Прокинувшись, я почув нові звуки. Вони нітрохи не нагадували вищання блоків, стукоту ящиків і бочок. Ці звуки сповнили моє серце радістю, тому що я одразу впізнав добре знайоме «крип-крип-крип» брашпиля і гуркіт великого ланцюга. І хоч на дно трюму, де я сидів, звуки долинали невиразно, проте можна було здогадатися, що відбувається на палубі. Там піднімали якір — отже корабель вирушав у плавання!
Мені аж захотілося крикнути з радості, але я стримався, щоб хтось не почув. Бо тоді прощай Перу! Мене витягнуть з трюму і, не панькаючись, викинуть на пристань. Тому я лежав тихо, мов миша, і слухав, як великий ланцюг із скреготом вповзає в залізне око клюзу.[14] Цей звук, неприємний для багатьох, здався мені музикою.
Гуркіт і скрегіт незабаром припинились, і замість них я почув новий звук, схожий на шум вітру. Але я знав, що це не вітер, а плюскіт води навколо бортів корабля. Величезна радість охопила мене. Я зрозумів, що корабель пливе!
«Ура! Ми відчалили!»
Розділ XX
МОРСЬКА ХВОРОБА
Безперервний рух судна і добре чутний плюскіт води, яка бурувала біля бортів, перекипали мене, що ми відчалили від пристані і пливемо у відкрите море. Я відчував себе неймовірно щасливим — зникла небезпека, що мене повернуть на ферму. Корабель мчить по солоних хвилях, і за добу я буду далеко від берега, серед безмежного простору Атлантичного океану, де ніхто не зможе наздогнати мене й привезти до дядька. Я був у захваті від того, що здійснив свій задум.
Правда, мені здалося дивним, що корабель вийшов у море вночі — адже було зовсім темно, — проте я подумав, що на ньому, мабуть, досвідчений лоцман, який знає всі виходи з бухти так добре, що навіть у темряві може вивести судно у відкрите море.
Але те, що ніч ніяк не кінчалася, усе ще турбувало мене. В цьому було щось таємниче. Мені навіть почало спадати на думку, що я, мабуть, проспав цілий день, а замість однієї ночі не спав дві. Я нічого не міг зрозуміти, але це мене зовсім не засмучувало. Душа моя співала від радості, і я не став сушити собі голову над тим, день зараз чи ніч. Та це й не мало для мене ніякого значення, аби тільки корабель щасливо вийшов у відкритий океан. Я ліг на дошки і став чекати, коли можна буде з'явитися на палубі.
Я нетерпляче ждав цієї хвилини з двох причин. По-перше, мені дуже хотілося пити. Сир і сухарі викликали в мене страшенну спрагу. За склянку води я з радістю віддав би залишки своїх харчів.
По-друге, мені хотілось якнайшвидше вилізти з своєї схованки ще й тому, що від лежання на твердих дошках усі мої кістки судомило, а стояти, випроставшись на весь зріст, я не міг, бо не вистачало місця. Суглоби в мене так боліли, що я ледве ворушив руками й ногами. Лежати ж нерухомо було ще гірше. Це переконувало мене, що я, мабуть, проспав на голих дошках цілу добу, бо від однієї ночі тіло моє не зомліло б так.
Кілька годин підряд я крутився в своїй схованці. Мене страшенно мучила спрага та біль в кістках, і я мріяв про той час, коли можна буде не ховатися.
Неважко зрозуміти, що бажання вилізти з вузької нори й ступити на палубу щохвилини зростало. Однак, зваживши все, я прийшов до висновку, що не дивлячись на спрагу, краще посидіти ще якийсь час на місці.
Я добре знав, що за портовими правилами кораблі виходять у відкрите море, маючи на борту лоцмана. Він, безсумнівно, є й на цьому судні. Таким чином, якщо я з'явлюсь на палубі до того, як лоцман поїде назад, мене посадять у його шлюпку іі повезуть на берег, і всі мої зусилля й страждання пропадуть задармо.
Та якщо лоцмана й немає на нашому кораблі, все одно ще рано з'являтися на очі команди: адже ми ще знаходимось на шляху рибальських баркасів і каботажних суден.[15] Капітан «Інки» може підкликати одне з цих суден, і, коли воно підпливе до нас, матроси кинуть мене на нього, наче в'язку каната, і одвезуть назад у порт.
Тому я вирішив, що розумніше буде сидіти в своїй схованці, незважаючи на спрагу та біль у всьому тілі.
