П’ять років тому його дружина померла, залишивши йому малу й гарнесеньку, як лялечка, доньку. Перед смертю вона подивилася на чоловіка очима, що в них уже згасало життя, але які ще світилися ласкою та турботою, і через силу проказала:
— Разія залишається на твоїх руках… Не кривдь її…
То були останні дружинині слова. Після похорону Бакар привів у хату сестру-вдову, і відтоді його колишні лінощі та байдикування де й поділися — він запрігся в роботу, щоб виконати останнє бажання дружини, яку любив і за якою щиро тужив. Мабуть, саме тому він не зважав на вмовляння цілого села та так і не одружився вдруге, хоч і був ще молодий.
Тепер він трудився не покладаючи рук, бо хотів, щоб донька не знала, що таке злигодні. Коли Бакар повертався з ярмарку, маленька Разія горнулася до батька, дивилася на його закіптюжене, обвітрене обличчя великими чорними оченятами й допитувалась:
— Татку, а що ти мені приніс?
Він підхоплював доньку на руки, цілував і неодмінно діставав із вузлика якісь ласощі чи іграшку. Разія відразу ж злазила з його рук і мерщій бігла на вулицю похвалитися подругам гостинцем.
А якось, коли їй уже сповнилося вісім років, вона завередувала:
— Таточку, ну купи верблюденя! Я так хочу покататися на ньому!
Дурненька, вона ще не зрозуміла, що батько лише бідний наймит, і йому не те що купити верблюденя, а й подумати про таке зась. Бакар тоді тільки засміявся невесело й підхопив доньку на руки:
— Та ти ж сама схожа на верблюденя, Разійко!
Але доньку те не втішило, і вона все вередувала.
Як на лихо, в село приїхав набирати наймитів багатій Маширмаль. Він поважно сидів на верблюді зі своєю донькою. І непевна доти мрія про верблюденя опосіла маленьку Разію до нестями. Бакар же відтоді позбувся спокою і вирішив будь-що купити для улюбленої і єдиної доньки найгарніше верблюденя.
У глухому закутні, де наймит може заробити якихось три ани на день, Бакар став заробляти до десяти ан. Тепер він не гребував роботою і в дальніх селах. Трудився вдень і вночі: жав пшеницю, віяв зерно, зсипав його в засіки, складав солому, а коли наставала пора орати й сіяти, ходив за плугом, боронував, розсівав насіння руками. Якщо ж роботи не траплялося, удосвіта вставав і вирушав за вісім косів[12] на базар спродати що-небудь. А коли пізно ввечері повертався, то мав свіжих вісім-десять ан. Він відкладав потихеньку й нізащо не витрачав і пайси[13] з тих грошей. Сестра не раз напускалася на нього:
— Я тебе не впізнаю, Бакаре: раніше ти так не надривав себе роботою.
— То невже тобі хочеться, щоб я був лежнем? — віджартовувався він.
— Певно, що ні,— не вгавала сестра, — але надриватися за кілька зайвих ан теж безглуздо.
В такі хвилини перед очима Бакара поставала небіжчиця дружина, вчувалися її останні слова. Він ніжно дивився на доньку, що гралася в дворі, гірко всміхався і з новим завзяттям брався до роботи.
І от аж сьогодні, після двох років тяжкої праці, збулася нарешті заповітна мрія його доньки — вона матиме верблюденя.
Міцно тримаючи кінець мотузки, Бакар неквапом крокував понад каналом, а за ним слухняно ступало і воно, верблюденя.
Вечоріло. Останнє проміння призахідного сонця золотило рівний, лише на обрії подекуди горбистий степ. Потягло прохолодою. Десь жалібно квилила чайка. А Бакар віддався спогадам: минуле проходило перед його очима…
Аж ось Бакар стрепенувся, глянув на сонце, що вже сідало за обрій, і заквапився. До села ще неблизько, а йому так хотілося, щоб Разія дочекалася його. Він лагідно озвався до верблюденяти, немов прохав і його йти швидше.
Попереду завидніло село, в якому жив Маширмаль. Звідти додому вже рукою подати — якихось два коси.
Бакар уповільнив ходу. Розбурхана уява малювала йому, як зрадіє Разія, коли побачить верблюденя. Як заблищать її оченята, як вдячно подивиться вона на батька!..
