— Я розмовляв з Клавдією Федорівною, — сказав батько, — ти житимеш у неї з Віктором і Майєю.
Миколка мовчав.
— Тобі треба вчитися… — вів далі батько. — Тобі не можна не вчитися!.. А я повинен іти… Я мушу йти! — Він підвищив голос, наче боячись, що Миколка проситиме його залишитися. — Адже я добре знаю район укріплень… Я тільки покажу, де стоять доти, і повернуся!..
Миколка мовчав, і його мовчання було вагоміше слів.
— А автомата мені ще можна носити? — раптом запитав він.
— Не можна, — суворо відповів батько, — тепер не можна!
Вулицею крокували два солдати. Один високий, другий ледве сягав йому головою до грудей. Вони дійшли до перехрестя. Зупинилися. Високий нахилився, поцілував низенького, щось сказав йому, повернувся і рушив далі. А нижчий, у продимленій ватянці, дивився йому вслід і зовсім по-дорослому ковтав сльози. І тільки коли старший зник вдалині, він прихилився до паркана і голосно заплакав.
Розділ тридцять восьмий
ПОДІЇ РОЗВИВАЮТЬСЯ
Здалеку вітер доніс у місто ледве чутний гуркіт артилерійської канонади. Це сусідня армія вибивала противника з укріпленого району. На площі гупали кирки — взвод саперів копав братську могилу для розстріляних гітлерівцями солдатів. На завтра Ястребов призначив урочистий похорон.
Спустілими вулицями ходили патрулі. Зрідка проїжджали машини з синіми фарами. Розвідка донесла Ястребову, що гітлерівці, відступивши до Нового Оскола, окопуються і підвозять резерви. Можливо, вони найближчими днями спробують перейти в наступ.
Ястребов попросив командуючого армією дозволити йому продовжити переслідування противника. Проте в штабі армії були свої плани. Ястребову наказали організувати міцну оборону міста і чекати дальших вказівок.
Сидячи за своїм робочим столом, Стременний розмовляв по телефону з командирами полків, коли з радіостанції йому принесли телеграму з штабу армії. По тому, як усміхався сухорлявий лейтенант, подаючи йому аркуш з розшифрованим текстом, він зрозумів, що його чекає приємна і важлива звістка.
І справді, телеграма була дуже приємна. Стременний швидко пробіг її очима, мимоволі сказав: «Ого!» — і вийшов у сусідню кімнату, де полковник Ястребов розмовляв із своїм заступником по політичній частині — полковником Корнєєвим, невисоким, кремезним, серйозним і поважним чоловіком, любителем доброго тютюну і доброго жарту.
Вони сиділи за столом, на якому лежали оперативні зведення і карти, втім, зараз старанно прикриті, тому що в кімнаті був сторонній чоловік у цивільному, йому було, мабуть, років під п'ятдесят, його темне волосся було таке рідке, що крізь нього просвічувала шкіра, щоки вкривала сива щетина. Одягнутий він був у старе чорне пальто, з-під якого виглядали обтріпані сірі літні штани. На носі в чоловіка невпевнено трималися скріплені на переніссі чорними нитками зламані надвоє окуляри з тріснутим лівим скельцем. Розмовляючи з командирами, чоловік час від часу поглядав на телефоніста, який, сидячи в кутку, їв з казанка юшку.
Осторонь, біля вікна, стояв начальник особливого відділу дивізії майор Воронцов. Він був одних літ із Стременним, але виглядав значно старшим — можливо, тому, що мав схильність до повноти. Злегка примруживши невеликі карі очі, він спокійно палив цигарку, уважно і з інтересом слухаючи те, що розповідав чоловік у пальті. В руках він тримав кілька фотографій, вже, очвидно, ним проглянутих, чекаючи, поки Ястребов і Корнєєв проглянуть інші.
Мигцем зиркнувши на стороннього, Стременний підійшов до Ястребова і, стримуючи усмішку, голосно промовив:
— Товаришу генерал-майор, дозвольте звернутися!..
Ястребов здивовано і суворо подивився на нього.
— Киньте ці жарти, Стременний!.. У нас тут справа важливіша… Знайомтеся. Це місяцевий фотограф. Він приніс нам дуже цікаві знімки… Їх можна буде декому пред'явити. — Ястребов простягнув Стременному пачку фотокарток.
