І вони, щоб уберегти своїх пташенят від лихого ока, тицяли Баташії ласощі.
Якось — той день запам’ятався Баташії назавжди — вона гралася крем’яшками біля смітника. Личко її, як звичайно, пломеніло ясним усміхом, і саме такої миті дівчинку й побачила молода вчителька з сусідньої школи, що проходила мимо.
— Смітник — не місце для забав, дитинко, — зауважила вона.
Зразу відчувалося, що вчителька — людина тут нова, бо хто ж би назвав цю бруднулю таким чистим і світлим словом — дитинка І
— Чому ти не ходиш до школи? — запитала вчителька дівчинку.
Та спохмурніла.
— У нас… немає грошей, — ледь чутно прошепотіла вона.
— Та хіба ж для цього потрібні гроші? Адже в школі вчаться безкоштовно.
— Але в мене немає ні книжки, ні грифельної дошки…
— Приходь завтра до школи, я тобі дам і книжку, і дошку.
Нетямлячись від радості, Баташія пташкою впурхнула до своєї хижки.
— А я завтра піду в школу! — ще з порога гукнула вона.
Мати саме аж кипіла з досади — у неї видався невдалий день: страва, яку вона варила, виявилась пересоленою, і хазяйка люто вилаяла її. Там мати змовчала, але тепер дала волю роздратуванню.
— Ти ба, яка принцеса! Так я тебе й пущу в ту школуї
— А що ж тут поганого? — втрутився батько. — Ти хочеш, щоб і дочка лишилася такою ж темною, як і ти, знала лише горшки та каструлі?
Але мати розійшлася не на жарт:
— Що ж, нехай я затуркана… Зате ти вчений! А що користі?
— Таки справді: як захоче доля покарати чоловіка — то пошле йому сварливу дружину! В такої і чоловік ні на що не здатен.
Суперечка не вщухала, вона розпалювалася дужче й Дужче.
— Що ж, іди! — кричав батько. — Шукай собі нового господаря, тягни його хоч із печі! Мені що? Сьогодні я живий, а завтра аллах зласкавиться — прибере мене…
І так життя було гірке, а тут ще й ці вічні сварки! Коли батьки починають лаятись, Баташії стає незатишно, вона почуває себе самотньою, як ніколи… Зі страху на дівчинку нападає гикавка. Мати зразу в сльози, а батька душить приступ, очі його закочуються під лоба, а руки й ноги зводить судома. Тоді мати падає йому на груди, невтішно ридає і клене свій лютий язик.
Помалу батьків гнів влягається, сварка вщухає. Мати починає вигрівати хворому груди: вкутує його ковдрою, відпоює гарячим чаєм, і батькові стає краще. Від утоми мати теж падає на постіль. Баташія вмощується між ними, й відразу всі злигодні й прикрощі де й діваються, світ знову стає безхмарним, у хижці лунає щасливий сміх. А батько починає розповідати казку.
— Жили собі зозуля… — починає він. — Ти слухаєш, доню?
— Авжеж, — озивається Баташія.
— Отож, значить, жили собі зозуля і горобець…
— А далі що?
— От якось зозуля і каже: «Послухай-но, горобчику, що я тобі скажу». — «А що, сестрице?» — питає горобець. «Щось давненько я не куштувала плову, — каже зозуля. — Чи не приготувати б нам його?» — «Давай приготуємо», — погодився горобець.
— А далі? — нетерпеливиться Баташія.
— Ось зозуля роздобула сочевичне зернятко, горобець приніс рисинку, і зварили вони плов…
Баташія вже відчуває, як смачний плов аж тане в роті, її маленькі ніздрі втягують запашну пару.
— А потім?
Дівчинка не дослухує казки й засинає, а батьки пошепки радяться, що їм робити. Нарешті вирішили: їхня донька піде до школи.
Наступного дня мати пофарбувала доньчин шарфик у рожеве, ретельно залатала й випрала платтячко. А сама Баташія до пізнього вечора не могла вгомонитись: те й робила, що бігала до сусідів дізнатися, котра година.
— Тітусю, а зараз скільки вже? — без упину питала вона, і дізнавшись, що до ранку ще далеко, невимовно смутніла. їй здавалося, що час зупинився зовсім. Якби її воля, вона й не лягала б — а то ще проспить!
Нарешті настав довгожданий ранок. Мати вмила Баташію, вбрала, підвела очі сурмою і заплела їй косу. І ось дівчинка вирушає до школи, сьогодні її перший шкільний день! Задля такої події куплено два пиріжки, мати нагодувала доньку найсмачнішим, що було в хаті, й на мить піднесла руку, благословляючи її. Батько погладив свою улюбленицю по голівці і з порога довго дивився їй услід.