Захмелілий від тих видінь, Бакар і не помітив, як проминув подвір’я Маширмаля. Але зненацька згадав щось, бо зупинився, а тоді й повернув назад.
Ще йдучи на ярмарок, Бакар попросив тутешнього теслю Нанака зробити сідельце для верблюденяти і оце згадав, що треба б забрати його: а що як Разії закортить відразу покататися? Ні, треба-таки завернути до тесляра й забрати сідельце.
Село було невеличке, як і всі вони тут: у кожному — дворів тридцять, не більше. В них і досі не побачиш цегляного будинку з високим дахом. А в Бакаровому селі і взагалі півтора десятка хат, та й які то хати — мазанки. А тут тільки в Маширмаля будинок із саманної цегли, а інші — такі ж мазанки, як і скрізь.
Біля хижки теслі Бакар зупинився і погукав господаря.
— Немає його, на ярмарку, — сердито озвався хтось.
Бакар розгубився: от тобі й на! Що ж його тепер робити, як викручуватись?.. Якщо Нанак зробив сідельце, то воно має бути вдома, не забрав же він його з собою! Бакар наважився і гукнув ще раз:
— Я тут просив його зробити сідельце для верблюденяти. Як би його взяти?
— Нічого я не знаю, — відрубав той же голос.
Гарний досі настрій де й подівся. «От халепа! — забідкався Бакар. — Як же його вести додому верблюденя без сідла? Якби хоч Нанак був удома, то якось би зарадили: не зробив, то знайшли б інше. Стривай, а якщо попросити Маширмаля?.. У нього ж он скільки тих верблюдів! Невже не знайдеться якогось завалящого сідла для мене? Не може того бути!»
І Бакар, не довго думаючи, повернув до садиби Маширмаля.
За довгі роки державної служби Маширмаль збив чималий статок і відразу пустив його у вигідне діло.
Коли тут провели канал, він усякими правдами й неправдами наскуповував стільки землі, що йому міг позаздрити будь-який поміщик. Вийшовши у відставку, він переїхав на село, вдавав землю біднякам в оренду і мав з того непоганий зиск. Одне слово, жив на всю губу.
Маширмаль у білому кафтані поверх білої довгої сорочки, в білому дготі і в білому тюрбані саме сидів на веранді і попихкував люлькою. Помітивши Бакара, що наближався з верблюденям на налигачі, він гукнув:
— Бакаре, а звідки це ти йдеш?
— З ярмарку, пане, — низько вклонився той.
— А що за верблюденя в тебе?
— Та моє, пане. Оце щойно купив.
— І скільки ж віддав за нього?
Бакар хотів похвалитися, мовляв, аж за сто шістдесят рупій, бо був певен, що верблюденя й двох сотень варте, — але не став кривити душею, а сказав щиросердно:
— Та сто шістдесят загадували, але я взяв за півтори сотні.
Маширмаль уважно глянув на верблюденя: давно він підшукував собі якраз таке, бо його верблюдиця ще з минулого року заслабла. Хоч її і підлікували, проте такої легкої та гарної ступи в неї вже не було.
Верблюденя сподобалось йому відразу. Струнке, світлої масті, шия довга й гнучка. Милуючись ним, Маширмаль кинув селянинові:
— Даю тобі сто шістдесят. Мені саме потрібна молоденька верблюдиця. От десятку й заробиш…
— Воно-то так, але ж я собі хотів, пане, — спробував заперечити Бакар.
Маширмаль підійшов до верблюденяти, погладив його по стрункій, гарній шиї.
— Ну гаразд, накидаю ще п’ятірку. — Не чекаючи відповіді, він гукнув у двір: — Гей, Нуре!
Наймит, що саме сік зелене листя для буйволів, притьмом кинувся до хазяїна, забувши навіть покласти сікача.
— Одведи-но верблюденя в стайню. Он скільки за нього вбухав аж сто шістдесят п’ять рупій. Як гадаєш, варте воно того?
Перш ніж узяти від розгубленого Бакара налигач, Нуре глянув на верблюденя і захоплено цмокнув язиком:
— Гарне, нічого не скажеш. Дуже гарне І
Діставши з кишені гроші, Маширмаль полічив їх і простягнув Бакарові.
