Вона знеможено опустилася на межу. Легенький надвечірній вітерець місяця джетх, що цовівав досі, мало-помалу посилювався. І так само мало-помалу повітря напоювалося духмяними пахощами, що піднімалися з землі.
…Тра-та-та! Тра-та! Тра-та!
— А він більше тобі нічого не казав, синку? — тільки й спромоглася запитати мати.
— Ще казав, що ти, певно, дуже щаслива, коли маєш такого сина. А сам я, каже, ніщо, жебрак, волоцюга, нікого в мене немає…
— Дурить він тебе, дурить! — схлипнула мати, нишком витираючи непрохану сльозу. — Щоб ти мені з ним більше не водився! Чув?
Мохан тільки дивився на неї і мовчав.
Ще ніколи в житті Фазаль не носив взуття. Навіть тепер, у свої вісімнадцять років, він ходив босоніж. А йому ж так хотілося походити в черевиках! Та, на жаль, доля не панькалася з ним.
Дитинство його минуло в притулку, де мулла[18], суворий чоловік із запаленими очима й довгою бородою, не шкодував штурханів і потиличників. А ще мулла морив дітей голодом. їх, звісно, годували, але так, що вічно хотілося їсти. Коли діти бачили щось більш-менш їстівне, то пожадливо з’їдали все до останньої крихти.
Гнітюче й постійне відчуття голоду змушувало Фазаля тинятися біля їдалень та буфетів. Іноді йому щастило-таки розжитися на черствий окраєць чи шматок солонини. В ці хвилини хлопцеві аж у голові паморочилось — таким нестерпним ставав голод. А ночами йому снилися цілі гори печені, манго та іншої смакоти, і він із криком прокидався, за що йому не раз діставалося від мулли й управителя.
Фазаль завжди думав тільки про їжу. Скільки мулла не примушував його правильно повторити молитву, та пекельні муки голоду так в’їлися у свідомість, що думати про щось інше Фазаль уже не міг. Тому його і вигнали з притулку, тим паче, що він не відзначався особливою кмітливістю. До того ж він навчився ще й красти. Правда, не гроші, а тільки їжу. Двічі мулла й управитель ловили його на гарячому й нещадно лупцювали. Та навіть тоді шматок, видобутий такою дорогою ціною, здавався йому напрочуд смачним. Як над розпеченою пустелею поступово громадяться хмари, так у сльозах і муках мужніє душа. Тіло Фазаля нестерпно нило від побоїв, але в роті він усе одно відчував солодкий смак їжі, і це діяло на нього, як цілющий бальзам.
Якби все обмежувалося тільки крадіжкою, то хлопчика, певно, й не вигнали б так швидко. Але він учинив набагато тяжчий злочин. Дітей у притулку примушували жебрати, і всю милостиню приносити муллі або управителеві. А Фазаль почав приховувати пайсу-другу й купувати на них жменю смаженого гороху чи гарячого рису. З нього почали брати приклад інші діти, аж доки це не дійшло до управителя. А хто ж потерпить, щоб його добро привласнював інший! Дітей вислідили й дали доброго прочухана, а Фазаля викинули з притулку просто на вулицю. Він упав і вдарився головою об кам’яні східці.
Спершу товариші, як могли, допомагали йому. Віднесли під залізничний міст і старанно доглядали його. З ока Фазаля текла кров, і щоб зупинити її, дітлахи присипали рану товченим вугіллям. Невдовзі око загноїлося, у Фазаля почалася гарячка. Але діти лишили його напризволяще й розбрелися по місту, бо одне тільки було в них на думці: як би десь поїсти.
В такому стані Фазаль провалявся під мостом кілька днів. Тоді йому було всього сім років. Дивовижно, як він не віддав богові душу. Інший на його місці напевне помер би разів десять, а він, бідолаха, не зумів померти навіть раз.
На нього наткнувся робітник Рахман, що зовсім випадково заглянув під міст і побачив на землі напівживого, скоцюрбленого хлопчика. Аллах відає, що коїлося в душі Рахмана, але, певно, це видовище вразило його до краю. Він узяв Фазаля на руки і приніс додому. Незважаючи на лайку та нарікання дружини, поклав хворого па свою постіль.
