— Бачимо, — сказали вони в один голос.
— Що це, по-вашому?
— Сіно, — догадався Миколка.
— Вірно. От і треба, щоб це сіно загорілося. Бачите, скільки поблизу ешелонів? Вони напевно злетять у повітря…
— Як же це зробити? — запитав Вітя. — Підпалити сірником?
Колесник похитав головою.
— Ні, сірники для такої справи не годяться. Не встигнеш і сірника чиркнути, як тебе зразу й уколошкають. Ми тут приготували одну іграшку. — І він показав на долоні звичайну сірникову коробку. — Вона заряджена. За годину спалахне сама, і полум'я її зможе пропалити навіть покрівельне залізо.
Миколка взяв коробку і погойдав її на долоні: коробка була важка. Він подав її Віті — той боязко поторкав пальцями стерту етикетку, але в руки не взяв.
— Як вийдете на переїзд, — сказав Колесник, — один з вас — ну, хоча б ти, Вітю, — повинен сильно стьобнути корову, так, щоб вона побігла до найближчої платформи з сіном. Коли корова ткнеться мордою в сіно, ви почнете її відганяти. Один з вас заступить другого. І той має засунути коробку в сіно… Звичайно, якщо на той час не наспіє вартовий. Ризикувати не треба! — підвищив голос Колесник. — При небезпеці викиньте коробку, от і все… Зрозуміло?..
— Зрозуміло! — ствердив Миколка.
Вітя, насупившись, мовчав. Геннадій Андрійович тривожно глянув на нього:
— Ти чого, Вітю? Боїшся?..
— Я не згоден, — сказав хлопчик.
— Не згоден?
Всі подивилися на нього.
— Я можу тільки корову гнати, — пробурмотів він, не підводячи голови, — а коробку ви Миколці віддайте… У мене завжди все з рук падає.
Геннадій Андрійович з полегшенням зітхнув.
— Ну звичайно, Вітю, коробку понесе Миколка.
— От і все, — Геннадій Андрійович підвівся. — Зараз я вам скажу, хто ви такі. Ти, Миколко, тепер Семен Бушуєв. Повтори.
— Семен Бушуєв, — повторив Миколка.
— А ти, Вітю, — Василь Ломакін.
— Василь Ломакін, — повторив Вітя.
— Семенку і Ваську, — повторив Геннадій Андрійович. — Ось вам документи. Не забудьте одержати розписку на накладній… Тепер я вам розповім про ваших рідних, старосту і село, звідки ви йдете…
За півгодини обидва хлопці вже знали напам'ять свої нові біографії. Партизани принесли їм лозини, покинуті пастушками на дорозі. Проте, коли хлопці взяли їх в руки, одразу стало помітно, що одягнуті вони не по-сільському. На Миколці був піджачок, а на Віті — нова картата сорочка.
Колесник похитав головою.
— Треба переодягтися, — сказав він.
Всі погодилися. Хлопцям довелося потремтіти на холоді, поки партизани міняли одяг у затриманих пастушків, зате через кілька хвилин Миколка і Вітя вже мали зовсім інший вигляд.
Миколка заховав коробку в кишеню штанів.
— Ну, хлопчики, бажаю вам удачі, — сказав Геннадій Андрійович і розцілував обох. — Головне, дійте обачливо. І не поспішайте… Пам'ятайте, вас послав староста, а до всього іншого вам немає діла!.. Ми вас чекатимемо…
— Не забудь, Миколко, — нагадав Колесник, — за годину коробка вибухне. Якщо не пощастить засунути її в сіно, викинь, не держи…
— Гаразд, не забуду. Ми пішли, — сказав Миколка.
Він повернувся і почав спускатися по схилу на дорогу. За ним, менш спритно, сповзав Вітя. Колесник підморгнув Куликову. І той побіг услід за хлопчиками.
Всі мовчки стежили за ними: ось вони спустилися вниз, на дорогу, і зупинилися. Куликов відв'язав корову і штовхнув її в бік. Мотаючи головою, вона вийшла на дорогу і теж зупинилася. Тоді Миколка стьобнув її лозиною по спині. Корова повернулася і покірно рушила в напрямку станції. Це була стара, квола корова бруднувато-білого кольору, з запалими боками, на яких темніли коричневі залисини. Дивно, як це староста наважився послати німцям таку худу і стару худобину. Корова йшла повільно, понуро, наче здогадуючись про свою сумну долю.
