Але до завтрого була ще ціла ніч, а сьогодні, коли я лягав спати, мати сказала:
— Отам на вікні карбованець, візьми, бо завтра, якщо поприходять скаржитись на тебе, то матимеш од мене щось інше…
Вночі я прокинувся, бо відчув, що мати підправляла мою подушку. Певно, й уві сні я був такий же непосидючий, як і тоді, коли не спав. Часто, прокинувшись, я виявляв, що спав упоперек ліжка. Матір я впізнавав, не розплющуючи очей, бо коли вона підправляла мою подушку або підтикала під мене кінці ковдри, то завжди після того тулила шорстку долоню до мого лоба — пробувала, чи немає в мене температури. Бабусину руку я впізнавав по тому, що вона була завжди холодна, і бабуся не пробувала мого лоба, а мацала долонею під самою сорочкою і взнавала, чи, бува, не впрів.
Мати поклала мою голову знову на подушку й, не помітивши, що я не сплю, промовила майже пошепки:
— Ох, ти, розбишака мій! Натерплюся я з тобою…
Потім вона сіла біля столу поряд бабусі. Мабуть, вона й досі перешивала мені з батькового піджака куртку.
— Морочишся ти з нами, Насте, і даремно, — сказала їй бабуся.
— А що — хіба я погана мачуха? — спитала мати.
— Бог з тобою, хіба ж я це кажу? Ти свята людина. Ми ось чужі тобі, а ти робиш на нас, годуєш нас, одягаєш…
— Що ви, мамо, — відповіла моя мати, — які ж ви чужі? Хіба можу я забути Михайла… — Так звали мого небіжчика татка. — І з Сашка я людину зроблю, інженера або якого-небудь директора. Гляну на нього — досі Михайло перед очима стоїть. Вже я не одступлюся від хлопця, хай там що.
Певно, спросоння в мене голова не дуже варила, бо я майже нічого не міг збагнути. Нащо це матері треба було робити з мене людину? Хіба я досі не людина?
Що ж до того, що вона збирається робити з мене інженера або директора, то мені цікавіше було б зробитися водієм трамвая чи танкістом, ще краще, коли б машиністом на паровозі, хоч я ще й разу не був на паровозі. Але найбільше мені хотілося б бути артистом. Наклеїв би бороду, вуса, — мати сиділа б у першому ряду й не впізнала б…
А на завтра сталося якраз так, як передбачала мати: вже зранку почали заходити люди з своїми скаргами на мене. Я вже сам позабував, що й кому я зробив лихого за тиждень. Це ж таки не малий час!
Першою прийшла наша сусідка — зубна лікарка. Коли вона увійшла до нашої кімнати, я враз подумав, що це вона прийшла скаржитись на мене, хоч я її й не зачіпав. Так і вийшло.
— Сусідко, — сказала вона матері, вишкіряючи свої штучні золоті зуби, — ваш синок нацьковує вашого паскудного собаку на мого шпіца. Ваш собака бігає хтозна-де, його може покусати скажений собака, а тоді ваш заразить і мого шпіца. Мій шпіц дуже дорогий. Просто немає від вашого хлопця проходу тварині. Обороніть мене від такої напасті, скажіть йому…
Тільки тепер я помітив, що родима цяточка, яка була в цієї жінки вчора на лівій щоці, сьогодні опинилась на правій. Чудасія! В мене на обличчі принаймні з десяток різних цяточок, і кожна завжди сидить на своєму місці…
— Добре… — сказала мати не досить привітно, — він більше не займе вашого собаку.
Не знаю, чи втримаюсь я, коли цей препаскудний і прегидкий собака зубної лікарки з’явиться десь поблизу. Я не зношу ні цього собаки, ні його хазяйки, яка зробила для нього ліжко, постіль, подушки, яка годує його яєчками й бульйонами і цілує в ніс. Мати теж не любить цієї жінки й тому не буває до неї привітна.
Вовчиха, мабуть, знає про це, бо тримається ближче до дверей, хоч мати навіть не повернулася до неї й ліпить собі на столі пиріжки з повидлом і якісь пундики. Зубна лікарка знає, що дратувати матір не слід, і швидко зникає.
— Сашко, — сказала мені мати, — ти цього препаскудного пса не зачіпай, хай він їй здохне. Сама он у шкуру не втовпиться. Взяла б краще дитину з дитячого будинку на виховання. Боїться, що розтрясе коло дитини своє сало.
