— Фарбою?
— Так, фарбою з моїх ніг.
— Нехай вона так і залишиться.
— Ну, годі тобі з ним бавитись, — втрутилася подруга. — Рис готовий. Якщо хочеш, піди викупайся. Вода в ставку просто чудова.
— А далеко до нього?
— Зовсім близько, — поспішно відповів Панкхі,— якщо хочеш, я відведу тебе.
— Ти?
Смуглявка посміхнулась.
— Відомо, що сліпі дуже добре знають дорогу. Звірся на нього.
І справді, Панкхі чудово знав дорогу. Коли вони дійшли до першої смоковниці, біля самої дороги, він зауважив:
— Ось ми й під смоковницею. Тепер звернемо ліворуч.
Вони пройшли ще кілька кроків і опинились на березі ставка з кришталево чистою водою.
— Як тебе звуть? — спитала дівчина.
— Панкхі.
— Панкхі?
— Так, пані. В мене ім’я птаха. Кажуть, коли я був ще зовсім маленьким, мій плач був схожий на крик цього птаха. Моя мати не любила мене — адже я народився сліпим — і часто залишала одного. Отож я лежав на голій землі й кричав.
— Твої батьки ще живі?
— Живі. Іноді я провідую їх. Батько в мене добрий. Його звуть… — Раптом він підвіз голову й вигукнув: — Напевно, це качки! Качки прилетіли!..
Дівчина поглянула на небо: над їхніми головами кружляла велика зграя диких качок.
А Панкхі знову почав розповідати про батька.
— Мого батька тут добре знають. Його звуть Кріттібас Багді.
Кріттібас Багді назвав свого сліпого сина дивним іменем Панкхі. Плач дитини здавався йому схожим на пронизливий крик цього птаха. Батько не мав найменшого бажання підшукувати своєму синові інше ім’я — гарне, звучне, з благородним смислом…
Панкхі сидів на березі й розповідав, а дівчина, занурившись у прохолодну воду, слухала.
— У мене є сестра, вона старша за мене, — вів далі хлопчик. — Сестра дуже любить мене, і, коли я був зовсім маленький, вона доглядала мене. Моя сестра — твоя ровесниця.
— Ровесниця? — з веселим здивуванням вигукнула дівчина. — А звідки ти знаєш, скільки мені років?
— Та ти не набагато старша від мене, зовсім не набагато… — відповів Панкхі й, помовчавши, додав: — Твій вік я визначив по голосу. Твій голос ще не втратив ніжності бамбукової флейти. В ньому ще немає тієї різкості, яка з’являється з роками. До того ж… — Панкхі несподівано затнувся, але відразу ж повернувся до попередньої розповіді: — Моя домівка за чотири кроші [9] звідси. Торік мати дуже відлупцювала мене, й тоді сестра сказала: «Панкхі! Адже ти гарно співаєш, чому б тобі не піти на базар чи на станцію? Ти співав би там і завжди був би ситий». Її порада сподобалась мені, й відтоді я тут…
Над ставком запала мовчанка. Першим її порушив Панкхі.
— А твоя пісня просто чудова… — сказав він дівчині.— Особливо гарне місце, що починається словами «Чекатиму тебе, поки ясніє день…»
І він заспівав.
Чекатиму тебе, поки яснів день,
І морок ночі не окутав землю…
Мило випало в дівчини з рук. Вона була вражена. Дивовижної Панкхі співав, безпомилково відтворюючи мелодію і слова, хоча він чув пісню один-єдиний раз.
— Ти ще довго купатимешся? Скоро поїзд, — почувся здалеку музикантів голос.
І в цю ж мить на станції задзвонив дзвін, який повідомляв, що скоро приїде поїзд.
Поїзд відійшов од станції, везучи із собою артистів.
Буфетник Сінгх закінчив торгувати своїм чаєм, шербетом, прохолодними напоями і гукнув Панкхі.
Але Панкхі зник. Куди ж він міг подітися?
Добросердий буфетник і його жінка щиро полюбили хлопчика. Коли Панкхі нічого не перепадало, буфетник запрошував його до себе й годував. Але де ж Панкхі? Може, він пішов до храму Гобінди або храму Чанді [10] й просить милостиню? У ті дні, коли там правили службу, Панкхі завжди так робив. Він знав усі дні напам’ять і не пропускав жодного з них. Мабуть, він і сьогодні подався до храму. Дійшовши такого висновку, буфетник знову поринув у свої клопоти.
