Вузькі дерев'яні сходи на другий поверх починалися одразу біля дверей. За сходами чорнів квадратний отвір – вхід у підвал. Ляда була одірвана і лежала поруч.
Толя наблизився до чорного квадрата і знову покликав:
– Киць-киць-киць!
Знизу поспішливо залунало жалібне й відчайдушне:
– Няв-няву-няв-в!.. Няв!.. Няв-в-в-в!..
Так нявчать, благаючи про допомогу.
Мабуть, то було кошеня – таке слабке і безсиле було нявчання.
Толя нахилився. З підвалу дихнуло на нього вогким гнилим холодом. Десь глибоко внизу в чорній непроникній темряві жахно світилися два маленькі зелені ока. Толя здригнувсь і відсахнувся. Кошеня, мабуть, відчувши його страх, нявкнуло коротко й безнадійно:
– Няв!..
«Ех, ти! Воно другий день у холодному сирому підвалі пропадає, вибратися не може, а ти – боїшся. Справді – нікчема ти! Нікчема!»
Наче не він сам собі, а хтось благородний і мужній говорив йому ці слова. Але як побороти отой слизький холодний страх, що від живота розповзається по всьому тілу і робить його немічним і безсилим? Як?…
Тут ніхто не допоможе. Ніхто. Тільки ти сам…
Кошеня знову нявкнуло.
– Стривай!.. Я зараз… зараз… – тремтячим голосом тихо промовив Толя і кволими неслухняними ногами зробив крок уперед.
Він бачив тільки дві перші сходинки. І ступав на них. Крок… Ще крок… Ще…
– Ай!..Він не встиг навіть злякатися. Він злякався, як уже лежав унизу.
Добре, що під сходами у підвалі була купа дрантя – мішків, старих ковдр і ще якогось мотлоху. Толя м'яко впав на ту купу і навіть не забився.
Він глянув угору й побачив – сходів у підвал не було: усі сходинки, крім отих двох угорі, були зламані, вибиті.
І отут Толя похолов. Наче не на м'якому дранті він лежав, а на холодній крижині, у яку вмерзло його тіло.
Очі потроху звикли до темряви. Він уже розрізняв якісь чудернацькі предмети – дивний човен кормою випливав з мороку (поламане дерев'яне ліжко), а на ньому щось рогате (старий велосипед), а з другого боку неоковирне громаддя поламаних стільців, скринь і ще чогось зовсім уже в темряві незбагненного й невпізнанного…
Він зойкнув і рвучко відсмикнув руку – вона наштовхнулась на щось живе й тремтливе.
– Няв! – винувато нявкнуло кошеня.
Толя обережно простягнув руку й пригорнув його до себе. Кошеня було не таке вже й маленьке – середнього, а то й старшого кошенячого віку. Але страшенно худе – самі ребра.
– Як же ти втрапило сюди?
Кошеня замуркотіло, вигинаючи спину.
– Що ж нам тепер робити? Як вилізти? Ану стривай… – Мацаючи в темряві руками, він намагався знайти щось таке, що б можна було підставити до сходів і видряпатися. Але скоро зрозумів, що нічого з того не вийде – до вцілілих сходинок було надто високо.
Нова хвиля відчаю огорнула його. Ну що він за невдаха!..
Ципочка з Гуліною десь зараз у Палаці спорту кренделі на льоду виписують. Крокодил Гена у басейні батерфляєм, як метелик, вимахує. Алик Паганіні якусь рапсодію смичком вишиває… А він, нікчема, у підвалі… Вони людьми стануть. Фігуристами, чемпіонами, лауреатами. їх по телевізору показуватимуть. А він… Хотів кошеня витягти, та й то… Самого тепер витягати треба…
Толя не витримав і заплакав.
Він рідко плакав. І зараз, плачучи, сам себе запевняв, що плаче не тому, що йому страшно, а тому, що йому шкода бабусю Марилю. Як же вона переживатиме, бідна, як хвилюватиметься, коли він не прийде додому!..
Нагорі почулися кроки.
Толя стрепенувся, хотів уже гукнути на допомогу, та в останню мить злякався, що це ж його можуть підняти на глум («провалився, нікчема»), але й не крикнути вже було неможливо (повні груди повітря), і, сам не знаючи, як це в нього вийшло, він голосно… нявкнув:
– Няв-в!..
Згори сліпучо вдарило в очі світло електричного ліхтаря. Долинув здивований голос:
– О!.. А ти тут як опинився?!
Тато Алика Паганіні, Захар Власович Івасюта, був найвищий у їхньому дворі – два метри п'ять сантиметрів. Йому не треба було ніяких сходів. Він просто скочив у підвал. Узяв Толю й кошеня, виставив нагору, потім підтягнувся на руках і виліз сам. Все це забрало не більш як півхвилини.
