Ромчик Лещенко не був такий галасливий, як Гришка Гонобобель, але й не був такий тихоня, як Антоша Дудкін. Ромчик був звичайний собі нормальний хлопець. Середньостатистичний, як сказав би тато Шурочки, доктор економічних наук Іван Семенович Горобенко. Коли у класі був галас, Ромчик галасував. Коли у класі була тиша, Ромчик сидів тихо. Були в нього різні оцінки, і десятки-одинадцятки, і шістки, а іноді навіть й гірші (хоча й рідко).
Міг Ромчик смиконути якусь дівчинку за косу або «конячий хвіст», але міг і почастувати її цукеркою. Одне слово, був Ромчик звичайний середньостатистичний хлопець. І тому таке незвичайне, прямо скажемо, виняткове захоплення всіх здивувало.
– Але треба бути делікатними, – сказала Шурочка. – Я сама з ним поговорю. Ви всі навіть не підходьте близько. Ясно?
Всім було ясно. Крім Гонобобеля.
– А я підійду. Ги-ги! – гигикнув він. Довелося стукнути його книжкою по голові.
Дія відбувалася перед уроками, до зарядки.
Ромчик, нічого не підозрюючи, гортав нашвидку підручник (не встиг щось довчити).
Шурочка заскочила його зненацька.
– Слухай, – сказала вона, рішуче підійшовши до нього. – Ти тільки скажи правду. Не викручуйся. Ти ж знаєш, я не люблю, коли викручуються… Ти що – справді любиш мити посуд?
Ромчик почервонів.
– А що?… Не можна?
– Ні! Чого? Навпаки. Можна. Навіть треба. Я сама часто мию. Але щоб любити…
Ромчик почервонів іще більше:
– А я люблю! І… і – все!.. Кому яке діло!.. Не заважай мені, бо я не встигну. Вибач…Ромчик різко одвернувся од Шурочки і знову вшнипився у підручник.
Шурочка здвигнула плечима і повернулася до гурту, що стояв віддалік. Гуртові нетреба було нічого пояснювати. Гурт усе чув.
– А може, він псих?… Ги-ги! – вищирився Гонобобель.
– Сам ти псих! – сказала Шурочка. Але в голосі її не було впевненості.
Так Ромчик Лещенко перестав бути звичайним середньо-статистичним хлопцем. Людина, що любить мити посуд, на думку п'ятого «А», не могла бути звичайною.
А через кілька днів цього разу вже Гришка Гонобобель зробив іще одне вражаюче відкриття. Відкриття, яке примусило весь клас серйозно, по-справжньому хвилюватися.
Гришка потім навіть не міг згадати, чого він пішов на той пустир, обгороджений парканом, де вже другий рік збираються зводити новий будинок, а поки що звалюють різний мотлох. Але факт лишається фактом: на пустир Гришка пішов. Одхилив дошку, заліз – і раптом побачив Ромчика. Ромчик був один і вовтузився у ярку, щось робив. Що саме, Гонобобель не бачив – заважали бур'яни.
«Зараз я його налякаю!» – зловтішно подумав Гришка і, скрадаючись, почав наближатися до Ромчика.
Що ближче він підповзав, то більше його дивувало те, що Ромчик робив.
Ромчик, стогнучи від натуги, перетягав здоровенну каменюку. Гришка спершу подумав, що то він щось будує, грається.
Але от Ромчик поклав каменюку на землю, перевів подих, прошепотів: «А тепер назад!» – схопив і потяг її на те місце, де вона перед тим лежала.
Це була дурна, безглузда, непотрібна робота. І робив її Ромчик важко, над силу. Для чого?
У Гонобобеля враз змокріли долоні. Думка настрахати Ромчика вмить вивітрилася з голови. Гришка сам злякався.
Чиїсь незбагненні дії, яким ти не можеш дати пояснення, завжди чогось лякають. Обережно, щоб не привернути досебе Ромчикової уваги, Гонобобель почав задкувати, потім пішов боком, потім повернувся і чимдуж дременув геть…
– А що я казав!.. Що я казав!.. Він псих! Точно!.. Псих!.. Ненормальний!.. Точно!.. – розмахував на другий день у класі руками Гонобобель.
