Старший піонервожатий не раз пропонував мені піти разом з ним на заняття драматичної студії. Він уже говорив про мене з керівником студії. Нарешті Ромка повела мене туди. Коли мати довідалась, що я йду до Палацу піонерів, вона звечора приготувала для мене чисту сорочку і помила мені голову. Вона теж ніколи не була в Палаці піонерів, але саме це слово викликало в неї велику повагу.
Швейцар не пустив мене всередину Палацу, тому що я не здав у роздягальні кашкета. Коли ж Ромка повела мене до роздягальні, там дівчина біля вішалки спитала мене, чому я без галстука.
— Я ще не піонер, — відповів я.
Вона підозріло подивилась на мене, але кашкета взяла.
Як скрізь гарно було в цьому Палаці! А як чисто, охайно! Ані пилини ніде. Піонери теж були чисті, охайні. Багато їх ходило тут. А керівники й викладачі, що часом проходили повз нас, були так гарно одягнені, наче поприходили на свято.
Ромка завела мене до кімнати, на дверях якої було написано «Ігротека», і сказала:
— Чекай мене тут.
Яких тільки розваг не було тут!.. І все на столах: дитячий більярд, пінг-понг, настільний футбол і якісь інші забавки, яких я ще ніколи й не бачив. Тут розважались такі ж хлоп’ята, як і я. Особливо мене приваблював дитячий більярд. Один стіл був овальний. Білі кульки лежали на ньому. Якийсь піонер гукнув до мене:
— Ану, давай!
Звичайно, я не подав і знаку, що ніколи не грав, а тільки дивився, як грають, проте підійшов до столу і взяв кий. Бий перший! — сказав до мене піонер.
Я націлився києм. Відчинились двері. Увійшла Ромка з якоюсь жінкою.
— Сашко! — покликала Ромка.
Довелося відмовитись від більярда. Ми вийшли до залу, що на першому поверсі.
Не знайома мені жінка була керівником музичного гуртка. Її звали Марія Сергіївна. Вона пильно оглянула мене й спитала:
— Хочеш грати на сцені комашку?
Я, нічого не розуміючи, здивовано дивився на неї. Тоді вона всміхнулась і додала:
— Ми готуємо маленьку дитячу оперу. Мені треба кількох комах. Ми їм пошиємо спеціальний одяг.
Все-таки я не розумів, як це я гратиму якусь там комашку, яку з залу, може, й не видно буде. Тоді Ромка схопила мене за руку.
— Пішли! — скомандувала вона.
З того дня я став ходити на репетиції гуртка Марії Сергіївни, що готував дитячу оперу. Я привів з собою ще декого з своїх знайомих хлоп’ят, і вони теж дістали ролі комах, і ввесь гурток ми назвали «комашиним гуртком», і нам завжди було добре й весело на заняттях цього гуртка, особливо як одного разу принесли нам «комашиний» одяг, і ми стали подібними до великих, але справжніх на вигляд чорних і червоних комах. Тільки ходили ми й танцювали на «задніх лапках», а «передніми» ворушили в повітрі…
Тільки незабаром довелось нам на деякий час припинити відвідування нашого «комашиного гуртка». Нас підстерігала подія, після якої нам було не до танців і пісень…
Одного разу, прийшовши додому, я застав матір дуже схвильованою.
— Це що? — гукала вона до мене, показуючи на патрон, який викотив з-під мого ліжка Цапко. Сама мати боялась навіть доторкнутись до нього.
— Це ракета, феєрверк.
— Обережно! Обережно! — крикнула вона, побачивши, що я нахилився до патрона. — Однеси, де взяв, і щоб у нашому домі не було його й сліду. Чуєш?
Я обов’язково заховав би свою знахідку десь на горищі або в підвалах чи сараях, коли б мати не наказала віднести якнайдалі.
Треба сказати, що в нашому дворі, окрім головного великого будинку на чотири поверхи, було ще безліч усяких будівель: маленьких будиночків, прибудов, що ліпилися попід високими стінами, сараїв, які дерлися один до одного, наче гралися в «малої купи»… Окрім того, були ще якісь забуті коридорчики, льохи, величезне горище.
Особливо загадковим для нас був великий заплутаний підвал під головним будинком. Про нього навіть розповідали різні дуже цікаві історії. Не знайома з підвалом людина й справді могла б заплутатись у численних темних проходах, люках і проломах підвалу. З усіх дітей тільки я не раз бував у підвалі, коли носив за нашим слюсарем його залізну скриньку з інструментом і коли ховався в ньому, граючись у піжмурки або в розбійників. Але, окрім мене, ніхто з дітей не насмілювався залазити в хащі підвалу.