Годину або й дві корабель плив спокійно. Певно, погода була тиха й «Інка» ще не вийшла з бухти. Потім я помітив, що судно почало похитуватися, і плюскіт води вздовж бортів зробився різкішим і настирливішим. Скрипіли шпангоути,[16] раз у раз чулись удари хвиль в ніс корабля.
Та нічого неприємного в цих звуках не було. З них я зрозумів, що ми вийшли з бухти у відкрите море — там вітер завжди свіжіший, а хвилі більші. «Лоцмана скоро відпустять, — думав я, — і мені можна буде вийти на палубу».
Проте мене дуже непокоїло, яку зустріч влаштує мені команда корабля, я просто боявся цього. Я згадав лихого й грубого помічника капітана, відважних, але байдужих матросів. Вони розсердяться, коли побачать, яку штуку я устругнув, і, мабуть, помстяться за це — відшмагають вірьовкою або вчинять щось інше, не менш жорстоке. Я зовсім не розраховував на те, що вони поставляться до мене по-доброму, і з радістю уник би зустрічі.
Та уникнути її було неможливо. Не міг же я протягом усієї подорожі ховатись у трюмі, тобто прожити кілька тижнів або навіть місяців без води й їжі. Раніше чи пізніше, але мені доведеться вилізти на палубу.
В той час, коли я думав про цю неприємну зустріч, якої не мав змоги уникнути, я почав відчувати не тільки душевні муки, але й фізичні. Вони були гірші за спрагу і біль у тілі. На мене насувалось нове лихо, В голові запаморочилось, на лобі виступили краплі поту. Мені стало погано, серце закалатало та занило, живіт ніби щось стисло. Потім мені перехопило подих, а в грудях так здушило, ніби хтось щосили тиснув на ребра і не давав легеням розширятися та вбирати в себе повітря. До носа ліз нудотний запах затхлої води. Я сидів на дні трюму, і вода булькала й хлюпала зовсім близько від мене під дошками.
За всіма цими ознаками неважко було зрозуміти, що в мене почалася морська хвороба. Знаючи це, я не злякався, але мої страждання були жахливими, як у кожного, хто зазнає приступів цієї дивної хвороби. До того ж вони були в десять разів гостріші, ніж звичайно, тому що я задихався від спраги, а пити було нічого. Мені здавалось, що склянка води полегшила б мої муки, що тоді можна було б дихати вільніше, і мене перестало б нудити. За один ковток води я ладен був віддати все на світі.
Страх перед лоцманом надавав мені сил кріпитися досить довго. Але качка судна щохвилини посилювалась, а сморід води буквально душив мене. Кінець кінцем становище моє стало нестерпним.
«Лоцман, мабуть, уже поїхав назад, — думав я. — В усякому разі, я не можу більше терпіти. Треба вийти на палубу, бо інакше я помру! О!»
Я встав і почав навпомацки просуватись вздовж великої бочки. Дійшовши до її дна, я простягнув руку туди, де мав бути отвір, через який я вліз. Але тут, на мій превеликий подив, виявилось, що його немає!
Я не міг повірити цьому і водив руками вгору й униз. Ніяких сумнівів — отвір чимось заставлено! Мої руки весь час наштовхувалися на дошки, що являли собою, як я міг судити, бокову стінку величезного ящика. Цей ящик стояв якраз між бочкою і бортом корабля, причому так близько, що не лишалось навіть такої щілини, в яку можна було б хоч палець застромити.
Зробити вихід з своєї схованки мені не пощастило. Спочатку я вперся в ящик долонями, намагаючись відсунути його, але він не рушив з місця, потім щосили натиснув на нього плечем, але він навіть не поворухнувся. Ящик був величезний і страшенно важкий, його, мабуть, не зміг би відсунути й силач, а з моїми мізерними силами годі було й думати про це.
Кінець кіпцем мені довелось відмовитися від спроб зрушити ящик з місця, і я поповз назад, сподіваючись вийти з іншого боку. Але мої сподівання вмить розвіялись, як ранковий туман під гарячим промінням літнього сонця. З протилежного боку бочки навіть руку неможливо було просунути між цією бочкою та іншою, такою ж самою, що лежала впритул до шпангоутів! Між ними не змогла б пролізти й миша!
Після цього я заходився обмацувати верхні частини обох бочок. За кілька дюймів над ними проходив величезний бімс.[17] А в таку вузьку щілину я не міг пролізти, хоч і був дуже маленький. Туди ледве влазила моя рука.