День, коли вперше йшла до школи донька багатого чиновника, став святом для всього кварталу: сусідів пригощали ласощами, муллам дарували капці, щедро годували сиріт. В дорогих гаптованих туфельках, з цяточкою-тікою на чолі й намистом на шиї, в розкішному жовтому автомобілі Шахіна вирушила в школу. З нею їхала і служниця, що везла глек, рукомийник, термос із гарячою водою, пляшку апельсинового соку і ще усяку всячину. Секретар чиновника того дня витратив задля такої події не менше чотирьох тисяч рупій.
Перший шкільний день для Баташії теж не обійшовся без витрат: на покупки пішло аж три пайси — одна на фарбу для шарфа і дві — на пиріжки.
І ось Баташія гордовито й урочисто крокує вулицею.
— Баташіє, а куди це ти? — гукнув до неї продавець оладок Раму.
— До школи, а то куди ж? — відповіла вона так, наче їй не первина ходити до школи.
— Ого! — вихопилось у Раму. — А послухай-но…
— Та нема коли! — суворо відказала дівчинка.
— Ну гаразд, іди… Але стривай-но! Тут у мене в яблука й трохи сочевиці, візьми з собою. На перерві перехопиш. — І Раму простягнув їй пакетик.
— Що ж, давай. — І, щоб не засмучувати доброго Раму, вона взяла гостинець.
— Агов, куди це ти зібралася так рано, Баташіє? Чи не в свекрів дім? — підкусив її рикша Раджу.
— Це ти, мабуть, зібрався до свекра. А я йду до школи.
— Та що ти кажеш! А я саме їду в той бік. Сідай-но в колясочку, шановна. Це ж тобі не жарт — уперше в школу!
Коли коляска під’їхала до школи, там зчинилася метушня: «Це ж хто там прибув?» Та з коляски вийшла Баташія, і розчарування, ніби відром води, загасило зацікавлення, що було спалахнуло.
Донька багатого чиновника аж нетямилася від злості; ще б пак, адже вчителька посадовила новеньку поруч із нею. Та ледве вчителька на хвильку відвернулась, як Шахіна штовхнула Баташію ліктем: мовляв, забирайся, це наш килимок, ми його з дому привезли, а з тебе досить і циновки.
Баташія мовчки вмостилася на циновці. Довкола захихотіли.
Вчителька вгамувала учениць і посадовила Баташію біля себе. І щастить же цій Баташії! А та почувала себе мало не царицею.
Проте навчання Баташії на цьому й скінчилось. Того ж дня Шахіна пожалілася батькам, і дружина чиновника напустилася на куховарку:
— Послухай-но, пані! Та як ти смієш рівняти своє дівчисько з нашою Шахіною! Знай своє місце! Ти ба, виросла на недоїдках, а нахабства без міри. Чужий хліб, певно, смакує. Сьогодні ж пришли її до мене — їй тут знайдеться робота. Півтори рупії на місяць і харч на землі не валяються.
От тобі й навчилася І Розсипався на друзки світ казкових марень Баташії… Із золотистих очей покотилися гіркі сльози й затремтіли на маленьких круглих ніздрях… А в наступні після цього дні Баташія супроводжувала в школу Шахіну, несла за нею фляжку, склянку й кошичок із сніданком. На перерві Баташія годувала свою хазяйку, обмахувала її віялом, подавала воду вмитися, мила посуд і аж тоді могла поїсти сама…
Обурена вчителька тут же подалася до матері Баташії й добряче висварила її.
— Баташія тепер служниця… — пробелькотіла збентежена жінка, не сміючи від сорому підвести очей.
— Служниця? — вражено перепитала вчителька. — Але ж Баташія ще зовсім дитина!.. Пахощі квітів не заховати за грати, а сонця проміння в кайдани не закувати!
Але мати Баташії не зрозуміла слів учительки, і та пішла ні з чим. Однак учителька не звикла так просто складати зброю. Нелегко й нескоро їй удалося влаштувати матір Баташії прибиральницею в школі. Там же знайшлася й комірчина для її родини. І Баташія, якій так хотілося вчитись, нарешті змогла ходити в школу. Згодом батько Баташії трохи оклигав від недуги і йому теж підшукали роботу: він носив дітям сніданки.
Як же полюбила Баташія школу! Навчання для неї було захоплюючою розвагою. А як охоче допомагала вона матері прибирати в класах, як дбайливо обгортала папером підручники! Дівчинка служила школі, наче то був храм, де голова сама схиляється перед божеством.
Важко сказати, скільки часу спливло відтоді. Певно, років із п’ятнадцять тому я вперше побачила Баташію, що гралася біля смітника серед консервних бляшанок та
гнилих покидьків. І от минулого року я знову зустріла її… на одному із засідань шкільних працівників.
— Ви мене не пригадуєте? — всміхнулася вона мені.
По тій усмішці я і впізнала її:
— Баташія!
Тепер Баташію зовуть міс Хан. Батько її помер, а мати живе разом із нею. Тільки й мати змінилася — це вже не колишня терпляча служниця. В її оселі збираються дівчата з усього кварталу, і старенька, колишня куховарка чиновника, навчає їх шити.
