— Та! Все одно ви, тьотю, не допоможете. Все одно ви того не знаєте.
— Що?! — обурено махнула своїм довгим хвостом сорока. — Та ти знаєш, хто я така?! Та я ж сорока-білобока Скрекекулія! Я ж усюди літаю і все на світі знаю!
«Може, й справді Скрекекулія допоможе», — подумав журавлик і сказав:
— Та от треба мені дядечка Бугая, але кажуть, що побачити його дуже важко, майже неможливо. — Летімо зі мною! Я тобі його покажу.
— Я ще не вмію літати, — зітхнув журавлик. — Я поки що тільки бігаю.
— Не біда! Я полечу, а ти за мною побіжиш.
— Ну, гаразд, — погодився журавлик.
Сорока Скрекекулія знялася й полетіла. А журавлик побіг за нею.
От він уже й болото проминув. Біжить повз переліски, гайки. Бачить — на лузі корови пасуться. А осторонь за кільце в носі ланцюговою припиначкою до кілка колгоспний бугай Чемпіон прив'язаний.
Скрекекулія хвостом у його бік махнула й каже:
— Ось тобі твій дядечко Бугай. На тому й здоровий бувай! І ніколи не кажи, що я чогось не знаю. Скрекекулія усе знає, що є і чого немає.
І сорока, дуже задоволена собою, полетіла геть.
Підійшов журавлик до рогатого чудовиська з кільцем у носі і питає чемно:
— Дядю! Скажіть, будь ласка, ви — Бугай?
Чудовисько, голови не повертаючи, одним оком на журавлика згори глянуло.
— Му! — каже. — Бугай!
— Тоді у мене до вас велике прохання. Скажіть, будь ласка, де кваквартира професора Жабурнна Жабуриновича Кваквакума… Він мені дуже потрібен.
— Що? Якого професора? Не знаю ніякого професора. Чо-мму я мму-ушу його знати?
— Ну як же! Кажуть, коли ви вночі літаєте над болотом, то бачите, як світиться віконечко у кваквартирі професора Кваквакума.
— Що-о?! Я — літаю?! Сммієшся з мм-ене?! Що я, птиця, щоб літати! Я корова, тільки чоловічого роду. Де ти бачив, щоб корови літали! Ану забирайся звідси, бо дмму-у-хну на тебе і полетиш. Мму! — і дядечко Бугай зробив такі страшні очі, що журавликові ноги самі понесли його геть.
«Хто ж це мене обдурив — очеретянка чи Скрекекулія? — думав він, біжучи назад до болота. — Справді, не може цей дядечко Бугай літати. Щось тут наплутано. Невже я й справді народився на світ, щоб завдавати всім лише неприємності…»
Пробігаючи повз вільшаний гайок, журавлик спинився. Увагу його привернула весела пісенька, що линула звідтіля:
Ціві-тіві,
Я співаю,
Ціві-тіві,
Цілий день,
Бо веселу
Вдачу маю
І пісень
Багато знаю,
Знаю безліч
Я пісень.
Журавлик підійшов ближче і побачив на вільшині маленьку зелено-жовту пташку з чорними крильцями і чорною шапочкою на голові.
— Здрастуйте! — сказав журавлик. — Як ви гарно співаєте. Хто ви?
— Чижик. Ціві-Тівік. А ви хто?
— А я журавлик. Без імені ще. Бо лише кілька днів як народився і ще не встиг нічого зробити. А в нас на болоті ім'я дається тільки після того, як щось путяще зробиш. Але… я не знаю, чи взагалі буде в мене ім'я, — зітхнув журавлик.
— Чому?
— Бо я якийсь ненормальний журавлик. Не такий, як усі. Нормальні журавлі повинні журитися, а мені весь час сміятися, жартувати хочеться.
— Так це ж дуже добре, але щось по вас не видно, щоб ви були веселий.
— Неприємність у мене. Шукаю професора Кваквакума, щоб перевибачитися перед ним, і не можу знайти. Очеретянка сказала, що дядечко Бугай знає, де він живе, а дядечко Бугай намукав на мене в лузі. Не знаю тепер, що й робити.
— Стривайте! Так ви, мабуть, не до того дядечка Бугая звернулись.
— А є ще один дядечко Бугай?
— Авжеж. Болотяний птах. Я його знаю. Можу познайомити.
— Ой! Я буду вам дуже вдячний.
