Хлопці пішли, старанно заховавши листа, а загін вирушив у табір.
Розділ шістнадцятий
ЗНОВУ Т-А-87
В цей день Курт Мейєр виїхав за місто, коли вже стемніло. Останнім часом він мав багато великих неприємностей. Історія з підпаленим ешелоном виявилася значно серйознішою, ніж можна було сподіватися. Справа полягала не тільки в тому, що були демасковані танки, які таємно перекидалися під Воронеж, але і в тому, що незабаром після злощасної пожежі, причини якої так і залишилися нез'ясованими, на станцію налетіла ескадрилья важких бомбардувальників і завдала такого удару, що ось уже тиждень на коліях ідуть ремонтні роботи, а коли вони закінчаться, невідомо. Інша ескадрилья наздогнала поспішно виведені звідти ешелони і розбила їх. Довелося щонайменше двадцять танків відправити в тил на капітальний ремонт.
Звичайно, формально ця подія зовсім не стосувалася Мейєра — залізниця не була в його віданні, — але з донесення залізничної комендатури відомо, що за годину до пожежі на станції побували двоє якихось хлопчаків, котрі, як потім з'ясувалося, видавали себе за інших. Мабуть, це справа їхніх рук. Але як вони зуміли підпалити ешелон, що був під охороною цілого батальйону солдатів? Тут потрібна неабияка хитрість.
І все-таки найбільша неприємність полягала в тому, що, як твердив Блінов, ешелон підпалили підпільники, які, залишивши місто, приєдналися до партизанів.
Мейєр зупинив машину на звичному місці, за купою розбитих кам'яних плит, і, прослизнувши в щілину між двома приваленими одна до одної стінами, швидко дістався до дверей підвалу. За певними ознаками він зрозумів, що його вже чекають, і це йому було приємно. Т-А-87 справжній професіонал, з ним добре мати справу. Він завжди точний, а головне, в нього надзвичайно гнучкий і незалежний розум. Як зручно, що він так глибоко засекречений; в жодній з гестапівських картотек, крім берлінської, немає його справжнього імені; ніхто інший не може дати завдань цій людині.
Спускаючись по темних сходах, Мейєр двічі мигнув ліхтариком. Внизу хтось невидимий тихо кашлянув.
— Ви тут? — запитав Мейєр.
— Так, прийшов п'ятнадцять хвилин тому, — відповів низький, спокійний голос. — Раджу вам, Курт, не вмикати світло. Мені здається, що в руїнах хтось є…
— Ви бачили? — насторожено зупинився Мейєр.
— Я чув кроки.
Тепер Мейєр і агент Т-А-87 стояли один від одного на відстані витягнутої руки. Т-А-87 говорив по-німецьки з акцентом, м'яко вимовляючи шиплячі звуки. Судячи з його тону, він почував себе в цьому підвалі не дуже впевнено.
— Навряд чи ця людина, якщо вона навіть стежить за нами, могла помітити, куди саме ми пішли, — сказав Мейєр. — Дверей у підвал не видно. Коли ж вона потрапить сюди, гадаю, однієї кулі для неї вистачить…
— Ви, Курт, на все дивитесь надто легко, — обізвався агент. — Зустрічаючись з вами, я наражаюсь на велику небезпеку.
— Що ж я маю, по-вашому, робити? — підвищив голос Мейєр, — сам обшукувати руїни?
— Ні, Курт. Ви повинні їх якомога швидше покинути. Вам не можна тут затримуватися жодної хвилини…
— А ви?
— Мені доведеться почекати до ночі: треба з'ясувати, хто сюди забрався.
— Хай йому біс! — вилаявся Мейєр. — Але давайте поговоримо хоч про головне. Тепер мене навантажили з усіх боків. Скільки справ у місті! А ще примушують займатися укріпрайоном.
— Не гнівіть бога, Курт!.. Значить, вам довіряють!..
— Це довір'я обходиться мені дуже дорого! Були підпільники, а тепер ще й партизани.
— Зараз усе зв'язано в один клубок, і нитки ведуть в одне місце, — зауважив Т-А-87.
— Куди?
— Туди, куди ви посилали двох.
— Але їхня доля?
— Знаю! Їх убили.
Мейєр помовчав.
— Все-таки дуже шкода, що ми поспішили розстріляти дідів, — сказав він. — Вони багато чого знали…
— Але вони знали й мене, — відповів Т-А-87. — Ні, Курт, вони все одно не сказали б вам жодного слова. Моя вам порада — задушіть партизанів голодом, тоді легше буде упоратися з підпіллям!..
