— Та-ак, — мовив Колесник, роздумуючи над пропозицією, ще не зовсім йому зрозумілою. — Ну добре, — раптом вирішив він. — Товаришу Куликов, давай цих хлоп'ят сюди!.. Тільки обережно, не перелякай їх!..
Куликов і ще один партизан кинулися вниз по схилу. Між деревами замелькали їхні порвані ватники.
Ось вони вибігли на дорогу і швидко наздогнали хлопців, які від страху покидали свої лозини.
— Знову цей Куликов комедію розігрує, — сердито пробасив Колесник. — Йому кажуть — не лякати, а він як звір кидається!..
Він нагнувся над кручею, щоб краще роздивитися хлоп'ят, які швидко піднімалися вгору попереду партизанів. Було їм років по тринадцять-чотирнадцять. Одягнуті в лахміття, вони чимось були схожі між собою.
Задоволені успішним виконанням наказу, молоді партизани привели хлопчиків на галявину.
— Ось вони, орли, Антоне Мироновичу, — сказав Куликов. — А це їхні документи!..
— Документи? — підвів брови Колесник. — Давай-но їх сюди!..
— Як тебе звуть, хлопчику? — звернувся Геннадій Андрійович до того, що стояв ближче.
Це був високий худорлявий хлопчина з зосереджено-допитливими очима.
— Семенко, — відповів той і при цьому якось поблажливо глянув на другого хлопчика, трохи нижчого, чорночубого, з темними очима, на яких ще не висохли сльози.
— А куди ж ви йшли, Семенку? — вступив до розмови Колесник. — Ти не бійся, ми тобі нічого поганого не зробимо…
— Я знаю, що ви нам нічого поганого не зробите, — відповів Семенко, — тільки корову відберете.
— А навіщо вона нам?
— Ви партизани… Вам їсти нічого!..
— От ти й помилився, — засміявся Колесник. — Хочеш, я тебе салом почастую?
Він вийняв з однієї кишені шматок сала, до якого прилипли жовті тютюнові крихти, з другої — чималий окраєць хліба, розрізав усе це на дві рівні частини і простягнув хлопцям:
— Їжте! У партизанів цього добра багато!..
Хлопці зніяковіли. Першим взяв Семенко, а за ним і менший.
— Ви що — брати? — поцікавився Геннадій Андрійович.
— Ні, вони не брати, — Колесник тріпнув двома папірцями. — Цікава річ виходить, товариші. Подивіться, що тут написано!..
Він простягнув Стременному папірці, вже добре зім'яті. Видно, вони встигли побувати в багатьох руках.
Геннадій Андрійович узяв документи і кілька разів перечитав кожен. Один з них — накладна, підписана старостою села Стрижевці. В накладній значилося: «Одна корова, відпущена на забій для потреб коменданта станції Синельничі»; другий — перепустка з печаткою німецької комендатури; чиїмсь нерозбірливим почерком в неї були вписані імена і прізвища обох хлопців — Семена Бушуєва і Василя Ломакіна.
Сміливий задум, що виник у Геннадія Андрійовича, коли він побачив на дорозі корову і маленьких пастухів, тепер набував реальних обрисів.
Стременний відкликав Колесника вбік і тихо розповів, як думає здійснити операцію.
— От що, — вислухавши, запропонував Колесник, — давайте-но ще раз допитаємо хлопців. З'ясуємо, чи знають вони, куди йдуть, і чи є в них знайомі на станції.
Вони повернулися на галявину, стримуючи хвилювання. Хлоп'ята ще доїдали сало, а партизани, посміюючись, дивилися вниз, на дорогу.
— Чого смієтеся? — запитав Колесник. І тут він помітив, що їх тільки двоє. — А де Куликов?
Партизани засміялися.
— Він там за коровою ганяється! — сказав один з них. — Вона все націлюється підняти його на роги.
Колесник розсердився:
— Чим зуби скалити, пішли б краще допомогли.
— Він і сам упорається!
Колесник підійшов до пастушків, які дивилися на нього без ніякого страху. Тільки Семенко посерйознішав.
— Якщо корову берете, дядьку, — сказав він, — то дайте розписку, а то наш староста поб'є нас до смерті.
— Розписку вам, хлопці, дамо. І не тільки розписку, ми вашому старості навіть листа напишемо. Як його прізвище?
— Гордєєв. А ми його Костуром звемо.
— Чому так?