– Ич! – усміхнувся Захар Власович, обтрушуючи Толю своєю великою граблястою рукою. – Я й не знав, що ти такий… Герой!.. Молодець!.. Сам у темний підвал за кошеням поліз… Ич!..
Толя притиснув кошеня до грудей і глянув спідлоба на Захара Власовича – кепкує чи ні. Але ні в голосі, ні в очах Івасюти не було й тіні насмішки. Навіть навпаки…
Толя опустив голову, щоб Аликів тато не помітив, як він плаче. Той, здається, не помітив. Обтрусивши Толю, він поклав руку йому на плече й повторив:
– Молодець! – потім перевів подих і сказав: – Не знаю, чи поліз би мій Паганіні… Не певен… Хоча він хлопець добрий. Це ж він мене попросив… Кошеня, каже, у підвалі нявчить, мабуть, вилізти не може… В мене сьогодні відгул. А вони на музику поспішали… – Захар Власович скривився. – Ех!.. Потрібна йому та скрипка… як корові сідло. Не стане він музикантом усе одно. І сам мучиться, і… Та хіба поясниш?… Вони, брат, не той… не «доганяють», як тепер кажуть… Але їх аж четверо… Жінки, брат, це… – Івасюта махнув рукою.
І те, що такий великий, поважний чоловік говорив з ним так відверто, щиро, як із дорослим (навіть на жінку та її сестер поскаржився), враз наповнило Толине серце невимовною радістю. І йому раптом стало шкода Алика Паганіні. Він же йому так заздрив…
І ще він раптом подумав: от самого ж Захара Власовича не водили, мабуть, ні в басейн, ні на музику, а він…
І у світі, як у телевізорі, в котрому спершу було вимкнуто звук, а потім його враз увімкнули, – все навколо завирувало весело і дзвінкоголосо… На якусь мить Толі здалося, що на небі спалахнула райдуга… Так буває, коли крізь сльози глянеш на сонце…
Ця пригода сталася ще у першому класі, чотири з половиною роки тому.
Але всі дізналися про неї лише торік, у четвертому. Сам Толя не витримав, розказав Ромчикові, з яким сидів за однією партою.
А тоді він просив Захара Власовича нікому нічого не говорити, навіть синові своєму Алику. І Захар Власович слова дотримав – не сказав.
До речі, Алик скрипку таки свою кинув. У другому класі на музику він уже не ходив.
І Богдан Ципочка фігурне катання кинув. Перейшов був на хокей, але кинув і хокей. Мама вирішила, що хокей – надто травматичний вид спорту. І після кількох ґуль та синців силоміць винесла на руках Ципочку з льодового майданчика. Відтоді він відвідує секцію шахів.
А от Люся Гуліна фігурним катанням ще займається, хоча видатних успіхів поки що не досягла.
І Крокодил Гена ходить у басейн. Хоча теж чемпіоном ще не став.
Найбільших результатів досягла Наталі Приходько. Важливість і потрібність вивчення іноземних мов вона довела на практиці.
До них у школу прибула якось делегація німецьких школярів з міста Лейпцига. То Наталі Приходько так жваво «шпрехала» з ними німецькою – п'ятий «А» просто роти пороззявляв.
Толя після цього вирішив усерйоз взятися за англійську. Купив кілька тоненьких книжечок для позакласного читання і сам себе примушував їх читати.
Не без того, що тут допоміг трохи й вплив його друга Ромчика Лещенка, який, як ви знаєте, по-справжньому гартував свій характер…
… І тепер, пильно глянувши на Тіну Яременко, Шурочка сказала:
– Що ж… По-моєму, Красиловський – міг!
Але Толя їхню впевненість розвіяв в одну мить.
– Я ж тоді був хворий… Ви що – забули?…
І Шурочка згадала – справді, того дня, коли сталася ота подія з грошима, Толі Красиловського у школі не було. Він хворів на ангіну. І Шурочка з Тіною ще ходили його провідувати. І застали там Ромчика Лещенка.
Шурочка глянула на Ромчика. Ромчик усміхався. Він чудово усе пам'ятав, але йому хотілося перевірити, як ставляться до його друга, що про нього думають. І тепер Ромчик був задоволений.
– Слухайте, – сказала редактор стінгазети Наталі Приходько. – А чого це ми весь час тільки на хлопців думаємо? Полковник же сказав, що черговий не розібрав – хлопець чи дівчинка… Чому це не могла б бути, наприклад… ну, наприклад, Граціанська?…
– Або Миркотан? – підхопила Тая Баранюк.
Аллочка Граціанська і Люба Миркотан
Аллочка Граціанська – дуже гарненька дівчинка. Та що я кажу – гарненька… Просто гарна, вродлива. Не будемо боятися цього слова. От створює ж іноді матінка природа таке диво. Пишне чорне як ніч волосся. І сині-сині очі. І довгі волохаті вії. І пухкенькі рожеві губенята. І рівненький носик. І сліпуча білозуба усмішка. І ямочки на щоках… Ну, ні до чого причепитися!
Все гарне.
І за вдачею симпатична.
Вродливі, як ви знаєте, часто бувають зверхні, вередливі, самозакохані.
А Граціанська – нічого подібного. Добра, вихована, щедра. Завжди поділиться і цукерками, і жувальною гумкою,і стержнями для ручки. І усміхається всім привітно. Ні з ким не свариться, не лається. Як треба, на уроці підкаже, списати дасть (вона відмінниця). Одне слово, гарна дівчинка та й усе.
Якщо серед хлопчиків усі найбільше любили Кума Цибулю, то серед дівчаток – її, Аллочку Граціанську.
І ніхто не міг зрозуміти, чому раптом Люба Миркотан її незлюбила.
Люба на Аллочку не могла спокійно дивитися. В очах у неї завжди були неприязнь і зневага. Іноді здавалося, що Люба навіть ладна вдарити Аллочку. Всіх це дуже дивувало. Дівчатка не раз питали Любу:
– Ну, чому ти її так не любиш?
– Не люблю і все, – цідила та крізь зуби.
– Але чому? Вона ж така хороша дівчинка. Всім подобається.
– Всім подобається, а мені не подобається.
– Без причини?
– Без причини.
Дівчатка тільки плечима знизували.
Один лише Гришка Гонобобель підтримував Любу:
– Чого прив'язалися?… Ну не подобається. Подумаєш. Кому що. Ги-ги!..
Але той взагалі всіх зневажав, з усіх любив гигикати.
І якби ж то Люба від природи була дівчинкою злою, недоброзичливою! А то ж ні. Вона теж була доброю, привітною з усіма. З усіма, крім Аллочки.
– Та вона просто ревнує, – вирішила Люська Зарічняк, – що Аллочка вродливіша за неї.
Справді, Люба теж була гарненька, але, звичайно, не така яскрава, як Аллочка.
Хто його зна. Чужа душа, як кажуть, темний ліс, у чужу душу не влізеш.
Люба і Аллочка жили в одному дворі. Аллочка у фасадному будинку (тому, що виходить на вулицю), а Люба у флігелі (тому, що в глибині двору).
Може, все-таки щось між ними було, якась сварка. Проте Аллочка присягалася дівчаткам, що ніколи в житті не сварилася з Любою, ніколи не зробила їй нічого поганого анінастілечки. Кілька разів вона намагалася щиро поговорити з Любою, з'ясувати, як то кажуть, стосунки. Але нічого з цього не вийшло.
– Я до тебе нічого не маю, – презирливо казала Люба, дивлячись Аллочці просто у вічі. – Що ти хочеш? Щоб я кидалася до тебе в обійми, як інші? Вибач, мені не хочеться! – одверталася і йшла геть.
Аллочка дуже переживала через таке Любине ставлення, переживала щиро, дівчатка це бачили і співчували їй.
Аллочка звикла до ніжного, лагідного ставлення, звикла, що її всі люблять, що нею милуються. Як я вже казав, її любили всі: і рідні й близькі, і знайомі й малознайомі. Не кажучи вже про тата і маму.
Але, мабуть, ніхто так не виявляв своєї любові, як баба Надя. Баба Надя, або Надія Сергіївна, жила у флігелі, там, де й Люба Миркотан. Тільки Люба на третьому поверсі, а Надія Сергіївна – на першому. Колись вона працювала паспортисткою в домоуправлінні, але давно вже була на пенсії. Чоловіка свого, Григорія Івановича, який працював бухгалтером на якомусь заводі, вона поховала років десять тому і жила сама (дітей у них не було).
Аллочка знала Надію Сергіївну з перших днів свого життя. Власне, це Аллочка назвала її бабою Надею. Бо Надія Сергіївна малій Аллочці заміняла рідну бабусю. Справа в тому, що одна рідна Аллоччина бабуся, мамина мама, жила в Запоріжжі з другим своїм чоловіком. Друга рідна бабуся, татова мама, жила в Одесі з татовою сестрою та її дітьми, тобто своїми онуками. Приїхати вони не могли.
Батьки Аллоччині працювали. Мама, Інна Аркадіївна, викладала у політехнікумі зв'язку. Тато, Борис Іванович, керував у спорткомітеті. Доглядати Аллочку було нікому.
