І от вони вже лежать на балконі та стиха перемовляються, щоб не заснути. Нарешті світло у батьків погасло, і звідти долинуло могутнє, з паровозним присвистом хропіння. Стьопа зробив знак, що операція починається. Вони поскидали спальні мішки з балкона, а тоді пострибали униз самі.
– Значить, так… – конспіративним голосом заговорив Стьопа. – Закидайте мішки на дерева, видряпуйтесь і залазьте в мішки, а тоді прив'язуйтесь.
– Еге! «Залазьте!» Легко сказати! – кректав Стасик, безрезультатно силкуючись залізти у спальний мішок, сидячи на гілці.
– Ой! – раптом скрикнув Вася.
– Що таке? – спитав Стьопа.
– Мішок упав!.. Однозначно!
– Злазь і однозначно починай все спочатку! Лопух! – лайнувся Стьопа.
Раптом щось гупнуло на землю і почувся зойк Стасика.
– Що таке? Що там іще? Знову мішок упав? – спитав Стьопа: у темряві нічого не було видно.
– Упав. Разом зі мною… – зітхнув Стасик.
– Ану вас! Стривайте, я зараз злізу, допоможу вам, – сказав Стьопа і зліз зі свого дерева. Спершу він допоміг улаштуватися Стасику, тоді Васі. Прив'язав обох мотузками до стовбурів, а тоді поліз лаштуватися сам. Довго вовтузився, ніяк не міг умоститися. Гострі сучки навіть через спальний мішок кололи в спину, муляли неймовірно. Хлопцям-то він допоміг – і мішки порозправляв, і до стовбурів прив'язав, а йому ж то не допомагав ніхто. За кілька хвилин Стьопа зрозумів, що до ранку витримати на цих сучках він аж ніяк не зможе. – От халепа! – бурмотів Стьопа. – Треба було заздалегідь гніздо мостити. У замітці ж написано, як дівчинка колоду на дерево витягла, щоб зручно спати було. А я злегковажив. Не витримаю я не те що до ранку, а взагалі більш як п'ять хвилин. Що ж робити?… – і роблено весело загукав до хлопців, – Гей! Стасик-пантерасик! Вася-пантерася!.. Як ви там?
– Поки що о'кей! – першим відгукнувся Стасик.
– Однозначно! – підхопив Вася. – А ти, Стьопа-пантеропа?
– Я – Степан-пантеран!
– Ні-ні! Стьопа-пантеропа! – засміявся Стасик. – Сам напросився!
– Однозначно! Ха-ха! – зареготав Вася.
Стьопі зовсім гірко стало. Треба було терміново щось придумувати.
– Слухайте, хлопці, а… а якщо злодії з'являться? – зловісно проказав він.
– Які злодії? – увірвавши сміх, спитав Стасик.
– Квартирні! Що по квартирах уночі лазять! – нагнітав атмосферу Стьопа. – Тітонька Інформація такі випадки страшні розповідала!.. Зараз же така злочинність!.. Ще й повбивають нас! Щоб не було свідків.
– Ану тебе! Чого ти раніше про це не говорив? – вигукнув Стасик.
– Мені самому тільки зараз стрельнуло… Ой! Дощ, здається, почався! Мені щось на ніс крапнуло.
– Ніякого дощу нема. То тобі ворона на ніс капнула.
– Однозначно!
Стасик і Вася були настроєні весело. їм не муляло, і нічна пригода здавалася їм уже цікавою, навіть захопливою.
Стьопа був у відчаї. Не міг же він, ініціатор «Чорної пантери», першим давати відбій!.. «Хоч би й справді злодій якийсь з'явився!» – подумав Стьопа.
Але спасіння прийшло не в образі злодія, а в образі злющого собацюри – бультер'єра Льолика, якого вивів прогулювати бізнесмен із п'ятнадцятої квартири Іван Іванович Бобченко. Виявляється, Бобченко завжди виводив свого страхолюда так пізно, по дванадцятій, щоб ніхто не лякався.
Стьопа про це не знав, бо завжди уже спав у цей час… Спущений із ланцюжка бультер'єр Льолик підняв ногу якраз попід деревом, на якому був Стьопа. Стьопа зойкнув (їй-Богу ненавмисне!), і бультер'єр застрибав, оглушливо гавкаючи і намагаючись цопнути Стьопу за сідало.
– Ой! Ой! – заверещав Стьопа. – Заберіть собаку! Заберіть собаку!
Іван Іванович Бобченко, звичайно, підійшов і дуже здивувався, побачивши хлопців на деревах. Певна річ, довелося йому все розказати.
На цьому операцію «Чорна пантера» було завершено. Іван Іванович Бобченко пообіцяв, що, крім нього і бультер'єра Льолика, ніхто про нічну пригоду хлопців не знатиме.