— Він кривий. На ліву ногу кульгає.
— Прийде час, ми йому і другу переб'ємо. А чия це корова?
— Колгоспна!
— Куди ви її ведете, знаєте?
— На станцію.
— А для чого?
— Солдатів годувати! — раптом тоненько обізвався Вася.
І всі засміялися, так несподівано пролунав його голос.
— А що, хіба в них нічого їсти? — запитав Колесник.
— Не знаємо, — сказав Семенко. — Костуру якийсь офіцер наказав.
— А часто ви на станцію корів водите?
— Оце вперше.
— І вас там ніхто не знає?
— Ні, — відповів Семенко.
— І ви не боїтеся, що вас заарештують?
— Костур сказав, що з коровою нас пропустять. Та й перепустку комендант видав…
— Скільки часу вже йдете?
— Вранці вирушили.
— Коли маєте повернутися?
— Як німці відпустять.
Колесник посміхнувся.
— Мудро сказано!.. У вас є батьки?
— У мене — дідусь, — сказав Семенко, — а у Васька — мати.
— Як же вони вас відпустили?
— Спробуй не відпустити! У Костура палиця — о! — І Семенко помахав стиснутим кулачком, показуючи, яка в старости велика палиця.
— Доберемося ми до нього! — суворо примружився Колесник. — Скоро вашому старості каюк буде.
План Геннадія Андрійовича прийняли з невеликими поправками. Хлопчиків поки що затримали. Колесник написав наказ своєму заступникові і вручив Куликову, який вже прив'язав корову до дерева.
— Візьми, — сказав він, — на все тобі дається дві години. Назад скачи верхи. Пам'ятай, від тебе все залежить!..
Куликову не треба було повторювати двічі. Він засунув наказ у кишеню гімнастьорки, старанно застебнув і помчав у табір.
Розділ п'ятнадцятий
ВАЖЛИВЕ ЗАВДАННЯ
Відтоді, як Микита Кузьмич і Клавдія Федорівна вирішили переправити дітей до Геннадія Андрійовича, в долі Миколки стався різкий злам. За останні тижні він так багато пережив, так часто почував себе самотнім!
Новий товариш, Вітя Нестеренко, дратував Миколку своєю млявістю і нерішучістю. З кожного приводу Вітя бігав радитися до Клавдії Федорівни. Майя не злюбила його за те, що був дуже вухатий, і прозвала лопухом. Вітя в усьому старався наслідувати Миколку, але в нього нічого не виходило. Миколка якось заманив його на дах сарая, а потім стрибнув униз. Вітя довго набирався духу, примірювався, куди б стрибнути, щоб не налетіти на дерево, і де земля м'якша, але так і не наважився. Ці хвилини принесли Майї велике задоволення, вона стояла внизу і насміхалася з Віті.
Дізнавшись, що Клавдія Федорівна відправляє усіх трьох до Геннадія Андрійовича, Миколка дуже зрадів. Тепер він зможе передати йому те, про що говорив Степан Лукич. Та й бути разом із Геннадієм Андрійовичем — що можна бажати кращого! Він напевне допоможе втекти батькові. А як добре буде, коли вони всі разом підуть у партизани!
Миколка довго не міг звикнути до думки, що дядько Микита не зрадник, йому ввижався автомат у його руках в той самий вечір, коли гестапівці прийшли по матір… Ну, а якщо дядько Микита свій, то хто ж тоді Михайло?.. І раптом Миколка згадав, з яким презирством говорили про Михайла діди-партизани. Як же так: у нього на очах Михайло втік від поліцаїв! Значить, він свій! А виказав його дядько Микита! І він теж свій! Не вкладається все це в голові. І все-таки після того, як діди сказали своє слово про Михайла, у Миколки не було вже такого довір'я до цієї людини, як після першої зустрічі.
Всі ці думки почали непокоїти Миколку тоді, як він опинився в партизанському таборі і події недавнього минулого немовби відсунулися від нього.
Тільки два дні минуло відтоді, як на світанні дядько Микита вивів їх завулками на околицю міста, розказавши перед тим, куди треба йти. З біржі праці їм видали довідки, що вони йдуть на роботу в село Чернизівку. Насправді вони мали за п'ять кілометрів до села повернути ліворуч і простувати в ліс. Потім Миколка повинен був залишити своїх друзів на узліссі і йти розшукувати Геннадія Андрійовича.
