Не можна, мабуть, твердити, що напитися негайно мені було вкрай необхідно: адже на корабель я прокрався недавно. Я впевнений, що й раніше мені траплялось цілими днями обходитись без води, але я й не думав про неї, бо знав, що будь-якої миті можу пити стільки, скільки захочу. Та тепер, коли не було ні води, ні надії роздобути її, я вперше в житті відчув, що спрага — справжня мука.
Їсти мені не хотілося. Їжа, куплена за гроші від продажу кораблика, ще не скінчилася. В мене лишалося кілька шматочків сиру і п'ять чи шість сухарів, але я не наважувався й доторкнутися до них, бо вони лише посилили б спрагу. А моє пересохле горло вимагало води і тільки води, яка тоді здавалась мені найбажанішим за все на світі.
До деякої міри я був у становищі Тантала.[18] Правда, я не бачив води, але чув її, бо до мого слуху виразно долинав плюскіт хвиль вздовж бортів корабля. Я усвідомлював, що це морська мода, що вона солона і пити її не можна, навіть якщо дістатися до неї. Проте я безперервно прислухався до цих звуків, що наче глузували з моїх страждань.
Не варто згадувати про всі болісні думки, що виникали в моєму мозку. Досить сказати, що протягом багатьох безконечних годин я мучився від страшної спраги без найменшої надії позбутися цих тортур. Я був певний, що вона уб'є мене, тільки не знав, як швидко це станеться. Мені траплялось читати про людей, які мучилися по кілька днів, перш ніж умирали під спраги. Тепер я намагався пригадати, скільки днів тривала їх агонія, але пам'ять зрадила мене. Здається, шість чи сім, не більше. Така перспектива була жахлива. Невже мені судилося терпіти ці тортури шість чи сім днів? Та хіба я витримаю ще бодай один такий день? О, від цієї думки кров холола в жилах, і я сподівався, що смерть прийде раніше і звільнить мене під зайвих страждань.
І якраз тієї хвилини, коли я у відчаї кликав до себе смерть, я почув звук, що враз змінив напрям моїх думок і змусив забути весь жах свого становища.
О солодкий звук! Він був наче шепіт ангела милосердя!
Розділ ХХІІІ
СОЛОДКИЙ ЗВУК
Я лежав, або, вірніше, стояв, напівзігнувшись і спершись плечем на один з товстих шпангоутів, що проходив через мій закапелок і ділив його на дві майже однакові частини, Я обрав таку позу просто для різноманітності. Відтоді, як я опинився в цьому тісному приміщенні, я протягом кількох довгих днів та ночей і сидів, і стояв, зігнувшись і притулившись до чого-небудь, найбільше ж лежав то на одному, то на другому боці, а часом навіть долілиць.
Тепер, для того щоб трохи відпочити, я звівся на ноги, хоч і не міг випростатися на весь зріст, бо стеля мого приміщення буча надто низькою. Плечем я спирався на шпангоут, знайшовши для цього зручну місцинку, голова моя нахилилась уперед до великої бочки, на яку я поклав руку, а вухо мало не торкалося клепок. І саме крізь ці міцні дубові клепки до мене долинув звук, що так різко й приємно змінив мій настрій.
Визначити, що це за звук, було дуже просто: всередині бочки хлюпала вода. Вона хлюпала через качку корабля, до того ж бочка лежала боком і трохи похитувалась.
Перший сплеск води пролунав для мене, мов музика. Але ця радість була такою несподіваною, що я не наважився одразу повірити своєму слуху і вирішив перевірити, чи не помиляюсь.
Я рвучко підвів голову, припав щокою до дубових клепок і з завмиранням серця почав прислухатися. Чекати довелося досить довго, тому що качка судна була не рівномірною, а почути плюскіт води в бочці я міг тільки тоді, коли «Інка» різко нахилялася на борт. Але я чекав терпляче, і мою терплячість було винагороджено. Знову почулося: хлюп-хлюп-хлюп…
Хлюп-хлюп-хлюп! Ніяких сумнівів! У бочці вода!
Я не втримався від радісного вигуку. В ту мить я почував себе так, як людина, що довго боролася з хвилями і вже починала тонути, але, нарешті, досягла берега і зрозуміла, що врятована.