Деякий час хлоп'ята мовчали. Страшнувато було йти цією дорогою в чужому одязі, з чужими документами, підганяючи чужу корову, просто в руки ворога. Хоч колгоспні хлопці й сказали, що на станції їх ніхто не знає, але мало що може статися! Чи староста несподівано приїде сюди, щоб вислужитися перед начальством, чи щось інше… Хіба все передбачиш у такій справі!
— Ну, Вітю, — сказав Миколка, — а головного ми й не спитали.
— Чого? — зупинився Вітя.
— Як звуть корову.
Але Віті було не до жартів.
— Іди ти! — сказав він. — Краще пам'ятай, як тебе звуть. Тебе звуть Семенком. Один раз помилишся і загинеш ні за що…
— Нічого, Васильку! Живі будемо, не помремо…
— А я не хочу помирати, — відповів Вітя. — Я ще інженером хочу бути…
— Тихше ти! — спинив його Миколка. — Коли ідеш на завдання, тільки про це й думай… Кажи про корову…
— А що мені про корову казати? — розсердився Вітя. — Що ти з себе розумника корчиш! Думаєш, я гірший за тебе?
— Гірший не гірший, а від коробки відмовився.
Вітя важко зітхнув і нічого не відповів. Миколка теж мовчав. Корова вела їх до перекритого шлагбаумом переїзду, і тепер вже було видно вартових, які уважно стежили за ними.
Коли до шлагбаума лишалося метрів двісті і вартовий у сірому мундирі рушив до хлопців, поправляючи на грудях чорний автомат, Миколка зайняв своє місце спереду корови. Він весь час відчував тягар у кишені. Здавалося, ця маленька сірникова коробка важила пудів п'ять.
«Тільки спокійно, спокійно, — говорив собі Миколка. — Я підходжу, виймаю документи, подаю їх вартовому, а потім Вітя б'є корову в правий бік…»
Чим ближче шлагбаум, тим видніше, як просто здійснити цей план. Справді, остання платформа з сіном зовсім близько від переїзду.
Миколка з полегшенням зітхнув. Він оглянувся і тихо сказав Віті:
— Підходимо!
З похмурим виглядом Вітя змахнув лозиною, і це вийшло у нього якось втомлено, байдуже: будь, що буде!
Німецький солдат весело глянув на них з-під залізної каски і гукнув досить спокійно:
— Хальт!..
Він підступив ближче, погладив корову по шиї, чомусь заглянув їй у ніс і з жалем похитав головою. Мабуть, йому не сподобалося, що вона худа. Потім він ще раз повільно обійшов навколо неї, помітив залисини на лівому боці і щось мовив, цього разу докірливо. Мабуть, щоб розтлумачити хлопцям свою думку, нагнувся, зірвав на обочині дороги жмуток трави і простягнув його корові. Вона взяла траву мокрими губами і повільно зарухала щелепами.
Щоразу, коли солдат проходив повз Миколку, хлопчику здавалося, що той уважно дивиться на його кишеню. Молоде, з чорними вусиками обличчя солдата здавалося йому загадковим, і весь він, затягнутий ременями, з воронованим автоматом на грудях, — таємничим і незрозумілим.
Нарешті солдат взяв з Миколчиних рук документи, мигцем проглянув їх і, очевидно, не розуміючи російською мовою, визнав їх цілком задовільними.
Головною перепусткою для нього була корова. Про те, що її мали пригнати, він, мабуть, уже знав.
Солдат віддав Миколці документи і відійшов, щоб підняти шлагбаум. Настав вирішальний момент. Миколка бачив, як посіріло обличчя Віті, та й сам відчув сухість у роті. Все попливло перед очима. Була тільки корова, жовта громада пресованого сіна на платформі і тягар сірникової коробки в кишені.
Шлагбаум зарипів і повільно рушив угору. Миколка стояв поруч з Вітею, а той підняв лозину, щоб стьобнути корову. Звідти, де вони стояли, до платформи було не більше десяти кроків.
І раптом в одну мить весь їхній детально розроблений план розсипався. З протилежного боку на середину переїзду вийшов другий солдат, дуже високий, з кинджалом при боці, і щось крикнув вартовому. Той із сміхом відповів. Тоді високий підступив до корови, схопив її за ріг і, голосно регочучи, потягнув за собою.
Хлопці побрели слідом. Все пропало. Залишалося тільки скоритися долі. Найбільше, що вони зможуть зробити, — це принести назад розписку на накладній. Так багато пережити, і тільки для того, щоб усе закінчилося провалом!..
Вони минули переїзд, і солдат повернув до станції. Підійшовши до будинку, він крикнув. З вікон одразу вистромилися голови інших солдатів. Він крикнув, очевидно, щось дотепне, тому що йому відповіли дружним сміхом.