Мені було б зовсім легко заховати свого патрона тут, у підвалі, або під стінами прибудов, але якщо я дав слово честі, то завжди його додержував. І я поніс і заховав свій патрон у кущах на Собачці.
Після школи, пообідавши, я, Ромка і Юрчик пішли на Собачку. Ми вирішили пустити ракету, а потім забрати порожній патрон. Ще троє хлопців з нашої вулиці гуляли поблизу і, побачивши в мене патрон, приєдналися до нас. Думка про феєрверк захопила всіх.
Ми міцно прив’язали патрон дротом у розвилині дикої груші, спрямували його вгору. Тепер треба було пробити цвяхом капсуль у патроні, і якщо Грицько Мірошниченко не обдурив мене, то ракета в картонній трубці злетить високо в повітря.
Цвях ми знайшли на дорозі. Потрібний був ще камінь. Я пішов до купи каміння, що була поблизу, вибрати цеглину.
Раптом пролунав постріл, і в ту ж мить я почув зойк Юрчика. Я побіг назад і побачив, як з горба від груші мчали двоє переляканих хлопців, а третій хлопець і Ромка нахилились до Юрчика, що качався по землі від болю й переляку. Я перелякався й сам. Коли я підбіг, то побачив Юрчика з обпеченою рукою й обличчям, яке він намагався закрити здоровою рукою.
— Юрчику! — гукнув я сам не свій. — Ти бачиш мене?
Я дуже боявся, чи не пошкоджені в нього очі.
— Бачу, — стогнав він, — додому, ведіть мене додому.
Очі його були цілі. Нас було четверо біля нього, і всі ми спочатку були наче скам’янілу й не знали, що робити.
— Додому! — просив Юрчик. — Тільки не кажіть ні батькові, ні матері, що це я колупався в патроні…
Ми підхопили Юрчика під руки й повели додому. Добре, що це було недалеко. Згарячу ми бігли.
Я згадав, що в аптеці, яка недалеко від нас, є пункт негайної допомоги. Я завжди, йдучи повз аптеку, бачив на дверях картонку з таким написом. Ми повели Юрчика туди. Хтось із хлопців побіг попередити Юрчикових батьків.
В аптеці йому почали робити якісь примочки й перев’язувати руки й обличчя. Здається, обличчя в нього було обпечене не дуже. Тепер з-під бинтів виблискували тільки його голубі сполохані очі.
Раптом до аптеки вбігла Юрчикова мати. Сюди вже набився гурт людей, і нас, хлопчаків, не так було помітно.
— Що тобі, синку? Ой горе! Що з ним?
Вона обняла Юрчика й заплакала, а ми вискочили з аптеки й побігли по вулиці. Ромка бігла поруч мене. Раптом ми спинилися.
— Сашко!.. — протягнула вона.
Хвилину я мовчав. Я відразу зрозумів, про що вона думає. Мовчки ми повернулись до аптеки. Тим часом працівники аптеки випровадили за двері зайвих людей і намагалися пояснити Юрчиковій матері, що сталося. Сам він уперто не казав нічого. Саме в цей час до аптеки ввійшов я. Ромку не пустили, а я прошмигнув під руками в продавщиці.
Побачивши мене, Юрко зробив мені знак рукою, щоб я мовчав, але я підійшов до його матері і сказав:
— Він зовсім не винний…
Юрчика вже повели до візника.
— Я піду до нього додому, — сказав я рішуче.
— Я теж, — відповіла Ромка.
— Ти не підеш.
— А я хочу.
— Ти не підеш, ти зовсім не винна в цьому.
— Ні, ми робили все разом.
— Я знаю — Ромка нізащо не погодилася б пустити мене самого до Юрчика. Але на вулиці нас зустрів її батько, дядя Михайло. Він хотів про щось інше сказати нам і раптом схопив Ромку за руку:
— Це що в тебе?
Тільки тепер я побачив, що Ромка обмотала хусткою кисть руки і нікому з нас нічого не говорила досі, а самі ми нічого не помітили, бо весь час дивилися на Юрчика.
— Що це з рукою? — запитав її батько, зсунувши хустку й побачивши на руці темно-червоний пухир.
— Це… це… — Ромка не знала, що відповісти. Вона благаюче дивилась на мене, я зрозумів її погляд: вона не хотіла, щоб я розповів батькові правду. Я не став чекати, як вона пояснить батькові це, а повернувся і сам пішов до Юрка.
Його мати зустріла мене благаючим вигуком:
— Ну скажи, Сашко, скажи ти — що там трапилось? Він не сказав ні слова… В нього дуже обпечена рука й на обличчі пухирі.
