Видно було, що люди задоволені. Раз у раз чулося:
– Молодці!
– От би всюди так!
– Гарні хлопці!
Коли хтось новий підходив до сивенького дідуся, що стояв у черзі останній, він ввічливо повторював одну й ту саму фразу:
– Продавці вибачалися, просили не займати. Зараз буде перерва. Прийматимуть товар.
І не встигли наші «ашники» обмінятися першими враженнями, черга зникла, останній сивенький дідусь, сказавши: «Красненько дякую!» – одійшов. Альоша побіг чогось у магазин. Кум Цибуля лишився у кіоску сам.
– Гайда! Побалакаємо з цим негоціантом! – махнув рукою Гонобобель.
– Тільки делікатно, – сказала Шурочка.
– Та делікатно-делікатно, – вже на ходу кинув Гонобобель.
Кум Цибуля щиро здивувався, побачивши одразу таку кількість знайомих облич:
– О! Привіт!..
– Негоціанту Цибулі низький уклін! – Гонобобель церемонно вклонився, вимахуючи уявним капелюхом. – Ги-ги!..
Інші привіталися урозбрід.
– А що ти тут робиш? – не дуже до ладу спитала Люська (наче й так не видно!).
– Братові допомагаю, – просто відповів Кум Цибуля. – Він іще влітку влаштувався. І підробити, і для практики. Він же в торговельно-економічний збирається.
Ця його щирість якось одразу обеззброїла всіх. Тільки Гонобобель продовжував «виступати».
– От Цибуля! От негоціант! Купець нижньогородський!
Але, побачивши, що його кпини не діють, теж скис і, щоб якось вийти з незручного становища, сказав:
– Ану хоч покажи, чим ти торгуєш!
Гонобобель перехилився через прилавок і раптом радісно заволав:
– Люди! Дивіться, який товар! – він вихопив з ящика велике червонобоке яблуко.
– Ой!.. Я хитаюсь! – зойкнула Люська.
– Куме! – Гонобобель ляснув Цибулю по плечу. – Дай хоч скуштувати, скупердяю! Сидить на таких вітамінах і… і мовчить.
Кум Цибуля ніяково усміхнувся, розгублено озирнувся, почервонів.
– Бу… будь ласка!.. Беріть!.. Будь ласка!..
Гонобобель тут-таки, не роздумуючи, вкусив яблуко і аж зажмурився:
– Ух-х!.. Смакота!
Люська потяглася рукою до ящика.
– Та ви що?! – обурилася Шурочка. – Це ж не його! Як так можна!
– Що значить – не його? – жуючи й захлинаючись, «обурився» й собі Гонобобель. – А… ми чужі?… Свої!.. Скажи, Куме?… І справжні працівники торгівлі завжди знайдуть, як списати таку мізерію… Щось підгнило, щось побилося… Правда ж? Кум Цибуля непевно знизав плечима, але тут же закивав, припрошуючи:
– Беріть, беріть!.. Будь ласка!.. Будь ласка!.. Беріть!.. Чого там…
Гонобобель так смачно жував яблуко, з таким хлебтанням вгризався в нього зубами, що відмовлятися було просто несила.
І спершу Люська, а потім Ромчик, Антоша й інші потяглися руками до ящика.
Цікава то річ, яку можна було б назвати «законом більшості». Як більшість щось робить, то й тебе (хоч, може, й не дуже ти спершу хочеш) тягне якась сила так само вчинити. Як всі, так і я.
А коли ще й бажання є? Коли в тебе, можна сказати, аж слинка тече – ну й хочеться ж укусити оте яблуко смачнюче!..
То як же його втриматися?…
Шурочка швидко-швидко заморгала й опустила очі:
– Хіба що найменшеньке… Щоб попробувати тільки…
Але як вона не вибирала, і їй дісталося велике й червоне-червоне (ну і ящик!).
Вона так почервоніла, коли взяла яблуко, що її обличчя і яблуко у кольорі зрівнялися. Совісна була дівчинка Шурочка.
Вони стояли й дружно хрумкали, аж за вухами лящало, а Кум Цибуля дивився на них і усміхався лагідно.
– Ну яблука! Я ще таких зроду не їла. Чесне слово! Можна, я ще одненьке?… – Люська благально глянула на Кума Цибулю.
– Бери… Звичайно… Це «макінтош». А зараз одержали «слава переможцям». От почекайте, скоро Альоша почне виносити… Ще тих покуштуєте…
Гришка Гонобобель, що хрумкав уже третє, враз застиг. На хвилинку одірвав яблуко від зубів і несподівано рішуче сказав:
– Ні! Гарного потрошку! Гайда, люди! Не будемо заважати. Будемо делікатними, як каже наша Горобенко.
