До речі, про зариті скарби, — хотів би він знати, куди все-таки гітлерівці запроторили картини. Воронцов, можливо, має рацію, вони десь тут, в межах міста, або, в усякім разі, не дуже далеко. Можливо, вони заховані зовсім близько, під дошками в сусідньому сараї, наприклад. Погниють там або щури їх згризуть, і ніхто навіть не знатиме…
Ні, треба все-таки заїхати до Морозова, дізнатися, як у нього там справи, чи не знайшлося людини, котра працювала в укріпрайоні, і заодно спитати, чи нічого не чути про картини. Він, здається, збирався організувати пошуки.
Другого ранку, повертаючись з полку, він заїхав у міськраду і застав Морозова, коли той приймав відвідувачів. Десятки людей терпляче ждали своєї черги у приймальній і в коридорі. Вже прибули двоє заступників голови, вони теж приймали людей, стараючись відповісти на численні запитання, допомогти чим можна.
Морозов сидів у холодному кабінеті з утомленим, набряклим обличчям. Перед ним стояла літня жінка в чорній плетеній хустці і старій, захисного кольору ватянці з акуратними синіми латками на ліктях.
— Я все розумію, — тихо говорив Морозов, — мені все ясно, Клавдіє Федорівно!
— Ні, не розумієте! — майже кричала жінка, перегинаючись до нього через стіл.
— Запевняю вас, розумію!
— У мене двадцять дітей!.. Двадцять! Ви чуєте?.. Від п'яти до чотирнадцяти років!.. І жодного поліна дров. Це ви розумієте?
— Але в мене ще немає свого транспорту. Лише три дні, як визволили місто. Почекайте трохи. Забезпечу вас у першу чергу… Ну, розберіть паркан, спаліть його. Поставимо новий.
— Паркан! — посміхнулася жінка. — Де він? Я вже не тільки свій паркан спалила, а й п'ять парканів в околиці…
— Вітаю, товаришу Морозов! — сказав Стременний, підходячи до стола. — Як працюється?
— І не говори! — Морозов з надією підвів на нього очі в припухлих повіках. — Ось, Клавдіє Федорівно, прийшла сама військова влада. — Він вказав на Стременного. — Звернемося до неї. Сподіваюся, що допоможе.
Жінка встала і швидким енергійним рухом подала Стременному руку.
— Шухова Клавдія Федорівна. Будемо знайомі. Ось розсудіть нас, товаришу командир!..
— Товаришка Шухова — завідуюча дитячим будинком, — пояснив Морозов, — вимагає від нас всього, що належить.
— Правильно, — сказав Стременний. — Правильно вимагає.
— Не заперечую, — розвів руками Морозов, — але транспорту ще немає. Підвозу не організовано. Треба почекати, перебитися як-небудь…
Шухова подивилася на нього з неприхованою злістю.
— Я то можу чекати, товаришу Морозов, — підвищила вона голос, — я скільки завгодно можу чекати, але діти чекати не можуть! І цього ви ніяк не хочете зрозуміти!..
— А що вам потрібно? — втрутився Стременний.
— Та нічого особливого, — сказав Морозов, — всього дві машини дров.
Стременний вийняв з планшета записну книжку і олівець.
— Будуть вам дрова, Клавдіє Федорівно, давайте адресу.
— Будуть!.. — повторила Шухова, важко опустилася на стілець і голосно заплакала, закривши обличчя руками.
Морозов схопився, підбіг до неї:
— Клавдіє Федорівно, що з вами?
Стременний мовчав, розуміючи, що зараз ніякими словами заспокоїти її не можна.
— Як важко!.. Як важко!.. — намагаючись стримати ридання, казала Клавдія Федорівна. — Сили вже кінчаються… Коли б ви знали, що тут було!..
— Все скоро ввійде в свою колію, товаришко Шухова, — говорив Морозов, незграбно притримуючи її за плечі. — Я радий, що ви живі. Велику ви справу зробили. Продовольством ми вже дітей забезпечили, а дрова сьогодні привезуть. Ну от і добре… А днів через десять приходьте — у нас вже все міське господарство стане до ладу. Побачите!..
Шухова потроху заспокоїлась, витерла сльози і встала.
— Спасибі, велике вам спасибі! — сказала вона, звертаючись до Стременного. — Тягар із серця зняли… Адреса ось тут, на заяві. — Вона показала на папірець, що лежав перед Морозовим.
— Не турбуйтеся, знайдемо, — усміхнувся Стременний. — Ви дуже поспішаєте, Клавдіє Федорівно?.. А то я зараз теж їду — можу вас підвезти.
