Задзеленчав дзвінок, коли дівчина відчиняла двері “Дороті”. Клосс подумав, що Артур Другий не грішить надмірною обережністю. Якщо всі його люди приходять до “Дороти”, гестапо має мало клопоту…
Клосс ввійшов слідом за Лізою. Гардеробниця посміялася, коли він подавав їй плащ. Ліза Шмідт саме в цей час розмовляла по телефону. “Приходь обов’язково, мій любесенький…” — почув він. Вона повісила трубку і глянула на Клосса. Потім витягла з портмоне купюру вартістю в одну марку.
— Чи не змогли б ви, пані, розміняти? — звернулася до гардеробниці. — Мушу ще раз подзвонити.
У Гелени не було дрібних. Клосс одразу ж зорієнтувався. Дав Лізі потрібну монету.
— Будь ласка, пані.
— Ах, який ви люб’язний, — защебетала дівчина. — Я зараз же вам поверну.
В кав’ярні Клосс сів за столиком біля вікна. Машинально відкрив коробку доміно й розважався чорними кісточками. В залі було майже порожньо. Двоє літніх добродіїв грали в шахи. Жінка в чорній сукні пила чай. Клосс приклав пусто до шістки, потім взявся будувати домик з кісточок доміно. “Не вмію я грати в доміно”, — подумав він. Підвів погляд угору. До столика підходила Ліза Шмідт.
— Я прийшла, щоб тільки повернути вам борг, — сказала. Однак одразу ж сіла, коли Клосс підсунув до неї кріселко.
— Я хотів би ще трохи побути кредитором, — мовив він. — Кредитор щодо боржника має певні права.
Дівчина усміхнулася, і Клосс подумав, що все піде легко. Може, навіть і дуже легко. Невже його міг хтось бачити в костьолі святого Августина? І чи встиг би він передати Лізі його прикмети? Мало ймовірно. Клосс мав у Вроцлаві власну охорону, якій міг довіряти без жодних застережень.
Він запропонував коньяк.
— Коньяк! — вигукнула Ліза. — Б’ю об заклад, що ви прибули з фронту.
Клоссові довелося докласти певних зусиль, щоб підладнатися під її стиль. Він вже давненько не фліртував з дівчатами. До того ж це не була пуста розмова: обоє розпочинали гру.
— З фронту, — відповів. — А як ви, пані, про це здогадалися?
— Бо тільки хлопці з фронту не бояться відрізати гаку кількість купонів за коньяк.
— Що ж — це найкращий спосіб позбутися карток. Зрештою, ми всі саме про це й мріємо…
— Про що?
— Про те, щоб у такій от кав’яреньці випити чарчину з такою дівчиною, як ви, пані…
— Тільки про це?
— Ні, не тільки, — сказав Клосс. Потім замовив коньяк і каву. Коли ж офіціантка почала прибирати зі столу, додав: — А доміно залишіть, будь ласка.
Ліза уважно подивилася на нього. Була, однак, пильною й зосередженою, її легковажність, без сумніву, — звичайна маска. Клосс раптом подумав, що ця дівчина по-справжньому починає подобатися йому. Однак зараз же вилаяв себе в думці: не потрібно робити нічого, що утруднювало б гру.
— Ви також граєте в доміно? — запитала Ліза.
— Також? Значить, грає ще хтось? Дозвольте відгадати, хто саме. Наречений, що воює в Лівії?
— Ні, — усміхнулася вона.
— Окуповує Францію? Грецію? Воює в Росії?
— Ні, ні, ні. Холодно.
— Розумію вас. Він не захищає батьківщину. А загніздився тут і грає собі в доміно. Божевільний! Мати таку дівчину і грати в доміно!
— А ви… веселий… Як вас звати?
— Не стільки веселий, як щирий. — Він підвівся з місця. — Ганс Клосс.
— А я — Ліза Шмідт. Для друзів — просто Ліза.
— А для мене, Лізо?
Дівчина знову усміхнулася. Усміхнулася справді дуже привітно.
— Ти вже вирішив, Гансе… Атакуєш по всьому фронту. А про доміно я запиталася, бо до цієї кав’ярні вчащають старигани, такі собі передвоєнні кістляві дідусі, і годинами…
Так, він це уявляв чудово. Який собою Артур Другий? Саме і є кістлявий дідок. І грає тут із своїми людьми. Може, й з Лізою зустрічається тут?
— Літні добродії, що пересувають тут кісточки доміно, — заговорив Клосс, — пенсіонери-урядовці. Вимагають, щоб їх називали радниками. І пенсіонери-вчителі, котрі називають себе професорами. І всі — схилені над мармуровими поверхнями столиків. Це захоплююча гра. Для літніх людей, вибитих з сідла, це — замінник життя…
— Фронтовий офіцер, виявляється, розуміє філософію гри в доміно, — поважно констатувала Ліза. — Гансе, ти просто незвичайний!