– Якщо ви самі нікому не проляпаєтесь, – сказав Іван Іванович. – А от якщо хтось мене спитає, я не брехатиму. Я й на допитах завжди кажу правду.
Стьопа був дуже задоволений.
– Нічого! – заспокоював він Стасика і Васю. – Головне, що ми готові були ночувати на деревах, виявили характери, мужність і витримку.
– Головне, що ми самі впевнені: ми не «фрикадельки»! А як хтось пащекує, то хай собі пащекує. Собака гавкає, а караван іде!
– Однозначно! – підхопив Вася.
Стасик не заперечував. Наступного дня голодувати не довелося, і він з апетитом з'їв свої улюблені вареники з сиром.
Пригода четверта
Операція «Чорна пантера» – 2
Кілька днів після своєї невдалої ночівлі на деревах Стьопа, Стасик і Вася жили спокійно. Але потім у їхні душі почали закрадатися сумніви. Справа в тому, що сусідкою бізнесмена Івана Івановича Бобченка, бультер'єр якого перервав їхню операцію «Чорна пантера», була їхня однокласниця Ірочка Ігнатюк. Тиха непомітна Ірочка, що сиділа за однією партою з таким самим тихим Шуриком Нечипоренком, і на них ніхто ніколи не звертав уваги. Аж тут…
– Слухайте, пацани! По-моєму, Ігнатючка знає про наш провал із «Чорною пантерою», – сказав Стьопа.
– Звідки ти взяв? – спитав Стасик.
– Вона на мене так сьогодні подивилася!.. І усміхнулася. – Мабуть, закохалася в тебе. Ти ж такий плейбой! – хихикнув Стасик.
– Однозначно! – хихикнув і Вася.
– Та йдіть ви!.. Я серйозно.
– А хто ж їй сказав? Бультер'єр Льолик? Бобченко ж обіцяв.
– Та й він хоч і сусіда Ігнатючки, але іде на роботу зранку, а приходить пізно ввечері. Вона його й не бачить ніколи, – сказав Вася.
– Братові її міг розказати, баскетболісту. А брат їй. Уявляєте, якщо вона всім розпатякає, що буде! – округлив очі Стьопа.
– Буде погано, – зітхнув Стасик. – Усі сміятимуться, а Вовочка Таратута таке приклеїть, що…
– Однозначно… – зітхнув Вася.
– То що будемо робити? – спитав Стьопа.
– Ну… спершу треба піти з нею на контакт. Дізнатися, чи справді вона щось знає, – сказав Стасик. – Давай, Стьопо, підрулюй до неї!
– А чого це я?!
– Вона ж на тебе дивилася, тобі усміхалася, – розвів руками Стасик.
– Однозначно! – похитав головою Вася.
– Давай-давай! Не тушуйся! – ляснув Стасик Стьопу по плечу. – Купи букет квітів – і вперед!
– Однозначно! Хи-хи! – хихикнув Вася.
– Ну, паразити! – вигукнув Стьопа. – Я вас від ганьби врятувати хочу, а ви…
– Ну не треба, не треба квітів! Розхвилювався!
Хоча Стасик і Вася костричилися, але і в них було неспокійно на душі. їм теж здавалося вже, що Ірочка Ігнатюк позирає на них не так, як раніше. А втім, раніше вони просто ніколи не звертали на неї уваги і не помічали, як вона на них дивиться.
Стьопа довго думав, з чого почати розмову з Ірочкою, а тоді нарешті наважився і підійшов до неї.
– Слухай, Ірочко, а… а ти взагалі газети читаєш?
– Газети? – здивувалася Ірочка. – Ну… іноді… а що? – Та нічого… Просто трапляються іноді цікаві статті…
– Які? Ти маєш на увазі про це?
– Про що – про це?
Ірочка зашарілася:
– Тобі ще пояснювати треба! От ще!
Тепер уже почервонів Стьопа:
– А-а… Ні! Я не про це.
– А про що ж?
– Ну… про різні дитячі справи.
– Про дитячу злочинність, наркоманію?
– Та ні! Про… про дитячі організації.
– Таємні? Сектантів? Сатанистів?
– Та ні!
– Не розумію!.. Щось ти таке говориш…
– Ну добре!.. Бог із ними, з газетами… Ти скажи, твій сусіда з п'ятнадцятої… бультер'єр Бобченко… Ой! Бізнесмен Бобченко, у якого бультер'єр, що за людина?
– Нормальна людина… А що?
– Ну, просто цікаво. Такий собацюра!.. Тобто не він, а в нього… Ти з ним знайома?
– З ким? З бультер'єром?
– Та ні! З Бобченком!
– Авжеж! Він же наш сусіда.
– А як ти з ним?
– Нормально! А що таке?
– Ну, буває, сусіди не розмовляють між собою, сваряться, ворогують.
