“Завдання небезпечне і винятково важке”. Шифрограми, які надсилав Центр, звучали, як правило, лаконічно, але ця, що наказувала Клоссові виїхати до Вроцлава, закінчувалася саме такою фразою.
Був грудень 1942 року. Німецькі армії застрягли під Сталінградом, зведення верховного головнокомандування вермахту були досить туманні, однак дехто з громадян тисячолітнього райху вже знав, що дивізії Паулюса втрачені безповоротно. Війна наближалася до переломного моменту й шаленіла з усе наростаючою запеклістю; газети всього світу публікували дані про кількість полеглих у повітряних, морських та наземних боях. Щоденно згадувалися назви сіл і міст Росії, Африки, Греції. Ніхто, проте, не передавав вістей з фронту, на який було послано Клосса. Тут боротьба велася тихцем; потім в таємних штабах викреслювали прізвища загиблих і реєстри їх ховали на дно залізних сейфів. Це був фронт, на якому дії розгорталися навпомацки і потемки. Не датися застукати себе зненацька, перехитрити ворога, не потрапити у пастки й капкани, а також… Таке завдання, власне, було найважчим, і саме про це увесь час думав Клосс, ідучи вулицями Вроцлава. Мав у своєму розпорядженні три дні часу; якщо не встигне виконати задумане, доведеться пожертвувати цими людьми. Минув Гінденбургплац і звернув у вузьку вуличку. Зупинився перед оголошенням, підписаним гауляйтером Генке.
Перевіряти, чи не висліджують його, вже ввійшло в звичку Клосса. В центрі міста легко вдалося зникнути в передсвятковій юрбі, що товпилася перед магазинами. Тут було тихо й пусто. Пройшов повз нього, віддаючи честь, якийсь унтер-офіцер. Літній чоловік підняв з тротуару недокурок. Краєм вулиці штовхала поперед себе візок з вугіллям дівчина в прошурканому пальтечку із знаком літери “П”, нашитим на ньому; зиркнула на Клосса і відвернула погляд.
Клосс оглянувся ще раз і пішов у напрямі костьолу. Головні двері були зачинені. Він штовхнув бокові і опинився в темному приміщенні. Перед статуєю святого Антонія горів вогник. За лавами, у заглибині чорного нефа, стояло на колінах кілька жінок.
Він намагався ступати навшпиньках, але кроки його відлунювали в пітьмі. Раптом зазвучали органи; він з хвилину послухав музику Баха, а потім крутими дерев’яними східцями вибрався вгору. Людина, яку він шукав, сиділа тут, схилившись над клавіатурою. Був це не молодий уже чоловік в темних окулярах. Він, очевидно, почув кроки, бо пальці його на якусь мить застигли в повітрі і сам він обернувся до дверей. Клосс знав, що цей чоловік сліпий, принаймні повинен був бути сліпим, однак йому здалося в цю мить, що органіст бачить його.
— Це ти, Руді? — запитав чоловік, високо підносячи руки.
Клосс мовчав.
— Сюди хтось ввійшов, адже я чув.
— Так. Я, — обізвався нарешті Клосс і підійшов ближче.
— Хто ви?
— Я привіз вам вітання від “тітки Зюзанни”.
Чоловік мовчав, немовби не зрозумів сказаного.
“Я ж не міг помилитися, — подумав Клосс. — Нарешті…”
— Ви — її знайомий? — запитав органіст.
— Родич, — відповів Клосс.
— Її все ще мучить ревматизм?
— З вересня вона почуває себе ліпше.
От і все. Тепер можна вже й розмовляти.
Органіст підійшов до Клосса, його пальці злегка торкнулися до погонів офіцера.
— Ти — в офіцерському мундирі, — сказав він. Згодом додав: — Прошу пробачити мені, я не повинен був про це питати. Чекав же тебе… Чи це значить, що “тітка Зюзанна”…
— Нічого це не значить, — сухо відповів Клосс. — Мені доручено прийняти рішення на місці.
— Це добре, — схвально відзначив чоловік. — Це добре, — повторив він, — що саме сьогодні.
— Доповідай, будь ласка.
Органіст вийняв з бляшаної коробки половинку цигарки. Вмостив її в отвір дерев’яного мундштука. Робив це не поспішаючи.
— Не давай мені вогню, — сказав. Вийняв з кишені велику, виготовлену з патронної гільзи запальничку. — Ти вперше у Вроцлаві?
— Вперше.
— Чи знаєш ти історію тутешньої полонії?[8]
— Ні. А яке це має значення?
— Все має важливе значення, — зауважив органіст. — Ти знав Артура Першого?
— Так. А тепер — доповідай.
— Все — від початку?
— Так, наче я нічого не знаю.
— Хочеш мене перевірити?
Клосс не бачив його очей за темними окулярами.