Усі стояли пригнічені, приголомшені.
– А ти не вигадуєш? Не брешеш? – пильно глянула просто у вічі Гонобобелю Шурочка.
– О! – черконув себе рукою по шиї Гришка.
– Може… може, й справді… – тихо й перелякано промовила Люська Зарічняк.
– Гадаю, треба сказати його мамі, – непевно глянув на Шурочку Антоша Дудкін.
– Ага! – вже рішуче сказала Шурочка. – У таких випадках треба звертатися до лікарів. І що раніш, то краще…
Але сказати Ромчиковій мамі вони не встигли.
Це було якраз напередодні Дня Перемоги. І в той день у них була зустріч з ветераном, Героєм Радянського Союзу – гвардії капітаном у відставці Юрієм Сергійовичем Гавриленком.
Коли він з'явився у коридорі, у супроводі шанобливої і незвично підфарбованої Глафіри Павлівни, Люська Зарічняк зойкнула:
– Ой!.. Так це ж наш сусіда!.. Ром!.. – вона обернулася до Ромчика.
Ромчик тільки насупив брови і нічого не сказав. Він був украй збентежений! Утім, він завжди супив брови, коли Люська теревенила.
Але Люська була Люська. Недарма вона вимовляла п'ятдесят тисяч слів на день.
І не встиг Герой дійти до дверей п'ятого «А», як весь клас уже знав, що він досі працює звичайним інженером на якомусь київському заводі, що живе в їхньому будинку майже рік, а Люська навіть гадки не мала, що він Герой, бо веде себе дуже скромно, з усіма вітається перший і навіть дітям у дверях дає дорогу, що машини в нього нема і на роботу він їздить на велосипеді…Юрій Сергійович Гавриленко був невисокий на зріст, худорлявий, із сивуватим волоссям, сіроокий, зовсім непоказний. Тільки права щока біля вуха була пошрамована червоними товстими рубцями. І хоча він був у білому светрі, який затуляв усю шию, можна було здогадатися, що шия пошрамована теж.
Він помітно хвилювався, ніяковів, червонів, і Глафірі Павлівні довелося по слову витягати з нього розповідь про його подвиги. Відверто кажучи, розповідав не стільки він, скільки Глафіра Павлівна (як потім з'ясувалося, вона давно його знала і ледве вмовила виступити у класі на День Перемоги – він був дуже сором'язливий і не любив розказувати про себе).
Але він був таки справжній Герой. І те, що він зробив, міг зробити тільки Герой. Звичайній людині таке було не до снаги.
У війну він був танкістом, командиром танка. Якось ранньої весни сорок третього року в жорстокому танковому бою він підбив два гітлерівські танки. Але підбили і його. Машина загорілася. Він витяг із палаючого танка спершу пораненого в обидві ноги баштового стрільця. Потім, незважаючи на те що сам був поранений і обгорілий, знову поліз у вогонь і витяг непритомного контуженого водія. А тоді під кулями, під вибухами снарядів від воронки до воронки він два кілометри по черзі перетягував їх обох по мокрому снігу, перемішаному з землею, до річки. Наші вогневі рубежі були на тому березі. І Юрій Сергійович, завдавши собі на спину пораненого баштового стрільця, поповз по кризі через річку. Був березень, крига вже була неміцна, до того ж снаряди поробили багато ополонок. І от посеред річки вони раптом провалилися під лід. Мало того, що баштовий стрілець був поранений в обидві ноги, він ще й не вмів плавати. І одразу пішов на дно. Тричі пірнав Юрій Сергійович у крижану воду, поки витяг його. Ледве дісталися вони берега. А на тому ж боці лишився непритомний водій… І Юрій Сергійович поповз назад… Обгорілий, поранений у плече, мокрий і виснажений до краю…
П'ятий «А» слухав, не дихаючи…І кожен наче на дотик відчував, як страшенно пече обгоріла шкіра, як від найменшого руху все тіло проймає нестерпний біль…
Вони потім мовчали хвилини дві, не менше.