Шурочка мало не вдавилася яблуком – от нахаба! їй просто мову одібрало. Вона не знайшлася, що сказати. А Гришка тим часом, схопивши з ящика ще одне яблуко, вітально підняв руку догори:
– Чао, Куме! Красненько дякую!.. Здорово мати своїх людей у торгівлі!.. Ги-ги!.. Чао!
І, гигикаючи, побіг собі геть.
Всі враз знітилися, поопускали очі й, бурмочучи «спасибі», «дякую», «до побачення», почали швиденько розходитися.
За хвилину Кум Цибуля лишився біля кіоску сам…
Шурочка Горобенко і Антоша Дудкін жили в одному будинку. Тому йти їм було в один бік.
Вони йшли і мовчали.
Раптом Антоша спинився:
– Слухай, а… давай повернемося…
– Для чого? – Шурочка почервоніла.
– Не знаю… Але…
– Взагалі… правильно… Наче вкрали щось і тікаємо…
– Ага…
– Ходімо, – рішуче повернулася Шурочка.
Коли вони визирнули з-за рогу, то побачили, що Кум Цибуля з винуватим виразом обличчя щось говорить брату Альоші, а той розгублено чухає потилицю.
Ховаючись за порожніми ящиками, вони підійшли ближче.
– Так скільки усього, кажеш? – питав брат Альоша.
– Та, мабуть, штук зо двадцять, я думаю, – зітхнув Кум Цибуля.
– Ану, прикиньмо на вагу, – Альоша швиденько всипав яблук в одне відерце, в друге, почав важити. – Та-ак!.. Три двісті. Плюс два сімсот… Ну, накинемо для певності ще кіло-грамчик… Може, ти помилився, ти ж не рахував… Не будемо нікого обдурювати… А то про нашого брата, працівника торгівлі, тільки й знають: «хапуги», «здирники»…» Ми ж з тобою не такі. Правда?… І ніколи не будемо…
Кум Цибуля мовчки хитнув головою.
– Виходить, кілограмів шість із половиною, сім. Хай буде сім. Ціна за кілограм відома. Отже… – він рішуче поліз у кишеню, витяг гаманець, почав одраховувати гроші. – Не вішай, братику, носа. Ми з тобою люди робочі. Можемо собі дозволити частувати друзів. Навіть цілий клас. Шурочка з Антошею перезирнулися.
– У тебе щось є? – прошепотіла Шурочка.
Антоша вишкріб кишені, зітхнув:
– Двадцять три копійки…
– Давай… У мене сорок…
Брат Альоша здивовано витріщився на неї, коли вона, несподівано з'явившись, простягла йому гроші.
– Що таке?
– За яблука… В нас просто більше зараз нема.
Альоша усміхнувся:
– Та ні. Не треба. За частування ж не платять.
– Яке там частування! – вигукнула Шурочка. – Свинство з нашого боку, а не частування!..
– Думали, працівники торгівлі… завжди знайдуть… – пробурмотів Антоша.
– Слухайте, а знаєте що… – несподівано стрепенулася Шурочка.
Наступного дня з п'ятого «А» на «продльонку» не залишився ніхто.
Зате в овочевому магазині, що біля Ботанічного саду, такої кількості добровільних помічників іще не бачили ніколи. Хто носив порожні ящики, хто прибирав, хто допомагав продавцям – робота знайшлася кожному.
Навіть Гришка Гонобобель і Люська Зарічняк, які Шуроччину ідею спершу зустріли без усякого захвату і з якими довелося провести роз'яснювальну роботу, й ті не відставали.
У гурті завжди працюється весело. Знову ж таки отой «закон більшості».
У той день ніхто не з'їв жодного яблука.
Хоч усіх пригощали і яблука були дуже смачні – «слава переможцям».
Перша таємниця п'ятого «А» (продовження)
Отоді-то, у вересні, на початку навчального року, після випадку з Кумом Цибулею, і народилася перша таємниця п'ятого «А».
Народилася вона одразу на другий день після отого масового прогулу «продльонки». І наступного разу благородні вчинки, пов'язані з трудовим вихованням, треба обов'язково поєднувати з дисципліною. Все це говорила вчителька, а Шурочка слухала й з усім погоджувалася. Вона чудово знала, що зі старшими сперечатися не рекомендується, а рекомендується визнавати свої недоліки й обіцяти їх виправити.
