Письменники Індії про дітей і для дітей
«Не лічені алмази у печерах, не лічені перлини в морі
Півдня, незнані Індії дива…»
Такими словами в опері М. Римського-Корсакова «Садко» оповідає про свою далеку батьківщину індійський «гість» (купець), що прибув до Великого Новгорода, в країну русичів, із дивовижним заморським крамом.
Колись Індія справді була далекою країною, розташованою трохи не край світу, і нашому земляку — тверському купцеві Афанасію Нікітіну потрібно було більше ніж рік, щоб, закінчивши «ходіння за три моря», досягти нарешті вічнозелених берегів чудесної землі…
В наш час відстані зменшилися: тепер досить кількох годин польоту на реактивному лайнері, щоб перенестися з Москви до столиці Індії — Делі. Зменшилися відстані — зблизилися народи. Індійці досить часто гостюють у нашій країні, радянські люди навідують Індію, знайомляться з її незвичайною природою, визначними архітектурними пам’ятками, її давньою культурою і — найголовніше — з її людьми, що власними руками творять майбутнє своєї батьківщини.
Хоча джерела дружби між народами зароджувалися ще в часи Афанасія Нікітіна, початок справжньому зближенню між Індією та Радянським Союзом був покладений, одначе, лише після того, як в серпні 1947 року індійський народ здобув незалежність, скинувши в наполегливій боротьбі майже двохсотлітнє колоніальне ярмо. За роки, що минули відтоді, Індія стала нам ближча, зрозуміліша, і наші знання про неї тепер ширші, глибші, різноманітніші.
Індія простяглася на півострові Індостан — від укритих вічними снігами хребтів Каракорума та Гімалаїв на півночі до мису Коморін, що далеко заходить в океан, — на півдні. Різні області цієї великої країни з її більш ніж шістсотмільйонним населенням різняться не тільки ландшафтом і кліматичними умовами, а й зовнішнім виглядом людей, звичаями, побутом і мовами, якими розмовляють і творять свою літературу її народи.
Навряд чи знайдеться на землі інша література, що своєю давністю, багатством і розмаїттям могла б дорівнятися до індійської. Те, що звичайно називають «індійською літературою» — поняття збірне: воно охоплює багато літератур, які творились і творяться різними народами Індії на різних мовах і в різні історичні епохи.
Насамперед сюди належить фольклор народів Індії — усна народна творчість: пісні, легенди, казки, прислів’я… Індійський фольклор — це величезна скарбниця народної мудрості. З глибини віків він доніс до нас живі голоси його невідомих творців, їхні надії, думки і сподівання, їхню невигубну мрію про мир і щастя.
До поняття «індійська література» входять також численні літературні пам’ятки, що створювалися від середини II тисячоліття до н. е. на багатьох мовах давнини, насамперед — на санскриті й палі. Це і «Веди» — збірки найдавніших гімнів та заклинань, і величезні епічні поеми «Рамаяна» та «Махабгарата», і п’єси визначного драматурга давнини Калідаси, і багато-багато іншого.
Поняття «індійська література» вміщає і все те, що створювалося на середньоіндійських мовах: так званих пракритах і апабграмша — від середини І тисячоліття до н. е. до кінця І тисячоліття н. е.
У це поняття входять незліченні поетичні твори індійського середньовіччя, писані при дворах феодальних правителів і в тиші храмів, у критій соломою сільській хатині і в тісному міському завулку.
Нарешті, поняття «індійська література» охоплює численні літератури сучасної Індії.
В Індії сила силенна мов: недарма її — чи то жартома, чи то серйозно — називають «країною мовних джунглів». Переписи населення, що провадилися в 1961 й 1971 роках, зареєстрували в Індії понад півтори тисячі мов і місцевих говірок, але далеко не на всіх цих мовах і говірках існує літературна творчість. Переважна більшість їх — це мови нечисленних народностей і племен, які часом не мають навіть своєї писемності.
Найрозвиненіші в Індії літератури — ті, що творяться мовами, визнаними конституцією країни як основні. Загальне число цих мов — п’ятнадцять. Десять із них — мови Північної Індії, які належать до індоєвропейської сім’ї: ассамська, бенгальська, гуджаратська, кашмірська, маратхська, орія, пенджабська, сіндгі, урду і хінді. Чотири основні мови Південної Індії належать до дравідійської сім’ї: тамільська, телугу, каннада і малаялам. До основних мов також віднесено класичну мову давнини — санскрит.
Між найрозвиненіших індійських літератур слід назвати й літературу, творену англійською мовою. Хоча англійська мова рідна не більш ніж для двісті двадцяти тисяч жителів країни, в житті сучасної Індії вона грав важливу роль: понад п’ятнадцять мільйонів чоловік користуються нею як другою мовою. Це мова спілкування між представниками різних народів Індії, мова науки, вищої освіти, мова загальноіндійських газет і журналів.
З-поміж мов Індії особливе становище посідає хінді: за конституцією країни хінді, поряд із англійською, проголошена «офіційною», тобто державною, мовою.
Індійські літератури разом із народом вели боротьбу проти колоніального панування, за свободу вітчизни, а тепер беруть активну участь у будівництві нової, незалежної Індії.
Крізь усі етапи складної, насиченої подіями історії Індії разом із дорослими пройшли і її діти, що, підростаючи, приймали і несли далі естафету поколінь, передаючи одержаний від старших матеріальний, культурний і морально-етичний спадок.
Перші образи батьківщини, її героїв і мучеників, як, певно, і скрізь на земній кулі, індійські малята зустрічають у казці, легенді, пісні, почутих від своїх укритих сивиною «даді» чи «нані» (так в Індії називають бабусь). Слухаючи їх, маля вчиться робити добро, ненавидіти зло і несправедливість.
Дитяча література Індії ще тільки складається, і в ній поряд із казками та оповіданнями для дітей і про дітей гідне місце посідає літературна алегорія.
Писані для дітей вірші й оповідання прогресивних індійських письменників виховують у юних читачів чесність, чулість, відданість батьківщині, готовність до самопожертви в ім’я справедливого діла та інші високі людські почуття.
Мало хто з індійських письменників пише спеціально для дітей, але багато — якщо не більшість — розповідає про дітей своєї країни, і, хоча ці твори призначені для дорослих, вони стають улюбленими книжками дітей.
Не одне таке «доросле» оповідання увійшло тепер до всіх шкільних хрестоматій. Ці оповідання приваблюють дітей гострим, захопливим сюжетом, близькими й зрозумілими в своїй людській сутності образами героїв, простою виразною мовою.
Про дітей писало багато видатних майстрів слова Індії, починаючи з патріарха сучасної індійської літератури Рабіндраната Тагора, що створив такий шедевр як «Кабулівала» («Кабулієць»); цей твір, до речі, не раз перекладався російською й українською мовами. Про дітей писали прозаїки старшого покоління, про них пишуть письменники середнього покоління і літературна молодь.
Про гірку долю дітей, що в колишній Індії змушені були змалку заробляти свік нелегкий шматок хліба, розповідали Джайшанкар Прасад у «Маленькому фокуснику», Бхагаватіпрасад Ваджпеї в «Продавці іграшок» і Субгадра Кумарі Чаухан в оповіданні «Троє дітей», що приголомшує своїм драматизмом; про дику сваволю опікуваних британською короною поміщиків і можновладців писав Упендранатх Ашк у «Верблюденяті* і Рамврікша Беніпурі в оповіданні з трагічним кінцем «Світло й тіні»; про дітей, що мимоволі заражаються бацилою релігійно-общинної ворожнечі між індусами й мусульманами, йдеться в оповіданні Яшпала «Ой, ці ще діти!»
Багато що змінилося в Індії відтоді, як вона стала незалежною, і ось хлоп’ята на справжньому стадіоні ганяють футбольний м’яч — про таке доти вони й мріяти не могли (оповідання Нарайона Гонгопадгая «Футбольний матч»), дочка сміттяра й куховарки стає вчителькою (оповідання Ісмат Чугтаї «Пампушечка»), а маленька Гіта в супроводі розчулених батька й матері урочисто, ніби в храм, прямує в недавно побудовану місцеву школу (оповідання Парваті Тампі «Гіта йде до школи»)…
Але й тепер не самою радістю позначене життя індійських дітей: надто тяжким виявився спадок, який дістала країна від колонізаторів, і надто непростий її шлях до світлого майбуття, — і про це з почуттям схвильованої зацікавленості та болю розповідає сучасна література. Із щемливим жалем дивиться на маленького бродячого співака панджабський письменник Гурбахш Сінх («Пісні вітру»). З великими труднощами добивається здійснення своєї мрії — придбати пристойне взуття — підліток в оповіданні Крішана Чандара «Черевики».
Проте хоч яке трудне буває життя в індійської дитини, вона сповнена оптимізму і за будь-яких обставин виказує кмітливість і здатність вистояти в боротьбі за життя (Поттеккат, «Маленька господиня»). Це відбувається тому, що сама дійсність нової Індії виховала в ній нові якості й погляди. Дійсність уже не постає перед нею, маленькою людиною, що входить у життя, чорним глухим кутом, як за колишніх, колоніальних часів, — вона вже відкриває шлях, нехай іще не дуже широкий, до руху вперед, дав надію на майбутнє.
Хто ж вони — люди, що своїм пером творять дитячу літературу Індії?
В переважній більшості це представники так званих «середніх прошарків» міста — їхні батьки працювали на державній службі, займались адвокатурою, журналістикою чи комерцією і були спроможні дати своїм дітям освіту. Проте, змалку заробляючи своєю працею на прожиття, майбутні письменники вже знали, як дістається трудовий шматок, і в них було що сказати своєму читачеві.
Вони представляють різні географічні області країни й різні мови. Нарайон Гонгопадгай (пар. 1918 р.) — бенгалець, і пише своєю рідною, бенгальською мовою, як і його старший колега Тарашонкор Бондонадгай (1898–1971).
Гурбахш Сінх (1895–1977) — панджабець, так само як Упендранатх Ашк (нар. 1910 р.) і Крішан Чандар (1913–1977). Але з них лише Гурбахш Сінх пише рідною мовою — пенджабською; Упендранатх Ашк творить на хінді, Крішан Чандар — на урду, і кожен із них, природно, належить до різних літератур: пенджабської, хінді, урду.
Видатне місце в літературі хінді посідає Пханішварнатх Рену (1921–1977), виходець із Північного Біхару, що лежить на кордоні з гірським Непалом. В літературі урду відоме ім’я письменниці Ісмат Чугтаї (нар. 1911 р.).
Чунілал Вардгаман Шах (нар. 1887 р.) представляє в нашій збірці гуджаратську літературу, а Педнекар — маратхську. Народи, що говорять гуджаратською й маратхською мовами, населяють західне узбережжя Індії (відповідно, штати Гуджарат і Махараш-тру); на орія говорить населення Орісси — штату, розташованого на східному узбережжі Індії, зі сходу омитого лазуровими водами Бенгальської затоки, а на заході облямованого рівними пасмами голубих гір, густо порослих буйною рослинністю.
Одну з основних літератур дравідійського півдня Індії — літературу телугу в нашій збірці представляє Буччібабу (це псевдонім, справжнє ім’я письменника — Шіваразу Венката Суббарао, роки життя 1916–1967). Народ, що говорить мовою телугу, населяє штат Андгра-Прадеш, який простирається на північному сході Деканського плато, по зелених долинах величних рік Годаварі й Крішни, понад лазуровими обширами Бенгальської затоки.
Почесне місце в тамільській літературі посідає ім’я Пудумейпіттана (це псевдонім, справжнє ім’я письменника — Віруттачалам, роки життя 1906–1948). Основна маса тамільського народу живе на самому півдні Індії, у штаті Тамілнад; його східне узбережжя омивають води Бенгальської затоки, південне закінчується мисом Коморін, що мов вістря списа вганяється в океан.
Поттеккат (нар. 1913 р.) представляє літературу малаялам. Мовою малаялам говорить населення «зеленої перлини» Індії — штату Керала, розташованого на південному заході півострова Індостан.
Пудумейпіттан і Поттеккат писали своїми рідними мовами, відповідно — тамільською і малаялам, а їхні співвітчизники таміл Разіпурам Крішнасвамі Нараян (нар. 1906 р.) і малаялка Парваті Тампі представляють індійську літературу, творену англійською мовою…
Проте хоч би якими мовами писали свої твори письменники, хоч Он як складалися їхні долі, вони є плоть від плоті свого на роду, з ним вони завжди — ї в радості, і в горі, і вони не уявляють своєї долі поза долею свого народу.
Коли для літературної молоді визвольна боротьба — це вже історія, про яку вони дізнаються в підручників та з розповідей літніх людей, то більшість письменників старшого й середнього покоління ще добре пам’ятають роки боротьби, а дехто з них особисто брав участь у визвольному рухові. І досі, трудячись в умовах незалежної Індії, вони всі сили віддають боротьбі за світле майбутнє своєї батьківщини. І поміж безлічі проблем, що їх вони прагнуть вирішити, не останнє місце посідав творення дитячої літератури, якій виховувати підростаюче покоління країни, літератури, яка завдяки їхнім спільним зусиллям проходить тепер стадію інтенсивного формування.
На закінчення хочу висловити надію, що оповідання, які ви прочитаєте, допоможуть вам, друзі, ближче пізнати незвичайну країну — Індію, життя її народу, мрії, надії і звершення її синів і дочок, що прагнуть миру, праці та оновлення життя.
Гол забив я. Ще й досі сюди долинають захоплені вигуки:
— Слава Паларамовії Гіп-гіп-ура!
Ех, а в ці хвилини мене ж могли підкидати вгору, нести на плечах, пригощати донесхочу ласощами в якійсь крамничці І А натомість мене шпиляють комарі, набридливі й невідчепні. Хотів був провчити одного, та так тріснув себе по носі, що сльози на очах виступили. А заплакати годі. От і сиджу серед багнюки, в кущах, а довкола комарі знай гудуть і гудуть у свої труби.
— Хай живе Паларам! Слава Паларамовії — знову почулося віддалік.
Якийсь нахаба комар вгородив свій хоботок у мою праву щоку. Лясь! Аж у голові замакітрилось. Навіть учитель арифметики Гопі-бабу не зумів би дати такого ляпаса. Я ледве не завив від болю, але вчасно стримався. Ще добру годину доведеться стриміти в цьому комариному царстві. Годі й думати, що пощастить вибратися раніше, ніж землю огорне темрява.
— Хай живе Паларам! — востаннє долинуло до мене.
Паларам — це я. Взагалі-то хлопець я нівроку, дужий, та інколи на мене нападає якась дивна недуга. Тоді я п’ю настій із листя дерева васака.
Я затятий член нашої футбольної команди «Грім». Щоправда, сам я не граю, зате болільник неабиякий. Якщо наша команда забиває гол, то потім я весь тиждень розмовляю хрипким шепотом. Коли ж ми виграємо — що трапляється вкрай рідко, — то від непомірних радощів у мене починається приступ тієї незбагненної хвороби.
Все йшло гаразд, поки я був тільки болільником. Лиха почалися з тієї хвилини, коли мені спало на думку вийти на футбольне поле.
Ми мали зустрітися з футбольною командою «Бродяга». Ще за три дні до гри я почав розучувати класичну мелодію, акомпануючи собі на зламаній фісгармонії молодшої сестри. Звичайно ж, я зовсім не збирався ставати співаком, просто хотів вивчити пісню, щоб без угаву горлати її весь матч. Та ба, мої музичні вправи тривали недовго, бо до кімнати, погрозливо вимахуючи грубезним підручником, влетів старший брат.
Ну гаразд… Далі — гірше. А вже на стадіоні нас чекала страхітлива звістка.
Кращими гравцями в нашій команді вважалися двоє братів — Бгонту і Гхонту. Обидва мастаки битися на палицях і неперевершені захисники. Якщо вже вдарять по м’ячу, то заодним і центрального нападаючого в команді супротивників зіб’ють. А скільки ніг переламали обидва братики! І не порахуєш.
А тепер вони добряче підвели власну команду, і вона закульгала відразу на обидві ноги.
Є у братів у Бенаресі дядько. Звичайно, де йому жити, то його особиста справа, та невже він не міг одружитися іншого дня?
Телеграма від нього надійшла якраз опівдні. І зрадливі Бгонту й Гхонту не гаючись підстрибцем подалися на вокзал. Одне слово, без ножа зарізали.