Глафіра Павлівна бачила, яке враження справила на них розповідь, і теж мовчала.
Нарешті Шурочка тихо спитала:
– Скажіть, а… а як ви все-таки змогли?… Це ж було так…
Юрій Сергійович ніяково усміхнувся і знизав плечима:
– Хтозна… Я думаю, в цьому винні… каструлі. Всі здивовано перезирнулися.
Він знову усміхнувся:
– Розумієте… Був у мене дід… Гервасій… Батько мого тата. Ми до нього на літо в село їздили. Повний Георгіївський кавалер. Чотири Георгіївських хрести мав. Герой двох воєн. Японської, дев'ятсот четвертого. І першої світової… Я його питав: «Діду, ну поясніть… ну як це люди стають героями? Як?» І він мені сказав: «Як хочеш, Юрку, стати людиною, чогось у житті досягти, навчись, синку, робити те, чого робити не хочеться… Бо робити те, що приємно, що робиться залюбки, усі вміють. А от те, що важко, неприємно, боляче навіть, уміють далеко не всі. Але саме ті, що вміють, чогось у житті й досягають. Запам'ятай!»… Я ці дідові слова не раз у житті згадував… Тоді, у дитинстві, найбільше не любив я мити посуд, особливо масні каструлі. До війни ж гарячої води в кранах, як тепер, не було. На примусі гріли, на керогазі… Жили ми вчотирьох: я, мама, сестричка моя меншенька (ще в школу не ходила) і паралізована тітка, мамина сестра. Тата не було, помер. Мама з ранку до ночі на роботі (у двох установах працювала). Розривалася, звичайно, не встигала. Але ніколи не силувала, не примушувала мене. Сама весь брудний посуд, що за день назбирається, пізно увечері мила. Я тоді тільки у другий клас перейшов – жаліла мене, малого. Так от після тих дідових слів, повернувшись у Київ, узяв я собі за правило щодня мити посуд. Аж плакав спершу крадькома, так це було мені неприємно. А потім втягнувся, звик. І з'явилася в мене впертість якась, наполегливість у досягненні мети. Пам'ятаю, хлопці навіть дивувалися. Якось розбишака один закинув новеньку чорнильницю-невиливайку нашої однокласниці у бруднющу глибочезну баюру (ми тоді носили чорнильниці-невиливайки у спеціальних таких торбинках, що затягувалися шворкою). Дівчинка дуже плакала – мачуха в неї була сувора, жорстоко сварила, як щось пропадало. Ніхто з хлопців лізти в баюру не наважувався, надто вже була брудна й глибока. А я пересилив і страх свій, і бридливість, роздягся, пірнув і дістав чорнильницю. Ніколи не забуду вдячних очей дівчинки тієї… Отже, думаю, в усьому винні каструлі… Ну й дід, звичайно… – ветеран знову всміхнувся.
Всі, як по команді, враз повернули голови й глянули на Ромчика.
Ромчик густо-густо почервонів і опустив очі.
… Додому розходилися мовчки. Ніхто не сказав Ромчикові й слова.
Наступного дня Гришка Гонобобель уперше в житті вимив після себе тарілку.
* * *
А ще через день Ромчик одержав п'ятірку з хвостиком.
Це було зовсім недавно.
То була найостанніша п'ятірка з хвостиком. Свіжісінька, ще навіть тепла.
Та коли однокласники наблизилися до Ромчика і поставили, так би мовити, питання руба, Ромчик тільки усміхнувся й сказав:
– Дівчатка, я вас дуже поважаю, але… Мені здається, не там ви шукаєте. Не туди дивитесь. Людей не знаєте, любі… Я б на вашому місці звернув найсерйознішу увагу хоча б… хоча б на Толю Красиловського…
Усі перезирнулися.
– Ой!.. Правильно! – сказала Тіна Яременко.
