– Ну й що?! – вигукнув Боря. – А що в цьому людського?! Нічогісінько! Мій брат Аркаша сказав, що людське суспільство, цивілізація виникли саме завдяки фізичній слабкості людини, бо саме щоб компенсувати свою фізичну слабкість, людина почала розвивати свій розум, інтелект, почала придумувати, чим би захиститися, що б таке змайструвати, аби полегшити свої фізичні зусилля. Вчені вважають, що майбутня людина матиме здоровеннецьку лобату голову і маленькі тоненькі ручки й ніжки.
Так говорив Боря. Але думав він не зовсім так. Звісно ж, він заздрив тому Суперу. Супер-Джону. Звісно ж, він хотів би бути таким, як Арнольд Шварценеггер, Сильвестр Сталлоне або Жан-Клод Ван Дамм. Та хіба він винен, що в нього плоскостопість, сколіоз і короткозорість, окуляри на носі?… Проте ніхто не забороняв Борі мріяти. І він мріяв…
Оту школі пожежа. Джон, задихнувшись димом, знепритомнів і лежить під партою майже неживий. Боря хапає його за ногу, тягне (на руки взяти він його не посилить, це нереально!), тягне, тягне – і витягає на спортмайданчик. Джон очунює, розтуляє одне око, дивиться на рятівника Борю і ледь чутно хрипить: «Ну, Боб! Ти – супер!»
Або – Дніпро, Матвіївська затока. Джон пірнає з човна, б'ється головою об камінь, непритомніє, ще мить – і загально-шкільний похорон забезпечений. Але Боря пірнає, хапає Джона за вухо (треба б за волосся, але Джон же стрижений) і витягає на берег… Після штучного дихання за системою Сильвестра (у Борі з нього відмінно), Джон розтуляє одне око, дивиться на рятівника Борю і тихо хрипить: «Ну, Боб! Ти супер!»
А тим часом колишні Борині «партайгеноссе» хвостиком бігали за Джоном, зазирали йому в очі, і що б він не сказав, Вася Цюцюрський захоплено вигукував своє «Однозначно!» А ще ж зовсім недавно це «Однозначно!» стосувалося виключно Бориних реплік. Як противно тепер це слухати!..
Один лише Вовочка Таратута, класний дотепник, анекдотист, колишній президент класу, якому Боря намагався влаштувати імпічмент, один лише Вовочка Таратута зберіг лице. Не запобігав перед Супером, не підлещувався і навіть дозволяв собі жартувати:
– Вчора у нас на перше був Супер з галушками, а сьогодні буде Супер з фрикадельками.
Боря весело реготав і став називати своїх колишніх друзів фрикадельками. – О! Фрикадельки пішли! О! Супер з фрикадельками йде!
Правда, говорив він це так, щоб ні Супер, ні «фрикадельки» не чули. Ризикувати не хотів. Пам'ятав Вовоччині слова: «Атавізм – не атавізм, але той, хто має фізичну силу, дає по пиці тому, хто її не має». Тим паче Супер записав Стьопу Юхимчука, Стасика Макарця і Васю Цюцюрського до секції східних єдиноборств, куди сам ходив уже другий рік, і тепер «фрикадельки» вимахували на перервах ногами, як техаський рейнджер Вокер. Зв'язуватися з ними було небезпечно.
Та от одного разу…
Під час перерви Супер із «фрикадельками» влаштували на спортмайданчику показові виступи. Вовочка Таратута і Боря Бородавко стояли й дивилися. «Ловко вони все-таки викаблучуються, – думав Боря. – Я так не зможу. Не стати мені супером! Ніколи не стати! Тільки іншим заздритиму все життя…» І такий відчай охопив його, що навіть сльози на очі навернулися.
Та враз неподалік з'явилася незнайома гарненька дівчинка, яка, озираючись на всі боки, йшла до них. Але, не дійшовши, раптом зупинилася і… заплакала.
Таратута мав чуйне серце і перший кинувся до неї:
– Що таке? Чого ти плачеш?
Дівчинка глянула на нього і щось швидко залопотіла… англійською мовою. Те, що балакала вона саме англійською, Вовочка Таратута добре розумів, бо, як і всі в шостому «Б», вчив англійську, але що саме вона говорила, Таратута, на жаль, не розумів. По-перше, тому що Вовочка відмінником не був аж ніяк. По-друге, одна справа відповідати на уроках – паст індефініт, презент індефініт, джерунд тощо, а зовсім інша – розмовляти з іноземкою. Не той іще рівень був у Вовочки. Він розгублено обернувся до Борі й гукнув:
– Кам сюди! Вона іноземка! А я – донт андерстенд!
Боря підійшов і заговорив до дівчинки. Боря був відмінником, ще й вивчав англійську приватно – з викладачем університету.