І Ціві-Тівік полетів, а журавлик побіг за ним до болота.
Заглибилися вони у найгустіші очерети.
Сів Ціві-Тівік на очеретину і каже:
— Здрастуйте!
Озирається журавлик навсібіч — нікого не бачить.
І раптом жмутик очеретин ворухнувся і перетворився на довгоносого, довгошийого птаха, який, виявляється, стояв, піднявши голову і витягнувши шию так, що був зовсім непомітний серед очерету.
— Бу! Бу! Трумб! — густим басом сказав птах. — Привіт!
— Дядечко Бугай, познайомтеся, будь ласка. Це журавлик. У нього до вас справа.
— Привіт! — кивнув головою птах. — Слухаю.
— Мені потрібен професор Кваквакум. Кажуть, ви знаєте, де його кваквартира, — сказав журавлик.
— А для чого він тобі?
— Перевибачитись.
— Перевибачитись? За що?
— За те, що я журавлик, а не хочу журитися.
— Тю! Дурниця якась! Ні! У такій справі я допомагати не бу-бу-ду. Ви мене не бачили, я вас не бачив. Трумб! — і дядечко Бугай зник, знову перетворився на жмуток очерету.
— Ходімо звідси! — сказав Ціві-Тівік. — Я його знаю. Раз він не хоче, його не переконаєш.
— А що ж робити?… Кажуть, того, хто прогнівить професора Кваквакума, чекають самі невдачі і неприємності.
— Нічого. У житті головне мати справжнього друга. І тоді байдужі будь-які невдачі і будь-які неприємності. Мій тато казав: «Нерозділена з другом радість — піврадості, а розділене з другом горе — півгоря». У тебе друзі є?
— Я ще маленький. Кілька днів як народився.
— То давай з тобою дружити. І називати один одного на «ти». Я теж не люблю журитися, а люблю сміятися і співати пісні. Давай?
— Давай! — зрадів журавлик.
— Я багато пісень знаю. І тебе навчу. Хочеш?
— Авжеж, — сказав журавлик. — Молодець ти, Ціві-Тівік. З тобою про всі неприємності забуваєш. Шкода, що мені треба додому. Я б з тобою не розлучався. Але батьки там хвилюються. Ти не дивись, що я набагато більший за тебе. Я ще маленький. Кілька днів як народився.
— Біжи додому, — сказав чижик і заспівав:
Ну, а завтра,
Завтра в гай
Ти до мене прибігай.
Будемо співать пісні,
Ціві-тіві, цілі дні.
Ціві-тіві, тіллі-ті,
Хай щастить тобі в житті!
— Прибіжу! Обов'язково!
Чижик полетів до себе у вільшаний гайок, а журавлик побіг додому, де його вже виглядали тато з мамою.
— Де це ти, синку, забарився?
— Та ото шукаю ж професора Кваквакума, щоб вибачитися.
Тато розчулено подивився на маму, мама розчулено подивилася на тата:
— Не мучся, синку. Не треба. Коли зустрінеш, тоді й вибачишся. Головне, щоб у душі ти не відчував погорди.
Журавлику одразу стало легко й весело. І тато й мама не лаються, і друга він знайшов!.. Як усе добре склалося!
РОЗДІЛ III
Як добре, прокинувшись уранці, знати, що десь на тебе чекає вірний веселий друг!
Нашвидку поснідавши, журавлик сказав:
— Мамо, тату, я піду гуляти. Можна?
— Біжи, синку, тільки не заблукай.
І журавлик побіг до вільшаного гайка.
Гайок зустрів його незвичайною тишею. Тільки ледь чутно шепотілося на деревах листя.
— Агов, Ціві-Тівік, де ти? — гукнув журавлик.
Ніхто не відповів йому.
— Агов, Ціві-Тівік, де ти? — гукнув журавлик.
І знову тиша у відповідь.
Журавлик побіг між дерев, вигукуючи: «Агов! Агов!»
«Невже обдурив мене чижик? — у розпачі думав він. — Не може бути. Ціві-Тівік такий щирий і веселий. Не може бути!»
І раптом він почув згори:
Скре-ке-ке! Що таке?
Що таке? Скре-ке-ке!
Журавлик підвів голову.
На вільшині сиділа сорока Скрекекулія.
— Ви не бачили чижика Ціві-Тівіка? Він має бути десь тут.