Раптовий перехід од відчаю до радості подіяв на мене так, що я мало не знепритомнів. Я відкинувся назад на шпангоут і сповз по ньому додолу, бо ноги не тримали мене.
Проте лежав я недовго. Гострий біль у змученому спрагою тілі спонукав мене до дії. Я знову підвівся й схилився перед бочкою.
Нащо? Звичайно, щоб знайти чіп, витягти його і досхочу напитися! З якою іншою метою мав би я наближатися до неї?
Та леле! Моя радість потьмарилась і зникла майже так само швидко, як і народилась. Але не відразу, а поступово, в міру того, як я обмацував бочку, всю її опуклу поверхню з кінця в кінець, дюйм за дюймом, клепку за клепкою, бо в суцільній темряві я нічого не бачив. Еге ж, минуло кілька хвилин, поки я не обмацав її і не переконався, що на моєму боці чопа немає, — він або з іншого боку, або вгорі. А якщо чіп там, то я не можу дотягтися до нього, — отже, це все одно, якби його й не було.
Шукаючи чопа, я не забув про отвір для крана. Мені було відомо, що він є в кожній великій бочці, якраз посередині, тоді як чіп знаходиться на одному з днищ. Та й отвору для крана я не знайшов. Зате я ще раз переконався, що обидва днища бочки, за винятком кількох дюймів від краю, недосяжні для мене. Одне з них було заставлене ящиком, друге — ще однією бочкою, про яку я вже згадував. Вона була таких же розмірів, що й та, яку я обмацував.
Мені спало на думку, що й у цій другій бочці може бути вода, і я «вирушив у розвідку», але мені пощастило дослідити тільки клаптик днища. І скрізь мої пальці наштовхувались на рівні дубові дошки, тверді, мов камінь.
Після цих безуспішних спроб знайти чіп або отвір для крана я знову відчув усю безнадійність свого становища і впав у відчай. Але тепер я страждав ще більше. Час від часу за якихось два дюйми від мого рота в бочці хлюпотіла вода, а я не мав можливості напитися! О, чого б я тільки не віддав за півсклянки води, за одну-єдину краплю, щоб хоч трохи промочити пересохле горло, що горіло сухим вогнем!
Якби в мене була сокира і якби висота закапелку дозволяла розмахнутися нею як слід, я розбив би цю величезну бочку і несамовито кинувся б ковтати воду. Та в мене не було ні сокири, ні чогось такого, щоб розбити її. А голими руками я нічого не міг зробити з товстими дубовими клепками, — все одно якби вони були залізні. Та якщо мені й пощастить добратися до чопа або отвору для крана, хіба я витягну їх пальцями? Я й не подумав про це в пориві першої радості.
Я невиразно пригадую, що знову сів чи скоріше впав, потім через якийсь час підвівся і ще раз обмацав бочку. Однак я не можу твердити напевно, що робив, бо питання, чи вдасться мені витягти чіп, зовсім пригнітило і приголомшило мене. Що було потім, я точно не пам'ятаю. Я, здається, знову намагався відсунути ящик, кидаючись на нього всією вагою свого тіла, але, як і перше, — марно.
Після цього я ліг на дошки, і чорний відчай огорнув мою душу. Я нічого більше не розумів і не відчував. Не можу сказати, чи довго тривало це, але одна обставина знов пробудила мене до життя.
Розділ XXIV
ДІРКА В БОЧЦІ
Я лежав на правому боці, поклавши руку під голову. Бажаючи простягнутись, я раптом відчув у себе під боком щось тверде. Спочатку я подумав, що то, мабуть, сучок на дошці або якась інша тверда річ. Мені стало боляче, і я підклав під себе руку, одночасно трохи підвівшись, щоб витягти сучок. Я здивувався, не знайшовши нічого, але наступної миті зрозумів, що предмет, який муляє мені, лежить не на дошках, а в кишені моїх штанів.
Що там у мене? Цього я не міг згадати і навіть подумав, що то рештки сухарів. Але ж сухарі я поклав у куртку, як же вони могли опинитися в кишені штанів? Я помацав кишеню; в ній лежало щось довге й дуже тверде, але все одно я не міг здогадатись, що б там могло бути, крім сухарів і сиру.