Толя Красиловський
Толя подивився у вікно й зітхнув.
З під'їзду вийшли і пішли до воріт Люся Гуліна та Богдан Ципочка. В обох через плече були перекинуті ковзани. Гуліну вела за руку мама, Ципочку – бабуся.
«На фігурне катання почеберяли, – пхикнув Толя. – Теж іще – фігуристи! Ципочка! У дитсадку був незграба із незграб. Не те що ходити – стояти до ладу не вмів. Весь час гепався на землю. Штанці ззаду завжди чорні були. А тепер, бач, фігурист!»
Не минуло й хвилини, двері під'їзду знову розчинилися й вийшов Гена Степовецький, якого ще з дитсадка усі називали не інакше як Крокодил Гена. Крокодила Гену вела за руку старша сестра дев'ятикласниця Марина. І він, і вона несли барвисті поліетиленові торбинки. «У басейн покульгали, – знову пхикнув Толя. – В чемпіони пнуться!.. Кроль, брас, батерфляй…»
Не встиг він усе це подумати, як слідом за Геною і Мариною з під'їзду вийшов Алик Івасюта. Його вела за руку мама – висока пишноволоса красуня у синьому вельветовому платті з блискучими ґудзиками. Алик ніс папку з нотами, а мама скрипку у футлярі.
«О! І цей на свою музику намилився, – утретє пхикнув Толя. – Майбутній Паганіні!» Так кажуть про нього мама і три тітки, що живуть усі в одній здоровеннецькій квартирі на п'ятому поверсі. От іменно – Паганіні! Наталочка Приходько, яка живе на одній площадці з Івасютами, говорила, ніби казав її тато, що в нього починають боліти зуби, коли Алик перепилює свою скрипку.
Толя пхикнув учетверте. І тут же зітхнув.
«Ну чого ти?! – сам собі сказав. – Чого ти пхикаєш?! Розпхикався!.. Зізнайся, що просто заздриш їм… Нікчема!»
Йому стало боляче. Кілька днів тому та сама Наталочка Приходько, яка вчить одразутри мови – англійську, французьку і німецьку – і яка віднедавна стала не Наталочка, а Наталі (з наголосом на останньому складі, бо саме так вимовляється по-французькому її ім'я), так от та сама Наталі Приходько сказала, що її мама сказала, що вихованням дітей треба починати займатися якнайраніше, бо якщо не виявити вчасно здібностей, то навіть із найздібнішої дитини нічого не вийде, а виросте просто нікчема.
Нікчема!.. Толя тоді ж подивився у словник – що то таке. «Нікчема – ні на що не здатна людина»… Ні на що не здатна… Толя зітхнув.
Ще зовсім недавно було так добре! Всі вони ходили у дитсадок.
Разом гралися. Було весело. Люся Гуліна й Богдан Ципочка були звичайні собі Люська й Богдан, яких можна було стукнути по спині, ганяючи у квача. І Алик Паганіні не знав, де у скрипки смичок, а де все інше. А Наталі Приходько не те що трьома іноземними, рідною українською кілька слів докупи стулити не могла.
Та тільки пішли вони до школи і… почалося… Батьки наче голови погубили. Наче наввипередки заповзялися, хто до кращого, до наймоднішого діла свою дитину притулить. І розтягла доля Толикових друзів від нього за якийсь місяць. То, бувало, щовечора у дворі дотемна гасають, у щось граються, бігають, верещать так, аж пенсіонери, що на дитячому майданчику під грибком «козла забивають», здригаються нервово… А тепер… Наталі Приходько іноземні слова зубрячить. Алик Паганіні гами смичком випилює, Ципочка й Гуліна дзиґами на льоду крутяться. Крокодил Гена у басейні мокне… Лише Толя, один як палець… тиняється, нікчема…
Може, й він би незгірше за інших і на льоду крутився, і в басейні хлюпався, і слова іноземні зубрячив… Та… нікому його водити. Батьки в нього весь час у роз'їздах. А бабуся Мариля нездужає («на ноги впала», як сама каже). Не стільки вона його, скільки він її доглядає. І в магазин бігає, все в дім приносить. І взагалі, що треба робить. Добре, що вона хоч їсти варить та по господарству, кульгаючи, порається.