Так от, на другий день після того випадку, прийшовши у клас, Кум Цибуля побачив на своїй парті аркуш із зошита в лінійку, складений удвоє. Він його розгорнув і спершу здивовано, а потім ніяково гмикнув.
– Гм… Гм… А це що таке?…
Першою зирнула через його плече Наталочка Приходько, що сиділа з ним за однією партою. А тоді вже – Люська Зарічняк і Гришка Гонобобель, що сиділи за ними.
На аркуші було написано синіми друкованими літерами «Кум Цибуля» і червоним олівцем – цифра п'ять. Причому ота п'ятірка внизу закручувалася в маленький бубличок і закінчувалася кумедним хвостиком.
– П'ятірка з хвостиком! Ги-ги! – гигикнув Гришка Гонобобель. – Хто це тобі підкинув?
Кум Цибуля здивовано знизав плечима.
П'ятий «А» був заінтригований.
Судячи з того, що стояла п'ятірка, а не одиниця, слід було, мабуть, сприймати це як щось позитивне. Значить, хтось хотів відзначити Кума Цибулю. Але хто? Хтось із класу? Могло бути…
Кума Цибулю у класі любили, і після пригоди з яблуками для відзнаки були, як то кажуть, усі підстави. Але чому в такий дивний спосіб? Здається, досі ніхто у них не виявляв схильності до подібного таємничого благородства.
До того ж ніхто в класі п'ятірки з хвостиком не отримував. У всіх оцінки були нормальні, без хвостиків.
– Може, Глафіра Павлівна? – сказала й почервоніла Тая Баранюк.
– А… а може… сам Вадим Григорович? – знову сказала й знову почервоніла Тая Баранюк.
П'ятий «А» перезирнувся.
Це припущення ні в кого не викликало категоричного заперечення.
Директор школи Вадим Григорович був людиною незвичайною. Любив усе нове, прогресивне, несподіване. І сміливо, як то кажуть, впроваджував оте все у життя.
Школа у них була особлива – за останнім словом науки і техніки. Класи були пофарбовані в усі кольори райдуги. Ті, що вікнами виходили на південь, – у так звані холодні тони: синій, блакитний… А ті, що на північ, – у теплі: жовтий, червоний, оранжевий…Коридори були голубі. Вчені вважали, що коли діти виходять із червоного класу в голубий коридор, це створює у них зміну вражень і психологічно заспокоює зір.
їдальня була апельсинова. Апельсиновий колір, виявляється, найбільше збуджує апетит.
Сам Вадим Григорович теж дуже тонко, як то кажуть, використовував кольорову гаму. Очі в нього були голубі, і в осінньо-літній сезон він носив голубі костюми, від чого сивина його набувала яскравого блакитного відтінку. (Правда, Люська Зарічняк запевняла, що коли директор одягає голубий костюм, то спеціально миє у той день голову підсинювальним шампунем «Тоніка», але то, звісно, брехня). В усякому разі на директора приємно було дивитися. Особливо коли він усміхався. У Вадима Григоровича була сліпуча, промениста усмішка, і коли він у своєму голубому костюмі та ще й усміхався, то здавалося, що з блакитного безхмарного неба сяяло ясне сонечко. Але Вадим Григорович усміхається не завжди і не всім. Порушникам дисципліни і двієчникам Вадим Григорович не усміхається ніколи. Він усміхається тільки відмінникам і тим, хто активно працює, підтримує його прогресивні ідеї, спрямовані на вдосконалення навчального процесу, як каже завуч Віра Яківна. А ідей у Вадима Григоровича – сила-силенна, бо енергії в нього, як каже знову ж таки Віра Яківна, не менше, ніж в атомного реактора.
Весь час Вадим Григорович був у клопоті. То він будував шкільний басейн, то організовував шкільну художню галерею, то закладав шкільний фруктовий сад… А головне, весь час невсипущо стежив, щоб уроки вчителі проводили творчо, з вогником, з вигадкою – на ґрунті останніх досягнень педагогічної науки. Раз у раз Вадим Григорович без попередження з'являвся в якомусь класі. Кілька хвилин сидів на задній парті тихо, слухаючи урок. Потім із чарівною своєю усмішкою починав потроху втручатися і непомітно, шануючи гордість і гідність вчителя, повертав урок у несподіваний цікавий бік, так, що учні сиділи, роззявивши роти, і слухали, мов зачаровані.
Що й казати, талановитий був педагог Вадим Григорович. І від нього можна було чекати будь-яких несподіванок. У тому числі й отакої п'ятірки з хвостиком. Але довести ніхто нічого тоді не зміг.