Пройшов двогодинний поїзд, пройшов чотиригодинний, а Панкхі все ще не з’являвся. Буфетник занепокоївся. Чому й досі немає Панкхі? Чи не поїхав він разом з артистами?
А воно саме так і сталося: Панкхі крадькома зайшов у вагон і сховався під лавкою. На узловій станції, де сновигали сотні пасажирів, він загубив своїх супутників.
Усі кондуктори, всі машиністи на цій дорозі знали Панкхі.
— Панкхі! Як ти опинився тут? — здивовано спитав хлопчика провідник Датта.
Панкхі всміхнувся своєю широкою, схожою на гримасу усмішкою:
— Та ось приїхав сюди… Захотілося трохи покататись… — Він помовчав і пояснив: — Люблю бувати в нових місцях.
Датта привітно всміхнувся:
— Ну, ось ти й побував у новому місці. Тепер можна й повертатися.
Та повертатись назад Панкхі не хотілося.
— Знаєте… — збентежено промовив він, — я, напевно, поживу на цій станції кілька днів.
— Чого це тобі збрело в голову?
— Та хочу спробувати щастя на новому місці.
Датта знизав плечима й пішов до вокзалу. Панкхі, наче про щось згадавши, гукнув його: він хотів попросити провідника замовим за нього слівце перед начальником станції і буфетником. Однак Датта не почув його.
Не знаючи, що робити, Панкхі в нерішучості постояв на платформі, потім попрямував до буфету.
— Що ви тут готуєте, ваша милість? Сінгарі чи качурі? [11]
Буфетник зиркнув на сліпого хлопчину й буркнув:
— Забирайся геть!
Тоді Панкхі відійшов трохи вбік, сів на землі, вдарив у бубон і заспівав.
Після цього провідникові Датті вже не треба було просити за хлопчика.
Панкхі відрекомендувався сам.
Поступово він перезнайомився з усіма мешканцями станції: з начальником, буфетником, стрілочником… Він швидко звик до цієї нової для йього станції, запам’ятав розміщення залізниці, вивчив дорогу на базар…
Через залізницю Панкхі переходив без ніяких труднощів, він спочатку сторожко прислухався, чи не гудуть рейки, потім, торкнувшись їх ногою, безпомилково визначав, чи ще далеко поїзд. «Коли поїзд близько, рейки здригаються, ніби з переляку!» — пояснював він. Коли ж він усе-таки сумнівався, то йшов на другий бік полотна по перехідному мосту. Робив він це дуже впевнено і знав, скільки сходинок у сходах.
Іноді він співав, акомпануючи собі вже не на бубоні, а на глиняному горщику. Йому довго довелося вибирати придатний для цього горщик. Зате коли він співав під такий незвичайний акомпанемент, слухачів у нього було хоч відбавляй.
Коли у станційних службовців випадала вільна хвилина, Панкхі сідав поблизу й жадібно прислухався до їхньої розмови. Досить було тільки запасти мовчанці, як він одразу ж нагадував про себе.
— О! Це ти, синку? — казав начальник станції.— Прийшов провідати нас?
— Так, ваша милість.
— Що скажеш?
— Що скажу, ваша милість?.. Я… — ніяковів Панкхі.
— Про що ти хочеш дізнатися? Чи далеко до Бурдвана і скільки коштує туди квиток?
— Ні, ваша милість… Я хотів тільки запитати…
Панкхі широко всміхнувся: йому було приємно, що начальник станції виявляв увагу до нього.
— То про що ж ти хочеш дізнатися? Що це за місто Бурдван? Чи велике воно?
— Саме так, ваша милість!
Зніяковілий і вдячний, Панкхі всміхався на весь рот.
— Може, ти хочеш з’їздити в Бурдван?
Панкхі не відповідав. Йому, звісно, дуже хотілося побувати там, але… Бурдван — велике місто… багато людей, автомобілів… незнайомі вулиці… Хіба це не страшно? Хіба він зможе?.. Хіба він зможе найти її?..