Мені треба було прошмигнути негайно на вулицю, бо могли ще прийти люди з такими справами, і вони роздратують матір ще дужче. Але мати не пустила мене, бо, як вона каже, бачить мене наскрізь. І шкода, бо, як тільки вона наказала мені сидіти дома й почистити клітку з папугою, прийшов — от уже зовсім несподівано — сам наш учитель Сергій Валентинович.
— Закрий рота, — наказала мені мати, бо й справді я так здивувався, що увесь час стояв з відкритим ротом.
— Я прийшов подивитись, як ви живете, — сказав він.
— Сідайте, — відповіла мати і підсунула йому стілець, скоса злим поглядом позирнувши на мене. Вона знала, що вчитель даремно не прийде.
Він почав говорити про всякі сторонні речі, навіть, побачивши в мене Ласуна, розповів про те, що такі великі, білі, з жовтим султаном папуги легко навчаються вимовляти слова, але самі не розуміють їх змісту. Звичайно, я з цим не погоджувався в думках: як це Ласун не розуміє, що каже… Але я й мати ждали, що він скаже щось про мене, а не про папугу.
— Синок ваш здібний хлопець, — сказав він, — але недисциплінований.
Наче мати не знала цього! Вже вона мене добре знала!
— Я не можу за ним встежити, — покірно промовила вона, — я цілий день на роботі чи в місті в усяких справах. А бабусі — її в цей час не було — він не слухається. Я думала — школа його направить, а з ним і в школі нічого не вдіють, як він розбещений такий. Ну, діждешся ти в мене!.. — раптом обернулась вона в мій бік і злегка зачепила мій ніс пальцем.
Я знав: починається з носа, а закінчується зовсім іншим, наприклад, шнуром від електроутюга. Мати складає його вдвоє. О, моя спина знає цю, як каже наша сусідка, мамину електрифікацію!.. Я був певен, що вчитель починає з папуги і дисципліни, а потім розповість матері про патрон і обпечених моїх товаришів, а тоді вже мати не витримає. І що буде, коли вона здійснить свою давню погрозу і віднесе й продасть комусь мого Ласуна? Як тоді я житиму?
— Школа, — відповів моїй матері Сергій Валентинович, — без допомоги батьків не може всього зробити. Треба, щоб усі батьки учнів приглядались до своїх дітей, розповідали нам про їхні звички, про їхню поведінку дома, стежили, щоб діти щодня робили уроки, а головне, щоб батьки бували у нас частіше і розповідали про своїх дітей учителеві. От я — учитель вашого сина, і мені треба знати про нього все… все… Більше навіть, ніж знаєте про нього ви, а я знаю про нього ще мало. Знаю тільки, що коли в школі трапиться щось недобре, то напевно вашого Сашка ця справа не минула. Адже так? — звернувся він до мене.
— Так, Сергію Валентиновичу, — відповів я, бо язик мій часто діє без мого бажання і вихоплюється вперед думки. Я враз пошкодував, що сказав це, але було вже пізно.
— От бачите, — сказав учитель матері, — він і сам це визнає.
— Ах, ти, горе моє! — почала кричати на мене мати. — Ну що з тобою робити?
Я в цю хвилину думав про те, що ось зараз Сергій Валентинович розповість про патрон і тоді вже ніщо не спинить матері, і я навіть не уявляв, що має статися… Бідний мій Ласуне, до чиїх ти рук потрапиш?.. А вчитель теж хитрий: не каже відразу, а потроху розповідає, щоб дужче розсердити матір.
Це мене так мучило, що я не знав, де себе подіти, і вже сам не помітив, як відкрутив на сорочці в себе два ґудзики.
— Треба, щоб він допомагав вам у хатній роботі, примушуйте до цього, це його обов’язок. Грошей не давайте йому, він, мабуть, має вдома все, і вони не потрібні йому.
— Та все ж, усе… — підтакувала мати.
Довго ще говорив учитель матері про те, чого вимагає школа від батьків і як тримати дітей у дисципліні. Мені навіть нудно стало, і я позирав крізь вікно: там, надворі, сяяло весняне сонце, чути було гомін горобців і дітей у нашому дворі. Мені кортіло туди, до них.
Раптом я почув під нашим вікном тихий свист. Це прийшла Ромка. Вона почекала хвилину, потім свиснула по-хлоп’ячому ще і ще раз. Коли б тільки вона знала, що тут зі мною роблять!..
Тепер учитель говорив про те, що робити зі мною під час літніх канікул. Я чув, як Ромка свистіла все далі й далі. Вона пішла, бо думала, що мене немає дома. А ми з нею домовилися йти до Юрчика.