Шухова кивнула головою і знову опустилася на стілець, непомітно витираючи очі кінчиком хустки.
Не втручаючись, у розмову, вона дивилася у вікно і. видно, думала про щось своє. Та, коли зайшла мова про картини, вона якось пожвавішала і стала прислухатися.
— Ні, я все-таки думаю, що пошукати їх треба, — сказав Морозов. — Якщо, відступаючи, вони в поспіху не встигли їх вивезти, то заховати як слід тим більше не встигли. Засунули на ходу в якийсь старий сарай або на горище, там вони й лежать. А ми не знаємо…
— Чи не думаєте ви, — раптом обізвалась Шухова, — що в цій справі можуть трохи допомогти мої старші діти? Вони в місті кожен куточок знають.
— А дійсно! — усміхнувся Стременний. — Діти в такій справі — найкращі помічники. Було б мені тринадцять-чотирнадцять років, я вважав би за щастя брати участь у такій справі!
Морозов кивнув головою:
— Ще б пак! Для кожного хлопчика це велика честь, але краще таких доручень їм не давати. Ще десь наскочать на міну.
— Що ви! — сказала Клавдія Федорівна. — Ці хлопчики багато пережили. Двоє з них були в партизанському загоні. Що таке міни, їм добре відомо. І все-таки я їм самим таку справу не довірю. Нехай з людьми поговорять, розпитають — і вистачить з них…
— Хіба так, — погодився Морозов. — А я ось що надумав, товаришу Стременний: чи не оголосити нам, що міськрада просить кожного, хто може повідомити що-небудь про місцезнаходження картин, негайно сигналізувати. І взагалі, оскільки картини в місті, допомогти, в міру можливості, їх розшукати.
Стременний на секунду задумався.
— Це добре! Я переконаний — люди відгукнуться… — Він обернувся до Шухової: — А як на вашу думку, Клавдіє Федорівно?..
— Звичайно, кожен зробить усе, що в його силах, — сказала вона. — Ну, вже пора. — Вона встала. — Їхати, то їхати… Товаришу підполковник, а коли ви думаєте прислати нам дрова?
— Сьогодні ж, — відповів Стременний.
— Тільки не дуже пізно, якщо можна. Бо ми ж самі з дітьми складатимемо.
— Слухаю, товаришу начальник, — прислати не дуже пізно, — усміхаючись, відповів Стременний і простягнув руку Морозову: — На все добре, Сергію Пилиповичу. А ви ще не збираєтеся зробити маленьку перерву? А то поїдемо в штаб, пообідаємо.
Морозов рішуче похитав головою:
— Ні, видно, сьогодні не обідатиму. Бачили, скільки там людей чекає?
— То так вам і до ночі доведеться тут сидіти.
— Що ж, і посиджу, — Морозов зітхнув. — Час воєнний. Оперативність потрібна.
— Бач, який став! — Стременний примружив очі.
Морозов усміхнувся:
— Добре, добре, без натяків, товаришу підполковник. Іди собі, обідай і не спокушай мене… А от знайти людину, яка знає про укріпрайон, не втрачаю надії… Кожного питаю. Але поки що, — він розвів руками, — нікого немає. Просто біда!
Шухова і Стременний вийшли з кабінету, і туди зайшла чергова відвідувачка — висока сива жінка, яка розповідала в коридорі, що в неї зник син.
Розділ сорок третій
РОЗШУКИ ПОЧИНАЮТЬСЯ
У перший же день визволення міста Клавдія Федорівна стала організовувати дитячий будинок. Вона домовилася з Морозовим, що тимчасово забере особняк, в якому жив бургомістр Блінов, — гарний двоповерховий дім, недавно капітально відремонтований. Бургомістр, очевидно, збирався оселитися в ньому надовго і не шкодував коштів.
Хлопчиків розмістили на нижньому поверсі, а дівчаток — на верхньому. Клавдія Федорівна влаштувалася у невеликій кімнаті під сходами, яка одночасно стала і канцелярією дитячого будинку.
У підвалі і сараї Шухова з дітьми виявили великі запаси трофейних продуктів. Їх повинно було вистачити до того часу, коли налагодиться організоване постачання.
Повернувшися з міськради, Клавдія Федорівна скинула хустку, ватник і пішла до себе в кімнату. Вона була дуже заклопотана. Треба було роздобути сокири, пилки, подумати, кого з дітей можна призначити пиляти і рубати дрова. Довго роздумувати не було часу. Побачивши Майю Шубіну, вона покликала її і звеліла швидко розшукати Миколку Охотникова і ще кількох хлопчиків. Майя зразу ж побігла у двір.