Супер і «фрикадельки» перестали вимахувати ногами і підійшли до них – дуже вже гарненька була дівчинка.
Боря розмовляв з нею досить довго – кілька хвилин. Дівчинка перестала плакати і заусміхалася. Потім сказала:– Сенк ю… вері мач!
Це вже зрозуміли всі.
І дівчинка, привітно помахавши рукою, побігла.
– Це американка, – сказав Боря. – їх ціла група приїхала. З Денвера, штат Колорадо. Живуть у сім'ях. З сусідньої школи. І вона заблукала. Спитала когось, і її помилково спрямували в нашу школу. Я їй пояснив, як дійти до сусідньої, куди їй треба.
Всі перезирнулися.
А Джон захоплено вигукнув:
– Ну, Боб! Ти – Супер! Спікаєш вері ґуд! – і повторив: – Супер!
Це було – яку мріях!
Боря так розгубився, що почервонів як мак. А Вовочка Таратута раптом сказав:
– Він не Супер! Він – Борщер!
– Ха-ха-ха! – зареготав Джон. – Кльово! Авжеж, Боря – Борщер! Авжеж.
– Ха-ха-ха!
– Борщер! Борщер! – підхопили Стьопа Юхимчук і Стасик Макарець.
– Однозначно! – сказав Вася Цюцюрський.
– І Таратута – Супер! Кльово придумав! – ляснув по плечу Вовочку Джон.
– У нас весь клас – супер! – сказав Вовочка. – В кожному щось «суперне» є. Тільки не одразу видно.
– Правильно! Супер «Б»! – вигукнув Джон.
– З фрикадельками! – додав Таратута.
– Ха-ха-ха! Класно! Супер «Б» з фрикадельками! – зареготав Джон.
– Правильно! Правильно! – підхопив Стьопа Юхимчук і Стасик Макарець.
– Однозначно! – сказав Вася Цюцюрський.
І ні Джон, ні Стьопа, ні Стасик, ні Вася так і не зрозуміли, чому після цього Боря й Вовочка дружно зареготали ще веселіше.
Пригода третя
Операція «Чорна пантера» – 1
– Знаєте, як нас назвав Вовочка? Фрикадельками! – скреготнув зубами Стьопа.
– Хто тобі сказав? – нахмурився Стасик.
– Боря Бородавко. «Ви, – каже, – пігмеї, мене кинули, і тепер усі сміються: «Супер «Б» з фрикадельками!» Ха-ха-ха!» Ви як собі хочете, а я «фрикаделькою» бути не бажаю! Категорично!.. Що будемо робити?
– Що робити? Надавати Вовочці по мармизі! А заодно й Борі! Щоб не хихикав! – сказав Стасик.
– Однозначно! – погодився Вася.
– Еге! Однозначно та не дуже! – заперечив Стьопа. – Вовочка не мовчатиме. По-перше, одбиватиметься шалено, а по-друге, щось приліпить таке, що потім не одмиєшся. Ви його язичок знаєте. Та й Боря такий щенячий вереск підніме на всю школу, що хоч хрестись та тікай, як каже моя бабуся.
– А що ж ти пропонуєш? – спитав Стасик.
– Придумати щось оригінальне! – сказав Стьопа.
– Ну… ну давайте… давайте скинемо Вовочці на голову… з другого поверху… вазон абощо! – усміхнувся Стасик.
– Ти ще так і до мокрухи… до вбивства добалакаєшся! – скривився Стьопа.
– Однозначно! – сказав Вася Цюцюрський.
– Однозначно… однозначно! – перекривив Васю Стасик. – То вашим, то нашим! Переїжджа сваха!
– Хто правий, того я й підтримую, – почервонів Вася.
– Ви тільки й умієте сваритися, – сказав Стьопа. – А щоб путяще щось придумати, кебети не вистачає.
– А що тут можна путящого придумати? Як їм пельку заткнути, коли вони пащекують?! – вигукнув Стасик.
– От якби щось зробити таке, щоб ніхто не посмів… – зітхнув Стьопа.
– Що, наприклад? – спитав Стасик.
– Ну, щось незвичайне!.. Довести, що ми не фрикадельки, а…
– Герої України! – усміхнувся Стасик.
– Героям слава! – вигукнув Вася.
– Ур-р-ра! – закричав Стасик.
– От ви смієтесь, а якби справді зробити щось таке, щоб і Супер-Джон ротяку роззявив! – сказав Стьопа. – А то весь час тільки ми перед ним роззявляємо.
– Ну, що ж ми можемо зробити? – наморщив лоба Стасик. – Потопаючого з води витягти?… З пожежі винести?… Від бандитів урятувати?… Так це ж треба, щоб хтось тонув, горів, щоб на когось бандити напали…
– З бандитами… ні… краще не зв'язуватися! – сказав Стьопа.