Йшлося, безсумнівно, про корову. Її одразу ж оточили кілька солдатів: вони розглядали її і реготали.
Раптом на сходах з'явився високий, худорлявий офіцер. Навіть не глянувши на хлопчиків, які, всіма забуті, стояли осторонь, він підійшов до корови і бридливо оглянув її. Обійшовши навколо корови раз і вдруге, офіцер пальцем поманив хлопчиків до себе.
— Сволош! — сказав він. — Скажіть староста, що я бив палка!
— Зрозумів, пане офіцер, — кивнув Миколка.
Офіцер знову повернувся до корови.
— Шахрай! Прислати дохлий корова!.. — Він постояв трохи, незадоволено похитуючи головою; раптом у нього виник якийсь сумнів — він різко обернувся до Миколки і сказав:
— Покашить документ!..
Миколка простягнув йому перепустку і накладну, зім'яті в його пітних руках. Офіцер довго читав, насилу розбираючи російські слова. Він уважно звірив номер на пломбі, що висіла на шиї корови, з номером, зазначеним у накладній. Ні, все вірно. Підміни не було. І це ще більше розлютило офіцера.
— Шахрай!.. Йому треба вірьовка!.. — І він віддав Миколці документи.
Але Миколка повернув йому накладну.
— Пане офіцер, — сказав він, — тут треба розписатися…
— Що-о?
— Тут ось треба розписатися! Поставити ваш підпис… А то нам влетить… будуть бити!..
Офіцер кашлянув, вийняв ручку і швидко розписався, сердито затиснувши тонкі губи.
— Староста треба вірьовка!.. — повторив він і кинув накладну на землю.
Миколка підняв накладну, акуратно розгладив і сховав за пазуху.
— Ми підемо, — сказав він.
Офіцер мовчки кивнув головою. Хлопчики відійшли кілька кроків, і раптом Миколка крутнув назад.
— Пане офіцер! — жалібно почав він. — Ми цілий день нічого не їли. Дайте хоч шматочок хлібця.
Офіцер здивовано і уважно глянув на хлопчиків. Обличчя його пом'якшало. Нехай росіяни не думають, що німецькому воїнові шкода нагодувати голодну дитину. Він щось сказав солдатові, який стояв ближче до нього, і той зник за дверима. За хвилину солдат виніс окраєць хліба.
Взявши його, Миколка низько вклонився офіцерові і чомусь навіть пустив сльозу. Вітя дивився на нього і нічого не розумів. Навіщо їм хліб, і чому це Миколка принижується перед німцями?
Жадібно набиваючи рот хлібом, Миколка швидко подавсь уперед. Вітя старався від нього не відставати. Так вони дійшли до вагонів.
— Виривай у мене хліб, виривай!.. Відніми і тікай! — раптом тихо сказав Миколка. — Ну, хапай!.. І біжи…
Розмірковувати було ніколи. Вітя підскочив і видер хліб у Миколки з рук. Тут же Миколка так вдарив його під око, що той мало не впав.
— Ти чого? — прохрипів Вітя, не розуміючи, що сталося.
— Тікай, тобі кажуть! — зло прошипів Миколка.
І Вітя кинувся навтіки.
— Ах, так! — закричав йому навздогін Миколка і, схопивши камінець, щосили швиргонув, поціляючи в спину утікача.
Зрозумівши, що це не жарти, Вітя помчав уперед, а камінці все летіли й летіли йому вслід.
Раптом на дорозі йому виріс вартовий. Розставивши руки, він схопив Вітю.
— Хальт!.. Юнге!
Одразу ж підбіг Миколка і вчепився в свого товариша:
— Віддай!.. Віддай!..
— Та ти що, здурів? Візьми свій хліб! — І Вітя кинув хліб на землю.
Їх оточили солдати. Вартовий розповів їм, що сталося, і вони поглядали на хлопців недобрими очима. Миколка підняв хліб, очистив його від землі і сунув у кишеню, всім своїм виглядом показуючи, що хліб належить йому і ні з ким ділитися він не має наміру.
Вартовий надавав їм обом по потилиці, перевів через переїзд і суворо наказав, щоб вони швидше забиралися геть.
— Ти що, з глузду з'їхав? — крикнув Вітя, коли вони відійшли метрів на двісті і ніхто не міг їх почути. — Мало не прибив мене.
— Нічого, — посміхнувся Миколка, — до весілля загоїться! А знаєш, де коробка?
— Де?
— Я її закинув на сіно!