Раптом обидва притихли. Нагорі почулося якесь підозріле шарудіння.
Мейєр схопився за револьвер.
— Що це?
— Щури, — посміхнувся Т-А-87. — Їх тут сила-силенна. Боюся, що до вечора вони відгризуть мені носа.
Мейєр навпомацки піднявся по східцях і несподівано спіткнувся.
— Що за чортовиння! Тут можна зламати собі ноги!..
— Обережніше!
— Стежте за моїм вікном, — сказав Мейєр, ставши на верхній сходинці, — ви скоро будете мені потрібні.
— Добре!.. — долинуло знизу. — Двері відчиняйте обережно. Подивіться, чи немає кого-небудь за порогом!..
У кромішній темряві блиснула вузенька смужка світла, що пробивалося крізь щілину. Стискуючи револьвер, Мейєр підкрався до дверей і прислухався. За ними було тихо.
Він відчинив двері. В присмерку темніли стіни і купи каміння. Мейєр напружено вдивлявся в них. Ні, не видно нікого. Він переступив поріг, все ще стискуючи револьвер. Порожньо!.. Стояв, глибоко вдихаючи свіже повітря і поступово заспокоюючись.
Сховавши револьвер в кобуру, втомленою ходою старої людини пішов до машини знайомою стежкою, відчинив дверцята кабіни і нагнувся, щоб сісти за кермо. Раптом обличчя його перекривилося від страху. Він скрикнув і відсахнувся.
В кабіні сидів Блінов і, примружившись, дивився на нього.
— Здрастуйте, пане Мейєр, — привітно сказав він. — Пробачте, що я без запрошення заліз у вашу машину. Прийшов сюди подивитися дещо і от — щаслива зустріч! Вирішив, що ви не відмовитесь мене підвезти.
— Звичайно, звичайно! — мовив Мейєр, насилу оволодівши собою. — Але у вас дивна манера лякати людей! Ви наче влаштували в машині засаду.
— Я хотів зробити вам сюрприз.
Чого це принесло сюди Блінова? Запитати Мейєр не наважився: тоді треба й самому пояснити, чому він тут. Мейєр удавав, що порається з важелем швидкостей. Коли він розвернув машину і вирулив на дорогу, Блінов сам порушив мовчання.
— Як, на вашу думку, можна тут дещо відбудувати? — запитав він. — Нам треба зберігати для армії триста тонн хліба, а він гниє в коморах, його крадуть. Варто було б хоч частину елеватора привести до порядку.
— Так, це було б непогано. — Мейєр скоса глянув на Блінова.
Той спокійно дивився вперед на дорогу, що швидко бігла під колеса машини. «Прикидається, — подумав Мейєр, — чи справді випадкова зустріч?»
— Між іншим, я теж приїхав сюди на пошуки, — нарешті вигадав він, — мені сказали, що колись тут була своя електростанція і, можливо, збереглися мотори. Я переправив би їх в укріпрайон. До речі, Ілле Іллічу, як із списками?
— Списки складено.
— Скільки чоловік?
— Близько семисот.
— Малувато. Тодт вимагає від нас тисячу. — Ні, ні, — уперто похитав головою Блінов. — Прийшла вимога на двісті чоловік. За тиждень вони повинні бути вже у Франкфурті-на-Майні…
— Що вони там у Берліні думають? — невдоволено знизав плечима Мейєр. — Забирають усіх людей, а потім нас же звинуватять!.. А як ешелон з арматурою? Вже прибув?
— Так, сьогодні вранці Шварцкопф відправив його за призначенням. Двадцять вагонів цементу і двадцять п'ять із стальними каркасами. На підході ще три.
— Хто вивантажує?
— Місцеве населення.
— Батальйон охорони вже обладнує табір, — сказав Мейєр. — Як тільки повідомлять, що можна приймати людей, зразу ж почнемо їх перекидати.
— Вирішили, яким способом?
— На машинах, — твердо сказав Мейєр. — Тільки на машинах. Операцію розраховано на два етапи.
Круто вигинаючись, дорога підходила до міста. Вартові, придивившись до машини, впізнали Мейєра і розступилися. Машина запетляла вузькими вулицями, наближаючись до центру.
Мейєр мовчав, думаючи про щось своє. Блінов притулився до дверцят і стежив за тим, як коливається стрілка спідометра. Блінов не вмів водити машину і тому з повагою ставився до кожного, хто сидів за кермом.
Раптом Мейєр зменшив швидкість і обернувся до Блінова:
— Я хочу сказати вам кілька слів, Ілля Ілліч.