— І щастить же тобі,— засміявся він, — на покупця! Поки ось візьми шістдесят рупій, а з рештою зачекаєш. Помирати тобі ще рано, тож встигнеш одержати…
Бакар знову спробував щось несміливо заперечити, але Маширмаль уже крокував до стайні.
— Буйволи почекають, спершу верблюденя нагодуй! — гукнув він наймитові.
Місяць ще не зійшов, довкола було безлюдно й тихо. Легкий туман оповив село і степ, на небі несміливо висівалися перші зірки. У гуснучих сутінках дерева неподалік скидались на велетнів у довгих чорних саванах.
Над дорогою край свого села непорушно сидів Бакар. Оддалік паслися верблюди, і теленькання дзвіночків на їхніх шиях відлунювалось у його серці похоронним голосінням. Рука судомно стискала шістдесят рупій, нічого тепер не вартих для нього. Він дивився на смужку тьмяного світла, що пробивалося з віконця його хижки, й чекав, поки засне Разія. Лише тоді, скрадаючись, як злодій, він міг прошмигнути в хату.
Як ото досвідчений ювелір радіє, несподівано помітивши в пилюці коштовний камінь, так і старий барабанщик не втримався від захопленого вигуку, щойно побачив пастушка Мохана:
— Господи, який гарний хлопчик І
Серед оцих полів, долин і садків, біля цієї худоби — і така краса? Неймовірної
Від розчулення очі старого барабанщика аж затягло сльозою. А пастушок Мохан тільки посміхнувся і запитав:
— А чого у вас палець на руці скарлючився? Це від того, що ви багато грали на мридангу[14], так?
— Що? — здригнувся старий від несподіванки. — А-а-а… Так… Ні… А хто тобі?.. Звідки ти знаєш, си…
«Синку» хотів сказати він, але вчасно схаменувся. Бо раптом згадав, як у Парманпурі він назвав синком одного брахманського [15] хлопчака, а потім і сам був не радий, що так необачно вихопилося в нього те слово. Сільська дітлашня враз оточила його: де це чувано, мовляв, щоб якийсь волоцюга смів так звертатися до високородних дітей? «Бий старого приблуду! — кричали вони. — Трощи його мриданг!»
Добре, що він не розгубився тоді, а жартома мовив до них:
— Ви вже вибачте мені на перший раз, людоньки добрі. Більше не буду. Тепер я всіх вас називатиму батеньками.
Дітлахи лишилися задоволені. А він поплескав по щоці якогось голого, років трьох малюка і підморгнув йому:
— То як, домовились, батеньку мій?
Малеча довкола так і пирснула сміхом.
Все обійшлося, але відтоді він уже остерігався вживати оте «синку», коли звертався до дітей. А от назвати Мохана синком старого так щось і смикало за язик.
— Пісню послухати хочеш? Ти диви, навіть распірїю? А звідки ти знаєш, що є і така пісня, га? Скажи, не бійся… синку…
І десяти- чи дванадцятирічний Мохан знав, що старий Панчкаурі трохи несповна розуму, отож від нього всього можна сподіватися. Пастушок про всяк випадок озирається на вигін, де пасуться його воли, а тоді насторожено зиркає на барабанщика.
…Старий Панчкаурі іде в Камальпур. Там, у садибі камальпурського пана Нанду його ще й досі зустрічають шанобливим і лагідним словом. Кілька разів навіть влаштовували частування на його честь. Тільки там ще й почуєш захоплені розмови про музику, про танці, пісні… Шанують там, знають мистецтво… Два роки не був він у цих краях, а світ довкола міняється швидко, не встигаєш роззирнутися навіть. Вранці, коли старий вирушав у дорогу, найменший хлопець Шобги Мішри так і сказав йому в вічі:
— Ти, барабанщику, не живеш, а тільки небо коптиш!
А й справді, що в нього за життя? Сміхота та й годі!
Тільки й утіхи, що і йому колись настане край, не може ж воно тривати вічно. Уже п’ятнадцять років Панчкаурі блукає від села до села з мридангом на шиї, жебрає, тягне руку за милостинею. А до пуття грати не може, бо на правій руці один із пальців геть скарлючився. Навіть найпростішу мелодію — і ту старий вибиває на своєму мридангу на превелику силу. Та й голосу позбувся, бо призвичаївся до опію та гашишу, хоч, щоправда, і намагається якось співати пісень Відьяпаті[16]. Але голос уже не той, що був: якийсь хрипкий, із присвистом, точнісінько як ото з ковальського міха, коли він прорветься.
