Бенкетували цілу ніч, аж до світання, тобто аж поки сонячним зайчикам треба було поспішати на землю робити свої добрі справи.
ЩО БУЛО ПОТІМ
Отже, остання лиха чарівна сила на землі щезла. Начальника Канцелярії Нічних Кошмарів, страшного й жорстокого пана Морока, було навіки ув'язнено в підземеллі Палацу Чарівних Казок. І кошмари, якими він керував, залишившись без свого начальника, стали безпомічні й тихо, безслідно зникли.
Ех, як зразу світліше, веселіше й краще стало жити на землі! Куди тільки поділися невдоволені похмурі обличчя! Всі ходили усміхнені, щасливі. Злих, недобрих людей ніби ніколи й не було. Адже це кошмари навівали їм погані думки…
Навіть хуліганці, оті одчайдушні бандити й убивці, позбавлені підтримки кошмарів, зробилися безсилі. Адже хуліганці нападали тільки на. тих, хто їх боявся. А страх цей вселяли в людей кошмари.
І коли руді ластовини, які, звичайно, більше за всіх страждали від хуліганців, раптом перестали їх боятися, хуліганці самі зробилися жалюгідними нікчемними боягузами. Ластовини легко перемогли їх і вигнали з своєї країни.
Ластовинія знову стала вільною і незалежною
За прикладом Ластовинії, всі інші країни, поневолені Хуліганією (а таких країн було чимало), теж почали звільнятися від гніту. І незабаром влада хуліганців, які загарбали мало не півсвіту, всюди була повалена.
Справедлива кара впала на голови мешканців печери «Тридцять три лиха». Сонячні зайчики зруйнували печеру й спалили всі хвороби до одної. Правда, ці диявольські створіння встигли, на жаль, рознести заразу по всій землі. Але до діла взялися людські лікарі й успішно з нею борються. Сонячні зайчики активно їм допомагають. І немає сумніву, що в майбутньому з хворобами буде назавжди покінчено.
Довго думали сонячні зайчики, що робити з Королівством Глупої Ночі. Без пана Морока королівство, як темна сила, нічого не було варте. Його можна було ліквідувати за одну мить. Але тоді б ніч назавжди зникла, лишився б один суцільний день. Ранок і вечір теж, звичайно, зникли б. А це примушувало задуматися. Чи варто так робити?
По-перше, люди дуже звикли до ночі. Вони звикли вночі спати й бачити щасливі сни. Спати вдень — це зовсім не те…
По-друге, вночі буває дуже гарно. Нащо, наприклад, позбавляти людей радості гуляти місячної ночі десь на березі моря і дивитися, як бігають на воді по місячній доріжці місячні зайчики…
До речі, місячним зайчикам теж довелося б назавжди зникнути. Адже вони бувають лише вночі.
А тихі літні вечори, коли червоне, стомлене сонце поволі котиться за обрій, щедрим золотом заливаючи все навкруг?!
А ранній травневий ранок, коли вперше молоде проміння, купаючись в іскристій росі, пробуджує природу і наповнює пташиним щебетом квітучі сади?!
Ні, шкода всього цього!.
Та й самі сонячні зайчики мусили б весь час тоді бути на землі. Отже, сама Країна Сонячних Зайчиків стала б непотрібна. Довелося б її ліквідувати. А що тоді робити з Долиною Щасливих Сновидінь, із Палацом Чарівних Казок? Виникало безліч складних, ба навіть просто нерозв'язних питань.
І сонячні зайчики після довгого багатоденного обговорення на Великій Сонячній Раді вирішили: Королеву Глупої Ночі ліквідувати, а саму ніч поки що залишити. Так і зробили.
Але в деяких місцях землі, наприклад на Півночі, все-таки виділили дослідні ділянки й організували там так звані «білі ночі», тобто такі ночі, коли видно, як удень. Якщо досліди будуть вдалими, можливо, в майбутньому ніч ліквідують зовсім. Та поки що про це говорити рано. Поживемо — побачимо.
Грізне плем'я хмаровиків-громовиків сонячні зайчики теж пощадили. По-перше, тому що діяли ті не з власної волі, а під впливом пана Морока і кошмарів. По-друге, не таке вже воно, чесно кажучи, й грізне — гримить, блискає, а лиха великого не робить. Навіть навпаки — користь приносить, землю дощем поливає, від чого всі рослини краще, буйніше ростуть. А від царя Грома та від цариці Блискавиці люди легко захищаються за допомогою громовідводів.