Пробуджувався телеграф, дзвонив телефон, і службовці знову бралися до роботи. А Панкхі підводився і задумливо брів до кінця платформи, де стояв і гув на вітрі телеграфний стовп. Хлопчина підходив до стовпа, притулявся до нього вухом, стукав пальцями…
— Точка — тире, точка — тире, тире — точка, тире… — повторював він, наслідуючи телеграф, і потім вигукував: — Алло! Алло! О моя пані! О пані з Бурдвана! Це ти? З тобою говорить Панкхі. Ти пам’ятаєш мене? Я тут співаю:
Коханий мій, пора зустрітись нам…
Збігали дні, тижні, місяці… І настав день, коли душа в Панкхі рантом здригнулась — так здригаються рейки, коли по них мчить поїзд. У той день Панкхі почув ту саму пісню і той самий голос. Так, так!.. На платформі перед станцією співала та сама дівчина, тільки тепер їй вторив оркестр.
Коханий мій, пора зустрітись нам…
Панкхі кинувся до того місця, звідки чулася пісня. Він відчував, що там зібрався натовп.
Коли пісня урвалась, Панкхі молитовно склав руки й став благати:
— О пані моя!
— Хто ти такий?
— Пані! Я звертаюся до пані, яка щойно співала.
І відразу ж у відповідь вибухнув дружний регіт.
— От дурний, — сказав хтось.
Але в цю мить зазвучала нова пісня:
Як горять твої браслети…
У серці в Панкхі знялася справжня буря. Адже це його пісня! Колись його навчив цієї пісні Нітай, а пані почула її від нього, від Панкхі!
Пісню проспівано, голос замовк.
— Невже ти не пізнаєш мене, моя пані? Я — Панкхі.
— Геть звідси, телепню!
Проте він не хотів іти звідси. Його проганяли, штовхали, та він не здавався.
Задзвонив дзвін, і пасажири поспішили до поїзда.
— Гарненько упакуй патефон! — крикнув хтось. — Заховай пластинки в чемодан.
Поїзд відійшов. Станційні службовці й буфетник дуже здивувалися, виявивши, що Панкхі зник.
Минули роки… Слух у Панкхі став не такий гострий, і наступаючи ногою на рейку, він уже не міг визначити, чи далеко поїзд.
Тепер він звичайно сидів біля дороги, що вела до храму, й просив милостиню. Співав він рідко й неохоче, а якщо вже змушений був співати, то віддавав перевагу священним пісням. Але одного разу він чомусь заспівав:
Коханий мій, пора зустрітись нам…
Коли він скінчив, чийсь грубий чоловічий голос біля нього промовив:
— Це ж твоя давня пісня, люба!
Панкхі почув тихий сміх.
— Авжеж. Колись я співала її,— відповів жіночий голос. — Але він не почув мого заклику.
— Знову твої недоречні жарти! Однак мені вже набридли всі ці святі місця! Ходімо звідси.
І вони пішли. Вдалині завмер звук їхніх кроків.
Навкруги співали птахи. Світло, що багато років осявало життя Панкхі, погасло. Сліпий підвівся й повільно побрів по дорозі…
Помітивши, як селянин-мусульманин Бакар жадібно роздивляється його товар, торговець Чоудгрі Нанду сердито гримнув:
— Ну, чого витріщився! Все одно не купиш!
І знехотя, ліниво потягнувся, розминаючи своє огрядне тіло. Гудзики на комірі його полотняної сорочки давно повідривались, і видно було широкі груди.
Бакар підійшов ближче. У нього, як у щирих мусульман, були вуса й невеличка клинцювата борідка. В запалих очах зблискував упертий вогник, наче Бакар зважився на хтозна-яку зухвалість.
Посміхнувшись самими кутиками рота, він промовив:
— Оце стою і милуюся однією вашою верблюдицею, Чоудгрі. Ну й гарна ж! І зовсім молоденька. Дивишся на неї — і душа радіє.
Торговець поглянув на селянина прихильніше.
— Яка ще верблюдиця? — вдаючи байдужого, буркнув він.
— А он та, четверта від краю, — показав Бакар.
У затінку старого розлогого дерева стояло на прив’язі з десяток верблюдів. Серед них привертала увагу молоденька верблюдиця, майже верблюденя, що час від часу тяг-лося вгору довгою гарною шиєю і неквапливо поскубувало з гілки зелені листочки. На ярмарку в Бахавальнагарі, маленькому містечку на самому краю пустелі, завжди торгували верблюдами, адже верблюд — корабель пустелі. Його тут запрягають, він переносить вантажі, робить у полі. Навіть раніше, коли корову можна було придбати за десять, а вола — за п’ятнадцять рупій, за доброго верблюда правили не менше півсотні. Тепер же за їздового верблюда беруть двісті-триста рупій, а за в’ючного — не менше восьмисот.