Стременний взяв у нього з рук десяток ще не зовсім сухих фотографій, віддрукованих на матовому німецькому папері з хвилястою лінією обрізу. На цих фотографіях було знято есесівців. На одній — під час гри в м'яча, без мудирів, у підтяжках, з засуканими по лікті рукавами сорочок. На другій — вони сиділи навколо стола в мундирах при всіх регаліях і дружно простягали до об'єктива апарата склянки з вином. Серед них було кілька жінок. На третій — гітлерівці були сфотографовані в машині, каски і кашкети низько насунуті на очі, на колінах — автомати. Не забули вони знятися і біля підніжжя шибениці в момент страти, на кладовищі, серед березових хрестів…
На цих же фотографіях — то збоку, то на задньому плані — виднілися якісь постаті у цивільному. Вони, мабуть, теж брали участь у тому, що відбувалося, але відчувалося, що це люди підлеглі, залежні і між ними та їхніми господарями — величезна дистанція.
— Так, ці фото нам згодяться, товаришу генерал, — сказав Стременний і, відступивши на крок, непомітно для Ястребова передав за його спиною телеграму замполіту.
— Знову — генерал! — вже розсердився Ястребов.
— А чому, власне, ви, товаришу генерал, присікуєтесь до начальника штабу? — сказав, усміхаючись, Корнєєв. — Він має цілковиту рацію, ви і є генерал… Ось, подивіться! — І він простягнув Ястребову телеграму. — За визволення міста вам присвоєно звання генерал-майора і вас нагороджено орденом Червоного Прапора…
— А дивізія?.. — запитав Ястребов.
— Нікого не забули, Дмитре Михайловичу. А дивізії оголошено подяку. Наказано нагородити всіх, хто відзначився, — сказав Стременний, вже не стримуючи своєї радості.
Ястребов читав телеграму довго-довго і чомусь сердито звівши брови. Нарешті прочитав і відклав убік.
— Просто неймовірно, — сказав він тихо, — чотири події, і всі в один день!
— Три я знаю, товаришу генерал. — Стременному незвично і навіть якось весело було називати Ястребова генералом. Адже лише кілька місяців тому він був підполковником, а на початку війни — майором. — Перша подія — визволення міста. Друга — присвоєння вам звання генерала. Третя — орден… А четверта?
— Ну, це незначна, — ніяково сказав Ястребов: — мені сьогодні сорок п'ять років…
— Поздоровляю, Дмитре Михайловичу! — сказав Корнєєв, міцно тиснучи йому руку. — Відзначити це треба! Такі дні бувають раз у житті!..
— І я вас поздоровляю, товаришу полк… — Стременний збився, махнув рукою і обняв Ястребова, — дорогий мій товаришу генерал!..
Ястребов насилу звільнився від його могутніх обіймів.
— Добре, — жартівливо сказав він. — Поздоровлення приймаю тільки з квітами… Давайте закінчимо справу. Дякую вам, товаришу Якушкін, — звернувся він до фотографа, який весь час мовчки стояв збоку, проте всім своїм виглядом брав участь у тому, що відбувалося в кімнаті. — Ви вчинили дуже правильно, передавши в руки командування ці фотографії. Дякую вам за це. Я бачу, важко вам тут було, і в тюрмі насиділися вдосталь. Як тільки вам пощастило зберегти фотографії?
— Я згорток з ними облив варом і на городі закопав. От і збереглися…
— Добре придумав!.. Ось вам записка. — Ястребов нахилився над столом і, взявши аркушик паперу, написав на ньому кілька слів. — Ідіть до начальника продовольчого постачання — він видасть вам пайок…
— Дякую, дякую, товаришу генерал! — Якушкін широко посміхнувся, потиснув усім по черзі руки і рушив до дверей.
— Ну, Воронцов, — звернувся до майора Ястребов, як тільки двері за Якушкіним зачинилися, — важливий матеріал він нам доставив? Га? І людина, мені здається, цікава…
— Так, безперечно, — погодився Воронцов, збираючи фотографії в папку. — Я візьму всі фото, якщо дозволите.