Мені довелося встати, щоб засунути в кишеню руку. І тут я все зрозумів: твердий довгий предмет, що привернув мою увагу, виявився ножем, якого мені подарував матрос Уотерс. Тоді, на пристані, я машинально засунув його в кишеню і одразу ж забув про нього.
Спочатку ця знахідка не викликала в мене особливої радості. Я тільки згадав про доброго матроса, що так відрізнявся від грубого помічника капітана. Пам'ятаю, ця ж сама думка промайнула в моїй голові й тоді, коли Уотерс давав мені ножа. Витягнувши тепер свій подарунок з кишені, я поклав його поряд, щоб він не заважав мені, і знову ліг.
Та не встиг я вмоститися, як мене осяяла блискуча ідея. Я аж підскочив, наче ліг на розпечене залізо. Але якби я ліг на залізо, то підскочив би від болю, а тепер причиною була нова радісна надія. Адже цим ножем можна прокрутити дірку в бочці й добратися до води!
Це здавалось мені досить легким ділом, і тепер я був певен, що незабаром оволодію дорогоцінним вмістом бочки.
Я квапливо пошукав навколо себе руками і знайшов ніж. Коли я брав його з рук доброзичливого матроса, то навіть не дивився на нього і не знав, який він. Тепер я почав уважно вивчати його, навпомацки звичайно. Я крутив ніж у руках досить довго і, наскільки це було можливо, визначив його форму і міцність, щоб переконатись, чи годиться він для мого задуму.
Це був великий складаний ніж з колодочкою з оленячого рога і одним-єдиним лезом. Такі ножі бувають у матросів, і носять вони їх звичайно на шиї на мотузці, засиленій в спеціальну дірочку в колодочці, його рівне лезо з гострим кінцем нагадувало бритву. Тупий бік леза був широкий та міцний, і я дуже зрадів цьому, бо розумів, що прокрутити дірку в твердих дубових клепках можна тільки міцним ножем.
Інструмент, який я тримав у руках, тільки трохи поступався долоту і цілком годився для того, що я збирався робити. Колодочка і лезо були майже однакові, і розкритий ніж мав у довжину близько десяти дюймів.
Я навмисно так докладно описую цей ніж. Своїми чудовими якостями він заслужив цього і навіть більшого. Завдяки йому я не вмер і тепер можу розповісти, у якій великій пригоді він мені став.
Отже, я відкрив ніж, провів пальцями по лезу, щоб дізнатись якої воно форми і чи можна прокрутити ним дірку, потім ознайомився з пружиною, кілька разів розкривши й закривши ножа, і, нарешті, взявся до діла.
Вас, певно, дивує, що я діяв так повільно і не кинувся одразу прокручувати в бочці дірку, щоб якнайшвидше добратися до води й напитися. Спокуса зробити саме так була велика, але мене ніколи не можна було назвати нерозважливим хлопцем, а зараз я відчував, що діяти треба особливо обачно та обережно. Я знав, що на мене чекає смерть, жахлива смерть від спраги, коли мені не пощастить добратися до вмісту бочки. Коли з ножем щось трапиться — наприклад, зламається лезо, я напевно, умру. Тому-то я так уважно вивчив свою зброю і переконався в її міцності. Проте якби я подумав над своїм становищем трохи краще, то, мабуть, діяв би з меншою обережністю. Адже якщо я й доберусь до води, що робити потім? Вона врятує мене від спраги, але що я буду їсти? Самою водою ситий не будеш. Де ж знайти їжу?
Але, як це не дивно, в той час про їжу я зовсім забув. Я ще не був голодний, а жахлива спрага змусила мене забути, що все одно від голоду я не врятуюсь. Найближча небезпека — небезпека померти від спраги, — витіснила з моєї голови думки про те, що буде далі.
На щастя, турбувався я тільки про воду і зовсім не думав про іншу небезпеку — голод.
Я вибрав на бочці місце, де клепка була злегка пошкоджена, — трохи нижче середини, — бо розміркував, що коли вона наповнена тільки наполовину, то мені доведеться прокручувати ще одну дірку. Треба з першого разу зробити її нижче рівня води.
Отже, я взявся до діла і майже одразу з радістю помітив, що прокручую товсту клепку швидко. Ніж різав чудово, і міцний дуб поступався перед ще міцнішим сталевим клинком. Потрошку, волоконце за волоконцем, дерево відступало перед вістрям ножа. Тирсу я брав пальцями і викидав, щоб дати простір лезу.