Діти без пригод дісталися до лісу. Кілька разів, коли вони проходили селами, поліцаї перевіряли їхні документи, а один навіть наказав розв'язати мішок. Але їх не затримали. Хіба мало підлітків з міста шукають роботи…
В партизанському таборі діти вперше за довгий час відчули себе безпечно. Тут їм одразу знайшлося діло. Майю послали в санітарну частину до фельдшера Михєєва, який давно вже вимагав помічника. Вітя потрапив на кухню в розпорядження куховара Потаповича, колишнього працівника кращого в місті ресторану; тоді він ходив з товстим животом, що був, як любив казати Потапович, його «фірмою», а тепер на партизанських харчах куховар помітно схуд. Вітю він одразу посадив чистити картоплю. Хлопець орудував великим ножем старанно, але повільно, і Потапович не раз насміхався з нього. Найбільше пощастило Миколці. Помічник командира загону Дудников, кавалерист, який нудьгував від того, що живе в лісі, далеко від степових просторів, приставив хлопчика до коней. Миколці вручили щітку і скребло.
Життя в таборі йшло своїм звичаєм. Партизани зміцнювали бліндажі, заступали на пости, ходили в розвідку. Три дні тому група партизанів напала на колону автомашин з боєприпасами. Частину боєприпасів знищили, а ящиків тридцять з патронами для автоматів принесли в табір. Тепер ці патрони розподіляли серед тих, у кого були трофейні автомати.
В штабному бліндажі начальник штабу Великанов і командири двох рот складали зведення про дії загону за останні три місяці — його чекали в штабі партизанського руху. Вони докладно перераховували всі операції: зруйнували залізничний міст, і на цілий тиждень припинився рух на залізниці; вчинили напад на німецький гарнізон у селищі Крутий Яр і закидали гранатами будинки, де жили солдати; після короткого бою партизани відійшли, а гітлерівці два дні ховали своїх убитих; диверсійна група висадила в повітря склад з боєприпасами і три склади з пальним; пущено під укіс ешелон з військами і технікою. Не випадково тепер так пильно охороняли гітлерівці залізницю.
Вже перейшло за полудень, коли Куликов дістався до табору. Свою ватянку він ніс на руці, комір гімнастьорки розстебнув. Автомат, що висів на ремені, притискував до грудей, наче знаходив у ньому якусь опору. Партизан важко опустився на пеньок біля бочки з водою, але не мав уже сили зачерпнути її кухлем. Так він просидів одну чи дві хвилини, потім підвівся і пішов шукати Дудникова. Знайшов його біля конов'язі, де Миколка під його наглядом самостійно чистив невеликого карого коника з чорною гривою.
— Копита, копита почисть, — повчав Дудников. — Стань справа, тепер піднімай йому ногу… Та не бійся, не вдарить… — Побачивши Куликова, він стривожено обернувся: — Що сталося?
Куликов стомлено сперся на дерево, вийняв з кишені пакет і подав його Дудникову.
— Антон Миронович прислав! Терміново…
— Ти піди відпочинь, — сказав Дудников, розриваючи пакет.
Куликов похитав головою.
— Мушу повернутися назад! Готуйте коня!..
Дудников підвів очі від паперу.
— А ти знаєш, що тут іще написано? — запитав він.
— Ні. Наказано передати вам, а ви вже самі вирішите…
Дудников обернувся до Миколки і суворо сказав:
— Кидай скребло! Клич сюди свого дружка. Поїдете на завдання. Та швидше!..
Миколка здивовано глянув на командира. Ні, той не жартував.
Дудников дивився на Миколку якось по-новому, зосереджено, наче стараючись зрозуміти, для якої ще справи може стати в пригоді цей хирлявий хлопчина.
Миколка кинув скребло в траву і, наче вихор, помчав до кухні. По дорозі мало не збив з ніг Майю, яка несла в бліндаж до Михєєва пляшечки з ліками.
— Ми на завдання йдемо! — крикнув він і побіг далі.
Майя відійшла вбік і провела його поглядом, в якому таїлася заздрість.
Куховар не затримав Вітю Нестеренка. Вірніше, він відпустив його навіть з деяким полегшенням. Цей хлопець за дві години умудрився зіпсувати з півмішка картоплі. Він чистив її так завзято, що від неї залишалося дуже мало.
Почувши, що його викликає Дудников, Вітя пожвавішав, йому вже затерпала спина від довгого сидіння перед великим мідним казаном, серед купи картопляного лушпиння. Він навіть не встиг скинути з голови білий ковпак — так енергійно потягнув його за собою Миколка.