Вітя, мов очманілий, глянув на товариша, ахнув і одразу ж забув усі образи. Втомлені, але щасливі дісталися вони до горба, і Миколка докладно розповів про все, що з ними було. Вітя слухав і дивувався, як вдало це у них вийшло. Навіть синець під лівим оком, який всі уважно розглядали, уявлявся йому тепер бойовим орденом.
Геннадій Андрійович міцно обняв Миколку і Вітю.
— Спасибі, хлопчики! — сказав Колесник. — Ви справжні розвідники. Приймаю вас до себе в загін! Коли повернемося в табір, дам наказ!
Хлоп'ята знову переодяглися. Поки Куликов носив туди й назад одяг, на галявині напружено чекали: потрапила коробка на сіно чи не потрапила? А якщо потрапила, то вибухне вона чи ні?
— Навіть якщо згорить лише одна платформа, — сказав Геннадій Андрійович, — то й тоді зроблено велику справу!
— Точно, — кивнув Колесник. — Але я не вірю, що це просте сіно!
— Що ж там може бути? — запитав Стременний.
— Почекаємо — побачимо, — відповів Колесник. — Надто вже рівні і однакові куби… Це дуже підозріло! — Він зиркнув на годинник. — Залишилося п'ять хвилин!..
Останні хвилини тяглись як на волах. Сонце вже схилялося до обрію, почало смеркати.
Колесник помітно нервувався.
— Хай йому чорт, — мовив він, — вже пора!
Раптом вдалині спалахнув вогник.
— Горить! — вигукнув Геннадій Андрійович.
Але вогник одразу погас. Можливо, хтось із солдатів блимнув ліхтариком або припалив від запальнички.
Минуло вже більше п'яти хвилин понад встановлений строк. Колесник накинув ще десять. Зрештою, точно розрахувати хімічний запал не можна. Повинен же бути якийсь допуск.
— Ти, Миколко, впевнений, що коробка попала на сіно? — запитав Геннадій Андрійович, коли хлопці, переодягнувшись, стали поруч з ним.
— Впевнений, — тихо відповів Миколка. — Я два камінці кинув, а потім коробку.
Колесник палив цигарку за цигаркою. Його щелепи весь час рухалися. Він не курив, а швидше жував мундштуки. Так бувало з ним завжди, коли він хвилювався.
— Може, підемо? — сказав він нарешті. — Даремно тільки марнуємо час!
Він піймав стривожений Миколчин погляд і одвернувся.
— Почекаймо ще трохи, — лагідно мовив Геннадій Андрійович. — Більше чекали…
Не встиг він доказати, як яскравий спалах освітив усе довкола.
— Горить! — вигукнули Миколка і Вітя.
Полум'я швидко поповзло по сіну, і за кілька секунд уся платформа перетворилася на величезне палаюче багаття. Колесник приклав до очей бінокль.
— Біжать з баграми! — уривчасто кидав він. — Розкидають сіно!.. Загорілася й друга платформа!.. Дивіться, спалахнули цистерни! Так, так!.. Що це? Може, я помиляюся? Гляньте, товаришу Стременний, що там під сіном!
Геннадій Андрійович швидко взяв з його рук бінокль, подивився і задоволено посміхнувся:
— Нічого собі фураж!.. Танки!
— Танки, — підтвердив Колесник. — От ми й відкрили їхній секрет. На цих тридцяти платформах — тридцять важких танків!.. Треба швидше радирувати в штаб фронту: нехай висилають бомбардувальники… Ну й хлопчики, ну й молодці! Справжні партизани! — Він пригорнув їх обох разом. — Так, а тепер марш у табір. Втомилися, мабуть? Куликов проведе вас.
Коли на галявину вивели пастушків, Миколки і Віті на ній вже не було. Колесник одіслав їх — так вимагала конспірація.
— Ось тобі, Семенку, лист, — сказав Колесник, даючи хлопчикові аркуш паперу. — Тут написано, що партизани вас затримали. — Він примружив ліве око. — Тільки про одне я не написав: що ви з Васьком замінили корову. Я ж добре знаю, що староста вам іншу корову дав.
Хлопці злякано відсахнулися від нього:
— Це не ми міняли.
— А хто?
Семенко помовчав, подивився собі під ноги і, нарешті, признався:
— Мій дід замінив!.. У нас колгоспні корови переховуються. Годувати їх нічим. От він і сказав — добру корову для колгоспу збережемо, а погану нехай німці їдять!..
— Скажи дідові, — суворо посварився пальцем Колесник, — щоб таких дурниць більше не робив! Добре, що зараз вина впаде на нас, а то староста дав би йому!..