— Бери, бери, — кивнув Ястребов. — Це для твого сімейного альбома, а мені вони ні до чого… Вивчи як слід. Це такі документи, від яких не відкрутишся…
— Ще хвилиночку, товаришу Воронцов, — сказав Стременний, — я тільки додивлюся декілька…
Він взяв останні три фотографії. На одній з них увагу його привернула чомусь постать вже немолодого німецького офіцера, кремезного, з високо піднятими плечима… Офіцер дивився кудись убік, і його трохи затуляв широкий шкіряний реглан есесівського полковника, який звертався з промовою до юрби, що понуро стояла перед будинком міської управи. Щось в обличчі цього офіцера здалося Стременному знайомим. Де він його бачив?.. І раптом в пам'яті його постали ті двоє полонених, яких він помітив сьогодні вранці на вулиці міста. Той, старший, з піднятим коміром і в темних окулярах!..
Стременний швидко вийшов з кімнати, плигнув з високого ґанку і наздогнав Якушкіна в ту хвилину, коли фотограф розпитував у вартового біля воріт, як пройти до продовольчого складу.
— Товаришу Якушкін! Товаришу Якушкін! — окликнув Стременний. — Скажіть-но мені, хто це такий?.. Та ні, не цей. Ось цей, позаду…
Якушкін поправив окуляри і взяв з рук Стременного фотографію.
— А!.. Я думав, ви запитуєте про цього оратора в реглані. Це Курт Мейєр, начальник гестапо, а той, позаду, — бургомістр Блінов. Знаменитість в своєму роді…
— Бургомістр?.. Чому ж він у есесівській формі?
— А гітлерівці йому дозволили. Останнім часом він ходив у всьому офіцерському.
— Дякую! — Стременний хутко повернувся до себе і викликав по телефону військову комендатуру міста.
— Комендант майор Теплухін слухає!
— Товаришу майор! — швидко сказав Стременний. — Години три тому до вас повинні були привести двох полонених офіцерів… Одного? Ні, двох… Один з них такий кремезний, в темних окулярах… Де він?.. Ні, не кульгавий, а інший… Втік?.. Як же ви допустили, чорт забери!.. Та ви знаєте, хто від вас утік? Бургомістр! Зрадник!.. Знайти його будь-що… Чуєте?.. Повторіть наказ.
Майор Теплухін повторив у трубку наказ. Стременний зараз же дав розпорядження, щоб у місті пильно перевіряли перепустки і щоб кількість патрулів було збільшено. Потім він розповів про втечу Воронцову, віддав йому фото і, коли Воронцов пішов до себе, знову сів за роботу. Але йому не працювалося. «Дивно, як він врізався в пам'ять, цей сьогоднішній есесівець! — думав він, ходячи по кімнаті з кутка в куток. — Бачу його вперше, а от не дає спокою!..»
Розділ тридцять дев'ятий
ДИВНА ЗВІСТКА
Того вечора всю енергію невеличкого двигуна, що звичайно освітлював штаб дивізії, було віддано госпіталю і друкарні, де друкувався перший номер газети визволеного міста.
… За великим столом, застеленим за відсутністю скатерки простирадлом і освітленим нерівним жовтуватим світлом кількох стеаринових свічок, розставлених на столі поміж пляшками, коробками консервів, тарілками з ковбасою, салом і гарячою вареною картоплею, сидів винуватець свята — генерал Ястребов.
На його кітелі були ще знаки відрізнення полковника — Військторг не передбачив, що підвищення полковника Ястребова в чин генерала відбудеться так скоро. Навколо стола на табуретках, стільцях і перекинутих ящиках сиділи замполіт Корнєєв, Стременний, якого раз по раз викликали до телефону, Громов і Морозов — обидва втомлені, сповнені вражень від великого дня. Вони сьогодні оглянули все місто, говорили з десятками людей, у них вже склалося певне уявлення про те, що вони мають зробити в зруйнованому ворогом місті. Тут був і Колесник. Давно вже він не відчував себе так добре і спокійно, як сьогодні.
За стіною жив своїм звичайним напруженим і діловим життям штаб дивізії. Було чути голоси телефоністів: «Волга слухає!», «Дніпро, Дніпро, відповідайте п'ятдесят шостому!» Раз у раз грюкали двері, гупали підбори. Оранжеві язички полум'я на свічках хиталися, чадили, і тіні голів розпливалися по стінах.
Коли наповнили склянки, Ястребов устав. Устали і всі, хто був за столом.