Не подумайте, що Рахман мав великі статки. Він був простим робітником у друкарні пана Асфія і одержував усього півсотні рупій на місяць. Рахман полюбляв випити, а напідпитку неодмінно затівав якусь сварку чи бійку. Навіть сидів за це у відділку; не раз діставалося йому і від самого власника друкарні. Вдома він лаявся з дружиною, а та зривала свою злість на дітях. Ті починали плакати, й плакали доти, аж поки не долав їх сон. Тоді наставала черга зронити сльозу й Рахманові, до нього приєднувалася дружина, в цьому вони обоє знаходили розраду.
За три місяці Рахман витратив на лікування Фазаля близько двадцяти п’яти рупій. Це була жертва, яку важко навіть збагнути. Кілька місяців не брав у рот і краплі спиртного, а на заощаджені гроші купив хлопчикові штучне око, хоч дружина збиралася купити на них маленькі срібні сережки. Іноді Рахманові хотілося спекатися хлопчика й викинути його на вулицю. Але щось зупиняло його. «Я сам приніс його додому, і тепер він видужує,— міркував Рахман. — Ось оклигає остаточно, тоді й спроваджу дармоїда».
Та коли Фазаль видужав і Рахман побачив, як хлопчик схуд і охляв, як жадібно дивиться на їжу, то вирішив таки залишити його в себе й усиновити, дарма що сімейку мав чималу. У Рахмана було семеро дітей, а восьме мало ось-ось народитися.
— Дивись мені,— попередив він дружину, — щоб Фазаль був ситий.
— Та ти що, чоловіче, здурів?
— Роби те, що тобі кажуть!
Дружині не лишалось нічого іншого, як скоритися. Фазаль того дня їв, як за себе кидав. Та другого дня апетит у нього став менший, третього — ще менший, а потім хлопець тягся до їжі вже не так з голоду, як за звичкою.
Рахмана це тішило. Він віддав Фазаля в школу. Але острах перед муллою так засів у душі в хлопця, а притулок і нескінченні побої так грунтовно відбили всяку охоту до знань, що, проходивши до школи вісім років, він ледве-ледве добувся четвертого класу. Врешті-решт Рахман забрав хлопця зі школи. Перші дні на волі Фазаль ходив невимовно щасливий, а потім взявся допомагати по господарству: мив посуд, ходив на базар. Разом із ровесниками воював з хлопчиками сусідних кварталів і нахапався брутальних слівець. Іноді Рахман посилав його в місто продавати смажене насіння або сінгхару [19], та оскільки в арифметиці Фазаль був зовсім слабкий, то майже ніякої виручки додому не приносив. Сінгхара звичайно йшла по дві штуки на ану, а він давав на ану то одну, а то й усі чотири. Іноді, одержавши з покупця ану за півфунта арахісу, він давав дві ани здачі, а іноді, вже одержавши гроші, забував про них і так приставав до покупця, що той не витримував і лупцював його. Кілька разів поліцейський навіть забирав у нього кошика, а самого супроводжував у відділок.
Після двох років привільного життя Фазаль за клопотанням Рахмана почав працювати в друкарні пана Асфія. Було йому вже вісімнадцять, і в жилах його вирувала молода кров. Його дужі руки й міцні ноги не знали спокою, ніби прагнули чимшвидше створити щось відчутне. Тепер оці самі руки й ноги трудилися в друкарні пана Асфія за дванадцять рупій на місяць. І треба сказати, що вони трудилися, як машина. Часом за роботою Фазаль згадував про дванадцять рупій, і серце радісно заходилось, а всього його аж обсипало морозом. Дванадцять рупій! Дванадцять рупій! Після роботи він виходив на вулицю, і дванадцять рупій, здавалося, обступали його звідусюди. Тепер він зможе купити собі сорочку, штани чи шарф. Він зробить модну зачіску… і… і… Так! Тепер він накупить собі солодощів. Ось отримає гроші й купить аж дві дюжини апельсинів! А потім піде в ресторан «Об’єднані провінції» і проковтне одним духом аж п’ять порцій печені. На згадку про гроші він почипав працювати ще ревніше і, захоплюючись, тихенько мугикав щось під ніс. «Ех, молоде ще, зелене, — казали про нього старі робітники. — Підросте, то вже так не співатиме. Що йому? Ні дружини, ні клопотів. Нехай собі. Адже в цьому світі не дуже поспіваєш».