Невже сказав багато зайвого?
— Життя — це боротьба, Лізо, — вів далі Клосс. — Ці дідугани борються. Вони мають однакові шанси, граючи наосліп, не знаючи можливостей противника. Промовляють рівним голосом “п’ять” чи “пусто”, а все ж напружено чекають, коли противник спіткнеться. Вони борються не на життя, а на смерть.
Ліза глянула на нього серйозно й уважно.
— Ти про що?
— Про гру в доміно. — Клосс підніс угору чарку з коньяком. — За твоє здоров’я, Лізо.
— Prosit![11] Я не хотіла б грати в доміно проти тебе…
— Я теж… Втратив би голову, — засміявся Клосс. Був знову молодим офіцером, що шукає пригод. — Зрештою, не мав би на це часу. Приїхав сюди на кілька днів…
— У службове відрядження?
— А ти думаєш, що в такі часи офіцери подорожують, заради власного задоволення? Повертаюся з Берліна. Мій генерал дозволив мені на кілька днів завернути до Вроцлава. Не так відпустка, як самовільна прогулянка.
— Твій шеф розуміє молодих обер-лейтенантів.
— Так, — підтримав її Клосс. — Ебергардт — свій хлопець. — І він в ту ж мить тривожно зиркнув на неї. Хай дівчина подумає, що це наймення вирвалось у нього мимохіть. — Але облишмо це… А, чорт… Я вже відвик від розмов з цивільними! Увесь час одне і те ж: казарми, фронт, погане становище під Сталінградом… Сподіваюся, що ти вже забула…
— Звичайно, забула. Імена якось не тримаються в моїй голові, вашими чоловічими справами не цікавлюся. Я — жінка, Гансе.
— Давно це запримітив…
— Давно. Ти хотів з кимсь зустрітись у Вроцлаві?
— З тобою, — відповів він.
— Не жартуй.
— А я не дуже й жартую. Коли прибув до Вроцлава, ще не знав, що хочу зустрітися з тобою… Але з певного часу…
— Ми ж усього тільки півгодини сидимо в кав’ярні.
— З певного часу, — повторив він, — я знаю, що хотів зустрітися саме з тобою. Я побачив тебе на вулиці, Лізо, і почав слідкувати за тобою. Чи ти гадаєш, що я звернув би на Франкфуртерштрассе, якби було не так?
— Слідкувати за мною? — Тепер в її голосі відчувався неспокій.
— Так, — сказав він. — Не сердься, Лізо.
Але вона й не думала сердитися. Торкнулася пальцями його руки.
— Якщо хочеш, Гансе, — сказала вона, — якщо хочеш, я подарую тобі сьогоднішній вечір…
Клосс підняв чарку. Йому раптом стало жаль цієї дівчини. “А якщо це не вона, якщо Артур Другий помиляється? Що ж — чекати чуда?” — подумав він зі злістю. І пригадав Артура Першого. Знав його. Зустрівся з ним одного разу в Варшаві на явці в годинникаря.
“Я ніколи не дамся їм до рук”, — сказав тобі Артур. Коли ж гестапівці з’явилися в дверях, він проковтнув ціаністий калій. Хто його видав? Невже ця дівчина, яка тепер ось погладжує його руку?”
— Ти чудова, Лізо, — мовив Клосс. — Я хотів би…
— Не кажи більш нічого, — перебила дівчина. — Заплати за коньяк…
Поки офіціантка вирізала купони, Клосс ще раз проаналізував розмову за столиком. Якщо Ліза передасть її в гестапо, чи знайдеться в ній щось підозріле? Раптом спало йому на думку, що добре було б познайомитися з гестапівцем, який веде цю справу. Завжди корисно знати противника.
Прізвище гестапівця було Поллер. Він був гауптштурмфюрером, заступником шефа вроцлавського СД. Па цивільній службі, до того, як пізнати смак влади, займав не дуже високе становище банкового повіреного. Вважав, що начальство його недооцінює: за шість років його платня збільшилася всього на двадцять марок, І саме тому він вступив до військ СС, після чого його, вибраного з вибраних, направлено в СД. Тут його кваліфікація і можливості були використані сповна. Був терплячий і слухняний; не брав під сумнів наказів, але й не діяв наосліп. У банку його вчили, ще занадто швидко одержаний зиск часто буває малим зиском. Коли курс акцій іде вгору, треба почекати. Інколи варто випустити плітку, щоб упіймати коропа. Він не раз повторював такі афоризми, і в гестапо говорили, що Поллер спритний чолов’яга і що має залізну хватку. Ніхто не пам’ятав, щоб з його рук хтось вирвався.
Проте всі дотеперішні успіхи здавалися самому Поллерові занадто мізерними; він чекав свого великого дня; мріяв про те, що його рапорт колись прочитає сам Гіммлер. А може, ним зацікавиться і фюрер? Поллер уявляв собі міну на обличчі свого шефа, коли надійде виклик з Берліна. А може, його, Поллера, призначать шефом вроцлавського відділення СД? Так, він, безумовно, повинен ним стати. Вранці він ставав перед дзеркалом, недбало підносив руку вгору. Штандартенфюрер Ернст Поллер. Штандартенфюрер! Чи ж можна уявити собі щось прекрасніше?
І ось, нарешті, лучилася велика нагода. Поллер від світання до смеркання стовбичив у своєму кабінеті і ждав. Щогодини випивав півчарки коньяку. Викурював сигару. Якщо він виграє, всі його мрії здійсняться. Він мусить виграти! Потрібне одне лише — терпіння; але як довго може чекати найтерпеливіший з терпеливих — Ернст Поллер?
Того дня, коли Клосс розмовляв у “Дороті” з Лізою Шмідт, Поллер вже був готовий до вирішального розиграшу. Всі козирі мав уже в своїх руках; давно і детально розроблений план настав час реалізувати. Не треба тільки поспішати, тільки не поспішати, однак статися все повинно протягом найближчих двадцяти чотирьох годин. Він, Поллер, знищить не лише противника, який дозволив найбільше в світі нахабство — звити собі гніздечко тут, у Вроцлаві; знищить він і його контакти, його засоби зв’язку… А може, тоді розпочнеться ще одна велика гра? Врешті… з ким він має справу? Хіба його, Поллера, уміння й навички можна порівнювати з можливостями слов’ян? Він аж засміявся. Дозволив собі випити додаткову чарку коньяку, після чого зиркнув на годинник. Підняв телефонну трубку. Набрав номер. Почув протяглий сигнал.
Трохи почекав, потім кинув трубку і натиснув на кнопку дзвінка. На порозі в ту ж таки хвилю (Ернст Поллер не пробачав і півхвилинної затримки) з’явився його помічник Йоганн Брадт.
— Перевір у ремонтників, — сказав Поллер, — чи номер 209–13 часом не пошкоджений? Щось я не можу додзвонитися.
— 209–13, — повторив Йоганн Брадт.
Смеркало рано, як і завжди в зимові дні. Повіяв різкий східний вітер, люди піднімали коміри пальт і зникали в під’їздах.
Зате в квартирі Лізи Шмідт було затишно й тепло. Над широким диваном, покритим барвистим килимком, висів портрет фюрера. Два глибокі крісла біля столу, а на поличці, поряд з телефоном, звісно, — “Майн Кампф”. Клосс роздивлявся обстановку помешкання пильно й напружено. Все так, як і повинно бути: по-міщанському, з певним несмаком, згідно з роллю (але якою, власне, роллю?). Тільки одне не пасувало: ялинка в кутку. Ці кольорові кульки зі скла, янголятко на вершку… Клосс раптом посміхнувся: таж певно, як він міг про це не подумати? Пригорнув до себе Лізу. Вона не опиралася, хоча й була якоюсь байдужою.
— Поспішаєш, Гансе, — мовила лагідно. — Як тобі тут подобається?
— Дуже, — щиро відповів Клосс. — Ти мені дуже подобаєшся. — Підійшов до столика і взяв “Майн Кампф”. По книжці видно було, що її часто читали. Потім зиркнув на телефон.
— 209–13, — прочитав. — Я запам’ятаю цей номер.
Дівчина мовчала.
— Ти поводишся так, наче жалкуєш, що мене запросила…
— Ні, ні! — Вона намагалася бути веселою, він бачив: їй хотілося бути дуже веселою. — Я рада, що ти тут. Зараз приготую щось із їжі. І щось знайду з напоїв.
— Святкові запаси?
— Я не готуюся до свят.
— А де ти будеш зустрічати святвечір?
Ліза здивовано подивилась на нього.
— Чого ти про це подумав?
— Ялинка ж он, — відповів Клосс. — Ніяк не можу пригадати, де я бачив таку ялинку.
— Смішно. Ялинка як ялинка. Не подобається тобі? Я щороку сама вибираю деревце.
— І завжди так? У нас дома була інша. Якась строгіша, голі гіллячки притрушені ватою. Зрештою, в усіх німецьких домівках, відомих мені, ялинка була скромна, холодна, скупо прикрашена.
— Не розумію. — Ліза дивилася на нього з тривогою. — Що ти хочеш цим сказати?
— Таку ж, прикрашену кольоровими папірцями, я, Лізо, недавно бачив у Польщі. Так, — додав за хвилю, — це — поліська ялинка.