Не буду розповідати, які почуття виникли в моїй душі, коли я переконався, що завалений вантажем, ув'язнений на дні трюму. Хай це зробить ваша уява!
Розділ XXI
ПОХОВАНИЙ ЖИВЦЕМ!
Тепер я зрозумів, чому ніч здалася мені такою довгою. Світла було досить, але воно не досягало до мене. Від нього мене відгороджував великий ящик. Надворі сяяло сонце, а я не знав цього. Матроси працювали удень, а я гадав, що то ніч. Відтоді, як я заліз у свою схованку, минула не одна, а принаймні дві ночі й день. Не дивно, що я відчував голод, спрагу та. біль у кістках. Коли на палубі на деякий час переставали працювати, то «це означало, що команда снідала й обідала. А тривала тиша перед тим, як почали піднімати якір, свідчила, що настала ніч і що всі на кораблі спали.
Я згадав, що заснуй одразу, як тільки сховався за бочкою. Тоді до заходу сонця лишалося ще кілька годин. Спав я міцно й довго — мабуть, до ранку наступного дня. Та коли був уже на кораблі, матроси після вечері ще працювали, хоч я нічого й не чув. І коли я спав, мов мертвий, у своїй схованці, вихід з неї загородили ящиком та, може, й не одним.
Усе тепер мені стало зрозумілим, а найбільше той страшний факт, що я опинився ніби в коробці, з якої неможливо вилізти.
Спочатку я не усвідомлював, у яке жахливе становище потрапив. Я знав, що заставлений ящиками й тюками і моїх сил невистачить для того, щоб вилізти з трюму. Та в усьому цьому я не вбачав небезпеки. Дужі матроси, які навантажили корабель, так само можуть і розібрати вантаж. Мені треба тільки крикнути, щоб привернути їхню увагу.
Та леле! Мені й на думку не спадало, що моїх відчайдушних криків ніхто не почує. Я навіть не підозрював, що люк, через який я спустився по канату в трюм, тепер закритий товстим щитом, а поверх нього ще натягнуто просмолений брезент і все це, можливо, так і залишиться до кінця подорожі. Та якби навіть люк не був закритий, мене все одно не почули б. Мій голос або загубиться серед безлічі тюків і ящиків або його заглушать удари хвиль і безупинний рокіт води вздовж бортів корабля.
Повторюю, спершу я не дуже стривожився, що не зможу вилізти з своєї схованки. Я думав тільки про те, що не скоро нап'юсь води й угамую спрагу, від якої у мені все горіло. Адже, безсумнівно, мине кілька годин, поки матроси відсунуть ящики й звільнять мене. Тим часом доведеться страждати.
І лише тоді, як я охрип від крику та мало не одбив ніг, марно стукаючи підборами черевиків у дошки борту, — лише тоді я побачив своє справжнє становище і почав усвідомлювати весь його жах. Я зрозумів, що немає надії на порятунок, ніхто не допоможе мені, і ніколи я не вилізу з своєї схованки. Одне слово, я зрозумів, що похований живцем!
Я гукав, кричав, стукав.
Кричав я довго, не знаю навіть скільки. Не переставав кричати й стукати, поки зовсім не знесилів.
В перервах я прислухався — відповіді не було. Тільки луна мого голосу перекочувалась у темному трюмі від борту до борту, але ніхто з матросів не відгукувався на мої жалісні крики.
Потім я замовк і якийсь час слухав, чи не долинуть до мене голоси матросів. Я чув їх, коли піднімали якір, але тоді корабель стояв на місці, і хвилі не били в борти. Крім того, як я згодом дізнався, трюмні люки тоді були відкриті, а закрили їх уже, коли ми вийшли у відкрите море.
Прислухався я дуже довго, але до моїх вух не долинали ні слова команди, ні вигуки матросів. А якщо я не чую їхніх гучних і басовитих голосів, то як вони можуть почути мій?
«О, вони не можуть почути мене і ніколи не почують! Ніколи! І ніхто не прийде мені на допомогу, ніхто не визволить! Тут мені доведеться й померти! Померти!»
Ось до якого висновку я прийшов, коли зовсім зірвав голос і вкрай знесилів. Морська хвороба на якийсь час поступилась місцем бурхливим проявам відчаю, але потім фізичні страждання повернулися знов і, об'єднавшись з душевними муками, мало не вбили мене. Я не мав більше сил опиратися морській хворобі і впав долі, наче мене розбив параліч.