Нарешті вчитель підвівся. Він почав одягати свій плащ, але тепер я дивився на матір. Вона стояла, як закам’яніла, обличчя її було все в якихось червоних плямах, губи тремтіли, а руки самі вхопились за обличчя, і пальці так глибоко вклякли в щоки, що під кожним пальцем шкіра була аж біла. Я ще ніколи не бачив матір такою.
Але чому вчитель нічого не сказав про патрон? Певно, скаже на прощання. Ось він одягнув уже плащ, застебнув частину ґудзиків і, тримаючи в руках зелену шляпу, сказав:
— До побачення! Не треба вам так переживати…
А мати закрила обличчя долонями й заплакала:
— Та все ж для нього, все для нього! Хіба ж я собі дозволила що? Пасинок же він мій, товаришу вчитель! Пасинок… — По руках її текли сльози. — А боже ж мій, та хіба ж я не ладна все віддати для нього, та хіба я сили своєї жалію на нього!.. Як він не слухає мене і на злість робить усе те, за що…
Вона кинулась до мене й мокрими від сліз руками почала було шарпати мене. Я стояв, вражений виглядом матері, мовчки, не опираючись. Мабуть, у мене теж був якийсь особливий вигляд, бо вчитель, глянувши на мене, кинувся до матері й почав її заспокоювати.
— Ну, — вигукнула мати, обернувшись до мене, — тільки ще хтось поскаржиться мені на тебе, я тобі не знаю, що зроблю…
Мені не треба було пояснювати, що означало оте її «не знаю, що…». Вона не доказала, бо вчитель збирався йти, і вона провела його до дверей, подякувавши.
Мати відразу після того, як пішов учитель, не сказала мені й слова. Мабуть, вона не хотіла зі мною говорити, образилась на мене. Потім узяла відро із сміттям і понесла з хати.
Цікаво, чому Сергій Валентинович не сказав матері про патрон? Адже я певен, він тільки заради цього й прийшов до нас. Просто він пожалів мене. Звідки воно все береться на мою голову?
Раптом хтось постукав у двері, і до кімнати увійшла — і що сьогодні за день! — Юрчикова мати, тьотя Клава.
Це була висока жінка в окулярах. В неї були рожеві рум’янці на щоках, а ніс у неї був такий маленький і гостренький, що мене завжди непокоїло — як на ньому тримаються оті окуляри, що їх Юрчик називає пенсне. Завжди, коли я розмовляв з його матір’ю, то ставав ближче до неї, щоб на випадок, якщо окуляри-пенсне не втримаються й падатимуть, підхопити їх у повітрі.
— Де мати? — спитала вона.
— Мати зараз прийде. Сідайте, — сказав я привітно й подав їй стільця. Вона з недовірою подивилась на мене, потім оглянула стілець — вона думала, що я хочу устругнути їй якусь штуку, — і не сідала.
Вона не догадувалась, що я стою зовсім близько коло неї на випадок, коли треба буде ловити пенсне, і підозріло позирала на мене.
— Як здоров’я Юрчика? — дуже лагідно спитав я. Вона ще з більшою недовірою подивилася на мене й сказала:
— З такими приятелями, як ти, легко стати калікою.
Мені треба було за всяку ціну помиритися з цією людиною, щоб вільно бачитися з Юрчиком, але, як мені здавалося, мої слова були грубуваті для неї, і я все пригадував з п’єс, в яких грав наш сусід-актор, різні фрази, намагаючись догодити їй.
Скорчивши на своєму обличчі ласкаву посмішку, я промовив:
— Прошу вас, мадам, сідайте.
— Що?! — вигукнула вона.
— Хто старе поминає, той щастя не має, — згадав я бабусині слова, щоб натякнути матері Юрчика, що я хочу помиритися.
— Ти будеш глузувати з мене!.. — закричала вона і швидко вийшла з кімнати. Видно, дуже розсердилась. Там, у коридорі, вона зустріла матір, і я чув, як вони розмовляли, хоч і не міг розібрати слів. Раптом мати вбігла до кімнати.
— Боже мій! Про яку бомбу вона говорить? Чому я нічого не знаю? — перелякано говорила вона.
