. Постараємося створити вам найліпші умови й максимально скоротити час очікування. Ви вже ж досить насиділися в тюрмі.
Трьома днями пізніше Мюллер, забувши, котрий вже раз, перечитував зізнання чотирьох ізольованих у в’язниці німців, яким вдалося вирватися з рук росіян. На його письмовому столі, поряд із зізнаннями тих людей і власноручно писаними тими ж людьми автобіографіями, лежала папка, яку сьогодні вранці йому надіслали з центрального архіву в Берліні. На папці рукою сумлінного службовця воєнного міністерства був старанно викаліграфований напис готичним шрифтом: “Ганс Клосс”. Штурмбанфюрер Мюллер тільки-но ознайомився з документами, що були в папці, і з ще більшою увагою вчитувався в зізнання цих чотирьох людей… Сам Ганс Клосс лише розширив своє зізнання, яке він склав під час першого допиту. З особливою увагою Мюллер вдумувався в ту частину зізнання, де Ганс Клосс описував дивний допит, який вели радянські офіцери. Його, Клосса, випитували про різні подробиці з часу дитинства, про якісь незначні зустрічі. Клосс, наприклад, оповідає, що він кілька тижнів змушений був описувати всіх своїх гімназійних товаришів.
Справи решти трьох втікачів були значно простішими. Лотар Байц був купцем з Латвії, мав залізо-скоб’яну крамницю на вулиці Вокзальній. Хтось із його клієнтів залишив у нього якийсь не відомо з чим ящик. Це трапилося вже після вступу росіян у Латвію. Представник НКВС з’явився до Байца через кілька днів, знайшов у ящику деталі радіостанції, і ув’язнено Байца спочатку в місцевій тюрмі, а потім переведено до Саратова. Росіяни запідозрювали, що Байц підтримував контакти з німецькою розвідкою, однак він вперто доводив, що не знав, з чим був залишений у нього ящик (і це, до речі, була щира правда). Дружина Байца мешкає, мабуть, у Нюрнберзі, у своїх родичів. Залишила його у тридцять восьмому році, не ладнали вони між собою, однак вона, звичайно, підтвердить особу свого колишнього чоловіка. Мюллер дав розпорядження надіслати відповідну телеграму й отримав відповідь, що фрау Байц прибуде сюди протягом тижня.
Другий німець; Генріх Фогель, працював у Бориславі, був інженером-нафтовиком. Після сімнадцятого вересня подав заяву з проханням дозволити йому повернутися в Німеччину, але радянські власті не дали йому дозволу: він був потрібен їм, до того ж мали в руках його контракт, укладений ще з польським акціонерним товариством, за цим контрактом Фогель зобов’язався працювати на промислі до сорок другого року. Та в сороковому році, після перемоги над Францією, Фогель, “обмиваючи” в львівському ресторані ту перемогу, почав переконувати своїх приятелів у тому, що Гітлер незабаром рушить на Росію. Тієї ж самої ночі Фогеля заарештували. За ворожу пропаганду і ненависть до Радянської влади, демонстровану публічно, інженер отримав кілька років тюремного ув’язнення. Сидів у різних тюрмах, був задоволений, що його не перевели в якийсь північний табір, бо дуже боявся холоднечі.
Що ж до Клосса, то Байц познайомився з ним, власне, в тюрмі. Клосс уже перебував там, коли Байца заарештували. Кільканадцять днів сидів з ним в одній камері, потім його перевели в іншу камеру, однак зустрічався з ним і далі на прогулянках Всі ув’язнені німці співчували йому, бо його, Клосса, мало не щодня викликали на допит, який тягнувся цілі години, однак до самого кінця так і не було відомо, чого від нього хотіли. Якось зо два дні розповідав їм про якусь свою кузину. Клосс радився із співвітчизниками, чи говорити на допиті правду…
Штурмбанфюрер Мюллер почав перегортати папери, що лежали перед ним, — хотів знайти протокол допиту Байца, точніше — фрагмент того протоколу. Знайшов потрібний аркуш і прочитав: “Запитання: Чи в період між липнем сорок першого року і березнем сорок четвертого ви бачили Клосса щодня в тюрмі? Відповідь: Так, за винятком кількох днів, коли я перебував у тюремному госпіталі, в жовтні чи в листопаді. В липні та серпні я перебував з ним в одній камері, а потім зустрічав його на прогулянках або в коридорі тюрми. Пам’ятаю, що на різдво Христове Ганс чергував — розносив їжу”.