Так таємниця п'ятірки з хвостиком і залишилася таємницею. Навіть більше. Потім вона стала ще загадковішою. Бо та п'ятірка з хвостиком була першою, але не останньою. Наберіться, друзі мої, терпіння. Про це мова попереду. А зараз повернімося до наших допитливих ентузіастів, які оточили передостанню біля вікна парту, де сидить Кум Цибуля, і, дивлячись йому прямо у вічі, питали:
– Ти?! Чи не ти?
– Клянусь!.. Та ви що?!.. Невже ви думаєте, я б приховував, якби здав гроші в міліцію? Ніколи! Я ж узагалі не вмію нічого приховувати… На жаль… – Кум Цибуля усміхнувся.
То була правда. Приховувати щось Кум Цибуля таки не вмів. У нього завжди все було написано на обличчі.
– А хто? Як ти думаєш? – зітхнула Шурочка.
Кум Цибуля знизав плечима, потім роззирнувся по класу:
– А може… може, Ромчик?
– Ромчик?
– А що?… Ви ж пам'ятаєте… на День Перемоги…
Цей дивний Ромчик Лещенко
Якщо ви скажете, що найбільша для вас у житті радість – мити посуд, особливо масні каструлі, що ви ладні у будь-яку мить проміняти гру у футбол, у класи, у що завгодно на миття посуду, щоб тільки пошкрябати пригоріле дно, – я вам, вибачте, не повірю.
Не можу я повірити, що нормальна здорова весела людина може щиро захоплюватися такою, м'яко кажучи, не захопливою справою.
І ніколи не думав я, що існують на землі такі люди.
Аж раптом…
Учені довели, що найбалакучіші у світі – це діти від п'ятьох до десятьох років. За день вони вимовляють у середньому чотирнадцять тисяч слів.
Але Люська Зарічняк вимовляє не чотирнадцять, а всі п'ятдесят тисяч слів. Якщо не більше. – Ой, ви знаєте… ви знаєте… – вигукує вона з самого ранку, тільки переступивши поріг класу. – Уявляєте… уявляєте… Жах!
І починає як із кулемета видавати інформацію. Про те, що в якоїсь дівчинки у тролейбусі розв'язався шнурок, що вчора у крамницю на Хрещатику залетів горобець і не міг вилетіти, що в якоїсь тьоті Мусі з п'ятнадцятої квартири збігло молоко, що… Перелічити всього просто неможливо. І все це в Люськи було однаковим «жахом». Уявляєте?…
Так от оця Люська Зарічняк першою принесла звістку про те, що Ромчик Лещенко захоплюється миттям посуду.
Не просто миє, а саме захоплюється.
– Уявляєте, вікна їхньої кухні виходять якраз під наш балкон. Вони на другому поверсі, а ми на третьому. Ви не думайте, я зовсім не підглядаю. Дуже мені треба. Я взагалі ніколи не підглядаю. Підглядати дуже некрасиво. Підглядають тільки зовсім невиховані, безсовісні люди. Терпіти не можу, як підглядають. Але коли тобі щось просто саме лізе в очі, не будеш же ти одвертатися. Правильно?… Так от я вже давно помітила, що Ромчик часто стоїть біля мийниці й миє посуд. У них мийниця за плитою у глибині кухні. Як трохи перехилитися через бильця, то добре видно… Ну, думаю, миє собі й миє. Хай!.. Мамі, мабуть, допомагає, мама попросила, мало що… Я теж іноді мию, як попросять. Треба ж дома допомагати. Правильно?… Але вчора чую – мати його: «Ромчику! Та кинь ти вже ці каструлі, я сама. Біжи надвір. Хлопці оно вже двічі у футбола грати гукали…» – «Переб'ються! – каже. – Почекають». – «Ну що ти скажеш! – сплеснула мати руками. – Раптом ні з того ні з сього захопився миттям посуду. Синку! Та що з тобою, чесне слово?» – «А що? – усміхається. – А як мені подобається! Не може бути такого хобі, чи що?» Уявляєте?… Жах!..
Гриша Гонобобель одразу весело загорлав:
– Га-га!.. Здорово!.. Каструльник Лещенко!.. Га-га!.. Мийник-помийник!.. Хобі-бобі!.. Га-га!
Але Шурочка Горобенко, найпоміркованіша і найрозважливіша в класі, на Гонобобеля одразу цитьнула:– Цить!.. Ти у житті, мабуть, ложки за собою не вимив. Чого зуби скалиш!.. Нічого сміятися… Але факт цікавий. Я сама хоч і мию завжди посуд, але щоб захоплюватись… Треба з ним поговорити.