Громов оглянувся:
— Не хотіли, кажеш?
— Ага…
— А де їх тримали? — запитав Стременний.
— У таборі.
— А табір де?
— Он там. Все прямо, прямо до кінця вулиці, а потім ліворуч. — І хлопчик рукою показав, куди треба їхати.
— Ну що ж, товариші, їдемо, — сказав Громов.
— Заждіть!.. Варламов, є в тебе що-небудь із собою?
— Є, товаришу підполковник! Коробка консервів…
— Дай-но її сюди! Ану, хлопче, підійди ближче.
Хлопчик нерішуче підступив.
— Візьми ось. — Стременний простягнув йому білу жерстяну банку. — Бери, бери! Вдома поїси…
Хлопчик взяв консерви, личко його залишилося серйозним і трохи наляканим, і, не подякувавши, міцно притиснувши банку до грудей, він зник десь за будинками.
— Товаришу підполковник! Товаришу підполковник!..
Стременний обернувся. До нього біг командир трофейної команди капітан Соловйов. Він задихався від швидкого бігу — після важкого поранення в груди його перевели на нестройову посаду. Досі в трофейній команді роботи було не дуже багато, але сьогодні довелося попрацювати, і Соловйов гасав з місця на місце.
— Що таке? — суворо запитав Стременний. — Що сталося?
— Товаришу підполковник, — доповів капітан, — вже виявлено п'ять великих складів з продовольством і обмундируванням!.. Он бачите церкву?.. — Він показав на велику старовинну церкву з високою дзвіницею. — Вона майже вся набита ящиками з консервами, маслом, винами… Не тільки для нашої дивізії — для всієї армії на місяць продовольства вистачить!
— Поставте охорону! — сказав Стременний. — Противник ще не далеко, всяке може статися. Без мого дозволу нікому ні краплі!
— Слухаюсь! Ні краплі! — Соловйов козирнув, швидко повернувся і побіг назад.
А Громов, Морозов і Стременний попростували до своєї машини.
— Куди ж тепер? — запитав Морозов. — Може, в табір?
— Поїхали!
Тільки-но вони зайняли місця в машині, як на площу з бокової вулиці вийшло кілька солдатів з автоматами. Вони вели двох полонених гітлерівців. Німці, в самих лише коротеньких мундирах з піднятими комірами, брели, щулячись від холоду.
Стременний мимоволі зупинив погляд на одному з полонених. Це був немолодий вже чоловік, кремезний, в темних окулярах. Мабуть, відчувши на собі уважний погляд, він підняв плечі і одвернувся. В цю мить шофер ввімкнув швидкість, і машина рушила, залишивши позаду і полонених, і конвой…
Рука Морозова в товстій теплій рукавичці легенько торкнулася плеча Стременного.
Стременний обернувся.
— Музей — тут, на розі, — сказав Морозов. — Давай зупинимося на хвилинку.
Вони під'їхали до двоповерхового кам'яного будинку, облицьованого білими керамічними плитками. Через весь фасад тягнувся темний мозаїчний напис: «Міський музей».
Високі дубові двері, відчинені навстіж, висіли на одній завісі.
Похилі сходи з полірованими різьбленими бильцями були засипані штукатуркою, затоптані брудними чобітьми.
Стременний, Морозов і Громов піднялися по широких східцях і зайшли у перший зал.
Він був порожній. З брудно-сірої штукатурки стирчали темні гаки, з яких звисали вузлуваті обривки шнурів. Де-не-де виблискували золоченим багетом рами, що облямовували не картини, а квадрати і овали закурених, подряпаних стін. На підлозі валялися уламки дощок, шматки мішковини, цвяхи…
— Та-ак, — тихо мовив Громов і, мимоволі стараючись притишити звук кроків, що гучно відлунював, у порожньому приміщенні, обережно рушив уперед.
Всі троє перетнули зал, ввійшли в другу кімнату і мимоволі зупинилися на порозі.
В кутку, схилившись над великим дощаним ящиком, стояв, зігнувши сутулі плечі, маленький дідок, у хутряній потертій куртці і щось заклопотано перебирав довгими худими пальцями. Дідок був зовсім лисий, але обличчя його обросло сивою бородою, що гострим клинцем загиналася вгору.
Почувши за спиною кроки, він якось по-пташиному, одним оком, глянув на прибулих і враз, круто повернувшись, з радісним подивом розвів руками, не випускаючи з них двох маленьких, облямованих чорним картинок.