Отямився Вітя тоді, коли вони пробігли половину дороги до конов'язі.
— Та не спіши так! — попросив він. — У мене спина болить.
— Подумаєш, спина! — посміхнувся Миколка. — Тобі що, дев'яносто років?
— Посидів би, зігнувшись у три погибелі.
— Ну, годі, перестань! — суворо сказав Миколка. — Ми йдемо на бойове завдання!..
— Не бреши!
Миколка аж зупинився від обурення.
— Ти краще свій ковпак зніми… Ось скажу Дудникову, що ти боягуз!..
— Я — боягуз?! — наїжачився Вітя.
Кулаки в нього були міцніші, ніж у Миколки, і невідомо, що сталося б далі, якби їх не покликав Дудников:
— Ей, хлоп'ята! Йдіть сюди! Подержіть коней!..
Хлопчики побігли до нього. Дудников дав кожному з них повіддя і кудись зник.
Миколці дістався той самий кінь, якого він щойно чистив. Кінь стояв спокійно, дивився на хлопця великими вологими очима. Миколка поторкав міцне жовте сідло і уявив собі, як мчатиме на ньому через ліс. Вітин кінь, високий, чалий, на тонких ногах, весь час неспокійно пританцьовував і старався його укусити. Вітя лякливо смикав за повід і кричав:
— Стій, чорт!.. Я тебе зараз!..
— Міцніше держи, — повчав Миколка тоном досвідченого кавалериста. — Щоб відчував руку…
Вітя сопів і кружляв навколо коня. Нарешті він знайшов вихід: підвів його до куща, і кінь почав рвати листя жовтими зубами.
Вони чекали хвилин десять. Вдалині мелькала худорлява постать Дудникова, він заходив то в одну, то в іншу землянку, за ним, важко переставляючи ноги, плентався Куликов.
Нарешті всі справи було зроблено. Дудников вручив партизанові туго напханий речовий мішок і повів його до хлоп'ят.
— Приїдеш, нагодуй хлопців, — сказав він, коли, на радість Віті, Куликов забрав у нього норовистого коня. — Рушайте!..
— А куди ми їдемо? — запитав Вітя.
— На завдання, — відповів Дудников, спостерігаючи, як Миколка безуспішно намагається вилізти на коня: стремено було опущено надто низько, і він ніяк не міг закинути другу ногу. — Ну, давай підсаджу! В сідлі коли-небудь сидів?
— Ні, — признався Миколка.
— Якби збрехав, все одно не повірив би.
Дудников підтягнув ремені і підсадив Миколку.
— Не жени! — суворо сказав він. — Їхатимеш за Куликовим.
— А ти сідай на попону позаду мене! — сказав Куликов Віті. — Отак! Держись міцніше. Поїхали!..
Раптом Миколка обернувся:
— А зброя?
Але Дудников тільки помахав їм рукою.
Куликов затримався проти вказаного йому строку лише на двадцять хвилин. Він приїхав з двома хлопцями, привіз мішок з продовольством і ще деякі речі, потрібні для успішного виконання задуму.
Вони прибули на галявину, де їх чекали Колесник і Геннадій Андрійович.
Миколка вдало сплигнув з сідла на траву. Вітя, якого добре-таки потрусило на гострій спині норовистого коня, спробував сповзти, але, під загальний сміх, звалився на землю.
— Ну, тепер я бачу, що прибули в повному порядку, — сказав, посміхаючись, Колесник. — Відпочиньте, попоїжте, а потім ми вам усе розкажемо.
Щоб зберегти цілковиту конспірацію, обох пастушків повели в ліс і залишили там під охороною одного з партизанів. Було вирішено відпустити їх після закінчення операції.
Коли Миколка і Вітя підживилися, Геннадій Андрійович розповів їм, як затримали сільських хлоп'ят, дав подивитися їхні документи, показав корову, прив'язану до дерева недалеко від дороги.
— Що ж ми маємо робити? — нетерпляче запитав Миколка.
— Ви візьмете лозини, поженете корову на станцію і здасте її комендантові.
— Оце й усе?
— Ні, — приєднався до розмови Колесник, — найголовніше попереду… Он бачите там, вдалині, жовті тюки?
Миколка і Вітя глянули вбік станції, де в яскравих сонячних променях золотилися, мов намальовані, кубики.