До того ж сонячні зайчики завжди перемагають хмаровиків-громовиків, і люди люблять дивитися, коли сонячні зайчики на честь своєї перемоги влаштовують райдугу. Це ж дуже красиво!
Ну, а Веснянка? Що сталося з ним?
О, не хвилюйся! З ним усе гаразд.
Погостювавши в Країні Сонячних Зайчиків і досхочу надивившись у Палаці Чарівних Казок різних цікавих казкових вистав та насміявшись у Вежі Сміху, Веснянка повернувся, нарешті, до своєї рідної Ластовинії, тепер вільної, незалежної і щасливої.
Та це ще не все.
Звичайно казки закінчуються тим, що герой одружується з принцесою, сам стає принцом, королем чи просто багатою людиною, живе в розкошах і нічого не робить. Та ба!
Якби ти знав, як це нудно й нецікаво — бути королем (навіть добрим і хорошим), жити в розкошах і нічого не робити.
Недарма казки закінчуються на цьому, бо далі розповідати нічого — сама тобі нудьга та нісенітниця.
Ні, Веснянка не став багатою людиною, а тим паче королем чи там принцом.
І не одружився, звичайно, — де ти бачив, щоб люди одружувалися в дев'ять років!
Він повернувся до діда Маноцівника в колонію «Притулок маленьких друзів».
Після визволення країни від хуліганців усі батьки, звичайно, забрали своїх дітей, і колонія обезлюдніла. Та дід Маноцівник не покинув її. Старий дресирувальник вийшов на пенсію і назавжди залишився жити в колонії. Дві старенькі няні теж. І коли Веснянка повернувся, він приєднався до них, і почали вони жити вчотирьох. Порадившись, вони вирішили перетворити колонію на будинок праці й відпочинку для дітей. Так, не лише відпочинку, а й праці. І тепер сюди приїздять під час канікул діти з усієї Ластовинії. Тут вони відпочивають, граються, а також працюють. В колонії багато майстерень. І кожен робить те, що йому до вподоби: хто столярує, хто різні машини конструює, хто на шевця вчиться, хто на слюсаря…
А от Веснянка твердо вирішив, що, коли виросте, стане садівником. Його заповітна мрія — зробити так, щоб у його рідній країні було стільки ж квітів, скільки він бачив там, за чарівним дзеркалом, щоб його країна стала такою ж квітучою й казково прекрасною, як і Країна Сонячних Зайчиків.
І ти знаєш, — здається, Веснянчина мрія здійсниться. Тому що…
Послухай-но краще, що каже дід Маноцівник, його вчитель:
— В цього хлопчинки просто-таки талант. Я не бачив, щоб у кого-небудь так добре приймалися саджанці, так швидко росли, так буйно розцвітали. Він, певно, знає якийсь секрет…
Та дідові, звичайно, невтямки, що у Веснянки є невидимі людському окові помічники.
Коли Веснянка працює в саду, обкопує дерева, прищеплює їх, — круг нього весь час миготять сонячні бліки. Здається, нібито звичайнісінькі плямки світла, а насправді — то живі сонячні зайчики.
Так, так, давні друзі не забувають Веснянку і допомагають йому весь час — і коли він працює, і коли вчиться, і коли весело грається на дозвіллі…
Та й не тільки Веснянці, а всім-всім добрим людям допомагають сонячні зайчики. Там, де вільний щасливий труд, де радість і сміх, там завжди є сонячні зайчики. Бо ж вони існують тільки для того, щоб робити життя людей світлим і щасливим.
Може, ти скажеш, що не помічаєш їх?!
О, так то ти, мабуть, забув, що вони дуже скромні.
А все-таки придивись гарненько! Вони ховаються у твоїй веселій усмішці, у твоїх очах, радісних і щасливих.
І знай, що завжди, коли тобі гарно й весело, коли ти робиш чесну й хорошу справу, — сонячні зайчики поряд з тобою.
ПРИГОДИ ЖУРАВЛИКА
РОЗДІЛ I
Коли він нарешті проклюнувся і вистромив на білий світ свого довгого цікавого носа — сліпуче сонце сяяло з безхмарного неба, на старій вербі весело щебетало птаство, а лагідний ранковий вітрець про щось грайливо шепотів на вухо шурхотливому очерету.