Еге-ге! Шукай вітра в полі! — сказала Скрекекулія. — Нема чижика. Ще вчора надвечір його впіймав двієчник Валерка, племінник перекупки Кислячихи.
— Як?! Не може бути! — вигукнув журавлик.
— Знову не віриш! — невдоволено проскрипіла Скрекекулія. — Не буду й балакати з тобою.
І Скрекекулія вже змахнула крилами, щоб злетіти.
— Ой! Вірю! Вірю! — поспішив сказати журавлик. — Тільки скажіть, будь ласка, де зараз Ціві-Тівік.
— Та де ж! Мабуть, у клітці в двієчника Валерки, племінника перекупки Кислячихи.
— А де? Де живе перекупка Кислячиха?
— Край села, за високим парканом, у хаті під бляхою.
— То я побіжу! Я побіжу! Я мушу врятувати чижика Ціві-Тівіка. Він мій друг.
— Біжи, але нічого в тебе не вийде. Дуже ти ще мілкуватий, щоб когось урятувати. Одначе мені час, — Скрекекулія знялася й полетіла.
А журавлик побіг до села.
«Невже правий той Кваквакум і я справді народився на світ, щоб журитися і завдавати іншим самі неприємності,— думав на бігу журавлик. — Адже до зустрічі зі мною чижик спокійно жив собі на волі і ніхто його не ловив».
Хату перекупки Кислячихи він знайшов одразу. Такого високого щільного паркана ні в кого в селі не було.
Підбіг журавлик до хвіртки, дивиться — на хвіртці велика табличка і на ній написано: «У дворі злий собака».
Став журавлик, почухав лапкою потилицю. Злий собака — це не жарти. Але десь же там у клітці друг — веселий чижик Ціві-Тівік! Хто ж його врятує, хто ж його виручить з біди?
Ні, вагатись не можна.
Знайшов журавлик шпарку в паркані, притулився оком. Бачить, — справді, стоїть у дворі будка, а біля будки здоровенний рудий кундель на ланцюгу. Лежить, дрімає. Але морда не страшна, симпатична навіть морда.
— Ех! Будь що буде! — вирішив журавлик, ліг на черевце, проліз під ворітьми і опинився у дворі.
Враз гримнув ланцюг — це підхопився собака.
Став, голову набік схилив, одне вухо сторч підняв — дивиться з цікавістю.
— Здрастуйте! — сказав журавлик.
— Пррривіт! — сказав собака.
— А… а як вас звати? — спитав журавлик.
— Грррай! — здивовано сказав собака.
— А я — журавлик.
— Дуже пррриємно, — вищирився-усміхнувся Грай.
— А… скажіть, ви справді злий, як отам написано? У вас таке симпатичне обличчя… Просто не віриться.
— І пррравильно, — собака озирнувся на всі боки, потім схилився, приставив до морди лапу і прошепотів: — Зовсім я не злий. Тсс! Тільки це секрет. То моя хазяйка написала, щоб усі боялися. Щоб ніхто у садок не лазив, вишень-черешень не рвав. Хазяйка їх у Київ на базар возить. Кожна вишенька в неї порахована, кожне яблучко пронумероване. Цілий день, цілу ніч примушує мене гавкати, всіх лякати. Набридло вже, просто страх. А їсти не дає,— Грай шморгнув носом і одвернувся, ховаючи сльози.
— Чого ж ви їй служите? Втекли б!
— Еге! Так ланцюг же! Хіба втечеш! На замок ланцюг замкнено, бачиш. А ключ у хазяйки.
— Стривайте, а що, як я спробую дзьобом, — підбіг журавлик до замка, дзьоб свій у щілину для замка встромив, туди-сюди круть-верть. Раптом щось усередині замка клацнуло, і замок відімкнувся.
— Тю! — здивувався Грай, ще не вірячи, що він вільний. Потім став на рівні ноги, обтрусився, наче струшуючи з себе тягар неволі, і весело заметляв хвостом:
— Ой, спасибі тобі, журавлику! Ой, спасибі! Це ж просто здоррово. Тепер я втечу на вигін до пастушків, буду їм допомагати пасти коней. Це я страшенно люблю. Я вільний! Я вільний! Гав-гав! Урра! Гав-гав! Урра! Хай живе свобода!
— Тільки у мене буде до вас одне прохання, — тихо сказав журавлик.
— Прроси, що хочеш! Все для тебе зрроблю!