Незабаром в кімнаті Клавдії Федорівни зібралися всі старші вихованці. Вони слухали її з серйозними і заклопотаними обличчями.
— То ми підемо, Клавдіє Федорівно, — сказав Сашко Зубавін, високий білявий хлопчина в окулярах. Він був дуже короткозорий, і, коли хоч на хвилину знімав окуляри, обличчя його ставало розгубленим і навіть зляканим. — То ми підемо, попросимо у солдатів сокири і пилки. Я думаю, дадуть.
— Дадуть, звичайно. Скажіть, що це я прошу і що завтра ми все повернемо.
Хлопці встали і гуртом рушили до дверей.
— А ви, Миколко і Вітю, зачекайте, — зупинила їх Клавдія Федорівна. — З вами у мене окрема розмова.
Вона щільно причинила двері і сіла біля стола. На обличчі її з'явився добре знайомий хлопцям вираз настороженості і внутрішнього напруження. Вони одразу зрозуміли, що розмова буде серйозна.
— Ну, от що, хлопчики, — сказала вона, звівши докупи брови, — вам є важливе завдання. — Тільки-но вона мовила таке знайоме, таке хвилююче слово «завдання», у Миколки й Віті радісно заблищали очі.
— Що треба робити? — запитав Миколка.
— Не поспішай!.. Так от. Сьогодні мені повідомили в міській Раді, що німці пограбували музей. Хотіли вивезти найкращі картини, але не встигли. Картини десь тут, у місті.
— І їх треба знайти? — швидко запитав Миколка.
— Ні, Миколко, — суворо глянула на нього Клавдія Федорівна. — не шукати, а тільки походити по квартирах і розпитати людей. Може, що-небудь дізнаєтесь про картини.
— Тільки це! — розчаровано сказав Миколка.
— Це не мало, — заперечила Клавдія Федорівна. — Самі знаєте, як важливо натрапити на слід. Але, хлопчики, будьте обережні. В місті ще багато не знешкоджених мін. Старайтеся по снігу не ходити…
Розділ сорок четвертий
РУЇНИ НА ГОРБІ
Вони йшли один за одним вузькою стежкою, протоптаною в снігу вздовж стін і парканів. Миколка попереду. Він ніс на плечі дві важкі лопати. Позаду, зберігаючи дистанцію в два кроки, брів Вітя у старому осінньому пальті з короткими, обтріпаними рукавами. Свої великі червоні, без рукавичок руки він майже по лікоть засунув у кишені, але тепліше йому від цього не було.
Так вони дістались до найближчого перехрестя.
Біля похиленого телеграфного стовпа Миколка зупинився:
— Ну, Вітю, в який бік підемо? Направо чи наліво?
— Не знаю. Краще додому. Скільки ж можна по вулицях тинятися?
Миколка сердито встромив у сніг обидві лопати.
— І чому ти такий млявий? — запитав він з обуренням. — Зігнувся, мов дід, носом землю ореш!
Останні слова Миколка промовив з задоволенням. Він чув їх від старшини, який розпікав флегматичного і неповороткого солдата, коли годину тому до них у двір заїхали машини з дровами.
— А чого ти до мене чіпляєшся? — розсердився Вітя. — Я діло кажу. А то «ореш, ореш»!
— Ну, коли так, то ходімо он у ті ворота.
— Там знову нічого немає. Тільки вилають.
— Подумаєш, який делікатний! Вилаяти його не можна…
І Миколка попрямував до невисокого дерев'яного будинку, оточеного сараями, старими стайнями, перетвореними на склади, і ще якимись будівлями. Він сміливо зайшов у двір, поставив біля ґанку лопати і рушив до сарая з високим цегляним фундаментом. Цей сарай видався йому дуже підхожим місцем для того, щоб заховати картини. На дверях висів великий іржавий замок. Тільки-но Миколка доторкнувся до нього, як замок легко відімкнувся. Виявилося, він не був замкнений. Вийняти його з кілець було дуже просто. Двері з рипом відчинилися… і з темряви з радісним вищанням вискочило порося.
В ту ж мить у будинку відчинилися двері і на ґанку з'явилась бабуся у великих валянках і ситцевому фартусі.
— От босота! Що роблять! — закричала вона. — Від Гітлера порося уберегла, а вони його вкрасти хочуть! Зараз людей покличу, волоцюги ви такі! Геть з подвір'я, щоб духу вашого тут не було!