Та якось Фазаль опустив погляд і побачив директорові черевики. Шкіряні, коричневі, на подвійній каучуковій підошві, і блищали вони так, що в них можна було дивитись, як у дзеркало. Побачив Фазаль ці черевики і закам’янів, не можучи одвести од них очей. Він плівся слідом за директором і тому довелося прикрикнути на Фазаля; аж тоді хлопець схаменувся і знову взявся до роботи. А перед очима стояло чарівне видиво — черевики: гарні, м’які, святкові. Певно, в таких черевиках люди вирушають просто в рай! От би погладити їх, доторкнутися до них щокою! Фазаль несамохіть зиркнув на свої ноги, порепані й грубі,— він-бо завжди ходив босим, — і раптом згадав, що досі ніколи не носив взуття, ніколи не мав черевиків. Але тепер він неодмінно розживеться на них. «Будь-що носитиму черевики. Коричневі, з м’якої шкіри, з подвійною каучуковою підошвою. Блискучі, мов дзеркало», — вирішив він.
— Дядьку, скажіть, нехай мені видадуть платню, — звернувся він до Рахмана.
Той здивовано глянув на нього:
— Ти ж працюєш лише десять днів. То яка ж може бути платня?
— А скільки я заробив за десять днів?
— Чотири рупії.
— То нехай дадуть хоч чотири рупії. Сьогодні ж.
— А що ти з ними робитимеш?
Фазаль зненацька змовк, наче проковтнув язика. Він аж почервонів від дивних і незвичних почуттів, що переповнили його.
— То що ж ти робитимеш з тими грошима? — знову запитав Рахман.
Очі хлопця дивно зблиснули. Затинаючись, він промимрив:
— Я… я куплю черевики.
Рахман зареготав так, що на очах у нього аж виступили сльози. Потім повів Фазаля до хазяїна і все розповів тому. Тепер зареготав директор. Та все-таки Фазаль пішов від нього зі своїми чотирма рупіями.
— Здурів хлопець, — посміхнувся директор. — Отак міркують усі робітники. Приходять сюди босі, голодні, в дранті, а потім, дивишся, те придбали, інше. Спершу черевики, потім сорочку чи шарф, потім ще щось. А там, того і жди, почнуть вимагати добавки до платні.
— Що ж тут дивного? — спалахнув Рахман. — І Фазаль хоче стати людиною.
— Атож, — квапливо погодився директор. — Хіба я що кажу? Нічого поганого в цьому немає.
Рахман уважно подивився на директорові черевики.
— Я замовляв їх в одного китайця, — пояснив директор. — Він здер із мене аж сорок рупій.
Фазаль ходив по базару, затиснувши свої чотири рупії, зупинявся перед взуттєвими крамничками й запитував, скільки коштують заповітні черевики. В одній загадали сорок рупій, в іншій — тридцять дев’ять рупій п’ятнадцять ан. І ніде не було черевиків дешевше. А він мав лише чотири рупії. У нього стислося серце: що ж його робити? Адже він мріяв цього місяця купити черевики, наступного — сорочку й шарф, потім шапку, а вже після них — ковдру…
А тепер? Як же йому купити черевики? І взагалі, чи купить? «Піду, подивлюся ще, — сумно подумав він. — Може, таки трапиться щось».
Черевики за тридцять рупій, двадцять п’ять, двадцять, вісімнадцять, одинадцять, сім… Але щоб за чотири рупії — ніде в цілому місті. Розчарований Фазаль уже повернувся додому, коли серед різного непотребу на товкучці зненацька побачив саме такі черевики, про які мріяв. Так, то були вони. Коричневі, шкіряні, але ношені, на подвійній каучуковій підошві, вже стертій, підбитій гвіздками.
То були вони, але без того блиску. В їхній потертій шкірі годі було розгледіти власне відображення. І без шнурків. І все одно то були точнісінько такі самі черевики!
— Скільки вони коштують? — схвильовано запитав хлопець.
— Десять рупій.
— А в мене лише чотири.
— Гаразд, чотири то й чотири. Зате не натішишся: адже їх носив якийсь багатій. Забирай.