На обличчі Блінова з'явилася чемна посмішка.
— Мені здається, що у нас є всі підстави дружити з вами, дорогий бургомістре!.. — промовив Мейєр.
— Безумовно! — відгукнувся Блінов. — Я інакше й не уявляю собі наших взаємин.
— Хочу бути цілком одвертим, — вів далі Мейєр, немовби пускаючи його слова повз вуха. — У вас великі зв'язки в Берліні, і мені не хотілося, щоб ви вдавалися до них часто.
Блінов здивовано глянув на нього:
— Що ви маєте на увазі, дорогий Мейєр?
— Не прикидайтеся! — Мейєр круто повернув машину, щоб не зіткнутися з великим «круппом», навантаженим ящиками.
Блінова відкинуло до дверцят, і він схопився за ручку.
— Держіться міцніше, — сказав Мейєр зло, — на крутих поворотах може викинути… — Він знову вирівняв машину. — От що, пане Блінов, наша розмова не відбудеться, якщо ви будете її вести як дипломат. Я прихильник чесної гри, але вмію грати і з шулерами…
Блінов густо почервонів.
— Яку ж гру ви зараз ведете, Мейєр? — він не зміг приховати роздратування.
— Я вам уже сказав — хочу говорити чесно.
— Слухаю, — мовив Блінов.
— Казатиму коротко. Вважаю за помилку, що поліз у ваш музей. Признаюся, деякі картини мені сподобалися. Зрештою, так само як і вам… — він лукаво глянув на Блінова, — але готовий більше не виявляти до них інтересу.
— Умови? — кинув Блінов.
— Вони дуже прості. Ви перестанете проявляти інтерес до моїх справ. Перестанете загравати з підпіллям. Це ж і в ваших інтересах. Усе може закінчитися тим, що нам обом знімуть голови. Давайте краще працювати разом…
— Я подумаю, Мейєр! — серйозно сказав Блінов.
Мейєр глянув у дзеркальце, прикріплене до вітрового скла, — в ньому відбилася верхня половина обличчя бургомістра: зосереджено зведені брови і потемнілі очі.
— Якщо вирішите прийняти мої умови, — обізвався Мейєр, гальмуючи біля входу в міську управу, — приходьте увечері, є чудовий коньяк.
Блінов мовчки кивнув і вийшов з машини. Мейєр дав газ, і машина помчала далі.
Розділ сімнадцятий
ВАЖКИЙ ПОХІД
Так, Т-А-87 мав точну інформацію: запаси хліба у партизанів вичерпувались. Колесник і Геннадій Андрійович довго думали, яких вжити заходів. У найближчих селах розжитися хліба не можна. Останнім часом не пощастило відбити жодного обозу з продовольством. Через три-чотири дні доведеться зменшити і без того обмежений пайок.
Нарешті штаб прийняв рішення вирядити експедицію по хліб. Колесник настояв, щоб загін по дорозі зайшов у село Стрижевці і розправився із зрадником-старостою. Можливо, станеться й так, що, перелякавшись, староста сам віддасть прихований хліб. Геннадію Андрійовичу хотілося заглянути і до старого Харитонова. Цю пропозицію також було прийнято. Особлива увага приділялася основному завданню. Група повинна напасти на склад з борошном поблизу млина і вивезти стільки, скільки вміститься на підводі, запряженій двома кіньми.
Вирішили, що до групи увійде п'ятнадцять партизанів і очолить її Стременний.
Геннадій Андрійович без слів визнав Колесника за свого керівника і виконував усі його вказівки. Він любив чітко поставлені і сформульовані завдання, а вже по якій формулі їх вирішувати, це повинно залежати від нього. Колесник повірив у Геннадія Андрійовича.
Радіючи з того, що він нарешті одержав важливу і самостійну справу, Геннадій Андрійович вносив у неї ту метушню, яка йому так не подобалася, коли він помічав її в інших, йому здавалося, що партизани збираються повільно, що коней вибрали невдало — один кінь надто високий, другий дуже худий, і в парі їм важко буде тягнути воза, — що малувато зброї…
Геннадій Андрійович, звичайно, знав усі підходи до села і до млина, йому добре відоме розташування складу, але у бойових справах він не мав достатнього досвіду. Колесник, розуміючи це, викликав до себе в бліндаж того партизана, якого найбільше лаяв і саме тому більше за всіх цінував, — Федора Куликова, і суворо наказав йому триматися ближче до командира групи й допомагати йому порадами.