Мюллер потер рукою лоб, так ніби цей жест міг йому чимсь допомогти. З документів особистої справи Ганса Клосса незаперечно видно, що в дні різдва сорок першого року він був слухачем піврічних курсів офіцерів абверу. “Тобто не Ганс Клосс, — виправив себе в думці Мюллер, — а той агент, що так нахабно видавав себе за Клосса”. Мюллер порівняв почерк зізнання людини з ясним поглядом, яка зараз чекає його виклику трьома поверхами нижче, в підвалі, із почерком сторінок автобіографії в особистій справі. На перший погляд можна було сказати, що тексти ці писала не одна і та ж рука.
“Так, — подумав Мюллер, — почерк неможливо змінити”.
У дверях з’явився есесівець з канцелярії й доповів, що прийшов чоловік, якого очікує пан штурмбанфюрер. Мюллер запросив гостя до свого кабінету, посадовив його в крісло за дверима так, щоб у першу хвилю його не видно було, а потім наказав викликати Ганса Клосса.
Підіймаючись вслід за есесівцем вузькими східцями вгору, Клосс здогадувався, що його чекає. Коли він, проходячи першим поверхом, помітив напіввідчинені двері на подвір’я, біля яких не було вартового, то відчув непереборне бажання втекти. Ледве здушив його у собі. Есесівець відчинив двері до кабінету штурмбанфюрера, впустив Клосса і замкнув їх за ним.
— Прошу сідати, — штурмбанфюрер показав Клоссові на стілець. І тоді, коли Клосс уже подумав був, що випробування сьогодні обминуло його, коли, перемігши в собі нервове напруження, вже сідав на стілець, мов удар батога, шмагнув його крик:
— Клосс! — верескнув Штедтке. Підвівся з крісла біля дверей і попрямував до нього.
Клосс повільно повернув голову.
— Моє прізвище справді Клосс. І що ж? — На його обличчі не здригнувся жодний м’яз. Помітив, що Штедтке й досі носить військові знаки штурмфюрера. “Отже, йому навіть чин не підвищили, — подумав, — за зліквідування ворожої агентури”.
— Схожий? — запитав Мюллер.
— Мало того, що схожий! Ідентичний, хоча… — Штедтке завагався. — Профіль! — крикнув. — Стати в профіль! “Сам не знаю…” — мовив собі. — Ти маєш брата?
— Пробачте, штурмфюрере, — сказав Клосс. — Я — німецький офіцер і не звик, щоб мені тикали. До того ж я не мав честі пити з вами на брудершафт… — Помітив, що з губ Штедтке на якусь мить зникла усмішка. Це, невідомо чому, викликало в Клосса задоволення.
— Прошу пробачити, — буркнув Штедтке, — але схожість просто разюча.
Мюллер, який мовчки прислухався до цієї сцени, зняв телефонну трубку і сказав тільки одне слово:
— Ввести!
Двері відчинилися, і на порозі з’явився старий, стрижений “під їжака” чоловік, якого сьогодні вночі стягнено з ліжка, без жодного слова посаджено в літак і доставлено з Крулевця аж сюди. Клосс обернувся. Вагався він не довше як півсекунди.
— Дядьку Гельмуте! — вигукнув він.
— Ганс! Хлопче! Живий?! А ми вже оплакали тебе. Що з мамою? З родичами? З сестрами?
— Пізніше, — заговорив Мюллер. — Пізніше освіжите в пам’яті спогади. Почекайте, будь ласка, докторе Клосс, ваш племінник ще кілька годин буде зайнятий.
Отже, вдалося. Принаймні зараз. Зінсценізували спритно. Два постріли підряд — і саме в момент, коли вже не чекав їх. До Ганса Клосса долітали окремі слова роз’яснень Мюллера. Удавав, що уважно слухає розповідь про те, як більшовицький агент прибрав його постать. Діждався хвилі, коли повинен був усе зрозуміти. Закрив обличчя руками, мовби приголомшений несподіваним ударом.