І рідне болото здалося йому таким гарним, а життя навколо таким прекрасним, що він засміявся від нестримної радості. І весело заспівав-закричав-закурликав:
Курли! Курли!
Здоровенькі були!
Здрастуйте!
Привіт!
Привіт!
Народився я на світ!
Урра!
Хай живе рідне болото!
Хай живуть дорогі пуголовки,
Комарі і мухи!
Урра! Я народився!
Чуєте!
Як прекрасно жити
На світі!.. Курли! Курли!
Здоровенькі були!
І ну витанцьовувати в гнізді, весело піднімаючи свої цибаті ноги.
Та раптом почув сердитий скрипучий голос: — Ква! Ква! Кум! Чого це ти розкричався, голомозий! Він обернувся.
Недалеко від гнізда на лататті сиділа велика баньката жаба в золотих окулярах.
— А… а що таке? — здивувався він. — Хіба не можна? Радісно ж. Я на світ народився! Гляньте, яка краса навколо!
— Не радіти, а журитися тобі, дурню, треба. Ква! Ква! Кум! — суворо прокумкала жаба. — Не годиться тобі радіти і сміятися. Не можна. Ти думаєш, хто ти такий?
— А… а хто я? — розгублено спитав він.
Журавлик ти! А журавлі народжуються на світ тільки для того, щоб журитися. Тому й називаються так. Ква! Ква! Кум! І приносять вони всім лише сльози і печаль.
— О! А мені не хочеться приносити нікому нічого поганого. Я не хочу журитися. Чого це я маю журитися!
— Бо так треба! Бо так записано в Книзі Джерел, бо… — роздратовано закумкала жаба.
— Але… — розтулив дзьоба журавлик, та жаба його сердито перебила:
— Ква-квапишся дуже! Перебиваєш старших. Дзиглик невихований! Не люблю таких.
Жаба плямкнула ротом і булькнула у воду.
— Дивна якась баба-жаба. Хі! — усміхнувся журавлик. — Так навколо гарно, а вона чогось гнівається.
Аж тут залопотіли крила, і в гніздо опустилася мама-журавлиця.
— Здрастуйте, мамо! — радісно кинувся до неї журавлик. — Бачите! Я вже народився! Бачите!
— Здрастуй, здрастуй, синку мій любий! Здрастуй! — мама пригорнула його крилом і ніжно поцілувала довгим дзьобом. — На хвилиночку залишила гніздо, а ти вже й вилупився! Гарненький мій! Ну як ти тут без мене? Не кривдив тебе ніхто?
— Ні, мамо, все гаразд. Тільки якась баба-жаба кумкала тут щось незрозуміле, — і журавлик переповів свою розмову з жабою в золотих окулярах.
— Ой, що ж ти, синку, накоїв! — сплеснула крилами журавлиця-мама. — То ж ніяка не баба-жаба. То ж доктор болотяних наук професор комахознавства Жабурин Жабуринович Кваквакум, наймудріший з наймудріших у нашому болоті. Він знає все на світі, бо читає мудру Книгу Джерел, що захована глибоко на дні і до якої ніхто, крім професора Кваквакума, доступу не має. Навіть президент нашого болота Бусол Лелекович Чорногуз прислухається до думки шановного Жабурина Жабуриновича. Ой, треба тобі, синку, обов'язково вибачитися перед ним! Кажуть, того, хто прогнівив професора, чекають самі невдачі й неприємності.
Журавлик хотів щось сказати, але тут залопотіли крила, і в гніздо опустився тато-журавель, як дві краплі води схожий на маму-журавлицю (тільки крила у нього були трошечки більші і дзьоб трошечки довший).
— О! — радісно вигукнув тато. — Маю сина! Щоб ти був здоровий! Щоб ти був щасливий! Тільки що це ти вже, синку, наробив, що мама тебе примушує вибачатися? Бач, не встиг вилупитись і вже…
Та, почувши в чому справа, тато-журавель посерйознішав.
— Так, — глибокодумно сказав він, — з Жабурином Жабуриновичем краще не сперечатися. Вибачся вже, синку. Що тобі — важко? Корона з голови не впаде.