— Ні, зовсім не хочу перевіряти тебе, — сказав він. — Вирішено, що довіряти тобі можна.
— Дякую, — Органіст нарешті запалив. — Годину тому я одержав повідомлення від Артура Другого.
— Де тайник?
— Тут, у костьолі, під статуєю святого Антонія. Хіба це погано?
— Я що нічого не знаю. Слухаю ж тільки.
— Вже минуло три місяці, — почав органіст. — Ми встановили все, що можна була встановити.
— Ви маєте зв’язки з гестапо?
— Так… П’ятнадцятого вересня вночі вони з’явитися на квартиру до Артура, шефа групи. Тобто до Артура Першого. Він проковтнув ціаністий калій зразу ж, як тільки побачив їх у дверях.
— Це — цілком певні відомості?
— Так.
— Отже, він не сказав їм нічого?
— Ні, — підтвердив органіст. — Однак шістнадцятого вранці заарештовано двох наших інформаторів з вагонобудівного заводу. Двох робітників, які колись бували на Генріхшграссс.
— А що там таке?
— Там міститься керівний орган Спілки поляків, німецьких громадян Значить, гестапівці знали не лише про Артура, а й про них. Саме тому Центр вирішив, що в групі діє провокатор. Отож наказано припинити діяльність.
— Але ж група працює?
— Артур Другий передає мені дані. Він вирішив викрити зрадника, хоча ні він, ні я не розуміємо, чому гестапо не заарештувало інших членів організації, якщо воно справді має в нашій групі інформатора. Цей інформатор, видно, дуже багато знає…
— Ти розмірковуєш, як новачок, — зауважив Клосс. — Гестапо має час… Хто ж бере під замок людей, за якими є можливість стежити в процесі їхньої діяльності? Зрештою, я не знаю, яку гру веде гестапо. Може, зрадник замало ще знає? Може, шукають контактів з Центром? — І після паузи: — А хто такий Артур Другий?
— Давній співпрацівник. Довірений Артура Першого Ось його сьогоднішнє повідомлення. — Органіст дав Клоссові клаптик паперу. — Ти знаєш шифр?
— Знаю.
Було темнувато. Клосс тримав аркушик зовсім близько біля очей і ледве прочитав. Повідомлення, зрештою, було довге. Артур Другий повідомляв, що його зусилля не пройшли марно. Арешти не були випадковими. Вдалося з цілковитою певністю встановити, хто зрадив. Тільки одна особа мала зв’язок з шефом групи і водночас із робітниками вагонобудівного заводу. Криптонім А-3. Артур Другий дає знати, що він наказав зліквідувати зрадника, просить зв’язати його з Центром і чекає на нові вказівки. Група знову боєздатна, може продовжувати діяльність.
— А-3, — мовив Клосс.
— Артур Другий помиляється! — вибухнув органіст. Втратив спокій. Рукою провів по лобі, поправив окуляри. А-3 — не винна…
— Це — жінка?
— Дівчина. Я сам завербував… Я знаю її… Знав також її батька…
— Це не докази, — сухо сказав Клосс.
— Інших доказів я не маю. — Органіст сів і торкнув пальцями клавіші. — Інших доказів я не маю, — повторив він. — Я просто знаю, а це значно більше… — Замовкнув, почекав трохи, а потім різко додав: — Я вимагаю, щоб ти від імені Центру заборонив Артурові ліквідацію А-3!
— Послухай уважно. — Клосса увесь час тривожили очі органіста. Хотів би їх побачити. — Якщо в групі Артура діє провокатор, всі ці люди, вважай, втрачені.
— Втрачені? — повторив органіст.
— Так. Їх можна було б врятувати, якби їм, одразу ж після знищення провокатора, вручити нові документи, нові адреси явок або навіть послати до груп, що діють в Генерал-губернаторстві. Але ж я жодному з них не зможу довірити нову адресу, не зможу зв’язати з кимось іншим аж до того часу, поки не буду впевнений, що зрадника ліквідовано. Якщо ти твердиш, що А-3 не є винною, то зрадник і далі діє в групі Артура Другого. Може, ти когось запідозрюєш?
— Ні, — відповів органіст.
— То ж бачиш… Зрадником може бути кожний з них. І гестапо знає все, що знає він. Не виключена можливість, що ці люди перебувають під постійним наглядом.
— Я розумію. Що ж ти хочеш зробити?
— Передай Артурові відповідь. Нехай затримає наказ про ліквідацію А-3…
— Дякую.
— Я де роблю не заради тебе. Просто беру до уваги твій сумнів. Спробую сам зорієнтуватися в обстановці. Хто ще, крім Артура, знає про тайник в костьолі?
Органіст мовчав.
— Хто ще знає? — повторив Клосс.
— Власне, вона, А-3, — пошепки сказав він. — Ліза.