– Однозначно! – підхопив Вася.
– З пожежею теж мати справу небезпечно. Ще самі згоримо к бісовому батьку… А от із води витягти – це ідея! – Однозначно! – знову підтримав Стьопу Вася.
– Але ж треба, щоб було кого витягати, – сказав Стасик.
– От над цим давайте й думати! – сказав Стьопа.
– Ти що – пропонуєш спершу когось притопити, а тоді… – зробив красномовний жест Стасик.
– Ну нащо так вульгарно?! – розвів руками Стьопа. – Просто треба, щоб були обставини, які б дозволяли виявити в усій красі наш героїзм.
– Тобто? – поцікавився Стасик.
– Ну… запросити когось, хто не вміє плавати, кататися на човні… Човен несподівано перекидається, ми кидаємося і…
– Ми кидаємося – це прекрасно! – гмикнув Стасик. – А як зробити, щоб човен перекинувся?… Це ж треба знайти такого ідіота, щоб не помітив, що човен перекинувся з нашою допомогою. Я такого ідіота поки що не бачу.
– Однозначно! – вигукнув Вася.
– Легше всього заперечити і сказати «Однозначно!» Думайте! Пропонуйте!
Але всі варіанти були поки що слабенькі, дохлуваті. Пропонувалося, наприклад, позичити у Стасикового двоюрідного брата Фелікса здоровенного страшнючого ротвейлера Кузю, нацькувати його нищечком на того ж таки Вовочку, а тоді кинутися і… А якщо ротвейлер Кузя не послухається Стасика (все-таки хазяїн не Стасик, а його брат Фелікс) і кинеться та й кусоне і Вовочку, і самого Стасика, і їх усіх? Довіряти цим сучасним непрогнозованим псам не можна… Був варіант із наїздом «Жигулів» Васиного дядечка Романа Тимофійовича, з-під коліс якого висмикувався Боря Бородавко, який читав на ходу і не звертав уваги на транспортні засоби. Але Роман Тимофійович сам потрапив у аварію. Та й не відомо, чи погодився б він на той варіант.
Кілька днів однокласники, нічого не підозрюючи, були персонажами карколомних катастроф, із яких мужньо рятували їх Стьопа, Стасик і Вася. Що рятувати треба саме однокласників, сумніву не було. Бо саме однокласникам треба було довести, що Стьопа, Стасик і Вася не фрикадельки, а герої. Та от якось Стьопа Сказав:– А нащо нам узагалі когось рятувати? Ми й без всякого рятування можемо довести, що ми не фрикадельки.
– Як? – спитав Стасик.
– А отак!.. Наша сусідка Ганна Іванівна, тітонька Інформація, як я її називаю, працює продавщицею у газетному кіоску. І регулярно збагачує нас різними цікавинками, які вичитує з газет. Так от, вона переказала вчора замітку з газети, яка мала заголовок: «Чорна пантера – королева скаутів», – про українських скаутів, які приїхали до Києва, їх 530. Найстаршому сімнадцять років, наймолодшому – десять. Десять, розумієте?! Молодший за нас! Усі вони – учасники Всеукраїнської джамборі, тобто зустрічі скаутів. Вони самі собі куховарять, провадять різні конкурси, серед яких найпрестижніший – «Чорна пантера». Цілу добу «пантера» не повинна розмовляти, їсти, а ніч треба провести на дереві.
– Тю! – сказав Стасик.
– От тобі й «тю»! І написано, що цей конкурс витримує лише третина учасників. Причому переважно дівчатка…
– То що ти пропонуєш? – схилив голову набік Стасик.
– Пропоную довести, що ми не фрикадельки!
– І як ти хочеш це довести?
– Так, як доводять скаути!
– Не їсти цілий день, мовчати і провести ніч на дереві?
– Саме так!
– Тю! – повторив Стасик.
– От тобі й «тю»! – повторив Стьопа.
– А… а хто ж нам повірить, що ми не їли, мовчали і ночували на дереві? Свідків же не буде, – сказав Стасик.
– Однозначно! – підхопив Вася.
– Треба, щоб свідки були, – сказав Стьопа.
– Як? Хто? Міліціонер щоб чергував, поки ми ночуватимемо? – криво усміхнувся Стасик.
– Не міліціонер, а хтось із наших, – спокійно сказав Стьопа. – Хоча б той самий Супер-Джон.
– Супер-Джон не захоче бути свідком. Він захоче бути учасником. Теж захоче ночувати на дереві. Ви ж його знаєте! – зітхнув Стасик. – А якщо він теж ночуватиме, то ми залишимося «фрикадельками». Всі скажуть, що то він придумав, а ми побігли хвостиками за ним.