— Мамо! Тату! Та невже ж це правда, що журавлі народжуються тільки, щоб журитися? — вигукнув журавлик.
— Раз так записано в Книзі Джерел… — розвела крилами мама.
— В усякому разі пісні про журавлів майже всі журливі,— зітхнув тато. — Але то нічого. І в нашому житті є свої радощі, синку. Наприклад — танці. Наші журавлині танці все птаство по праву вважає найкращими у світі.
Журавлик скривився — що там ті танці, як усе життя журитися треба. А йому ж так хотілося співати, жартувати, сміятися і веселитися!.. І так не хотілося вибачатися перед несимпатичним Жабурином Жабуриновичем! Та нічого не вдієш. Раз батьки кажуть — треба!..
Кілька днів професор Кваквакум не з'являвся. Певно, читав на дні болота мудру Книгу Джерел. Як і всі професори, коли він читав, то міг по кілька днів не виходити на повітря.
Журавлик уже давно вибігав з гнізда слідом за батьками у пошуках їжі. Треба вам сказати, що журавлики взагалі довго у гнізді не засиджуються. Обсохнуть і вже бігають по болоту. Буквально через кілька годин після того, як вилупляться. І читати й писати журавлики навчаються за один-два дні — такі вони здібні.
Дні стояли погожі. Сонце, наче навмисне, весело сміялося з неба. І хоч як намагався журавлик викликати в своїй душі сумний, журливий настрій, — нічого в нього не виходило. Настрій був незмінно веселий. Хотілося весь час радіти й сміятися. Журавлик уже навіть думав, що, може, професор Кваквакум взагалі більше не з'явиться. І можна буде все забути, і ні перед ким не вибачатися, і не зважати на те, що там пишеться у Книзі Джерел…
Та на п'ятий день…
Журавлик підстрибом біг по болоту і враз…
Він ще встиг скрикнути:
— Ой! Вибачте! Я хотів…
І з ходу наступив на професора Кваквакума, що грівся на сонечку, висунувши з води свою порепану бородавчасту голову.
Жабурин Жабуринович тільки кавкнув і зник під водою.
Потім виринув, люто щось прохарамаркав і знову зник.
— От так вибачився!.. — зітхнув журавлик. — Докторові болотяних наук, наймудрішому з наймудріших, на голову наступив!.. Подумати тільки!.. Доведеться тепер ще більше перевибачатися…
РОЗДІЛ II
Але як перевибачитися? Де його шукати, того професора Кваквакума? Він же розлючений пірнув у болото і тепер хтозна, коли випірне. Знову засяде за Книгу Джерел. А чекати не можна. Бо онде мама-журавлиця вийшла з очерету назустріч і питає:
— Ну як, синку, вибачився?
— Ні, — похилив голову журавлик.
— Чому? Стара жаба Ропуха мені сказала, він щойно тут був, на сонечку грівся.
— Не бачив я нічого, — ще нижче опустив голову журавлик. (Ох, як важко казати мамі неправду!)
— Ну, побудь тут, синку, почекай. Треба ж обов'язково вибачитись, — і мама-журавлиця знову почимчикувала в очерет.
І що його робити?
Отак стояти й чекати, коли знаєш, що нічого не дочекаєшся?
Журавлик тупцяв на місці і зітхав.
— Чому зітхаєш, журавлику? — почув він тоненький голосок.
Глянув. На очеретині гойдалася маленька в'юрка очеретянка, рудувато-бура, з жовтою голівкою.
— Як же мені не зітхати, — сказав журавлик. — Мені обов'язково професора Кваквакума треба, а де його тепер знайти, не знаю.
— Це може знати тільки дядечко Бугай. Так-таки-так! Бо він літає над болотом уночі і бачить згори, де світиться на дні віконечко у кваквартирі професора. Так-таки-так!
— А як мені побачити дядечка Бугая?
— Побачити його дуже важко, майже неможливо, — сказала очеретянка і раптом зникла, наче її й не було. Бо враз залопотіли крила, і на корч поряд з журавликом сіла сорока. Сіла і одразу заскрекотіла:
Скре-ке-ке!
Скре-ке-ке!
Що тут сталось?
Що таке?
Все це сорока проскрекотала так швидко, що в журавлика аж голова замакітрилася. Йому було прикро, що балакуча сорока налякала полохливу очеретянку, і він не дуже ввічливо сказав: