Капітан команди Тені-да заревів, як поранений тигр:
— Їм би тільки запихатися на дядьковому весіллі! Негідники! Ненажери! Зрадники!
Та криком лиху не зарадиш, хіба що трохи відведеш душу. Гравці скисли, як учорашній рис. Бгонту й Гхонту нема, кому тепер рятувати нас від поразки?
Центральний нападаючий у команді супротивників Нера Міттір на диво косоокий. Коли він наближається до воріт, наш воротар Гобра остаточно губиться, бо ніяк не второпає, куди ж той ударить. Поза сумнівом, що той вкотить нам щонайменше м’ячів чотири.
Що ж його робити?
Разом із Тені-да привіявся на стадіон і хлопець на ім’я Бгоджуа, кремезний і широкоплечий. Його прихопили з собою на випадок бійки. Якусь хвилину Тені-да уважно придивлявся до нього, а тоді спитав:
— Слухай, Бгоджуа, а ти зможеш стояти в захисті?
Бгоджуа, що саме возився з бетелем[1], кинув щіпку його в рот і поцікавився:
— А це як?
— Дістанеш м’яча — бий. Зумієш?
— А чого ж ні? Ще й як! Ударю по м’ячу, а тоді й по гравцеві! — Очі Бгоджуа задерикувато спалахнули.
— Ні-ні, ти що? По гравцеві бити не можна, — заперечив Тені-да. — Тільки по м’ячу. Певен, що зумієш?
— Та чого ж? Он учора до мене присікався вуличний пес, гавкає та й гавкає… То я його так підчепив на ногу, що він миттю опинився в кузові вантажної автомашини. Так і покотив на станцію в тому кузові…
— Та годі тобі,— полегшено зітхнув капітан. — Отже, один захисник є. Потрібен іще один. Іще один!.. — Він стурбовано огледівся, і раптом його погляд зупинився на мені: — От і гаразд! Гратиме Пала.
— Що?
Я ледь не подавився, бо саме жував арахіс.
— Ти ж сам казав, що в Шімультолі забив три голи. Чи то ти вигадав?
Ото ж бо і є, що вигадав. Усі, кому випадало ласувати тушкованими овочами на веранді в Чаттерджі,— звикли плести всілякі нісенітниці. Плів їх і я. От не думав, що в Тені-да, який двічі провалювався на іспитах, така чудова пам’ять!
— А чого мені брехати, — промимрив я, коли проковтнув нарешті арахіс. — От тільки трішки нездужаю, а то б неодмінно зіграв… Розумієш, коли я бігаю, у мене селезінка кевкає…
— На те вона й селезінка, щоб кевкати. Протруси її добряче — і, повір, твоя хвороба де й подінеться. Іди-но сюди.
Сюр-р-р-р…
Уже свисток. Не розтулив я і рота, як Тені-да так рвучко випхнув мене на поле, аж я мало не впав… «Будь що буде, — приречено подумав собі.— Або я, або моя недугаї Сьогодні комусь добром не кінчити!»
Гра почалася. Я став у захисті. Спочатку була надія, що Бгоджуа впорається й сам, та де там: у нього й усіх чеснот що грізна мордяка! Коли м’яч підкотився, він відчайдушно замахнувся по ньому, але чомусь не попав і розтягнувся на землі. Добре хоч, що воротар був насторожі, а то б не минути біди.
Сильним ударом Гобра послав м’яч у поле. Правий крайній Хабуль Сен прийняв м’яч і помчав до воріт противника. Ху-ух, поки обійшлося.
Але у футболі на самому везінні далеко не в’їдеш! І ось м’яч знову стрімко котиться до наших воріт, і веде його не хто, а сам косоокий Нера Міттір.
Бгоджуа тигром кидається до нього, але той спритно обводить його, і Бгоджуа з розгону налітає на бокового суддю. Та що мені Бгоджуа, коли в мене і свого клопоту вистачає! Тепер між Нера Міттіром і воротарем лишився тільки я! А Гобру я знаю, як облупленого. Втупиться в косі очі Нери, роззявить рота і стоятиме пнем, безсилий второпати, у який кут той може вдарити.
— БийІ Бий! — чую я розпачливий крик Тені-да. — Пала, бий!
Матінко моя рідна! І не бити страшно, і бити страшно!
Та все-таки я б’ю по м’ячу. І диво дивне! Нера Міттір кліпає очима, а м’яч летить просто до Хабуль Сена.
— Молодець, Пала! — лунають вигуки. — Чисто спрацював!
Отже, я таки врятував свої ворота? Щоправда, років кілька тому я пробував грати в теніс, зате жодного разу навіть не торкнувся футбольного м’яча. І ось тепер я зупинив самого Неру Міттіра! Дивовижа!.. Мої впалі груди розпирала гордість. «Теж мені гра — футбол, — зневажливо подумав я. — От тільки не хочеться, а то б я виступав і за знаменитий «Моханбаган».
О, Нера атакує знову! Наче у його ногах магніт, бо м’яч так і прилипає до них.
Двічі осоромившись, Бгоджуа оскаженів. Знову несамовито замахнувся по м’ячу і знову не попав. Проте й цього разу ворота врятовано. Ні, врятував їх не Гобра, а свіжий коров’ячий млинець на полі. Нера Міттір послизнувся на ньому, і я встиг вибити м’яч з воротарського майданчика, а вже потім від ноги лівого крайнього «Бродяги» м’яч вийшов за межі поля.
Впевненість у власних силах неухильно росла. А тут іще й болільники шаленіють: «Браво, Пала, молодець!»
Знову атака! І що там тільки роблять наші нападаючі? Травичку, чи що, поскубують? Правий півзахисник «Бродяги», такий собі опецькуватий коротун, з льоту б’є по м’ячу. Я підставляю ногу, і м’яч від мене летить прямісінько в наші ворота…
— Го-ол!.. — надриваються болільники «Бродяги».
Але даремно вони так казяться: м’яч ударився об штангу і покотився в кущі. Удар від воріт.
А Бгоджуа не вгамовується. Кваплячись вибити м’яч, він молоснув ногою по штанзі і снопом упав на землю, тримаючись за ступню і виючи від болю. Травма. Кілька чоловік підняли його й винесли з поля.
Та лихо не без добраї Бгоджуа так ганебно грав, що якби на те моя воля, я б і сам залюбки підкував його. Ну що ж, штанга помстилася йому за мене. Але тепер я лишився сам! Усе ж ми поки що тримались. Слава богу — м’яч більше не доходив до мене! Разів зо два Гобра вдало вискакував з воріт, разів зо три м’яч перехоплювали півзахисники. Тоді пролунав свисток судді, і перший тайм закінчився.
Ху-ух, один тайм одмучились! Якби ж то так і далі! Селезінка в мене ниє, серце мало не вискочить, а зусібіч лунають вигуки болільників «Грому»:
— Чудово граєш, Пала! Молодець!
Сам капітан Тені-да і той поплескав мене по плечу:
— А ти, бачу, майстер!
Чи ж після такого думатимеш про якусь там селезінку? Задерши кирпу, я одним духом випив дві склянки лимонного шербету. Тільки Бгоджуа нічого не пив, — сидів на-бурмосений, з перев’язаною ногою.
Тені-да презирливо скривився:
— А ти, Бгоджуа, неабияке базікало! Одним ударом жбурнув пса в кузов автомобіля, а по м’ячу не попадеш. Ех, ти!
В очах Бгоджуа — похмура рішучість.
Почався другий тайм. Бгоджуа, кульгаючи, вернувся на поле. Підійшов до мене й похмуро пригрозив:
— Ну, нехай тепер дехто начувається!
Я поглянув на нього й закам’янів: чи не про мене йдеться?
— Про кого це ти?
— Побачиш сам.
І ось він наближається знову. Хто «він»? Та все той же косоокий Нера Міттір! Погляд його жахає, тепер він напевне вклепає нам голі
Бгоджуа скаженим буйволом ринувся йому назустріч. Почувся пронизливий зойк: Бгоджуа, навіть не глянувши на м’яч, ударив Міттіра ногою в бік, а той і собі недовго думав, — щосили затопив кривдникові в щелепу, і обоє, як підтяті, покотилися по землі. Бгоджуа помстився, але чи ж він знав, що Нера Міттір займається боксомі
Гра ненадовго припинилася. Між командами мало не зчинилася бійка, однак втрутилися дорослі й розборонилй найбільш гарячих. Після цієї непередбаченої сутички гра поновилась. Та ні Бгоджуа, ні Нера Міттір на поле вже не вернулись.
Певна річ, що без свого грізного форварда команда «Бродяга» стала грати набагато гірше. Але не втратила бойового завзяття. Атаки їхні накочувалися хвилями, а коротун устигав скрізь.
«Поза гроюі» — свище суддя. Знову нам щастить.
Наші півзахисники нібито розігралися, бо мені вже в коли перевести дух. До кінця гри лишається зовсім небагато. Якщо вдасться вистояти ці нескінченні хвилини, ми врятовані.
Ех, дідько б узяв того клятого коротуна! І звідки він вигулькнув? Цей нападаючий грає чи не краще від самого Міттіра. Він непомітно, ніби миша, може перетнути з м’ячем поле. Та сьогодні команді «Грім» неабияк щастить. Гобра кидається на м’яч, але не дістає його, і м’яч, ковзнувши по штанзі, викочується за лінію воріт.
І уявляєте, той коров’ячий млинець, через який заорав носом Нера Міттір, підвів і мене. Я послизнувся на ньому й беркицьнувся навзнак. Коли ж підвівся, у вухах моїх дзвеніло, голова наче розколювалась…
Ще хвилина. До кінця гри тільки хвилина! Суддя поглядає на годинник. Нічия? Це, звичайно, щастя, та мені не до цього — все пливе перед очима. Тільки б не впасти, тільки б гідно достояти!
М’яч у воротарському майданчику. До мене глухо, наче здалеку, долинає голос Гобри: «Та бий же, Пала…»
Ось-ось фінальний свисток. В очах — туман. Зараз я зберу останні сили і вдарю! Ото буде ударі
І я вдарив. Вдарив скільки мав сили.
— Го-о-о-ол!
Здавалося, небо впаде від того шаленого крикуі Спершу я нічого не второпав: невже я так затопив по м’ячу, що він перетнув поле і влетів у ворота противника?
Та наступної миті я вбагнув гірку правду. Гобра, роззявивши рота, розгублено витріщився на мене, а в сітці наших воріт застряв м’яч, ніби і його приголомшив мій виверт…
А що ж було далі?
Я метнувся в кущі, подалі від хлопців. А навздогін мені лунали глузливі вигуки болільників «Бродяги»:
— Слава Паларамовії Гіп-гіп-ура-а!
Чаклун будь-що мусить умилостивити богиню віспи Шіталу…
З незапам’ятних часів стоїть під священною смоківницею прадавній камінний жертовник. Сюди приходять жителі села, щоб громадою відправити їй службу. Жертовник весь у химерних червоних плямах від сіндуру[2] й патьоках засохлої олії із світильників. От і зараз по боку його повзуть темні краплі пригорілої олії, з іншого боку видно масну, ніби свіжозапечену кров, пляму сіндуру. Від чадного диму дере в горлі.
На жертовнику лежить ніби подзьобаний чорний каміпь — символ грізної богині, що насилає хвороби й пошесті. Каміпь прорізає довгаста глибока тріщина, наче хтось намагався розтяти його навпіл.
Надворі сонячний весняний полудень, та під густою розлогою смоківницею напівсутінь, задуха. Потріскує, курить пахуча смола — кільцями здіймається вгору чорний дим. Гримлять барабани, тонкий голос подає гонг…
І серед того оглушливого гуркоту одноманітно бубонить молитву чаклун.
Довкола нього гурт людей. Дехто з жінок побожно дивиться на свого жерця, інші невидюще дивляться поперед себе, і в їхніх широко розплющених очах видно тривогу й сум’яття. Від диму де в кого паморочиться голова, і їм ввижається, ніби от-от чорний камінь перетвориться на чорну закривавлену пащу з гострими іклами.
— Ревніше молися, чаклуне, — почувся з гурту благальний голос. — Якщо матінка Шітала не змилується, то всьому селу край…
Чаклун озирнувся. Важке кругле вилицювате обличчя, розкошлана кучма волосся над чолом, червоні, як у демона, очі.
Зненацька він увесь затрусився, наче в лихоманці. Вгамувавши дрож, випростався на весь зріст і, тримаючи на кожній долоні по череп’яній кадильниці, почав свій танок.
Чаклун мусив умилостивити богиню віспи Шіталу і тому не шкодував для цього сили. Він то падав на землю, то знову підхоплювався на ноги, з глухим стогоном і несамовитими вигуками кружляв у шаленому танку — тільки курява здіймалася за ним. Та ось він похитнувся і втратив рівновагу. Упала і з тріском розлетілася на друзки череп’яна кадильниця. Люди заціпеніли. Здавалося, якби на те їхня воля, вони позривалися б з місця і побігли світ за очі. Та ніхто навіть не. ворухнувся.
Чаклун підвівся і знову почав свій танок, щоправда, вже повільніше. Ноги його підгиналися, палахкотливі очі тьмяніли, вигуки й стогін переходили в якийсь моторошний, болісний хрип.
Аж ось чаклун, похитуючись, зупинився зовсім і, немов від удару, якого йому невидимою рукою завдали ззаду, повалився на землю.
Люди захвилювались: діється щось незрозуміле, такого за обрядом бути не повинної А чаклун жалібно стогнав, його знетямленї очі оскліли від жаху, на губах виступила червона піна. Він забився в корчах, точнісінько як жертовна тварина в передсмертних муках, потім випростався й затих.
Гурт із лементом кинувся до свого жерця, але було пізно — чаклун спустив дух.
Замовкли гонг і барабан. Приголомшені люди мовчки перезиралися. Нарешті хтось оговтався:
— Певно, з нечистою душею взявся до молитви, от і…
Ніздрюватий камінь Шітали, на якому, наче загусла кров, червонів сіндур, здавалося, жадібно й хижо дивився в напівсутіні на людей… Ледь зашелестіло листя старої смоківниці під раптовим повівом вітерцю, а людям у тому зеленому шепоті почулося: «Тепер ваша черга…»
Умить майданчик біля жертовника спорожнів. Охоплені страхом, люди кинулися до села. Під смоківницею лишилося тільки непорушне розпластане тіло чаклуна.
Усі в селі звали його Чаклуном, хоч справжнє ім’я його було Обгірам Даш, і належав він до касти чандалів[3].
Бути чандалом вважалося колись найстрашнішою карою. Якщо людина порушувала звичаї своєї касти, то її виганяли з неї, і вона ставала чандалом. Суспільство, в якому верховодили жерці — брахмани, не прощало шлюбу між чоловіком з нижчої касти і жінкою з вищої. Якщо брахманська донька виходила заміж за небрахмана, діти їхні ставали вигнанцями. Суспільство зачиняло перед ними всі двері: жити вони мусили на кладовищі, годуватися покидьками, прикривати голизну клаптем, відірваним від савана померлого. Не лише доторкнутись, а й наблизитися до такого вигнанця означало осквернити себе, навіть якщо ти доти сімнадцять разів відвідав священний Ганг[4].
Тепер, звичайно, чандали вже не живуть біля місць, де спалюють небіжчиків, — їхнє становище поліпшилось. Відстань, що відділяла їх від інших верств, помітно зменшилась. Чандали пасуть свиней, плетуть кошики. Дехто з них вирощує на продаж городину й фрукти. Найблагочестивіші брахмани охоче приймають від них у подарунок добірні, соковиті плоди, окропивши їх, щоправда, святою водою. Але є в чандалів одна особливість, що відрізняє їх від інших каст і змушує ставитись до них з острахом і повагою, — вони вміють ворожити і знахарювати.
Батько Обгірама, Нідгірам, був найвідомішим в усій окрузі знахарем. Він знав усі заклинання, всі молитви, вмів вишептати будь-яку недугу. Вкусить кого-небудь собака — він пошепче, побризкає водою, дивись, людині й легшає. Вжалить змія — він виганяв і отруту: прилаштовував на спину потерпілому латунну тацю, посипав її землею і бурмотів заклинання. А якщо вже у когось вселиться нечиста сила, без знахаря тим паче не обійтися. Він умів накликати смерть, умів повітрям наслати вогонь на найвіддаленіше село, яке, ні про що не здогадуючись, мирно й міцно спало собі.
Чандали не тільки знахарювали та ворожили. З покоління в покоління вони поклонялися богині Шіталі. Ніхто не міг сказати, скільки століть моляться вони богині віспи. Брахмани до цього культу доступу не мають. Кажуть, нібито колись один благочестивий брахман забрів у їхнє село й, довідавшись, що молитви цій богині творять чандали, невимовно обурився. «Богиню зганьблено! — шаленів він. — Потрібен очищувальний обряд, а священнослужителем віднині мусить бути брахман».
Селяни запротестували, та брахман наполіг на своєму. Коли все було готове для очищувального обряду, і брахман почав молитву, сталося незбагненне: чиясь невидима рука завдала йому такого немилосердного удару, що той упав навзнак і вже не підвівся.
Відтоді за чандалами закріпилося незаперечне право відправляти богослужіння на честь богині Шітали. Зросла їхня слава, поширився вплив. Богині Вигнанців молилися навіть люди з вищих каст. Що ж до лікування віспи, то тут чандали були неперевершені.