— Сергію Пилиповичу!.. Товаришу Громов!.. — насилу вимовив він схвильованим тремтячим голосом. — Повернулися!.. Оце добре! Це чудово!..
— Не тільки це! — сказав Морозов, і Стременний ледве впізнав його голос, так багато почулося в ньому радості і простої людської теплоти. — Чудово, що ви цілі і неушкоджені, Григорію Хомичу. Одного тільки не збагну: що ви тут, у цій розрусі, робите?
— Як то — що? — Дідок здивовано подивився на Морозова крізь окуляри, косо посаджені на тонкий ніс. — Як то — що? На службу прийшов. Адже з сьогоднішнього дня в місті Радянська влада, якщо не помиляюся…
— Чудова ви людина, Григорію Хомичу, — сказав Громов, підходячи до ящика. — І чудово, що ви залишилися живі…
— Живий! — Старий сумно похитав головою. — Я то живий, а ось музей помер. Запізнилися ви, товариші!.. На один день запізнилися… А я ж про все докладно Микиті Борзову розповів… Дістався він до вас?
— Дістався, — похмуро сказав Морозов, — та, коли переходив лінію фронту, його важко поранили, і він помер… Отже, все краще вони вивезли?
— Ні, не все! — запально сказав дідок. — Дещо мені пощастило зберегти. — Він повернувся і вказав на кілька акварелей, які вже встиг розкласти під склом стенда, що стояв біля вікна.
Всі троє схилилися над вітриною. Так дивно було бачити в порожнечі цих брудних, занедбаних залів ніжну блакить акварельного моря, тонкий профіль жінки у барвистій шалі, сонячні плями на соковитій зелені молодого гаю…
— Акварелі ці я по одній виносив, — наче вибачаючись, сказав дідок і лагідно поклав на край вітрини свою суху руку — під тонкою пергаментною шкірою синіли набряклі склеротичні вени, — виймав і сюди, на груди, під сорочку… — Він показав, як робив це: швидко оглянувшись, розгорнув і зараз же знову загорнув поли куртки, і в цьому його русі було стільки зворушливого і разом з тим сумного, що Стременний мимоволі зітхнув і одвів погляд, наче він був винен у тому, що не встиг прийти раніше і дав можливість гітлерівцям пограбувати музей.
Він пройшовся по залу серед безладно нагромаджених, нашвидку збитих ящиків і зупинився біля того великого, над яким трудився Григорій Хомич, коли вони ввійшли сюди.
— А тут що у вас? — запитав він. — Схоже, що картини.
— Так, картини, — зітхнувши, сказав дідок. — Дуже пристойні, сумлінно зроблені копії… Звичайно, добре, що хоч це залишилося. Але, правду кажучи, я б їх усі віддав за ті десять дорогоцінних полотен, що вони забрали…
— А з сучасного що-небудь уціліло? — запитав Громов.
— Нічого, — відповів Григорій Хомич. — Це вони одразу знищили. Краще вже не нагадуйте.
— Ну, а що ж у вас в інших ящиках? — поцікавився Морозов.
— Усе те, що було на горішньому поверсі, — відповів дід. — Старовинне начиння, зброя пугачовців, рукописні книги… Ну і решта… Як бачите, збиралися вивезти все до нитки. А коли довелося скрутно, схопили ласий шматок — і навтікача. Це вже залишилося. Видно, дуже поспішали…
— І все-таки хотів би я знати, хто тут орудував, — сказав крізь зуби Стременний. — Можливо, ще доведеться зустрінутись…
Громов з посмішкою глянув на нього:
— Не позаздрив би я йому в такім разі… А як ви вважаєте, Григорію Хомичу, чия це робота.
Той знизав плечима:
— Та, очевидно, бургомістра Блінова, він тут у нас був головним цінителем мистецтв. Адже в мене, пригадуєте, все було підготовлено до евакуації, згорнуто, упаковано. А він, розбійник, знову розвішати примусив… Цінитель мистецтв!.. І справді цінитель. З оцінювачами сюди приходив. Для кожної картини ціни встановив у марках… А зрештою, не ручуся, що саме він вивіз. Охочих до нашого добра тут перебувало чимало!..
— А в народі не примітили, хто і в якому напрямку вивозив картини? — знову запитав Громов. — Люди ж усе помічають. Ви не розпитували?
— Розпитував, — сумно відповів дід. — Але ж це було вночі, а нам вночі виходити на вулицю — вірна смерть. Самі знаєте. Проте підглядів дехто, як цей мерзотник Блінов вантажив свої пожитки. Запихали до нього в машину якісь паки. А що там було — картини чи хутра каракулеві, — це вже він один знає… А от я знаю, що немає в нас тепер найкращих картин. І все… — Він одвернувся.
Всі хвилину мовчали. Морозов заклопотано потер тім'я.
— Так, так… Ну що ж, Григорію Хомичу, приходьте завтра до мене годині так о дванадцятій. Поговоримо, подумаємо…
— Куди ж прийти? — запитав дід.
— Звісно куди, в міськраду. Вона ж уціліла.
— На старе місце? Це приємно. Прийду. Неодмінно прийду.
Потиснувши худу холодну руку Григорія Хомича, всі троє рушили до виходу. А він, схиливши голову набік, довго дивився їм услід. І на обличчі в нього був якийсь дивний вираз — радісний і сумний водночас.
— В табір! — коротко наказав Стременний, коли всі знову сіли в машину.
Але в цей час з-за рогу з'явився капітан Соловйов.
— Товаришу підполковник! — збуджено почав він, підійшовши до машини і поклавши руку на її борт. — Ми виявили місцеве казначейство…
— Казначейство? — з інтересом перепитав Морозов і з незвичною для нього жвавістю вибрався з машини. — Де ж воно? Ану, проведіть мене туди!..
— Та що там, у тому казначействі? — Стременний досадливо знизав плечима. — Якісь гітлерівські кредитки, мабуть… — йому хотілося поїхати в табір.
— Ні, там і наші радянські гроші є, величезна сума, — їх зараз лічать. Але, головне, знаєте, що ми знайшли? — Соловйов витягнув шию і сказав таємничим півшепотом: — Нашу вогнетривку скриню! Пам'ятаєте, котра під Воронежем при відході пропала?..
— А чому ви думаєте, що це та сама?
— Ну як же!.. Хіба я один її впізнав? Усі наші кажуть, що це скриня начфіна Соколова.
Стременний недовірливо похитав головою:
— Не думаю. А де вона стоїть, ця ваша знаменита соколовська скриня? В казначействі, кажете?
— Ні. Вона тут, поряд.
— Як же вона сюди потрапила?
— Дуже просто, товаришу підполковник. Німці її вивезти хотіли. Вже навантажили… Ви, може, помітили — там, на розі, автобус стоїть з драконами. То це в тому самому автобусі… Ох, і важка! Ледве витягли…
— Цікаво, — сказав Стременний. — Невже й справді та сама скриня? Не віриться…
— Та сама, товаришу підполковник. — Соловйов для переконливості навіть приклав руку до серця. — Всі пізнають. Та ви самі подивіться! Чи спочатку накажете в казначейство?
Стременний, наче радячись, глянув на Громова і вийшов з машини.
— Гаразд… Подивимося, мабуть, спочатку казначейство, а потім і скриню, — сказав він. — Тільки швидше. Треба встигнути ще до вечора оглянути концтабір.
Розділ тридцять п'ятий
ЗНОВУ КОВАНА СКРИНЯ
Казначейство гітлерівці влаштували в тому ж триповерховому кам'яному будинку, де до війни перебувало міське відділення Державного банку.
Коли Стременний і Громов зайшли до операційного залу, перше, що вони побачили, був великий письмовий стіл, завалений купами грошей. Поруч стояв вартовий, а довкола — за сусідніми столами — штабні писарі лічили асигнації і тут же заносили підраховані суми у відомості.
Над касою висіло ще не зірване оголошення бургомістра: «Панове платники податків! Пам'ятайте, ваш обов'язок вносити податки у встановлені міським управлінням строки. Ті, хто ухиляється, розглядатимуться німецьким командуванням як саботажники, і будуть віддані до суду».
Соловйов бадьоро, злегка випнувши груди, йшов попереду Стременного. Він був дуже задоволений, що той відгукнувся на його запрошення оглянути казначейство. Що не кажи, а приємно показати начальству, як чітко організована в тебе справа і в якому бездоганному порядку обліковуються трофеї.
— Грошей купи! — високо підвівши світлі брови і оглянувши столи, сказав Морозов. — Скільки ж їх тут приблизно? — запитав він старого вусатого писаря.
Писар спритно робив свою справу — асигнації так і мелькали в його руках, — і стос туго перев'язаних шпагатом пачок ріс просто на очах.
— Та вже мільйон сімсот тисяч, — посміхнувся він, обв'язуючи шпагатом чергову пачку сотенних купюр. — А загалом не дуже багато — всього мільйонів п'ять-шість буде.
— Нічого собі — мало! — здивувався Морозов. — Та це ж цілий бюджет!
Громов обійшов навколо стола, взяв сотенний папірець в руки і пильно глянув на нього.
— Чи не здається вам підозрілим, — звернувся він до Стременного, — що тут так багато зовсім нових грошей?
— Що ти хочеш сказати, Артеме Даниловичу? — запитав Морозов і також взяв одну з новеньких асигнацій. — Думаєш, гроші фальшиві?
— Можливо.
— Думаєш, навмисне їх сюди підкинули?
— Це треба перевірити, — відповів Громов.
— Гм!.. — Морозов узяв у руки кілька асигнацій і, схиливши голову набік, наче милуючись, став їх розглядати.
— Що ж, влаштуємо експертизу, — запропонував Стременний. — Звичайно, так пускати їх в обіг не слід.
— Ніякої експертизи не треба, — сказав Морозов. — І так ясно — гроші фальшиві.
— Чому ти так впевнений, Сергію Пилиповичу? — повернувся до нього Громов.
— Та вже впевнений… Ану, поглянь ще раз, тільки уважно, і ти зразу переконаєшся.
Громов висмикнув з пачки одну асигнацію. Він крутив і так і сяк, дивився на світло, пробував папір пальцями. За його прикладом Стременний теж узяв одну сотенну, витягнув з кишені іншу й став порівнювати обидві асигнації. Так минуло кілька хвилин.
— Ні, — сказав нарешті Громов. — Нічого не бачу. Гроші як гроші!..
— Ну, а ти, Стременний, що скажеш?
— Що ж тут казати? Видай мені цими грішми зарплатню. — візьму без ніякого сумніву.
— Ех ви, експерти!.. Дайте-но сюди! — Морозов забрав у них асигнації і склав разом. — Дивіться!.. Бачите?.. Номери і серії на них однакові!.. На цьому папірці серія ВС 718223 і на другому теж. Я переглянув цілу пачку нових грошей — і всі з однаковими номерами…
— Ну й Сергій Пилипович! — вигукнув Громов. — Дивись, як це просто, га?.. І не здогадаєшся…
— Що ж нам з цими грішми робити? — заклопотано мовив Стременний.
— Спалити, звичайно, — сказав Громов, — а кілька кредиток пошлемо в Москву для вивчення…
— Вірно!.. Капітан! — Стременний покликав до себе капітана Соловйова, який в цей час складав міцно ув'язані пачки грошей у брезентовий мішок. — Перевірте гроші якнайуважніше. Якщо є справжні, відокремте їх.
— А в нас це вже зроблено, товаришу підполковник, — доповів Соловйов. — Начфін Барабаш з самого початку наказав нові папірці порахувати окремо. А що накажете вчинити із справжніми грішми?
— Скільки їх, до речі?
— Сто п'ятдесят шість тисяч.
— Здайте їх в нашу фінансову частину, Майору Барабашу.
— Слухаюсь, товаришу підполковник! Буде зроблено.
— Ну, а тепер давайте подивимося на скриню, — сказав Стременний і попрямував до дверей, подавши знак Соловйову йти за ним.
Їхати в машині цього разу їм не довелося.
Соловйов провів їх якимись провулками, дворами і городами на сусідню вулицю. Вони йшли повз недавнє згарище, серед обпалених, почорнілих від полум'я лип і берез. Перед ними безладно громадилися обгризені вогнем балки, купи битої цегли, потрощеного начиння…
— Зачекайте, товариші! — сказав Стременний, оглядаючись. — Куди це ви нас ведете? Якщо не помиляюся, це був будинок сільськогосподарського технікуму. А тепер зразу й не догадаєшся! Який тут був сад до війни — краса!..
— А гітлерівці що тут влаштували? — запитав Громов.
— Міське гестапо, — відповів Соловйов. — Місце, самі розумієте, затишне, і ділянка велика…
Громов мовчки кивнув головою.
— Ну, а де ж скриня? — запитав Стременний.
— А ми її он в ту прохідну будку занесли, де була охорона гестапо. Я біля скрині вартового залишив.
— Що ж, подивимось, подивимось…
Вони перетнули сад і ввійшли до невеликого дерев'яного будинку.
Вузенький коридорчик, фанерна перегородка з віконцем, наглухо закритим дерев'яним щитом, а за перегородкою — маленька кімната. В одному кутку — залізна грубка, в другому — простий стіл, вимазаний ліловим чорнилом.
Посеред кімнати стояла скриня. Скраю на ній сидів боєць у дубленому кожушку і повагом згортав козячу ніжку. Побачивши Стременного, він встав.