– Ні! Ми не ворогуємо. Але він такий зайнятий, що йому ніколи розмовляти з сусідами. А чого він тебе цікавить?
– Та просто… Я ж кажу… Бультер'єр у нього класний…
Тут продзвенів дзвоник на урок, і розмова урвалася.
Стасик і Вася нетерпляче чекали Стьопиного звіту. Стьопа переказав друзям усю розмову слово в слово – «А я їй!», «А вона мені!»…
– По-моєму, він їй нічого не сказав, вона нічого не знає! – підбив підсумок Стьопа. – Ато б і Вовочка Таратута, і Боря Бородавко не мовчали б.
– Не мовчали б! – погодився Стасик. – Однозначно! – підтвердив Вася.
– Отже, хвилювалися даремно! – полегшено зітхнув Стьопа.
І хлопці знову викинули Ірочку з голови (тобто з голів). І вона знову перестала для них існувати.
Та за два дні Ірочка сама нагадала про себе.
– Слухайте, пацани! – раптом вигукнув Стьопа. – Дивіться, що я знайшов у себе в портфелі!
– Записка, – сказав Стасик, беручи у Стьопи аркушик паперу. – «Шановний, пане Юхимчук! Повідомляємо, що ви стали членом таємної організації «Бумеранг». Тю! Хто це тобі написав?
– Думаю, Ігнатючка. Пам'ятаєте, коли я казав про організації, вона спитала: «Таємні»?
– Ага! – підтакнув Вася.
– Ану ходімо спитаємо! – рішуче мовив Стасик. Слухай, Ігнатючко, це ти писала? – спитав він Ірочку, показуючи записку.
– Що? Ні! Нічого я не писала! – заперечно замотала головою Ірочка.
– А чого ти почервоніла?
– Нічого я не почервоніла! Одчепіться! Одчепіться од мене!
І скільки вони її не допитували, так вона й не призналася. Хоча було видно, що писала таки вона. Але написано було з нахилом у лівий бік, розібрати почерк важко.
– Дурниця якась! «Бумеранг»… Чому «Бумеранг»? – знизав плечима Стьопа.
– Дитячі забавки! – пхикнув Стасик.
– Однозначно! – сказав Вася.
Однозначно не однозначно, але Ірочка привернула до себе увагу. І хлопці раз у раз мимохіть позирали на неї. А вона таємничо усміхалась. І за два дні хлопці, тепер уже всі троє, знайшли на своїх місцях складені удвічі аркушики. Розгорнули – на всіх трьох аркушиках був один і той самий малюнок – дерево, а на гілці – чорна кицька.
– Тю! Чорна кицька! Знову дурниця якась! – зневажливо пхикнув Стасик. – Не дурниця! – трагічно вигукнув Стьопа. – Це не кицька! Це – чорна пантера!
– Однозначно! – вражено розтулив рота Вася.
– Це – вона! Вона таки все знає. Але чому тоді вона нікому нічого? – здвигнув плечима Стасик.
– Хтозна?… – почухав потилицю Стьопа. – Може, просто порядна, а може, тепер вона буде нас шантажувати.
– Однозначно! – сказав Вася.
– Що ж робити? – розпачливо мовив Стьопа.
– Для початку треба якось її задобрити, – сказав Стасик.
– Як? – спитав Стьопа.
– Ну… щось їй подарувати, – відповів Стасик.
– Квіти? Це ти їй подаруєш! – буркотнув Стьопа.
– Чого квіти? – усміхнувся лукаво Стасик. – Он у тебе є батончик шоколадний. Подаруй, пригости, поки, не з'їв.
– Гм… Мені не жаль… Але… Ні з того, ні з сього?
– Ну, треба знайти якусь причину, привід. У суботу, 30 вересня, – Віри, Надії, Любові… Далі – День учителя. І ще День людей похилого віку… – почав перебирати Стасик.
– Хіба вона вчителька? Чи людина похилого віку? І не Віра, не Надія, не Любов…
– Ай, Віра-Іра – яка різниця? Можна сказати, що переплутали, – махнув рукою Стасик. – Віра, Іра – дуже ж схожі імена.
– Однозначно! – сказав Вася.
– От ти й будеш їй дарувати! На! – простягнув Стьопа Стасику батончик.
– Як ви такі слабаки, можу і я! – схопив Стасик батончик.
Під час перерви Ірочка з класу не виходила, сиділа за партою, читала підручник. Повторювала.
Стоячи біля відчинених дверей класу, Стьопа і Вася бачили, як Стасик підійшов до Ірочки, поклав на парту шоколадний батончик, щось пробелькотів, а тоді стрімголов вискочив із класу.
– Хлопці, біда! – тільки й видихнув він.
– Що таке? – здивувалися Стьопа й Вася. – Вона нічого не сказала! – зітхнув Стасик.