— Хтось, дуже схожий на мене, зганьбив моє чесне ім’я, — проговорив він. — Нарешті я зрозумів мету тих багатогодинних допитів, під час яких я змальовував кучера, що віз мене від залізничної станції до будинку моїх родичів, або розказував про придорожні камені та плаття моєї матері. Панове, — додав, — я не знаю, яку я повинен дати клятву…
— Ви, Клосс, давненько вже не були на батьківщині, — на губах Штедтке з’явилася звична усмішка. — Багато що змінилося. Тепер клятви й присяги нас уже не переконують. Ми маємо апарат, найкращий у світі апарат для викриття брехні. Апарат цей називається СД. Нас не можна ошукати. Саме тому ми й легко зліквідували вашого двійника.
— Панове, — звернувся до них Клосс, — я вірю, що СД і цього разу не підведе. Коли переконаєтеся, що я — Ганс Клосс, то попрошу вас направити мене на Східний фронт. Навіть як простого солдата. Я мушу відомстити їм, змити пляму з свого імені.
— Ваша освіта, знайомство з Росією і з мовою наших ворогів, бо ж ви писали, що, крім російської, добре володієте ще й польською, знадобляться німецькій вітчизні. Будь ласка, — Мюллер показав Клоссові якийсь папір. — Ось висновок на відновлення вам офіцерського чину. Абверові потрібні такі люди, як ви. До камери, лейтенанте Клосс, ви не повернетеся. Поки очікуватимете вирішення вашої справи і службового призначення, мешкатимете в нашому готелі… Зрештою, я цілком певний, що справу буде вирішено позитивно. Найкращим доказом цього є те, що я ось дав розпорядження приготувати вам офіцерський мундир лейтенанта. Передаю вас під опіку штурмфюрера Штедтке. Це мене, лейтенанте Клосс, радує, і я від щирого серця поздоровляю вас.
Клосс подивився на себе в дзеркало. Знову — в мундирі. Чи не дуже легко? Чи це вже остання з перевірок? Треба бути пильним. Треба бути особливо пильним тепер, у найближчі дні. А що означав погляд, яким обмінялися між собою Штедтке і Мюллер? А може, це йому тільки так здалося? Може, нерви перевтомилися?
— Ви вже готові, лейтенанте? Ми можемо їхати? — запитав Штедтке.
— Так. Я хочу якнайшвидше поговорити з дядьком. Він же чекає мене в готелі.
Автомашина, що везла їх, зупинилася біля претензійно вибудуваного порталу. Штедтке пропустив Клосса вперед. Клосс ввійшов у хол і помітив її відразу ж. Вона стояла навпроти входу, вдивлялася в нього, не кажучи й слова. Коли ж він байдуже її обминув, крикнула:
— Ганс!
Клосс роздивився навкруги, мовби шукаючи когось знайомого, і тоді вона ще раз повторила це ім’я.
— Ви, пані, до мене звертаєтесь? — Клосс рукою торкнувся кашкета. — Моє ім’я справді Ганс.
— Я ж — Марта Бехер. Хіба ти не впізнаєш?.. Не впізнаєте мене? — виправила вона себе невпевнено.
— Вибачте, пані, це якась помилка.
Клосс почув позад себе регіт. Обернувся і вперше в своєму житті побачив, як Штедтке сміється, по-справжньому сміється. Штедтке підійшов до Марти, однією рукою обійняв її за плечі, а другою поплескав по щоці.
— Віднині я перестаю вірити в жіночий інстинкт. Уклепалася, значить?
Клосс вклонився, вибачився, кажучи, що мусить вже йти, бо хоче якнайшвидше побачитися з дядьком. Біг східцями, перестрибуючи через кілька сходинок. Йому було легко.
“Одержав її в спадок по мені, мусить бути задоволеним, що тамтой Клосс не повернувся, — подумав. — Ну що ж, дай їм, боже, щастя. Але ж: такий спадок по польському агентові чи не плямує раси?” — усміхнувся в думці.
Клосс знав, що все вдалося. Він уже уявляв собі вираз на обличчі Якубовського, коли той одержить повідомлення, що Я-23 знову діє.