— Кажуть, вчора увечері племінник вашої хазяйки впіймав і посадив у клітку чижика Ціві-Тівіка. Це мій друг. Його треба випустити на волю. Поможіть мені, дуже вас прошу.
— Ех-хе-хе! — важко зітхнув Грай і опустив голову. — Оцього, дрруже, не можу я зробити. Сьогодні вдосвіта моя хазяйка і її племінник двієчник Валерка поїхали в Київ. Кислячиха яблука на базар повезла, а племінник додому поїхав. Він у Києві живе. Сюди в гості приїздив. І точно — була у нього в руках клітка, — Грай знову зітхнув. — Забрав він чижика в Київ.
— А де, де Київ?
— Ех-хе-хе!.. Далеко звідси Київ. Туди тобі не добігти. У Київ машиною треба їхати.
— Що ж робити? — в розпачі спитав журавлик. — Невже Ціві-Тівік навіки в неволю потрапив? Невже не можна його врятувати?
— Гірше за все на світі неволя. Хто-хто, а я добре це знаю. Ти мене визволив, тепер я чижика визволити спробую. Не побіжу я на вигін до пастушків, а побіжу я у Київ.
— І я, і я з вами! — вигукнув журавлик.
— Ні! — заперечно похитав головою Грай. — Тобі не можна. Дуже ти ще малий. Навіть літати не вмієш. А дорога далека й небезпечна. У Києві такий рух, вулицю перейти страшно: так і дивись під колеса втрапиш. Ні, тобі не можна. Ну, ходімо! Ти до себе на болото, а я в Київ.
Пролізли вони під ворітьми, вийшли на вулицю.
— Стривайте! — раптом сказав журавлик. — Я зараз.
Повернувся він у двір, де біля призьби стояло цеберко
з блакитною фарбою (хазяйка, видно, підмурок фарбувала), вмочив свого довгого дзьоба у фарбу, підбіг до хвіртки, де була табличка «У дворі злий собака», закреслив слово «собака» і написав «хазяйка».
— Пррравильно! — вищирився-засміявся Грай. — «У дворі злий хазяйка». Хоч і не дуже грамотно, але правильно. Спасибі! Ну, бувай здоровий, журавлику! Може, ще й побачимося. Постараюсь визволити твого друга, якщо зможу. Прррощай! Гав-гав!
І, махнувши на прощання хвостом, Грай побіг по дорозі.
РОЗДІЛ IV
Журавлик щодня бігав у вільшаний гайок подивитися — може, прилетів уже Ціві-Тівік, може, визволив його вже з неволі Грай.
Але вільшаний гай зустрічав журавлика лише тихим журливим шелестом листя.
Дуже сумував журавлик. Не було дня, щоб не думав він про свого друга: як він там у неволі, чи живий, чи здоровий. І про Грая думав, — може, загинув добрий собака десь під машиною у Києві. І відчував себе винним, — то ж через нього подався Грай у далекі мандри.
Тільки тепер відчув журавлик, що таке справжня журба.
І треба ж, щоб саме у цей час зустрів він професора Кваквакума.
— Журишся? А що я казав! Так тобі й треба! Ква! Ква! Кум! — задоволено сказав Жабурин Жабуринович, розтягаючи в усмішці свого величезного рота. — То ж бо й воно. Кожен мусить робити те, що він мусить робити. Сонце мусить світити, дерева мусять зеленіти, комарі мусять дзижчати, жаби мусять ковтати комарів. А журавлі мусять журитися і приносити сльози й печаль. Так було, так є і так буде. Бо так записано у Книзі Джерел. Це великий закон життя.
— А от хіба можна ловити чижиків і садовити у клітку? — вигукнув журавлик.
— Можна! — квакнув професор.
— Але чому? Це ж несправедливо!
— Бо так записано у Книзі Джерел.
— Це ж неправильно!
— Мовчи! Дурний ти ще заперечувати те, що записано у Книзі Джерел. Я думав, що ти вже схаменувся, зрозумів, але бачу, що ні. Ще булькають у твоїй голові якісь дурні думки. Доля покарає тебе за них. Доля завжди карає тих, хто не погоджується. Так записано у Книзі Джерел, — професор поправив на носі золоті окуляри й пірнув у воду.
— Все одно! Неправильно це! — вперто прошепотів журавлик.
…Минали дні за днями.
Журавлик уже вбився у пір'я, от-от, як то кажуть, на крило стане, тобто навчиться літати, а чижик Ціві-Тівік усе не повертався.