Лежав я довго, безпорадний і заціпенілий. Мені хотілося вмерти. Та я й справді гадав, що вмираю. Я певен, що тієї хвилини не завагався б наблизити смерть, коли б міг. Але я надто знесилів, щоб убити себе, навіть якби мав зброю. До речі, зброя в мене була, тільки я зовсім забув про неї. І це не дивно, бо на моєму місці можна було забути про все на світі.
Ви, мабуть, дивуєтесь з того, що мені хотілося вмерти. Але треба опинитись у такому ж становищі, щоб зрозуміти весь жах відчаю. О, це страшна річ! Хай вам ніколи не доведеться зазнати чогось подібного!
Мені здавалось, що я умираю, та люди не вмирають ні від морської хвороби, ні з відчаю. Життя не так легко покидає тіло.
Щоправда, я був напівмертвий і якийсь час лежав непритомний. Це тривало довго, багато годин.
Нарешті я прийшов до пам'яті, потім повернулася й енергія. Дивна річ, але мені захотілося їсти. В цьому відношенні морська хвороба має деякі особливості. Хворі на неї їдять з більшим апетитом, ніж здорові. Однак більше за все мені хотілося пити, але не було надії вдовольнити спрагу. Щодо голоду, то він ще не лякав мене: в кишені лишилось трохи сухарів і сиру.
Немає потреби розповідати, які похмурі думки лізли мені в голову. Кілька годин підряд я був жертвою жахливих приступів відчаю, кілька годин кидався з боку в бік, напівзбожеволівши від страху, поки, нарешті, не забувся в благодатному сні.
Розділ XXII
СПРАГА
Спав я недовго й тривожно. Сни мої були страшніші один за одного, проте, коли я прокинувся, дійсність виявилась ще жахливішою.
Я не одразу зрозумів, де я, і тільки розкинувши руки, згадав, у якій скруті опинився, бо наштовхнувся на дерев'яні стіни своєї темниці. Вона була така маленька, що я ледве міг повернутися в ній. Якби зі мною сидів ще один такий хлопець, як я, то неможливо було б навіть поворухнутись.
Ще раз усвідомивши, в яке жахливе становище потрапив, я знов почав голосно кричати. Я гукав і кричав щосили, все ще сподіваючись, що матроси почують мене, — адже я не знав ні того, скільки вантажу надо мною, ні того, що люки нижньої палуби закриті.
Та й добре, що я не знав цього, бо міг би збожеволіти з відчаю. Спалахи надії підтримували мене, поки я не наважився твердо глянути в обличчя своїй страшній долі.
Я кричав, іноді не закриваючи рота по кілька хвилин підряд, іноді уривчасто, але відповіді не було. Поступово паузи між криками ставали тривалішими, поки надія, що мене почують, не зникла остаточно! Тоді я замовк.
Протягом кількох годин я перебував у якомусь заціпенінні. Але, на жаль, заціпенів мій мозок, а не тіло. Навпаки, воно аж здригалося від жахливих мук: його мучила страшенна спрага. А ці муки, мабуть, — найстрашніші за всі інші фізичні страждання. Якби раніше хтось сказав мені, що людина може так мучитись через те, що немає ковтка води, я не повірив би. Читаючи в книгах, як мучаться і навіть умирають від спраги мандрівники в безводних пустелях та морях серед безмежних рівнин океану, коли корабель зазнає аварії, я завжди думав, що їхні страждання перебільшено. Як і всі англійські хлопці, я виріс у вологій країні, де мало не на кожному кроці трапляються струмки або джерела, і ніколи по-справжньому не відчував, що таке спрага. Тільки іноді, коли я заходив далеко в поле або довго гуляв на березі моря, де не було прісної води, у мене в горлі виникало неприємне відчуття сухості, яке ми звичайно називаємо спрагою. Однак це ще не спрага, а тільки перша і найнижча її стадія, навіть трохи приємна, бо ти впевнений, що через сотню кроків зможеш напитися. В таких випадках ми буваємо настільки розбірливі, що не п'ємо воду з канави чи ставка, а ждемо, коли нам трапиться чистий колодязь або прозорий струмок. Якщо ж навколо не буде ні колодязів, ні струмків, на сотні миль не буде ставків, канав, озер чи річок — жодної вологи, яка могла б освіжити горло, — тоді навіть така спрага набуде нових властивостей і стане нестерпною.