Але якби бабуся Мариля і «не впала на ноги», а була моторна, як Ципоччина, хтозна, чи водила б вона його по тих ковзанках і басейнах. Якось у них у родині не прийнято було водити його. Навіть у дитсадок він завжди сам чимчикував. Добре, що недалеко, півкварталу всього, й вулицю перетинати не треба.
Він уже думав, може, самому кудись записатися й ходити. Але так і не наважився. Ще оті дяді й тьоті в секціях на глум піднімуть: чого, мовляв, такий шпінгалет приповз, порядку не знаєш, чи що?… І не запишуть. Сорому тільки наберешся.
І чому це він так певен, що незгірше за інших і на льоду, і слова вживає іноземні, і в басейні… А може, якраз і не вийшло б нічого! Позаторік, коли з батьками в Євпаторії, на морі, був, як він перелякався, спорснувши з татової спини на глибокому… Думав, що все, кінець… Води одразу наковтався. І потім три дні у море боявся заходити… А на скрипці так точно не втнув би. Це ж як мінімум слух треба мати. А в них у сім'ї ні в тата, ні в мами, ні в бабусі Марилі. Звідки ж у нього візьметься! От і виходить, що справжнісінький він нікчема.
Толя знову зітхнув.
Уроки він давно поробив. Читати й писати ще в дитсадку навчився, тепер ті уроки йому не під шапку. Що ж робити?…
– Піди, світку мій, погуляй, – наче прочитавши його думки, гукнула з кухні бабуся Мариля. – Диви, погода яка! Останні ж деньки. Скоро дощі почнуться. Піди, мій коханий, піди…
І Толя без особливого бажання, просто щоб не сперечатися з бабусею, надів курточку і, хряснувши дверима, вийшов із квартири.
На дитячому майданчику гралися діти. Але одні були молодші за Толю, інші старші – ні з тими, ні з тими він, як то кажуть, не «контачив». Він навіть не глянув у той бік. А пішов на задній двір, де стояв старий скособочений двоповерховий будинок із вибитими шибками. Людей із нього давно виселили – мали знести, але чомусь не зносили. І він стояв, нестримно притягаючи вічною таємницею покинутого житла. Кімнатми гуляли протяги, ворушачи на підлозі клапті якихось старих пожовклих паперів і газет. На стінах таємничо скрипіли обідрані шпалери і раз у раз із дзенькотом брязкала зірвана з петель кватирка.
Дітям категорично заборонялося навіть підходити до цього будинку, але як же тут чудово грати у піжмурки, у сищиків-розбійників, у війну!.. Вони прозвали його старим замком. Скільки незабутніх годин провела тут їхня компанія того останнього літа перед школою!.. Ех, шкода, що вони всі тепер такі зайняті, такі заклопотані… Як було б гарно, якби…
І раптом Толя згадав, що сьогодні на великій перерві Наталі Приходько казала, що вона вчора увечері чула, як у підвалі «старого замку» щось нявчало. Треба було б подивитися. Але… їй же йти на французьку, а потім на англійську, не кажучи вже про німецьку… Люся Гуліна заахала і сказала, що їй, на жаль, теж треба на фігурне… «Подумаєш, нявчало, – сказав Крокодил Гена. – Понявчало-понявчало й перестало». – «Ні, треба було б, звичайно, подивитися: може, кошеня», – сказав Алик Паганіні. Але більше ніхто нічого не сказав, бо перерва скінчилася…Толя підійшов до «старого замку» й прислухався. Тихо. «Крокодил Гена був таки, мабуть, правий, – подумав він. – Понявчало-понявчало й перестало». Але про всяк випадок покликав: – Киць-киць-киць!..
І раптом десь ізнизу, з-під сходів, почулося слабке приглушене нявчання.