Взувши черевики, Фазаль майже бігцем кинувся з базару — крий боже, ще віднімуть. Адже то не якісь там прості черевики, а з подвійною підошвою, яка глушить кроки. Фазалеві здавалось, ніби він ступає по оксамитному килиму. Сьогодні він уперше в житті взув черевики, а завтра купить новий одяг, післязавтра — шапку… Так помалу він вибиватиметься в люди. Тепер робота в друкарні здавалася йому ще любішою, ніколи він уже не ослухається хазяїна. Чи не вперше в житті йому щиро захотілося подякувати богові. Він кинувся до найближчої мечеті, зняв черевики, увійшов…
А коли вийшов — черевиків не було.
Цілу ніч проплакав Фазаль. Він так гірко оплакував старі черевики, наче розлетілися на друзки всі його сподівання, наче розвіялися на порох усі життєві радощі.
Наступного дня Рахман напився і добряче відлупцював Фазаля.
— Ти ба, черевиків йому закортіло. Та пропади ти пропадом! Поки є хазяїн — робітник завжди залишиться робітником, хазяїном йому не стати. Не доведеться тобі замовляти ні нової одежі, ні шапки… Зрозумій же це, дурню… — І огрів Фазаля кулаком межи плечі.— Колись і я думав, як ти. Сьогодні — черевики, завтра — сорочку, потім — ще щось. Та все це дурниці. За першим кроком — другий, а за ним — знову перший, розумієш? Хазяїн за одним законом дає, а за іншим оббирає. До нитки…
Він знову огрів Фазаля.
Але той раптом перестав відчувати ті удари. З його очей ніби спала полуда, і він уперше в житті побачив усе виразно, певно… Саме так, як казав Рахман.
Взагалі-то дівчинку звали Ношаба, але весь квартал кликав її тільки Баташія — Пампушечка. Уявіть собі повновиде, наче обведене циркулем, личко, круглі-прекруглі золотаві очі, як оті блюдця, повні соку цукрової тростини, кругленький завжди всміхнений ротик, рум’яні щічки, — от вам і Баташія.
Була у Баташії заповітна мрія, точніше, непереборна пристрасть: вона хотіла навчитися читати й писати, щоб потім стати вчителькою. Але за домашніми клопотами їй ніколи було й угору глянути, не те що ходити до школи. Адже батько дівчинки тільки й годен був що лежати на ліжку, надривно кашляти, лаятись та клясти свою нещасну долю, бо його життя вже давно згорало на тому невидимому полум’ї, що повільно палило йому груди. Мати куховарила в багатого чиновника і мала за це дев’ять рупій. Дві рупії йшло за комірчину, в якій жили, а решти мусило вистачити на харч, одяг, тютюн для батькової люльки та на ліки: фіалковий корінь, лаук і сіпастан. Мешканці кварталу та власники найближчих крамничок невдоволено супилися, коли бачили Баташію: її батьки були в неоплатному боргу перед ними — стільки вже напозичалися всього.
— Геть, геть звідси, чортеня мале! Немає вже в нас муки!
Та дівчинку не відлякували брутальні вигуки: вона звикла до них.
— Та хто ж просить у вас муки, тітусю? — щиро дивувалася дівчинка. — Чи ж ми якісь старці-факіри? Мені б тільки дрібочку імбиру! У татка живіт розболівся, то ми хотіли попоїти його імбирним узваром…
Але сусіди були певні, що навіть ціла річка імбирного узвару вже не зарадить її батькові. Мешканці кварталу боялися, як би він не протягнув надто довго, та водночас їх лякала і його смерть. Бо й справді: доки він житиме, сусіди не матимуть спокою від нескінченних прохань, а помре — доведеться справляти саван, а це обійдеться куди дорожче! Тож краще вже дати дівчаті те, що воно просить. Та й відмовити їй не кожен наважувався, бо тоді її личко жалібно кривилося, губенята тремтіли, а очі повнилися слізьми…
Часом у квартал навідувався бродячий торговець солодощами. Тоді дітлахи випрошували у матерів дрібняки і як ті мухи обліплювали його. Баташія завжди примудрялась опинитися попереду всіх і не зводила очей із щасливців, що ласували тією смакотою: шматочками цукрової тростини, зацукреними фруктами, дешевим печивом. Матері аж лякались, коли такої хвилини дивилися на неї.
— Ви тільки погляньте, погляньте, як витріщилось це відьменя! Та вона ж зурочить наших дітей, ласощі не підуть їм на користь!