Дорога крутнула направо, обгинаючи горб. До елеватора залишалося метрів п'ятдесят. Сюди давно вже ніхто не ходив, і дорогу зовсім замело снігом. Треба було йти по цілині. Миколка зупинився, вагаючись.
— Ну, чого ж ти став? — запитав Вітя.
— А може, й тут міни.
Вони уважно оглянули простір, що відділяв їх від елеватора. Скрізь лежав незайманий глибокий сніг. У присмерку він здавався синюватим.
— Хлопці, — раптом скрикнула Майя, що стояла осторонь, — дивіться, що тут таке!
Вони підбігли до неї.
— Де? — швидко запитав Миколка. — Що ти знайшла?
Майя рукавичкою показала на сніг.
— Он бачите?.. Сліди на снігу. Хтось ішов до елеватора.
— Вірно, сліди, — сказав Миколка.
— Ну, от бачиш!.. — Вітя обережно поставив ногу у великий і глибокий слід. — Хтось туди йшов.
— Якщо він пройшов, то й ми пройдемо. — Миколка ступив уперед. — Тільки давайте йти слід у слід, щоб не збиватися…
— Стій, Миколко! — вигукнула Майя. Миколка обернувся:
— Ну, що таке?
— А якщо вона там!.. — Хто це — вона?
— Та людина, яка йшла!
— А що їй там робити в такий мороз? Подивилася, мабуть, і вилізла десь назад. Можливо, відтоді тиждень минув.
Вітя рушив уперед за Миколкою. Але тут Майя якось вхитрилася і, перегнавши Вітю, опинилася між ними. Грузнучи по коліна в снігу, всі троє мовчки дісталися до самих стін елеватора і зупинились біля великого темного пролому. Тут несподівано сліди загубилися, наче розтанули.
— Тепер давайте діяти, — сказав Миколка. — Ти, Майю, залишишся тут і чекатимеш нас.
— Добре, — погодилась вона.
— А ми з Вітею підемо всередину і все оглянемо. Якщо будеш потрібна, ми тебе покличемо. Отже — чекай нас.
— Добре, — повторила Майя.
Хлопці зайшли в пролом, перебралися через кілька невисоких руїн і опинилися під склепінням, яке утворилося через те, що дві стіни навалилися одна на одну, але не впали. Тут майже зовсім не було снігу. Під ногами лежали купи битого каміння, щебеню, залізних уламків. Миколка і Вітя насилу пройшли десяток кроків і раптом побачили в стіні двері.
За прочиненими дверима було темно. Так темно, що в хлопців не вистачило сміливості ввійти. Вони стояли і слухали. В руїнах свистів вітер. Десь вдалині кілька разів ударила зенітка. В небі, за хмарами, прогуркотів літак.
Таємничі двері лякали і в той же час вабили хлопців. Миколка обережно штовхнув їх — вони зарипіли і відчинилися ще ширше.
Витягнувши шиї, хлопці заглянули всередину і в півтемряві помітили сходи, що вели вниз.
Що це? Причулося їм чи ні? Звідкись з глибини долинув хрипкий стогін.
— Ти чув? — запитав Миколка.
— Чув, — відповів Вітя.
Вони мовчали, прислухаючись до вітру.
— Що це може бути? — запитав Миколка.
— А як ти гадаєш?
— Там хтось є.
— Хто?
— Людина! Сови взимку не кричать…
— Хлопці! Хлопці! — раптом почули вони з-за каміння гарячий шепіт Майї. — Знайшли що-небудь?
Вона перелізла через виступ стіни і спустилася до них.
— Знайшли, — похмуро відповів Миколка.
— Що, що саме?
— Не «що», а «кого». Людину.
— Яку людину?
— Та, мабуть, ту саму, чиї сліди… Вона там унизу лежить, стогне… Наче чоловічий голос…
Майя сплеснула руками.
— Чого ж ви стоїте? Людина, може, помирає!..
Всі троє помовчали.
— Тоді от що, — рішуче сказала Майя, — давайте підемо всі разом… Одразу всі!.. Один він з трьома не справиться.
Миколка і Вітя не встигли вимовити й слова, як Майя прослизнула в двері і зникла в темряві. Обидва зразу рушили слідом за нею. На сходах Миколка перегнав Вітю і наблизився до Майї, міцно стискуючи в руках лопату.
Вони спускалися в цілковитій темряві. Чоловік важко стогнав. Час від часу він щось бурмотів, але жодного слова не можна було розібрати.
Майя щось зачепила ногою, і по східцях загуркотів якийсь предмет, судячи по звуку, металевий. Всі здригнулися і завмерли. Потім Миколка нахилився і став руками шарити на східцях.
— Це електричний ліхтарик, — прошепотів він на вухо Майї.
Майя шепнула Віті:
— Ліхтарик.
Вони обмацували його в темряві. Всі думали про одне: засвітити чи ні? Нарешті Майя злегка потиснула Миколці лікоть, і він ввімкнув ліхтарик. Гострий, яскравий промінь розітнув темряву. Він сковзнув по чорних, вогких стінах підземелля, де колись проходили труби опалення, і освітив чоловіка, який лежав на спині внизу біля сходів. Чоловік був непритомний. Поруч нього валялося кілька порожніх консервних бляшанок і розкритий рюкзак, з якого виглядали якісь речі.
З першого ж погляду діти зрозуміли, що перед ними німець. І не просто німець, а, як видно з шинелі, офіцер.
Миколка посвітив ліхтариком довкола. В підвалі більше нікого не було. Гітлерівський офіцер лежав сам.
Діти оточили його.
Вітя на всякий випадок оглянув його кишені, вони були порожні.
— Давай подивимось його обличчя, — запропонувала Майя.
Промінь зупинився на заплющених очах, освітив короткий тупий ніс, широке підборіддя…
— Він! Бачите? — прошепотіла Майя.
— Що? Що?.. — теж пошепки запитав Миколка.
Раптом Майя відсахнулася. Офіцер розплющив запалені очі, простягнув уперед руки і крикнув:
— Zu mir! Zu mir!
[7]
Діти завмерли на місці. Тепер усі троє впізнали цього чоловіка. Саме його ім'я ще недавно виклиало страх у всьому місті.
Так, діти не помилилися — перед ними справді лежав начальник міського гестапо Курт Мейєр, той самий Курт Мейєр, який господарював у місті, як йому бажалося. Він лежав тут уже кілька діб. Вибухом бомби перевернуло його машину. Шофер був убитий, а він дістав поранення в ліву ногу. Це сталося недалеко звідси, на повороті дороги. Незважаючи на страшенний біль, у нього вистачило сил дістатися сюди, в підземелля, захопити з собою запас продовольства і дві хімічні грілки, які могли гріти досить довго, якщо їх тримати за пазухою. Але поранення — річ не проста. Щастя зрадило Курта Мейєра. Він мріяв про багатство, про ордени, а замість цього прийшла смерть. Вона наступала на нього у якомусь брудному підвалі, куди випадково забрели троє сміливих дітей.
— Що ж нам з ним робити? — запитав Миколка. — Ми утрьох його звідси не витягнемо, він надто важкий…
— Треба кого-небудь покликати, — запропонував Вітя.
Раптом Майя схопила Миколку за руку:
— Ой! Дивиться! Дивиться!..
Миколка навів промінь ліхтарика на обличчя Курта Мейєра. Крізь вузеньку щілину повік на дітей дивилися два темних блискучих ока. Курт Мейєр перестав стогнати і тепер озирався, намагаючись збагнути, що тут діється. Він мовчав і тільки мляво ворушив губами.
Діти мимоволі відступили назад, таке страшне було це обличчя — набрякле, обросле щетиною. Вони вирішили піти по допомогу. Коли б вони знали, що вчинить ця людина через п'ять хвилин, то, мабуть, діяли б інакше.
Коли вони вийшли з підвалу, захопивши з собою рюкзак Курта Мейєра, було вже темно. Допомагаючи одне одному, вони перелізли через усі завали, пробігли простір до дороги і зупинилися, важко дихаючи. Навколо було пустинно і безлюдно — жодної проїжджої машини, жодної душі.
І раптом з боку руїн до них долинув приглушений звук револьверного пострілу. Це Курт Мейєр, зрозумівши, що надії більше немає, вистрелив востаннє.
Але про це діти дізналися пізніше.
Зараз ними володіла лише одна думка — швидше, швидше назад у місто! Вони бігли мовчки, задихаючись від бігу і вітру, що бив їм в обличчя. І ось нарешті в імлі проступили обриси перших будинків на околиці. Діти побачили людину, постать якої невиразно вимальовувалась крізь морозний туман. Людина йшла їм назустріч. Діти побігли ще швидше.
Коли вони наблизились до людини, вона враз зупинилася і окликнула їх:
— Діти! Ви що тут робите? Куди біжите?
Вони одразу впізнали Якушкіна, фотографа з базарної площі.
— Додому поспішаємо! — крикнув Вітя.
Тепер вони уповільнили крок, заспокоїлись, наче переступили через якусь невидиму рису, за якою лишився моторошний підвал із страшним Куртом Мейєром.
— Ви знаєте, звідки ми йдемо?.. — гукнув Миколка, радіючи зустрічі з Якушкіним і мимоволі хапаючи його за рукав. — Звідти! З руїн!
— Що, що? — не зрозумів Якушкін. — Звідки?
— Ну, з елеватора… — показав у темряву Віктор. — Ви не знаєте, кого ми там знайшли…
— Курта Мейєра!.. Начальника гестапо! — перебила його Майя.
Якушкін від подиву застиг на місці.
— Та що ви, діти, жартуєте, чи що? Курта Мейєра? Звідки він там узявся?
— Не знаємо, — хитнув головою Миколка, — але ми його бачили… Він там у підвалі лежить!
— Один, поранений, — сказала Майя.
— І бляшанки від консервів біля нього валяються, — додав Віктор.
— Та не може цього бути! — Якушкін тільки руками розвів. — Усе це, мабуть, вам привиділося, діти… Який підвал? Які бляшанки? Та й чого вас туди понесло?
— А ми картини шукали, — сказав Віктор. — Ну, знаєте, ті, що їх з музею вкрали… Ви що, нам не вірите?..
— І ніхто не повірить.
— А, так? А ось подивіться, що у мене за спиною, — сказав Миколка. — Ну, подивіться! Що це?
Якушкін подивився.
— Речовий мішок! Німецький, здається! — сказав він здивовано, і голос його трохи пом'якшав.
— От ми його у Мейєра й забрали!
Якушкін швидко обмацав мішок.
— Ти дивись! І справді!.. Чи немає в ньому консервів, дітки?.. Дуже я зголоднів, правду кажучи… То ви, кажете, самого Курта Мейєра бачили?
— Бачили, — посміхнувся Миколка. — Не вірите — підіть самі подивіться… Ну, нам пора!
— Рушайте, рушайте, дітки, — сказав Якушкін. — А я ось тут недалеко живу, вийшов на дорогу пошукати снарядних ящиків — топити нічим… Ну, біжіть, біжіть…
Діти пішли до міста, а Якушкін, кашляючи, почвалав своєю дорого, придивляючись, чи не темніє де-небудь на обочині кинутий відступаючими гітлерівцями порожній снарядний ящик…
Розділ сорок п'ятий
ЩЕ ОДНІ ЗАГАДКА
Дивізія одержала наказ рухатись до Обояні і визволити її. Рано-вранці Ястребов зібрав командирів полків і розповів їм про бойові завдання, поставлені перед полками.
До виступу залишалося трохи більше доби.
Стременний сидів у себе за столом і проглядав донесення, коли, злегка прочинивши двері, в кімнату до нього заглянув штабний перекладач.
— Товаришу підполковник, дозвольте зайти?
— Заходье. У вас щось термінове? — е підводячи голови, запитав Стременний.
— Та ось переклав кілька німецьких документів, товаришу підполковник. Прийшов доповісти вам.
— Є важливі?
— Ні. Хіба що документ про укріплення. Але й той має надто загальний характер; він стосується головним чином розподілу робочої сили. Всі інші в тому ж дусі. Є, правда, ще один документ, але він цікавий скоріше з точки зору психологічної, ніж з воєнної.
— Який це документ?
— Записна книжка начальника гестапо Курта Мейєра. Та, що її принесла завідуюча дитячим будинком… На жаль, записів у ній мало і всі вони, так би мовити, особистого порядку…
Стременний одвів погляд від лілових рядків донесення і подивився на перекладача:
— Що ж, в такім разі, ви знайшли в них цікавого?
— Характер, товаришу підполковник. Хід мислення. Це, я сказав би, типовий гітлерівець старшого покоління. Але в двох словах це пояснити важко. Ви краще на дозвіллі самі прочитайте.
— На дозвіллі?.. — Стременний посміхнувся. — Добре, залишіть. Може й трапиться колись дозвілля…
Він поклав на купку паперів ще кілька передрукованих на машинці аркушів, які взяв у перекладача.
Увечері, прибираючи на столі папери, Стременний побачив записки Курта Мейєра. Він побіжно, стоячи біля стола, проглянув кілька сколотих сторінок, і раптом щось привернуло його увагу. Він сів на стілець і, поклавши перед собою аркуші, став перечитувати їх спочатку.
Що ж, треба віддати належне цьому Курту Мейєру, кожен його запис був рисочкою, з яких поступово вимальовувався досить виразний портрет.
Стременний пригадав фотографії, що їх показав йому фотограф Якушкін, та інші, знайдені в архівах гестапо. Білявий кремезний і плечистий чоловік. Велика голова, широке підборіддя, короткий, трохи кирпатий ніс… Обличчя самовдоволене, впевнене, грубе… Красномовні знімки. І все ж густі рядки записної книжки говорять ще більше, ніж фотографії.
Ось зовсім лаконічні записи:
«11 вересня 1942 року розстріляно 150», «25 вересня — 176. Двоє чинили опір. Убиті на місці».
Далі Курт Мейєр докладно описував жовтневий наступ. Захоплювався надзвичайною мальовничістю бойового видовища, але тут же відзначав, що російські льотчики скоро зіпсували його, і лаяв якогось капітана Фрея, котрий прийшов до нього з листом від умираючої дружини і попросив відпустки. Він обіцяв Фрею послати його на передову.
«Слабкість не для німецького солдата. Помре дружина — буде інша. В Німеччині тепер багато вдів».
Кілька записів особливо привернули увагу Стременного.
«4 листопада. Бургомістр починає мене дратувати. Надто багато самовпевненості. Він вважає, що тільки йому відомо, як треба поводитись з росіянами. Інтриган! Проте в Берліні у нього зв'язки, його визнають одним з кращих спеціалістів з російського питання. Я не заперечую. Нехай він залишиться в Росії до смерті і навіть після смерті зо всіма своїми столами, хутрами і канапами… Але треба бути справедливим — у нього надзвичайний нюх. Я не думав, що в такому маленькому місті можна набрати так багато».
«15 грудня. Цей бургомістр свиня! Доручив йому організувати на базарі облаву, а він і цього не зумів, Ідіот!.. А ще запевняє, що розправиться з усіма підпільниками і партизанами і що нібито скоро доб'ється їхнього цілковитого довір'я.
Сьогодні знову був у місцевому музеї. На мій погляд, нічого цікавого, але Мітці сказала, що деякі картини мають велику цінність».
Дійшовши до цього місця, Стременний, мимоволі зупинився. Он як! Виходить, Курт Мейєр вже давно накинув оком на здобич!
Стременний уважно проглянув щоденники до кінця, шукаючи записів, що стосувалися воєнної обстановки. Ні, про це нічого не було сказано. Зате все частіше зустрічалися нотатки про бургомістра. Очевидно, стосунки між цими двома гестапівцями весь час погіршувались.
«Цьому кар'єристові ні в якім разі не можна довіряти! — писав Мейєр. — Я впевнений, що, незважаючи на союз, який ми з ним уклали, він щодня пише на мене доноси. Але ми ще подивимось, хто кого».
«Насправді це просто дурень, — писав він в іншому місці. — Провінціал! Напускає на себе таємничість; говорить загадками. Звичайний шпигун, від якого відрікаються, коли він більше не потрібен. Розгадати його так само легко, як відчинити скриню, якою він пишається. Я один раз бачив, як він її відчиняв, і з мене досить! Велика Ведмедиця! Мала Ведмедиця!»
Стременний підвів голову. Несподіваний здогад примусив його встати з місця і разів два пройтися з кутка в куток.
«А Воронцов, мабуть-таки, має рацію: у скрині повинне бути друге дно… Але як проникнути в це потайне нижнє відділення?..»
Тепер він точно пригадав одну давню, здавалося б, зовсім незначну розмову з Соколовим.
Він, Стременний, запропонував замінити важку ковану скриню на звичайний вогнетривкий ящик. Соколов рішуче відмовився.
— Навіщо це? — сказав він. — Всі в нас у фінчастині звикли до цієї скрині. Ви тільки погляньте, яка робота. Просто мистецтво! А за міцність я вже ручуся! З будь-якого вогню цілою вийде. Зверніть увагу, яке в неї дно, товаришу начальник, чудесне залізо, майже в палець завтовшки!