Ястребов сказав:
— Мені хочеться вітати вас у місті, визволеному нашою дивізією. Довго стояли ми на східному березі Дону, довго чекали наказу… І от нарешті ми йдемо на захід. Важко бачити нам міста наші в руїнах, людей наших замученими… І мені хочеться насамперед вшанувати пам'ять тих, хто загинув за Батьківщину!.. — Комдив замовк і схилив голову. Всі помовчали. — Але головне, — казав він далі, — я вірю, я переконаний, що завданий нами удар наближує повний розгром ворога. Вип'ємо ж, друзі, за перемогу!..
Задзвеніли склянки. Всі були схвильовані і навіть зворушені.
Стременний трохи пригубив свою склянку.
Йому часто доводилося вставати з-за стола, щоб прочитати нові донесення. Найважливіші з них він тут же показував Ястребову, і тоді той виходив у сусідню кімнату і доповідав командуючому армією.
З штабу армії запитували: скільки і які боєприпаси треба доставити; чи немає нових даних про укріпрайон; коли прислати машини за пораненими; як обліковуються трофеї; скільки взято в полон ворожих солдатів і офіцерів; в якому стані місто. З обкому партії цікавилися, чи можна швидко пустити в хід електростанцію, а також інші підприємства, і просили, по змозі, забезпечити населення продовольством і паливом…
За столом ділилися враженнями ранкового бою, згадували недавні зустрічі. Громов розповів про одного хворого старика залізничника, давнього члена партії, який у своїй сторожці влаштував явку для партизанів, передавав відомості про рух ворожих військових ешелонів. Старик зберіг свій партійний квиток, і одним з перших його запитань до Громова було: «Кому, товаришу секретар, платити зараз членські внески?»
— А ви знаєте, — сказав Ястребов, — мені доповіли, що на околиці міста виявлено розбиту авіабомбою машину місцевого начальника гестапо…
— А його самого вбито? — запитав Морозов.
— Ні, його не знайшли. Мабуть, утік.
Десь далеко пролунало кілька сильних вибухів — це мінери знешкоджували мінні поля. Низько над дахами промчала ланка бомбардувальників…
У цю хвилину двері повільно відчинилися, і на порозі з'явився командир санбату, майор медичної служби Мединський. Невеликий на зріст, повний, він був одягнутий у білий халат, поверх якого, мабуть, дуже кваплячись, накинув шинель, не встигнувши надіти її в рукави. Стременний глянув на його схвильоване обличчя і зрозумів, що в госпіталі щось сталося.
Побачивши в кімнаті стількох людей, Мединський ніяково відступив за поріг, але Стременний одразу ж вийшов за ним у сусідню кімнату:
— Що сталося, товаришу Мединський?
Лікар одвів Стременного вбік і так, щоб ніхто не чув, тихо сказав:
— Дивна новина, товаришу підполковник! Капітан Соколов знайшовся.
— Соколов? Та що ви кажете? Колишній начфін?
— Той самий!..
— Де ж він?
— У нас в госпіталі.
— А як він до вас потрапив?
— Утік дорогою з ешелону, в якому гітлерівці вивозили військовополонених на захід. Охоронники стріляли йому вслід, поранили в праву руку. Подивилися б ви, який він став! Шинелька і чоботи старі. Весь обірваний! Чудом від смерті врятувався…
— В якому він стані?
— Слабий, але бадьорий. Навіть жартує. Сказав, щоб я вам передав від нього привіт. Він каже, що хотів би побачитися з вами.
Стременний на хвилину задумався.
— Гаразд. Я зараз прийду. — Він ступив до дверей, за якими висів його кожушок, і обернувся: — А як здоров'я солдата Єременка, котрому сьогодні ампутували ноги? Знаєте, того — з концтабору.
— Єременко?.. Єременко півгодини тому помер. Так і не прийшов до пам'яті, бідолаха. Операція була надто важка, а сил у нього — ніяких. Самі розумієте…
Стременний мимоволі зупинився на порозі.
— Помер, кажете… Так, так… Ну що ж, я зараз прийду.
Він накинув кожушок і, віддавши черговому необхідні розпорядження, вийшов з штабу…
Розділ сороковий
ЗУСТРІЧ
Коли Стременний зайшов у двір госпіталю, двоє санітарів виносили з дверей носилки. З того, як нерухомо лежало тіло, плоске, наче прилипле до брезенту, було видно, що на носилках несуть мертвого. Єременко!.. Стременний глянув у темне обличчя з глибоко запалими заплющеними очима. «Ах, будь вони прокляті, скільки витерпіла ця людина! І от — усе…»