– Однозначно! – сказав Вася.
– Тоді треба задіяти Ларису Литвак або когось із дівчат, їм усі повірять.
– А як ти їх задієш? Вони ж уночі спатимуть. А якщо й прокинуться, їх ніхто не пустить серед ночі перевіряти, чи ми на дереві, чи ми не на дереві.
– Однозначно! – сказав Вася.
– Боюсь, що й мене мати не пустить ночувати на дереві, – зітхнув Стасик.
– І мене… Однозначно… – зітхнув і Вася.
– Не хвилюйтесь! Я все продумав, – сказав Стьопа. – Ви відпроситеся ночувати до мене на балкон у спальних мішках, і ми спокійненько… Які проблеми?
Хлопці були сусідами. Стасик і Вася мешкали у новому будинку, що виходив на вулицю, а Стьопа жив у так званому флігелі, що був у дворі. Флігель був старий, початку двадцятого століття, і Стьопин балкон містився у бельетажі, метрів на півтора від землі. Під балконом були вікна напівпідвалу, де працювала якась майстерня, уночі, звісно ж, безлюдна. Балкон був великий квадратний, там вільно ставали три розкладачки. Стасик із Васею не раз ночували у Стьопи, бо в нього, по-перше, був телескоп, через який вони дивилися на зоряне небо, а по-друге, ночували вони у спальних мішках. Стьопині батьки були завзятими туристами, мандрували на байдарках, жили в наметах, і спальні мішки були невід'ємною частиною туристського спорядження. А спати на балконі у спальних мішках – це ж здорово! І батьки Стасика й Васі це розуміли і не заперечували, щоб їхні діти іноді ночували у Стьопи.
Двір був великий, з дитячим майданчиком і чималим фруктовим садом, який насадили двірничка Маруся та її чоловік Гриша. Вони були дуже хазяйновиті.
– А взагалі нащо нам запрошувати якихось свідків? – сказав Стьопа. – Маруся й Гриша, майстри мітли, виходять на трасу в листопад, коли ще всі сплять. Побачать нас на деревах і вчинять такий ґвалт, що всі попрокидаються. – Однозначно! – сказав Вася.
– А нам цього саме й треба! Пабліситі!
– Ірочка Ігнатюк, що живе в нашому будинку, одразу розпатякає всім у класі. І – героям слава!
Отож рішення було прийняте. І після вечері, поробивши уроки, Стасик і Вася з благословення батьків, які, певна річ, про нічну операцію «Чорна пантера» нічого не знали, спустилися до Стьопи в його бельетаж. Погода в цей день була тепла – бабине літо у розпалі.
– Вечір-то теплий, а що як уночі піде дощ? – спитав Стасик.
– Ще краще! – усміхнувся Стьопа. – Це підвищить наш рейтинг. Ночували не просто на дереві, а у дощ і негоду!
– Еге! – скривився Стасик. – А що як цей рейтинг обернеться на запалення легенів або навіть менінгіт?
По хворобах Стасик був авторитет – його мама працювала лікарем у дитячій поліклініці.
– Та не застудимося, панікер! – заспокоїв Стьопа. – Ми ж будемо у спальних мішках!
– А як ти збираєшся у спальному мішку на дерево дряпатися? – пхикнув Стасик. – Подивлюсь я на тебе!
– Спершу видряпаємося, а тоді заліземо у мішки, – сказав Стьопа.
– Однозначно! – кивнув Вася.
– Ой, хлопці! – несподівано вигукнув Стасик. – Це ж треба було не їсти цілий день. І мовчати. А ми базікаємо. І понаїдалися! У нас на вечерю були сирники, мої улюблені! Я п'ять штук умаламурив.
– Ну й що? – знизав плечима Стьопа. – На здоров'я! А завтра будеш голодувати. Там же не сказано, що спершу треба голодувати й мовчати, а тоді ночувати на дереві, а не навпаки. Отже, спершу переночуємо, а завтра вже поголодуємо і помовчимо. До речі, завтра і уроки не складні, навіть, якщо за мовчання двійки одержимо – не біда. І весь клас уже знатиме про нашу нічну пригоду. І ми ще й у записці напишемо, чого мовчимо.
– Завтра у нас на обід вареники з сиром… Мої улюблені, – зітхнув Стасик. – У тебе, все улюблене! Ненажера! Переб'єшся! – сказав Стьопа.
– Однозначно! – підтримав його Вася.
Дерева собі хлопці вибрали заздалегідь, звечора. І гілки навіть намітили. Щоб не впасти, як позасинають, вирішили прив'язатися – Стьопа спеціально познаходив у туристичному реманенті батьків міцні мотузки.