Я працював більш години — звичайно в темряві. На той час я вже так звик до мороку, що не відчував безпорадності, яка охоплює людину, коли вона раптово потрапляє в темряву. У мене, мов у сліпого, загострилось відчуття дотику. Відсутність світла не заважала мені, і якби воно не було потрібне. для роботи, я й не згадав би про нього.
Прокручував я дірку не так швидко, як це міг би зробити тесляр своїм долотом чи бондар свердлом, однак я із задоволенням бачив, що робота посувається, хоч і повільно.
Ямка ставала дедалі глибшою. Клепка не могла бути товщою, ніж з дюйм, отже, я незабаром продовбаю її.
Звичайно, я міг би зробити це значно швидше, якби менше думав про наслідки, але я боявся дуже натискати на ніж, пам'ятаючи стару приказку: «Хто спішить — той людей смішить».
Минуло більше години, поки я досяг внутрішньої поверхні клепки, про що міг судити з глибини ямки, яку видовбав.
Тепер мої руки трусилися, серце колотилось у грудях. Я дуже хвилювався, бо мене мучив жахливий сумнів: чи справді в бочці вода? Це хвилювало мене й раніше, але не так, як у ту хвилину, коли все ось-ось мало з'ясуватися.
Господи, що робити, коли це не вода? А раптом у бочці ром, або бренді, або навіть вино?! Адже цими напоями не вгамувати пекучої спраги. Вони можуть тільки вгамувати її на мить, не більше, а потім вона повернеться до мене з подвоєною силою. О, якщо там якийсь спиртний напій, я загинув! Тоді прощай остання надія на порятунок, мені лишається умерти так, як часто умирають люди — в чаду сп'яніння!
Я був так близько до внутрішньої поверхні клепки, що рідина почала просочуватися крізь дерево в тих місцях, де його вже прокололо вістря ножа. Але я вагався зробити останнє зусилля: боявся, що в бочці може бути не вода. Проте це тривало недовго, бо мене підганяла спрага. Я натиснув на ніж, і його лезо прорвало останні волоконця. Майже одночасно звідти бризнула холодна цівка, потекла по пальцях, що стискали колодочку, і набігла в рукав куртки.
Крутнувши востаннє ножем, я витяг його, і з бочки струменем ударила якась рідина. Наступної миті я припав губами до дірочки і з насолодою почав ковтати — не ром, не бренді і не вино, а холодну, смачну, наче з джерела в скелях, воду.
Розділ XXV
ЧІП
О, як я пив цю на диво смачну воду! Мені здавалося, що я ніколи не нап'юсь, але кінець кінцем напився донесхочу, і спрага минула.
Це трапилось не одразу — перші жадібні ковтки не вгамували спраги, вірніше, вгамували тільки на короткий час. Знову й знову я припадав до цівки води, поки не загасив огонь у нутрощах і не перестав відчувати спрагу, наче її зовсім і не було.
Неможливо уявити собі тих мук, яких зазнає людина від спраги. Для цього треба пережити їх самому. Доказом того, що ці страждання жахливі, є те, що люди, яких мучить спрага, нічим не гребують, аби вгамувати її. І все ж, як тільки проковтнеш достатню кількість води, страждання вмить зникають, як несподіваний сон! Ніякий інший тілесний біль не минає так швидко.
Отже, я напився і трохи повеселішав, але моя звичайна обережність не залишила мене. Відриваючись од дірки, я затикав її пальцем, щоб вода не вибігла. Щось ніби підказало мені, що не можна даремно розливати дорогоцінну вологу. Напившись, я не вийняв з отвору палець, але невдовзі він стомився виконувати роль чопа, і я почав шукати для цього щось інше. Затискаючи дірку пальцем лівої руки, я правою обмацав дошки навколо себе скрізь, куди тільки міг дотягтися, але нічого не знайшов. Звільнити ліву руку я боявся: тоді б вода полилася товстим струменем, і я втратив би її багато.
Нарешті я згадав про сир і вийняв з кишені все, що від нього лишилося. Але сир кришився в мене в пальцях і виштовхувався натиском води, коли я пробував затикати ним дірку. Так вийшло і з сухарем. Що робити?