Вітя розгубився, позадкував і метнувся до воріт. Але Миколка не побіг. Він сміливо пішов назустріч бабусі. Зупинився перед нею і сказав з гідністю:
— І як вам, бабусю, не соромно так лаятись!.. Не потрібне нам ваше порося… Якщо хочете, ми вам його піймаємо…
— Не треба, не хочу! — сердито одмахнулась бабуся. — Піймаєте, та не нам… Іди, іди, поки цілий. А то як візьму ременя!
Порося, весело хрюкаючи й риючи сніг, бігало по стежці між будинками і сараєм. Миколка нахилився до нього, схопив, спритно штовхнув у сарай і причинив двері. Побачивши це, бабуся трохи заспокоїлась.
— Ну іди, іди, — вже миролюбно сказала вона. — Нічого по чужих дворах вештатись.
— А ми, бабусю, не вештаємось, — підійшов Миколка до ґанку. — Ми картини шукаємо.
— Які картини?
— З музею. Що зникли. Гітлерівці хотіли вивезти їх з міста, але не встигли і заховали… А де, невідомо. От ми їх і розшукуємо.
— У нашому дворі ніяких картин немає, — сказала бабуся, — і в сусідньому теж, і по всій вулиці немає… А про картини нам вже з міськради оголошували… Якби вони були, я сама б їх занесла, вас не чекала б…
Скинувши на плечі лопати, Миколка рушив до воріт.
Вітя чекав його, пританцьовуючи на снігу.
— Погана справа, — сказав Миколка. — Немає в неї картин, і взагалі на цій вулиці їх немає.
— А звідки вона знає?
— Знає, коли каже. І всім уже відомо, що треба шукати картини. Міськрада оголосила.
— Навіщо ж нам тоді ходити? — запитав Вітя. — Всі обшукають свої двори, і хто-не-будь знайде… Скажемо нашій Клаві — нехай посилає на цю справу маленьких. Гайда додому!
— Не піду, — уперся Миколка. — Якщо хочеш, іди, а я не піду. Я шукатиму.
На всякий випадок вони заникнули ще в кілька дворів, але вже не хазяйнували самі, а терпляче розпитували мешканців. Усі знали, що з музею пропали картини. Дехто висловлював свої припущення відносно того, де вони можуть бути, але всі, у кого вони побували, запевняли, що в їхньому дворі нічого не заховано.
— Ні, так ми, звичайно, ніяких картин не знайдемо, — зітхнув Миколка, коли вони за годину зупинилися на другому кінці вулиці. — От що я тобі скажу: шукати треба там, де ніхто не шукає і де немає господарів.
— А де ж саме? — з цікавістю запитав Вітя.
— Ну, в руїнах, у підвалі старої церкви, у склепах на кладовищі!.. Підемо, га?
Вітя пожвавішав:
— Оце інша справа! Підемо.
— Звідки почнемо?
— Звідки хочеш.
— Тоді спершу ходімо в руїни, — рішуче сказав Миколка.
Руїнами вони називали стіни великого елеватора, зруйнованого німецькими літаками під час перших бомбувань. Щоб потрапити до нього, треба було пройти через усе місто.
Хлопчики рушили в тому напрямку.
Несподівано з-за рогу напівзруйнованого обгорілого будинку назустріч їм вискочила Майя. На ній було коротеньке пальто і великі валянки. Від цього вона здавалася ще меншою.
— Ех, Майко, — засмучено сказав Миколка, — просто біда з цим завданням. Мука! Ходимо, ходимо, а толку ніякого…
— Що ж ви хочете робити? — запитала вона.
— Та ось у нас один план виник.
В очах у Майї засвітилося благання.
— Візьміть мене! — попросила вона.
— Ні, ні, й не проси. Не візьмемо, — сказав Вітя. — Ми в такі місця йдемо, де тобі буде небезпечно.
— Я не боюся.
І Майя пішла з хлопцями.
Так, утрьох, вони вибралися на околицю міста. Час був пізній, близько п'ятої години. Вже смеркало. Зруйнований елеватор безформною громадою височів на горбі. Знизу він здавався особливо темним і страшним. Праворуч від дороги стояв стовп, на якому було прибито фанерний щит з коротким і виразним написом: «Міни!» Тут Миколка зупинився і суворо наказав Майї:
— Дивись, з дороги не звертай, а то наступиш на міну.
Вона мовчки кивнула.
— А ми сьогодні не встигнемо під церкву і на кладовище, — сказав Вітя.
— Підемо завтра. Головне — почати…
Миколка і Вітя швидко рушили на горб.
Майя не відставала від них ні на крок. Дівчинка дуже змерзла. Щоб хоч трохи зігріти руки, вона в рукавичках стискувала пальці в кулаки.