І не встиг я що-небудь відповісти, як вона кинулась до мене, почала роздягати й оглядати моє тіло. Тепер уже вона не вірила моїм словам, що я залишився зовсім цілий, і шукала на моєму тілі слідів. Мені вже ставало смішно, але мати раптом почала вигукувати:
— А це що? Оце ж, мабуть, і тебе зачепило… І тут, і тут… Ось і тут…
Тоді я зрозумів: адже після останніх моїх сутичок з хлопцями та інших пригод на тілі моєму ще залишилися сліди. Не завжди вони швидко зникали. Дома я, звичайно, не говорив про це нікому. Тепер мати побачила на моєму тілі багато знаків, цілу азбуку, по якій прочитала все. І, допомагаючи мені одягнутись, вона обіймала мене, тулила до себе й приказувала:
— Дитинко моя бідна, та де ж це воно взялося в тебе? Та як же це ти й не пожалівся мені, й не сказав нічого?.. І в тілі схуд отак… Що це з тобою? Не доглянеш тебе, то й не пообідавши біжиш з хати…
Мені стало враз добре, приємно. Ні в кого немає такої матері, як у мене…
ВСЕ ЗЛЕ ЗНИКАЄ, А ХОРОШЕ ПРИХОДИТЬ НЕМИНУЧЕ
Через кілька днів після того на великій перерві Сергій Валентинович покликав мене до директорської. Учні, замовкнувши враз, дивились на мене. Хтось тихо проказав:
— Ох, і буде тобі сьогодні!..
А мені так хотілося одержати п’ятірку з поведінки!.. Скільки часу я намагався поводитись добре… Окрім того, мені дуже хотілося своєю поведінкою віддячити Сергієві Валентиновичу за те, що він не розповів матері про вибух патрона. Щоправда, вона однаково довідалась про це, але ж не від нього.
І раптом так несподівано: «До директора!» Яке ще лихо жде мене?
І я поволі, з похнюпленою головою, пішов до кабінету директора.
Директор за столом переглядав класні журнали. На дивані сидів Сергій Валентинович. Він посадив мене біля себе.
— Ну, Сашко Жук, як усе це сталося? — спитав директор.
— Що? — спитав я, ніби не знав, про що він думає.
— А ти не викручуйся, розповідай. Адже ти знаєш, про що тебе питають, — сказав Сергій Валентинович.
Я швидко розповів у кількох словах усю історію з патроном. Вони обоє раз у раз переривали мене і все допитувались, хто роздовбав патрон.
Я не виказав Юрчика, але вони самі звідкілясь уже знали про це. Коли я скінчив, директор, не підводячи голови, сказав:
— Ти вже за одним разом розкажи, як покупався в крижаній воді.
Довелось розказати і про це. Директор, хоч і не переставав дивитись в журнал, слухав уважно. А коли я розповів, як надів пальто на мокрий одяг і побіг додому, Сергій Валентинович не втримався, ляснув себе долонями по колінах і вигукнув:
— Ах, ти ж безглуздий такий!.. Чого ж ти не послухався сторожа? От Мірошниченко такий самий зайдиголова, а пішов на завод, обсушився в амбулаторії — і здоровісінький…
Але я вже закінчив і мовчав.
— Ну, все, іди собі в клас, — сказав мені директор.
Так я й не зрозумів — нащо вони мене кликали?..
Юрчик одужував швидко. Пухирі вже посходили, але шкіра після них ще не загоїлась. Після пухиря на щоці утворилась невеличка виразка. Вона майже загоїлась, але слід після неї все ще залишався. Дома, звичайно, він ходив, читав книжки, вчив уроки, тільки до школи мати не пускала: вона боялася, що в школі його можуть штовхнути і нашкодити йому. Вона думає, що хтось би насмілився його штовхати, коли б я наказав не наближатись до Юрчика ближче, ніж на три кроки.
Ми з Ромкою по-старому відвідували його щодня. Кожного разу ми обирали час, коли Юрчикові батьки були на роботі. Я скидав чоботи і ліз на берест. Тепер уже вікно в них відчинялося. Юрчик вилазив на підвіконня. Я лежав на гілці зовсім близько від нього, так то міг навіть передавати йому різні речі, а Ромка стояла внизу, — таким чином ми провадили розмови, і часом подовгу.
Іншого нічого ми не могли придумати: Юрчикові батьки не дозволяли нам відвідувати його в квартирі. Вони, мабуть, хотіли, щоб у нього були інші товариші, а не я.
Наближались літні канікули. Одного дня несподівано для всіх прийшов до школи Юрчик. Ще вчора ми були в нього, і він нічого не сказав нам про те, що прийде до школи. Це він зробив навмисне, заради несподіванки. Щоправда, наші останні відвідини Юрчика пройшли не так, як завжди. Тільки я виліз на берест і улігся на гілляці біля його вікна, як почув у кімнаті голосний регіт. Я вже хотів якнайшвидше злізти з дерева, але Юрчик, сміючись, заспокоїв мене: