— Ану, покажіть мені цю скриню, — весело сказав Стременний. — Таки справді наша!.. Ніяк не сподівався, що доведеться ще її побачити.
Він нахилився, уважно оглянув скриню, провів рукою по віку, обмацуючи залізні штаби з горбиками заклепок і цілий розсип хитромудрих бляшок, що зображували то зірку, то квітку, то морську черепашку.
Морозов теж оглядав скриню. Не знаходячи ніяких ознак замка і замкового отвору, він тільки по слідах від сургуча на стінках встановив, у якому місці віко відокремлюється від ящика.
— Не розумію все-таки, як ця скриня відчиняється? — здвигнув він плечима.
— А ось зараз побачите, — відповів Стременний, все ще обмацуючи віко і щось на ньому шукаючи. — Ага!.. Ось ківш… А ось і ручка… Велика Ведмедиця…
— Яка ще ведмедиця? — здивувався Громов.
— Хвилинку терпіння!..
Стременний натиснув кілька заклепок, повернув якусь ромашку вліво, якусь черепашку вправо і вільно підняв важке віко скрині.
— Наша! — сказав він весело. — Але те, що в ній, не наше.
Всі зазирнули в скриню. Вона вщерть була наповнена різноманітними коштовними золотими речами, складеними абияк, поспіхом, перед самим від'їздом.
— Так! — мовив Громов.
Соловйов нахилився і витягнув газетний згорток, в якому виявилося дванадцять золотих годинників, ручних і кишенькових, а потім багато інших речей; єднало їх лише одно — їхня коштовність.
— Нічого собі нагарбав, собака! — обізвався Морозов. — А ти, Стременний, ще кажеш: «Те, що в ній, не наше». Як це — не наше? Все наше! У нас накрав. А що, іншого там нічого немає?
— Є, — Соловйов витягнув із скрині кілька папок з документами.
— Все більше по-німецьки, — сказав Громов, розгорнувши одну з папок і проглянувши кілька документів. — А оце цікаво! Дивіться, дивіться, тут є один інтересний документик — наказ посилати людей на будівництво воєнних укріплень. Візьми, товаришу Стременний. Нехай спочатку у вас в дивізії подивляться, а потім нам повернуть.
Стременний взяв документ і поквапливо пробіг його очима. Але перші ж рядки надрукованого на машинці тексту розчарували його. Це був російський переклад розпорядження Шварцкопфа, представника Тодта, бургомістру міста Блінову. В розпорядженні пропонувалося посилити підвезення робочої сили в район будівництва укріплень. Документ був двомісячної давності і коли мав певну цінність, то лише як свідчення того, що противник не припиняв робіт навіть в найлютіші грудневі морози. Отже, гітлерівське командування покладало на ці укріплення великі надії. Нічого більш суттєвого в двадцяти рядках не можна було знайти.
Стременний уважно передивився решту документів, що лежали в папці, але нічого, що стосувалося б укріпрайону, серед них не було. Він поклав документи в польову сумку і повернувся до Соловйова:
— Ну, капітане, складайте опис речей, та дивіться, щоб нічого не згубилося. Потім згідно опису треба буде передати в міськраду. Можливо, і власники ще знайдуться, якщо тільки живі. — І він зачинив віко спорожнілої скрині. — Ходімо, товариші.
— Зажди, зажди, — обізвався Морозов, — поясни спершу, як вона відчиняється.
— Це досить мудра штука. Треба трохи знати астрономію. Ну, уявляєте собі Велику Ведмедицю?
— Ні, серйозно, — сказав Морозов. — Без магії, будь ласка!
— Та я без магії. Просто замок тут досить своєрідний. Для того, щоб відчинити скриню, треба натиснути кілька заклепок. Їх тут безліч, і майже всі заклепки як заклепки. А сім з них фальшиві. Це, власне кажучи, кнопки, а не заклепки. Їх треба в певній послідовності натиснути: спочатку третю кнопку в першому ряду — ось тут, в центрі залізної штаби, потім шосту — в другому, п'яту — в третьому; потім ось цю, цю, цю, — як бачите, всі кнопки розташовані по контуру Великої Ведмедиці. І ніякої магії. Тепер, для того, щоб остаточно відімкнути замок, ми повертаємо цю ромашку і цю черепашку… От і все — скриню відчинено.
— Чудеса! — похитав головою Морозов. — І який мудрець це вигадав! Ну, скажи ти мені, навіщо ви цю дивину в частині тримали? Хіба не простіше було дістати звичайний сейф?
— Простіше то простіше, але начфін у нас, кажуть, романтиком був. Я з ним, щоправда, недовго працював. А скриня ця до нас від іспанців потрапила, коли наша дивізія минулої весни на Ленінградському фронті діяла. Розбили одну їхню частину, а штаб захопили разом з казначеєм і його скринею. От нам і дісталась ця скриня…
— Буває… — Громов подивився на скриню. — У речей теж є свої долі, як у людей. Цікаво, як вона сюди потрапила, в окуповане місто? Кому служила останнім часом?..
— Я й сам хотів би знати. Дивна це історія, товариші, — сказав Стременний.
І він коротко розповів Морозову і Громову про події під Воронежем і про ту обстановку, в якій пропала скриня.
— Справді дивно, — погодився Громов. — І ви про Соколова ніколи більше не чули?
— Ні.
— Загинув, мабуть…
Стременний похитав головою:
— Можливо, можливо… Одного тільки я не можу збагнути. Скриня ж ціла. Виходить, гітлерівці дізналися про її секрет. Не зверталися ж вони за допомогою до іспанців!
Усі рушили стежкою до машини. Раптом між двома обвугленими деревами проглянула стіна сусіднього будинку. Стременний зупинився: цей шматок свіжопофарбованої зеленої стіни поруч з гнітючою чорнотою обгорілих руїн мимоволі привертав увагу.
— А це що таке? — запитав він. — Хто тут жив?
— Бургомістр тутешній, — відповів всезнаючий Соловйов. — Колись тут, кажуть, ясла були, а потім він свою резиденцію влаштував.
— Резиденцію, кажете? — посміхнувся Громов. — Цікаво, де зараз його резиденція! Мабуть, десь у яру!..
— Та й то ненадовго, — кинув через плече Стременний і швидко пішов уперед.
Розділ тридцять шостий
КОНЦТАБІР «ОСТ-24»
До воріт концтабору Стременний під'їхав сам. Часу було обмаль, справ багато, і, вибравшись на вулицю з напівобгорілого саду, де лежали руїни гестапо, Морозов і Громов попрощалися з своїм супутником.
Громов поїхав у залізничні майстерні, Морозов попростував до себе в міськраду, з фасаду якої вже було зірвано вивіску «Міська управа».
Знайти табір було не просто.
Спочатку Стременний впевнено вказував шоферові шлях, але виявилося, що там, де колись була проїжджа дорога, тепер майже на кожному повороті машину затримували то протитанкові надовбні, то густі ряди колючого дроту, протягнутого від одного рогу до другого, то глибокі вирви від бомб…
Нарешті Стременний махнув рукою і поклався на шофера — нехай добирається до місця як знає. Шофер попросив у начальника цигарку, побалакав на найближчому повороті із зграйкою хлопчаків, які вискочили з якогось тупичка, а потім тихенько, щось бурмочучи собі під ніс і лаючи вибоїни та ями, став петляти серед пустирів, вуличок і провулків, керуючись не стільки одержаними відомостями, скільки безпомилковим інстинктом досвідченого водія, котрий звик за будь-яких обставин, ясного дня чи темної ночі, доправляти начальство куди наказано.
Нарешті шофер крутнув останній раз, машина провалилася в глибоку вибоїну, потім вибралася з неї…
— Приїхали, товаришу підполковник.
Так ось воно де, це прокляте місце!
Широкі ворота розчинені навстіж. Поруч з ними до стовпа прибито дерев'яний щит з німецьким написом «Ост-24».
Під концтабір гітлерівці відвели дві довгі вулиці на околиці міста і обнесли їх високою огорожею з колючого дроту.
Машина повільно в'їхала у ворота. Стременний зіскочив на землю і зупинився, озираючись навколо. Рік тому ці вулиці мали такий самий вигляд, як і сусідні. Не було в них нічого особливого. Будиночки, палісадники, двори, влітку порослі травою, а взимку засипані снігом… А тепер? Тепер усе тут стало зовсім іншим. Просто не можна було собі уявити, що він, Єгор Стременний, колись вже ступав по цій землі…
Пригадується, якось восени перед війною він повертався цією вулицею додому з полювання. Був вечір. На лавочках біля воріт сиділи бабусі. Хлопчики, позначивши покладеними на землю куртками ворота, ганяли футбольного м'яча, його собака раптом кинувся назустріч м'ячу. М'яч ударився об собаку і відскочив убік. Всі засміялися, закричали: «Оце футболіст!» А він ішов перевальцем, приємно втомлений, і щось насвистував… Ні, не може бути! Як він міг свистіти на цій вулиці? Тут і слова сказати не посмієш…
Стременний повільно обвів очима сіру шеренгу будиночків з брудно-каламутними, давно не митими віконцями.
Будиночки здавалися вимерлими. Жодної людини не було видно на пустинній дорозі, жоден димок не підіймався над дахами.
Стременному захотілося швидше піти звідси, швидше знову поринути з головою в гарячу і тривожну метушню залишеного за воротами життя. Але він переміг себе, зняв руку з борта машини, перетнув вулицю і, піднявшись поламаними східцями, ступив у найближчу до воріт будівлю.
Його зразу ж охопив каламутний присмерк і важкий дух холодної затхлості. В будинку тхнуло потом, зіпрілим одягом, гнилою соломою. Більшу частину єдиної кімнати займали подвійні нари. В кутку купою лежало якесь брудне дрантя, задимлені консервні бляшанки — в них, мабуть, варили їжу.
Стременний хвильку постояв на порозі, оглядаючи всі кутки: чи немає людини.
— Є тут хто-небудь? — запитав він, щоб остаточно переконатися, що огляд його не обманув.
Але ніхто не відповів. Стременний рушив уздовж вулиці, переходячи від будинку до будинку. Скрізь було те ж саме. Брудне лахміття, консервні бляшанки, зіпріла солома на нарах… Іноді Стременний помічав забуті з поспіху речі — солдатський казанок, загублений ножик, залишений на підвіконні згарок оплилої свічки. Все це видавало поквапливий нічний збір. Хто знає, чий це був ножик, чий казанок, кому в останній вечір світила ця стеаринова оплила свічка…
Заходячи в черговий будинок, Стременний кожного разу запитував голосно: «Є тут хто-небудь?» І щоразу запитання його повисало без відповіді. Він уже не вірив, що хто-небудь озветься.
І раптом в одному з будиночків, чи то в п'ятому, чи. то в шостому, з верхніх нар почувся слабкий, тихий голос:
— Я тут!..
Стременний підійшов до нар, заглянув на них, але в присмерку нічого не побачив.
— Хто там?
— Я…
— Та хто ви? Спускайтесь сюди!..
— Не можу, — так само тихо відповіла людина.
— Чому не можете?
— Ноги поморожені…
В глибині на нарах заворушилася, зашаруділа солома і з'явилася чиясь скуйовджена голова, потім плече у старій, подертій військовій гімнастьорці, і чоловік, стогнучи, підповз до краю нар.
— Зажди, я тобі допоможу, — Стременний став на нижні нари, однією рукою вхопився за стовп, на якому вони держалися, а другою обняв плечі чоловіка і потягнув його на себе.
Чоловік застогнав. Тоді Стременний правою рукою обхопив плечі чоловіка, ліву підсунув йому під коліна і зняв його з нар. Чоловік майже нічого не важив — такий він був виснажений і худий. Він сидів на нижніх нарах, притулившись спиною до стіни, і важко дихав. У напівтемряві Стременний не міг добре роздивитися його бородате обличчя. Натруджені, в саднах руки безсило лежали на колінах. Ноги в чорних чоботях стирчали як неживі.
— Ви хто такий? — запитав Стременний.
— Полонений я… На Тімі в полон потрапив, — відповів солдат. А руки його весь час гладили коліна, що гостро виступали з-під подертих штанів.
— Ну, а з ногами що у вас? Дуже поморозили?
— Вогнем горять… Сили немає терпіти. — Чоловік хвилинку помовчав, а потім, пересиливши біль, сказав крізь зуби: — Ми на будівництві укріпрайону були. Нас сюди цілу добу на морозі пішки гнали. А взуття наше яке? Ніякого…
— Слухайте, — перебив Стременний, — який це укріпрайон? Той, що на захід від міста?
— Той, як по шосе йти…
— Далеко це звідси?
— Кілометрів сорок буде…
— Що ж ви там робили?
— Та що… доти будували… рови копали… Ох, товаришу начальник, сили більше не маю!..
— Зараз одвезу вас у госпіталь, — сказав Стременний, — там вам допоможуть… А зумієте ви на карті показати, де ці доти?
— Мабуть, зумію…
— А як ви тут опинилися?
— А нас сюди назад пригнали — склади вантажити…
— Коли?
— Та вже чотири доби скоро буде.
«Чотири доби! — вигукнув про себе Стременний. — Значить, це було ще до наступу».
— Де ж решта?
— Повели. Вночі… А куди, не знаю… Ой, ноги, ноги як болять! — Він міцно обхопив свої ноги і завмер, злегка погойдуючись.
Стременний вийняв з кишені ліхтарик і посвітив на ноги солдата, йому стало моторошно. Те, що він вважав за чоботи, насправді були босі ноги, почорнілі від гангрени…
— От горе!.. Держись-но, друже, за мої плечі. — Стременний підняв солдата і, як дитину, виніс його на ґанок.
Він посадовив його на заднє сидіння машини, укрив ковдрою, яку завжди возив із собою, а сам сів поруч. Машина рушила.
— Ти з якої дивізії? — запитав Стременний солдата, з болісною жалістю розглядаючи його скуйовджену руду бороду і обличчя, пооране глибокими зморшками.
Щось схоже на усмішку промайнуло на обличчі солдата.
— Та з нашої, сто двадцять четвертої, — тихо одказав він.
— А в якій частині служив?
— В охороні штабу…
Стременний пильно подивився на солдата.
— Єременко! — мимоволі вигукнув він, і голос у нього затремтів.
У старій, змученій людині, що сиділа обіч нього, майже неможливо було впізнати того Єременка, який лише рік тому міг руками розігнути підкову.
— Так, я, товаришу начальник, — насилу видихнув солдат.
— А мене впізнаєш?
— Ну як же… Одразу впізнав…
Тепер Стременний пригадав усе. Єременко був тим другим автоматником, який зник разом з начфіном. Очевидно, він знає, куди дівся й Соколов.
Стременний обережно поклав руку на плече солдата, що сидів з заплющеними очима.
— Товаришу Єременко… Чуєте, товаришу Єременко… Чи не знаєте ви, що з Соколовим? Де він?
Солдат мовчав. Стременний торкнувся його руки. Вона була холодна. І тільки по легкому клубочку пари, яка виривалася з його рота, можна було бачити, що він ще живий.
За чверть години Єременка доправили в польовий госпіталь, що зайняв усі три поверхи кам'яного будинку школи. Ще за півгодини його поклали на операційний стіл, і хірург ампутував йому обидві ноги по коліна.
Розділ тридцять сьомий
ДВА СОЛДАТИ
В холодних променях сонця виблискує білий кафель напівзруйнованої грубки. Вона височить у хаосі обгорілих дощок, обвалених перекрить, щебеню. А двоє людей стоять і дивляться на ці руїни з виразом суворої печалі на обличчях.
Один з них — високий, немолодий, в продимленому кожушку, що втратив свій первісний колір; колись кожушок був білим, а зараз темно-коричневий, і вирвані клапті зашиті невмілими руками; другий — хлопець у стьобаній ватянці, з гострим обвітреним обличчям; він тримає у руках трофейний німецький автомат, широкий ремінь якого оперізує йому тонку шию, і під цим тягарем хлопчик трохи горбиться. Важко впізнати в цьому не по-дитячому серйозному підлітку того хлопчика, який колись ридав у порожньому голубнику.
— Катю! Катю! — шепоче Олексій. — Ну, ходімо, Миколко! Пора…
Вони кидають останній погляд на те, що колись було їхнім домом, повертають і йдуть уздовж зруйнованої, спаленої вулиці. Обидва мовчать, думаючи про ту молоду світловолосу жінку, яку називали одночасно і Катею, і мамою.
Партизанський загін залишив свій табір у лісі. На міській площі партизани пройшли зімкнутим строєм повз представника обкому і командира дивізії Ястребова. Це був останній парад. Сьогодні до вечора вирішиться доля. Більшість стане солдатами, а інші почнуть відбудову міста.
Олексій Охотников, уже знав, що піде з армією, хоч Колесник і умовляв його залишитися в місті. Зруйновано залізничну станцію, розбито депо — багато роботи! Обком партії підшукує спеціалістів. Одна справа він, Колесник, кадровий офіцер, — а Олексію Охотникову після всіх випробувань і важкого поранення треба повернутися до праці.
Колесник говорив переконливо, і спершу Олексію здалося, що він погодиться. У нього син!..
— Миколко, де живе Клавдія Федорівна?..
Олексій зупинився. Ні, він не може витримати цього погляду, який все розумів і зі всім погоджувався.
— Ходімо! — сказав він і пішов далі, йшли поруч два солдати — батько й син — по зруйнованій вулиці. І обидва знали, що молодший залишиться, а старший піде дальніми, незвіданими дорогами…