Водночас Клосс думав:
“Що це — переграю я чи й справді сентиментальний? Що я цим досягну? Дівчина два роки збирала інформацію для нашої розвідки. Коли вона зрадила? Якби я переконався, що вона не винна, відразу ж пішов би звідси геть. А може, таки й залишився б? Вона приймає німецьких офіцерів-фронтовиків і потім переглядає їхні кишені або провокує на відверту розмову й випитує їх. А може, тих, хто забагато говорить, виказує гестапо? А якщо Артур Другий помиляється?”
— Ти хочеш, — запитала Ліза, — щоб я позривала всі ці кольорові папірці?
— Для чого ж? Хіба нам заважає польська ялинка?
— Не говори так, це мене дратує.
— Чому? Ти гадаєш, що німецьким офіцерам не можуть подобатися польські ялинки?
— А польські дівчата?
— Я був у Польщі, Лізо, — серйозно промовив Клосс. — Вони нас ненавидять. Буває, що і стріляють в нас. — Пригорнув її ще раз до себе. — Тому ми так скучаємо за німецькими дівчатами.
Як йому набридла ця гра! Найохочіше він встав би і задав цій дівчині кілька простих запитань. Польською мовою.
Клосс поцілував Лізу. Очі в неї були зажмурені.
— Пусти мене, Гансе, — сказала вона, можливо, й занадто різко.
— Чому ж бо то?
— Я ж обіцяла приготувати щось з’їсти.
— Я не голодний.
— Потерпи, любий… Ми маємо час. В нас дуже багато часу.
Клосс погасив верхнє світло, ввімкнув радіо. Передавали чергове зведення верховного головнокомандування вермахту. Запеклі бої в Сталінграді. Клосс усміхнувся. Вже місяць тому навколо армії Паулюса зімкнулися кліщі. А ось коли тут про це повідомляють! Він відпочивав, принаймні намагався відпочивати. З кухні долітав брязкіт посуду. Клосс подумав, що вечір в товаристві такої дівчини міг би бути справді приємним. Заплющив очі, потім схопився з місця і прогулявся по кімнаті. Заглядав в усі кутки, під картини, за килимки та фіранки на вікнах. Цікаво, чи гестапо не встановило тут підслуховуючого апарату? Ні, не знайшов. Вимкнув радіо і знову приліг на дивані; його враз огорнула нехіть до всього. Минув день, а він не просунувся вперед ні на крок.
Ліза справді-таки вміла готовити. Вино було не дуже добре, але ковбаса в томатному соусі — чудова. Потім з’явилися тістечка власного виробу. Клосс подумав, що господиня, видно, має додаткові продуктові картки. Гість пив багато, а Ліза все доливала йому й доливала; сама ж — ледве пригубила чарку, розмову вела вміло. Клосса дивувало і її мистецтво задавати запитання, на перший погляд нібито наївні, і її спритність уникати відповіді та повертатися до теми. Здавалося, вона не слухає, коли він говорить, бо ж її, німецьку дівчину, не цікавлять всілякі там чоловічі справи, але насправді цікавила її кожна подробиця, і вона вперто йшла до своєї мети. Клосс свідомо полегшував її гру. Розповів їй про свого приятеля, який разом з танковим корпусом з-під Москви потрапив тепер на Дон. Назвав прізвище. Потім — ще кілька прізвищ хлопців, що пішли під Сталінград.
— А ти? — запитала Ліза. — Тебе туди не посилають?
Клосс засміявся.
— Хіба я знаю? Якщо танкову дивізію, котра недавно стояла у Франції, тепер послано на Волгу, то це може чекати кожного з нас… Але я повернуся, Лізо. Ми ще побачимося з тобою.
— Всі так говорять, — мовила Ліза. — Всі, з ким я тут зустрічаюся, хто приїздить сюди на кілька днів. Інколи одержую лист — од когось, хто відморозив вуха чи лежить у госпіталі із кон’юнктивітом. Не одержую тільки повідомлень про смерть. Мені не надсилають…
— І ти з багатьма була знайома?
— Що — ревнуєш, Гансе? А чи не здається тобі, що ранувато?
Клосс притулив Лізу до себе, і в цю мить залунав дзвінок.
— Телефон? — запитав Клосс.
— Ні, це від дверей. — В її голосі він відчув тривогу. — Я нікого не жду. Почекай…
Ліза вибігла до передпокою. Двері залишилися трохи відхилені. Клосс підійшов до них навшпиньках. Крізь шпару він побачив, що Ліза знімає ланцюжок. На порозі з’явився чоловік у формі залізничника. Клосс не знав Горста, зрештою, не встиг як слід роздивитися його, бо все, що сталося потім, зайняло всього кільканадцять секунд.