Ми були вдвох у кімнаті. Юрчик лежав у спальні.
— Юрчик, — відповів я, — ні в чому не винен. В усьому винен я…
І я розповів, як усе сталося. Я не сказав їй тільки про те, що Юрчик сам розколупав капсуль патрона. Вона подивилась на мене повними зненависті очима, але не лаялась і не докоряла мені. Я попросив її пустити мене до Юрчика.
— Ні, — промовила вона гостро й рішуче, — нізащо й ніколи!..
Тоді я повернувся й, понуривши голову, пішов додому.
Я ліг на ліжко. Цапко став передніми лапами на постіль і лизнув мене в щоку. Я обняв його й накрив собі голову подушкою. Щось дике кричав папуга в клітці. Мені хотілось плакати.
НЕДІЛЯ СКАРГ
Я не міг забути історії з Юрчиком. Що далі, то тим більше вона тривожила мене, і з кожним днем ставало мені від неї болячіше.
Юрчикова мати вже не раз приходила до моєї, але не заставала вдома. Певне, прийде в неділю. Ото буде балачок у них. Я вирішив, що в неділю втечу куди-небудь на цілий день.
Юрчик уже кілька днів не ходить до школи, і я нічого не знаю про нього. Я пробував розпитатися в хлопців з їхнього двору, але й вони нічого не знають, окрім того, що він лежить у своїй кімнаті і що до нього приходить щодня лікар, хоч його мати й сама лікарка. Вона не пускає до нього нікого з дітей. Ромка теж не ходить до школи, і ось уже третій день я не бачу її. І ніхто з нас не ходить на «комашиний гурток».
Я сидів на своїй парті, похнюплений і сумний. Певне, я таким ще не був у школі, бо Сергій Валентинович за три дні й разу не зачепив мене і навіть ні разу не сказав: «Ану, Сашко Жук, до дошки!» Він, звичайно, знає, в чому річ. У школі вже всі знають. Мені розповідали, що директор радився з учителями, що робити зі мною. Коли б історія з патроном сталася в школі, то, мабуть, уже нічого мені не допомогло б. Ну, ще мати буде лаятись. Це не так страшно. Гірше буде, коли вона потім почне докоряти мені, говорити, що вона працює, щоб дати мені освіту, а я не поважаю її праці і що мені має бути соромно. От цього я дуже не люблю слухати. Ну, вилаяла б, і все, так ні — як почне докоряти, не знаєш, де й дітися.
Після уроків я щодуху побіг додому. Треба було хоч би там що побачити Юрчика. По дорозі я помітив, як у трамвай сідала мати Ромки, вона кудись їхала. Я зрадів.
Навіть не пообідавши, я помчав до Ромки. Тільки я свиснув під їхніми вікнами, як у розчинене вікно вихилився Ромчин батько.
— А, артилерист! — сказав він. — Що тобі треба?
Я мовчав. Три дні мене не пускали до цієї квартири. Я знав, що мене не пустять і тепер. А мені треба було бачити Ромку. І раптом я побачив за спиною батька Ромчине обличчя. Вона махнула мені рукою:
— Давай сюди!
Я зрадів, але йти не зважувався.
— Ну чого ж ти? Іди, коли вже тебе запрошують, — сказав батько.
Тоді я вихором зірвався з місця й за мить був у кімнаті біля Ромки. Вона теж зраділа. Батько скуйовдив мені чуба:
— Ех, ви, пуцьверінки!..
І вийшов з кімнати. Я взяв перев’язану руку Ромки:
— Дуже болить?
— Ні, вже не болить, щодня чимсь мазали. А як там Юрко?
— Я ще не бачив його. Хочу зараз піти, може, в нього немає нікого вдома, тоді ми його побачимо. Ходімо разом.
— Я зараз, тільки одягнуся.
— Куди? — перестрів нас на порозі батько.
— Тату, нам треба піти в одне місце, — просилась Ромка.
Я мовчав.
— Знаю, — сказав він. — Знаю, куди вам треба. Давно треба, йдіть…
Ми стрімголов злетіли по сходах.
Біля двору, де жив Юрчик, ми трохи постояли, радячись. Ромка піднялася по сходах на другий поверх. Постукала. Їй не відповів ніхто. Певне, двері були замкнені і вдома не було нікого. Ми ще постояли коло дому. Тепер я стурбувався ще дужче. Якщо і справді дома в них немає нікого, то залишається одне з двох: або Юрко в лікарні, і це дуже погано, або його замкнули в квартирі і наказали не відгукуватись на стук. Я обійшов будинок і подивився на вікна їхньої кімнати. Одна кватирка була трохи відчинена. Це була якраз Юрчикова кімната. Я в ній бував не раз.