В яслах вона часто хворіла.
Побачивши скрутне становище Граціанських, Надія Сергіївна сама запропонувала їм свої послуги. Батьки не знали, як їй дякувати.
– Ах, Надіє Сергіївно, як ми вам зобов'язані! Ви наш добрий ангел-охоронець! Що б ми без вас робили?! – не раз говорили і тато, і, особливо, мама.
Батьки пробували пропонувати Надії Сергіївні гроші, але та відмовилася.
– Вона ж мені як рідна!.. Я ж її так люблю! – казала Надія Сергіївна, дивлячись на Аллочку зволоженими очима.
Добріших очей, добрішого погляду Аллочка не бачила ні в кого. І руки в неї були добрі, м'які, теплі, пестливі. Аллочка й зараз пам'ятає ніжний дотик цих рук. Особливо коли вони обіймали її, притискали до грудей. Тоді Аллочка відчувала, чула, як б'ється в баби Наді серце.
І пахло від баби Наді дуже гарно. Все життя, як вона казала, вона пахтилася одними парфумами, які дарував їй колись чоловік і які називалися так незвично і таємничо – «Манон». Той особливий ніжно-пряний запах приємно хвилював Аллочку.
І квартира у баби Наді була дуже затишна. Маленька, двокімнатна, заставлена старими меблями, яких тепер уже майже ні в кого нема. Дзеркальна шафа. Буфет літерою «Н» – з двома тумбочками по боках і двома дзеркалами між ними. Клейончатий диван із високою спинкою, нагорі якої знову ж таки овальне дзеркало. Так званий трельяж – туалетний столик із потрійним дзеркалом.
Ця сила дзеркал у маленькій квартирі робила її більшою, просторішою.
Аллочка любила, коли баба Надя приводила її до себе.
Особливо подобалося Аллочці роздивлятися старі фотографії у великому сірому альбомі з фіалками на віньєтці. Найбільше вабили її фотографії баби Наді у дитинстві.
– Ой! Це ти?! Така маленька?… Ой, як цікаво!..
Але у баби Наді особливих почуттів фотографії дитинства чогось не викликали. А от ті, де вона була сфотографована зі своїм чоловіком, світлооким, русявочубим і струнким, щоразу розчулювали, зворушували її. Вона ніжно гладила їх своєю м'якою рукою і говорила:
– Оце ми в Сочі… А це в Нікітському ботанічному саду, в Криму. Бачиш, під пальмою. Це в Місхорі, це в Гурзуфі… А це у Воронцовському палаці. Біля лева… Бачиш, там такі леви на сходах… Ми з Григорієм Івановичем увесь Крим, увесь Кавказ об'їздили… Будьте певні!.. Ми на місці не сиділи… Ми любили мандрувати… подорожувати… – вона зітхала й повільно проводила рукою по фотографії.
Вона дуже любила свого чоловіка.
Одного разу (Аллочці тоді вже було років п'ять із половиною) баба Надя сказала ніяково й винувато:
– Рибко моя! Просто не знаю, що й робити… Мені сьогодні так треба було б з'їздити на кладовище. Сьогодні такий день… А батьки твої зразу після роботи ідуть у театр, навіть додому не заїдуть… Просто не знаю…
– Так давай з'їздимо! – не замислюючись, вигукнула Аллочка. – Я ще ніколи не була на кладовищі. Мені цікаво.
– Ні. Твої батьки будуть незадоволені… Кладовище – це таке місце…
– А ми їм нічого не скажемо, – закліпала очима Аллочка.
– Так не можна. Обманювати батьків – це…
– А ми їх не будемо обманювати, – лукаво усміхнулася Аллочка. – Якщо вони спитають, ми скажемо. А якщо не спитають, то… ми не будемо обманювати.
– Лялечко моя! – розчулилася баба Надя. – Ну! Хай! Візьму гріх на душу.
Вони досить довго їхали трамваєм, поки доїхали до Байкового кладовища. Баба Надя купила квітів, і вони пішли по тінистих алеях повз численні гранітні й мармурові пам'ятники. В гущавині співали пташки, на пам'ятниках коливалося сонячне мереживне плетиво. Було гарно і зовсім не страшно.
– Сьогодні рівно п'ятдесят років, як ми познайомилися з Григорієм Івановичем, – тихо говорила баба Надя. – Ми завжди відзначали цей день. Він дарував мені квіти. Завжди троянди. І обов'язково червоні… Будьте певні!.. А тепер троянди дарую я. Ми дуже любили одне одного. Я від душі бажаю тобі, щоб коли ти виростеш, то зустріла такого, як він… Тоді ти будеш щаслива…