Насамперед Куликов підібрав десяток надійних хлопців, з якими не раз бував у небезпечних операціях. Коли він вишикував їх на галявині перед бліндажем командира, Геннадій Андрійович з першого ж погляду зрозумів, що це люди перевірені і досвідчені.
На велике здивування, він помітив на лівому фланзі дві невисокі постаті. Озброєні автоматами, Миколка і Вітя стояли поряд, стараючись набрати того дещо байдужого вигляду, з яким, вважали вони, повинні йти на небезпечне завдання бувалі партизани.
— А ви, хлопчики, куди? — суворо запитав Стременний, підходячи до них. — Хто вас сюди поставив?
Хлоп'ята зніяковіли, трохи навіть знітилися; Миколка хотів щось сказати, але його випередив Куликов.
— Я поставив, товаришу командир, — доповів він. — Розпорядження Колесника — мати двох зв'язкових.
— Ну, гаразд. Нехай ідуть в другому ешелоні…
Куликов посміхнувся. Одразу видно, що людина вивчала тактику на ящику з піском. Ну нічого, скоро зрозуміє, скільки «ешелонів» у партизанській війні.
Він зиркнув на хлоп'ят і не міг стримати усмішку. Миколка і Вітя стояли зовсім як бувалі бійці, недбало збивши набакир шапки, і автомати в їхніх руках здавалися не дуже великими.
Після того, як хлопці підпалили ешелон з танками і були зараховані в загін, ставлення партизанів до них змінилося. Правду кажучи, спершу їхня поява багатьох здивувала. Навіщо брати сюди підлітків та ще й дівчинку з кісками? І без них стільки турбот і труднощів.
Тепер усім стало ясно, що до них прийшли сміливі хлоп'ята, які можуть стати в пригоді. Навіть до Майї, котра ще нічим себе не проявила і тільки старанно допомагала фельдшеру доглядати поранених, прала бинти і прибирала санітарний бліндаж, почали ставитися тепліше і уважніше. Дівчинку немовби осявали промені слави її приятелів.
Миколка постійно думав про свого батька. Він уявляв собі, як хитрощами проникне в концтабір, зустрінеться з батьком і врятує його. В голові хлопця виникали десятки різних планів, він ділився ними з Вітею, але той негайно їх бракував.
Вітя теж помітно змужнів за останні дні. Синець під лівим оком нагадував про недавню пригоду, і Вітя вважав його наочним і почесним свідченням своєї участі в серйозній справі, навіть шкодував, що синець поступово зникає.
Вони стільки разів і все з новими й новими подробицями розповідали Майї історію свого походу, що дівчинка зрештою звернулася до Михєєва з вимогою, щоб її взяли в розвідники. Фельдшер терпляче її вислухав, важко зітхнув, а потім несподівано тицьнув їй в руки великий жмуток бинтів і наказав негайно випрати. «І викинь з голови ці дурниці! — пробурчав він. — Тобі й тут діла вистачить».
Хлоп'ята любили Геннадія Андрійовича, але він залишався для них учителем, а молодий партизан Федір Куликов одразу став їхнім товаришем. Він поводився з ними як рівний. Це була людина смілива і винахідлива. Коли вони їхали до станції, кінь, на якому сидів Миколка, оступився, метнувся від стежки вбік і провалився по саме черево в трясовину. Миколка дуже перелякався, схопився обома руками за гриву, не знаючи, що йому робити. Федір швидко зіскочив із свого коня, гострою лопаткою, що висіла у нього на поясі, зрубав кілька тонких дерев і кинув їх під ноги коню, який бив копитами, марно намагаючись знайти опору. Ця своєчасна допомога врятувала і коня, і, можливо, самого Миколку. Підім'явши під себе деревця, кінь вибрався на стежку.
Відтоді Миколка міцно прив'язався до свого рятівника.
Хлопців приваблювали у Федорі Куликові сила, постійна готовність іти туди, куди йому накажуть. Подобалося їм і те, як він ходив — швидко і легко, попихкуючи самокруткою, як охоче брався він за найважчі справи і ніколи не втрачав бадьорості.
Федору Куликову недавно сповнилося двадцять років. У Білгороді в нього залишилося двоє молодших братиків, про долю яких він нічого не знав. Батько його пропав безвісти, а мати загинула від сліпої кулі, коли поліцаї на вулиці, побачивши якогось чоловіка, раптом відкрили по ньому стрілянину. Всю невитрачену ніжність, яку носив у своєму серці Федя, він віддавав Миколці і Віті. Вони теж втратили близьких і залишилися самі.