Я скинув з себе чоботи і віддав подержати Ромці, а сам швидко видерся на великий берест, що ріс проти вікна Юрчикової кімнати. Ромка дивилась на мене і водночас пильнувала, чи не йде хто з його батьків. Вона мала в такому випадку злегка свиснути мені й заховатись за домом.
На жаль, з дерева майже нічого не було видно в кімнаті. Я злегка свиснув. Перечекав і свиснув ще раз. І раптом я почув у відповідь такий же свист Юрчика. Тоді вже, не думаючи ні про що, я поліз по великій гілці, яка нахилялась до вікна. Під моєю вагою гілка нахилилася ще нижче, і я розгледів Юрчика на ліжку. Він помахав мені перев’язаною рукою, потім підвівся з ліжка й підійшов до зачиненого вікна. У них ще й досі не виймали других рам, і вікно не відчинялось. Юрчик стояв біля відчиненої кватирки. Обличчя його все ще було забинтоване; замотана в бинти рука висіла на перев’язі.
— Юрчику, алло! — гукнув я, не тямлячи себе.
— Од мене привіт! — кричала знизу Ромка.
— Юрчику, мене не пускала до тебе твоя мати, а то б я давно вже був у тебе… Зараз тут і Ромка, вона внизу, держить мої чоботи, їй так хочеться тебе бачити…
Він сумно дивився на мене.
— Ти не гніваєшся на мене? Адже це я в усьому винен.
— Ні, зовсім ні, Сашко! Адже ти мене не заставляв колупатися в патроні. Я винен сам.
Я лежав на гілляці береста, наче ягуар, а Ромка внизу все допитувалась:
— Про що, про що він говорить, Сашко? Розкажи й мені. Чому він не підходить до вікна? Я хочу його побачити.
Але я не зважав на неї. Я дивився на мого пораненого товариша і не міг надивитися. Мені так хотілося стрибнути до нього з гілки в кімнату, але це було неможливо: гілка таки не діставала до вікна.
— Тут унизу Ромка, вона тебе хоче бачити. Вона обов’язково вилізла б на дерево, тільки в неї теж обпечена рука, вона ще в перев’язці.
— Я проситиму матір, щоб вас пускали до мене, тоді ми, як і раніше, будемо збиратися в моїй кімнаті. Ти, коли прийдеш, Сашко, свисни мені. В такий час нікого не буває дома. Ти приходь завтра, і післязавтра, і кожен день приходь з Ромкою.
В цю хвилину Ромка подала сигнал: хтось із Юрчикових батьків повертався додому. Я миттю зліз з береста, взув чоботи, і ми зникли в саду за домом.
Потім, коли ми з Ромкою блукали садами, вона раптом сказала:
— А знаєш, мій тато любить тебе. Він каже, що з тебе щось буде.
— А мій батько, — сказав я, — загинув під час аварії. Він був шофер.
Я дуже невиразно пам’ятав обличчя свого батька. Знаю, що він був високий і дужий, бо міг підкидати мене в повітрі й потім ловити; а стоячи на землі, він міг підсаджувати мене аж у самий кузов своєї вантажної машини. Пам’ятаю, як мати сказала мені одного разу, що тата в мене вже немає… А перед цим вона цілий день плакала й кудись ходила разом з сусідками. Потім бабуся взяла мене за руку й повела на вулицю, а там був невеликий гурт народу, а попереду катафалк з труною, в якій лежав мій батько. Бабуся плакала й витирала очі хусткою, а мати йшла за труною, кричала і плакала, а сусіди її заспокоювали. Я теж плакав, особливо коли труну опускали в яму, а мати спочатку щось кричала й ридала, а потім зробилась як нежива, і на неї бризкали водою. Дома після того мати обіймала, цілувала мене й чомусь сказала, що ніколи мене не покине. Після того мати щодня почала ходити на роботу. Згодом я взнав, що вона працює пакувальницею на трикотажній фабриці. Дома залишилась бабуся, яка варила обід.
Це й усе, що я пам’ятаю. Це було давно…
В суботу мати приходила додому раніше, ніж в інші дні. Я вже застав її дома. Пораючись по хаті, вона сказала мені:
— Ну, хто завтра прийде до мене скаржитись на тебе?
Я мовчав. Я знав, що всі люди, яким я за тиждень встиг щось накоїти, приходили скаржитись до матері в неділю, бо в робочі дні вони не могли її застати, та й самі не мали часу. І як вони можуть цілий тиждень тримати в пам’яті мої вчинки? Я, наприклад, все погане забуваю дуже швидко, а хороше пам’ятаю завжди.