— Он як… — Клосс ступив до дверей. — Ти порушив вказівки Центру. І не сказав мені про це раніше. Чому?
— Ліза — моя родичка, — органіст торкнувся клавішів. — Я ж казав, що знаю її багато років. Чи відомо тобі, де можна зустрітися з нею?
— Відомо. — Клосс махнув рукою. — У кав’ярні на Франкфуртерштрассе.
Клосс наблизився до дверей саме тоді, як вони відчинялися. Інстинктивно відсахнувшись, поклав руку на кобуру. На порозі побачив хлопця років, може, десяти.
— Це ти, Руді? — спитав органіст.
— Я, дідусю. — Хлопець не спускав очей з Клосса.
— Хто це? — запитав Клосс.
— Це — мої очі, — відповів органіст.
Кав’ярня на Франкфуртерштрассе була одна з небагатьох невеличких вроцлавських кав’ярень, які під час війни зберегли свій давній колорит. Літні добродії грали тут в шахи та доміно, частіше п’ючи пиво й портер, аніж чай або ерзац-каву. Інколи сюди заглядали німецькі солдати-відпускники зі своїми дівчатами, бурі ж мундири тут з’являлися вельми рідко.
Цього дня по обіді в “Дороті” (так називалася кав’ярня) було майже порожньо. У закутку солдат вермахту попліскував по колінах дівчину в уніформі спілки німецьких дівчат,[9] за столиком біля вікна учитель-пенсіонер, професор фон Ліпке, грав у доміно з чоловіком у мундирі залізничника. Професор[10] фон Ліпке належав до давніх постійних відвідувачів кав’ярні. Він мав тут свій столик і свою коробку доміно. Ті, хто був знайомий з ним, знали його як людину, що живе зі своєї скромної пенсії й одночасно працює в організації, котра займається пересиланням по пошті посилок для солдатів-фронтовиків. Важко було б запідозрити, що цей чоловік, який уже давно ходив з кийком і так старанно виводив номери польової пошти на ящиках посилок, є агентом — Артуром Другим — і ось уже кілька місяців веде ризиковану гру.
— П’ять або пусто, — сказав він.
Чоловік у мундирі залізничника, Горст Кушка, уважно придивлявся до чорних кісточок. Підписувався він як
Хто така Ліза Шмідт? Ганс Клосс ніколи не легковажив противником. Зупинився на розі Франкфуртерштрассе під газетним кіоском і розглядав обкладинки тижневиків. На кольоровому знімку німецький солдат стояв поряд з палаючим танком з червоною зіркою на борту.
“Якщо вроцлавське гестапо, — розмірковував Клосс, — має агента в нашій організації, то воно, очевидно, скористається цією можливістю. Отже, вся мережа в його руках, тільки ж чому воно не ліквідовує її? Відповідь проста. Гестапо хоче мати противника і всю його діяльність під своїм контролем, хоче дезінформувати його, дізнатися про його контакти і систему зв’язку з Центром. Що вже відомо йому? Можна думати, що воно розшифрувало всіх людей із групи Артура. А органіста? Костьол не був під наглядом, Клосс це перевірив і мав підстави вважати, що не помилився Ворог, однак, може діяти дуже вправно. Мабуть, постійний нагляд за костьолом вважає зайвим для себе? Артур Другий приносить повідомлення до костьолу. Невже стежать за ним? Цілком ймовірно, що стежать. Припустимо, що гестапо виявило тайник. Чого ж іще чекає? На виявлення системи зв’язку з Центром? Тоді чому ж воно так поспішно зняло Артура Першого? Відповідь на це теж проста. Артур Перший викрив зрадницю, скажімо, цю Лізу Шмідт, якщо це, звичайно, вона. Аргументи Артура Другого здаються досить переконливими. Але Ліза знає й органіста, отже, і він також вистежений. Що ж його зробити? Клосс знав, що він може винести найпростіше рішення: відтяти цих людей від усіх каналів зв’язку, залишити їх ворогові на поталу. Тоді гестапо почекає ще трохи і, переконавшись, що з них нічого не візьмеш, знищить їх усіх… Клосс був проти такого вирішення справи. Він до того ж мав ще трохи часу, цілих два дні. Що встигне зробити? Відкриватися ж перед будь-ким з них не можна було, адже кожний міг бути зрадником. Як же він мав діяти?
Клосс запалив цигарку, купив газету “Фолькішер Беобахтер” і повільно пішов собі по Франкфуртерштрассе. На протилежному тротуарі раптом побачив ту, яку чекав. Гарненька була ця Ліза Шмідт. Вона поспішала, дивилася поперед себе, але, напевне, повинна була відчувати на собі хтиві погляди чоловіків. Чому вона зрадила, якщо зрадила? Злякалася тортур? А може, давно вже працює на них?