— Повірите, на весь ярмарок не знайти кращого! — ніжно розглядаючи верблюденя, знову озвався Бакар.
Торговець гордовито випнув груди.
— Ще б пак! — пхикнув він. — У мене всі верблюди як на підбір. Адже тільки січкою та висівками й годую!
— А я хотів би купити саме його, — рішуче мовив Бакар. — То як, продасте верблюденя?
Чоудгрі зміряв селянина презирливим поглядом.
— Собі хочеш чи хазяїнові? — поцікавився.
— Собі! — твердо проказав Бакар.
Торговець тільки головою похитав: та звідки в цього злидаря такі гроші!
— Ет, не мели дурниць! — буркнув він.
У Бакара аж руки свербіли дістати вузлика з пївторастами рупій і помахати ним перед носом цього зарозумілого дуки.
— Є в мене гроші чи нема, то вже мій клопіт. Ваше діло сказати ціну…
Торговець знову позирнув на селянина: дготі не сягало навіть колін, благенькі сандалі, певно, носив ще дід. І Чоудгрі спохмурнів:
— Ішов би ти краще, куди зібрався! Іч чого йому забаглося! Купити надумав… Та якщо вже тобі так кортить почути ціну, то слухай: вісім разів по двадцять, і ні рупії менше.
Стомлене, заклопотане обличчя Бакара проясніло. Він побоювався, що торговець заправить стільки, що до верблюдиці й не підступишся, тож невимовно зрадів, почувши таку ціну. Навіть якщо Чоудгрі не поступиться десятьма рупіями, то він їх у когось позичить. Бакар не вмів торгуватись, і зразу виклав усі свої гроші.
А Чоудгрі заправив стільки навмисне, щоб настрахати цього голодранця. На ярмарку навіть доросла верблюдиця коштує півтори сотні, а за це верблюденя якби хто дав сто сорок — і то було б добре. Але він удав, ніби робить Бака-рові велику ласку:
— Хоч воно я тут і терплю збиток, але коли сказав, то відступатися не годиться: віддаю тобі вже за півтори сотні.
Він підійшов до дерева і передав селянинові мотузку, якою верблюденя було прив’язане. На хвилю навіть Чоудгрі, людину черству і грубу, кольнула наче жалість: адже верблюденя змалку жило на його подвір’ї, він сам годував і поїв його, тож тепер, певно, відчував те ж саме, що й батьки, коли віддають рідну дитину в чужий дім.
— У мене йому добре велося, воно не знало лиха. Бережи його й ти, — незвично лагідним і тремтячим голосом мовив торговець.
Щасливий Бакар квапливо запевнив його:
— Будьте певні, життя для нього не пошкодую!
Зав’язавши одержані гроші в краєчок дготі, Чоудгрі
Нанду налив собі з глека води.
Було спекотливо й душно. Навіть на міських базарах, куди на час ярмарку підводять водогінні труби й весь час поливають землю, годі було продихнути від пилюки. А тут, поряд із пустелею, вона висить у повітрі, густо осідає на землю, крам, худобу, одяг, обличчя… Воду беруть з арика й носять у бляшаних бачках, та поки той бачок подорожує по ярмарку, вода в ньому стає теплою і брудною.
Чоудгрі хотів був зачекати, поки вода відстоїться, але в горлі так пересохло, що він не витримав і одним духом проковтнув теплу, неприємну рідину. Тоді простягнув глека Бакарові. Того ще до ярмарку мучила спрага, але зараз йому було не до цього: ще до сутінок він мусить дістатися до свого села. Міцно затиснувши в руці мотузку, він рушив назад, додому, на радощах не помічаючи ні спеки, ні пилюки.
Бакар давно мріяв купити верблюденя. Його предки споконвіку гончарювали. Та батько облишив спадкове ремесло й подався в найми. Його стежкою пішов і син — ще з малих літ почав наймитувати. Замолоду Бакар не надривався в роботі. Дружина йому трапилась працьовита, робила за двох і не ремствувала, тож він за нею не знав лиха. Та й сім’я була невеличка: сам Бакар, його дружина та маленька донька, тож навіщо було шукати зайвих клопотів на свою голову. Але доля недовго панькала його і незабаром пробудила із щасливого сну, нагадала, що на світі є не тільки радість і безтурботне життя, а й горе, й тяжка праця.