– Як? І не взяла батончик? – спитав Стьопа.
– Батончик узяла, але «Дякую» не сказала, а написала! Розумієте, написала.
– Чого це раптом? – спитав Стьопа.
– Показала на горло і написала: «Дякую! Але говорити не можу, дуже захрипла».
– Ну і що? В чому ж біда? Тобі так її жаль, що вона захрипла? – усміхнувся Стьопа.
– Ти що, забув умови випробування «Чорна пантера»? Цілий день не говорити, не їсти і ночувати на дереві.
– Думаєш, вона й не їсть?
– Сам подивись! Батончик лежить, а вона на нього й не дивиться.
– Справді… Якби тобі подарували, ти б одразу – гам-гам!
– А ти б ні!
– Ви думаєте, вона сьогодні й на дереві ночуватиме? – з тривогою подивився Стьопа на хлопців.
– Однозначно, як каже Вася!.. Вона хоче втерти нам носа! – сказав Стасик.
Запала гнітюча мовчанка. Нарешті Стьопа зітхнув:
– Справді… Ви ж пам'ятаєте, у замітці було написано, що випробування «Чорна пантера» витримують лише третина учасників і переважно дівчатка!
– Тому вона, мабуть, поки що нікому й не розказала, – сказав Стасик.
– А от коли переночує на дереві, тоді всім і розкаже, що ми хотіли і не змогли, а вона, тихенька непомітна сіра мишка, на яку ніхто не звертав уваги, змогла. Вона, Ірочка Ігнатюк, йолі-палі, «чорна пантера»! А ми – «фрикадельки»!
– Однозначно! – сказав Вася.
– Нащо ми, дурні, їй батончик дарували?! – скреготнув зубами Стьопа. – Краще б самі з'їли!
– Може, забрати? – спитав Стасик.
– Ну, це вже…
– Жартую! – поспішив сказати Стасик.
– Але… Невже ми допустимо, щоб вона стала «чорною пантерою»?! – з відчаєм вигукнув Стьопа. – А що ми можемо зробити? – спитав Стасик.
– Треба якось зняти її з дистанції.
– Як?!
– Давайте думати! – мовив Стьопа.
– Може, залякати?… Так, як ти нас залякував – квартирними злодіями, збільшенням злочинності…
– Я не думаю, що вона ночуватиме зовсім сама, – висловив припущення Стьопа. – Думаю, старший брат, отой баскетболіст двометровий, студент факультету фізвиховання, її страхуватиме.
– Однозначно! – погодився Вася.
– Ну тоді я не знаю, – розвів руками Стасик. – А може, ми даремно хвилюємося?… Може, вона справді просто захрипла?… Треба за нею постежити.
До кінця уроків хлопці не зводили з Ірочки очей. Вона не вимовила жодного слова. І в буфет не ходила, не снідала. А Стьопиного батончика віддала своєму сусідові по парті Шурику Нечипоренку. І дивлячись, як смачно наминає Шурик його шоколадний батончик, Стьопа мало не плакав.
– У-у-у, крокодил!.. Дивіться, як цей дуремар гризе мій батончик! Якби знаття, я б із вами поділився, ми б самі з'їли!
– Я ж казав, що треба було одібрати! Такти ж аристократ, Євгеній Онєгін, не дозволив! – дорікнув Стьопі Стасик.
– Однозначно! – сказав Вася.
Ірочка Ігнатюк лукаво позирала на хлопців і тихенько хихикала в долоньку. Шурик, нічого не підозрюючи (він же не бачив, як Стасик дарував Ірочці батончик), облизувався, як кіт.
– Не переживай, Стьопо! – заспокоїв його Стасик. – Звичайно, жаль батончика, але тепер сумнівів уже нема – голодує, мовчить, ночуватиме сьогодні на дереві.
– Отож приходьте сьогодні ночувати до мене на балкон у спальних мішках знову, – сказав Стьопа. – Ми повинні самі усе бачити. А може, щось і зробимо…
– Що? – спитав Стасик.
– Буде видно! – таємничо усміхнувся Стьопа.
І знову хлопцям довелося відпрошуватися у батьків, щоб дозволили ночувати на Стьопиному балконі. Нагадую, що Стьопині батьки були завзятими туристами і завжди заохочували хлопців до всіляких «спартанських справ». А жив Стьопа, як ви пам'ятаєте, у бельетажі старого будинку і балкон їхній був метрів за півтора над землею. Хлопці іноді ночували там у спальних мішках.
І от хлопці вже на балконі, лежать, чекаючи терпляче, поки поснуть Стьопині батьки. Телескоп (ви, певне, пам'ятаєте, що у Стьопи є телескоп) спрямований не в небо, а на дерева у садку, де має з'явитися «чорна пантера» Ірочка.