А років зо двадцять тому його ім’я гриміло. Хай би які були врочистості, чи то весілля, чи принесення пожертви богам, чи обряд надівання священного шнура, чи церемонія перших пострижин — завжди кликали виконавців пісень Відьяпаті. Але серед усіх музикантів найвідомішим був Панчкаурі, слава про нього линула по всій окрузі від Сахарсй аж до Пурнії. Не було жодної людини, яка б не знала уславленого мридангіста, його неперевершеної гри та співу. І хоч усі вважали його трохи схибнутим, але і старе і мале, і багаті й бідні в один голос захоплено казали:
— Немає іншого такого музиканта, як наш Панчкаурі!..
І ось зараз старий бачить перед собою пастушка Мохана — гарного, допитливого і, видно, здібного хлопчика, який просить заспівати й заграти йому распірію.
— Заспівайте, га?
— Хочеш послухати пісню — распірію? Гаразд, заспіваю тобі. Але спершу скажи, хто…
— Ге-ей, Мохане! Ти бачиш, де твої воли? — долинув здалеку чийсь крик. — Карму з тебе шкуру спустить…
— Ой лишенько! — підхопився Мохан.
Учора добряче відлупцював його Карму через тих волів, які весь час норовили залізти в шкоду.
— Я сидітиму під дим самим деревом! — гукнув навздогін хлопчикові старий барабанщик, — Завернеш волів і приходь, я тобі заспіваю пісню!
Але Мохан уже щодуху мчав від нього. Навіть не озирнувся…
Пісня-распірія!
Якось Джогендар Джха із Сахарси видрукував маленьку книжечку, до якої увійшло дванадцять віршів Відьяпаті. На ярмарку книжечку з піснями, що називались распірія, вмить розхапали. Згодом під супровід цих пісень стали виконувати й танці.
Край поля, у затінку гвоздичного дерева сидить старий мридангіст і виглядає пастушка Мохана. Навіть цього чудового надвечір’я, коли уповні місяць джетх[17], селяни, яких багато в полі, працюють мовчки, не чути ні їхнього гомону, ні пісень. Певно, недовго чекати, коли й зозулі не куватимуть, бо розучаться. І як люди можуть такої пори працювати мовчки. А ще ж зовсім недавно в них була снага до пісень…
Після першого дощу від смарагдово-зеленого килима полів линуть якісь особливі пахощі. У тихому надвечір’ї так і пориває заспівати. І люди заводили бірхи — пісні про розлуку, чанчари — пісні-веснянки та ще багато інших. Щоправда, ті, хто працює в полі, не зважають, чи відповідає порі пісня, співають, що спливає на думку й до чого більше лежить душа. Коли надворі сіється мжичка, вони починають барахмасу — пісню, в якій описується кожен місяць розлуки. Коли нестерпна спека, вони можуть заспівати бірху, чанчар, лагні… Хоч і не до пори були часом ті пісні, але все-таки їх співали. Хіба хто раніше дивився так байдуже, як оце тепер, коли він з’являвся на дорозі зі своїм мридангом? Та ніколи в світі! Відразу оточували його, навперебій просили заспівати щось… А тепер ця благословенна надвечірня пора проходить сумно, нецікаво, немов у людей не лишилося ні слів, ні почуття…
Яструб, що кружляв у небі, раптом пронизливо крикнув.
Старий барабанщик здригнувся:
— А щоб тобі добра не було!
Розбурхав його Мохан, розтривожив, а сам побіг до своїх волів. Чекає його старий Панчкаурі нетерпляче, вже сам ладен побігти до нього. Раз по раз вдивляється в череди на паші, силкується розгледіти Мохана, виловити його поглядом. Але марно, все повиває імла, очі сльозяться…
Старий заглянув у торбу: манго є, підсмажений рис теж є. Барабанщик відчув, що зголоднів, але те відчуття одразу зникло, щойно він пригадав худеньке, марне личко Мохана.