Коли я згадую променисті оченята Баташії, великі, ніби блюдця, повні золотистого тростинового соку, я певна:
Пахощі квітів не заховати за грати!
Сонця проміння в кайдани не закувати!
«З пункту А вийшов мандрівник і рушив прямо на схід. Через 25 миль він звернув на північний схід і подолав іще 25 миль. Тоді повернув прямо на захід і пройшов іще 20 миль. На якій відстані від пункту А перебуває мандрівник?»
То була остання задачка з геометрії. Ранга спробував уявити себе мандрівником. Але хіба ж таке буває, щоб дорога слалася прямісінько аж двадцять п’ять миль? Адже на путі неодмінно трапляться пагорби, річки, огорожі, канави, колодязі…
«А якщо на дорозі стоятиме будинок? Як же через нього пройдеш? Хіба що в будинку двоє дверей — одні на захід, другі на схід. А в нас удома зроду-віку не було двох дверей.
А якщо попадеться колодязь? Лізти в нього, чи як?
Або річка! Адже її не перестрибнеш. Річку треба перепливти. Та й то прямо на протилежний берег не втрапиш, бо знесе течія. Он тітчиного сусіду, дарма що він чудовий плавець, річка в час повені віднесла хтозна-куди.
То як же його розуміти — прямо на схід? Та й скільки ж це днів доведеться брести? Сімдесят миль? Ого! І все пішки? Страх як наморишся! Я он позавчора тільки від Більваса до Мальвана пройшов, і то ніг не чув… Останні два дні ми те й робимо, що пишемо на цих іспитах — пальці вже й не слухаються, мов не свої. Та ще спробуй висидіти за цією партою. У себе в сільській школі сидиш просто на землі. І пишеш куди краще».
Ранга позирнув довкола: всі учні незнайомі. Он дівчинка в синій спідничці підстругує лезом олівець. Перед нею сидить хлопчик у шапочці й дуже швидко щось пише. І навіщо стільки писати? Певно, розв’язує задачку. А вчора його проводжала до школи якась огрядна жінка.
О! Сьогодні попався хороший учитель: сидить собі спокійно за столом. А до нього була вчителька, така вже худюща і в окулярах. То тій не сиділося: весь час ходила між партами та заглядала, хто що пише.
Ранга ще раз прочитав умову задачі й провів на аркуші довгу рівну лінію. І аж замилувався нею. Ото гарно! Якби ж і дорога була така! Тоді перехожі здалеку бачили б усі машини. Та й машини могли б мчати на шаленій швидкості. А вистрели на такій дорозі з гвинтівки, то всіх рішиш однією кулею. Бах!..
Дзінь-нь, дзінь-нь, дзінь-нь!!!
«Ой! Уже дзвоник!» — похопився Ранга.
— Закінчуйте, діти, — мовив учитель і рушив між партами збирати аркуші.
Він узяв аркуш у Ранги, і той відразу ж підхопився, щоб вибігти з класу. Та вчитель зупинив його:
— Почекай. Не можна виходити, поки всі не здадуть.
Аж коли вчитель зник за дверима, учні підвелися зі своїх місць.
Ранга перший вискочив з класу, але за мить повернувся. Злякано зазирнув під свою парту й полегшено зітхнув: ху-ух, на місці! Він тицьнув готовальню в кишеню і подався надвір. Ашок уже чекав його.
— То як, усе розв’язав? — поцікавився він.
— Остання задачка не вийшла.
— Та ти що? Вона ж зовсім легенька. Ну гаразд, ходімо вип’ємо лимонаду чи содової води.
Хлопчики рушили до навісу під манговим деревом, де за столиками школярі вже попивали холодний лимонад. Був тут і хлопчик у шапочці, була й дівчинка в синій спідничці, тільки сиділа вона трохи осторонь.
Ранга й Ашок і собі сіли за столик. Перед ними поставили дві склянки холодного лимонаду, в якому плавали крижинки. Ранга помішав лимонад пальцем, крижинки закружляли. Тоді заходився занурювати ті крижинки. Повертів склянку — крижинки закружляли швидше — й спрагло підніс до рота. Ашок уже встиг випити свій лимонад і тепер роздивлявся вологий кружечок на столику — слід від склянки.
— Смакота! І холодний! — вихопилось у Ранги.
Ашок провів на мокрому кружечку чотири лінії і заходився пояснювати задачу:
— Дивись, оця лінія — п’ять дюймів, а ця — чотири. Тут кут 135 градусів. А ось іще п’ять дюймів. Тут кут 45 градусів. Це захід.
Ранга уважно дивився, але саме підійшли якісь хлопчаки і гримнули на них:
— Вставайте, а то розсілися! Інші теж хочуть пити!
Залишивши на столику по дві ани, Ранга й Ашок підвелися. О пів на третю починався іспит з літератури, і доти лишалася ще ціла година.
— Слухай, а про що можна було б написати заяву? — спитав Ранга.
— Та хоча б про те, що по карточках дають поганий рис. От і напишеш начальникові.
— А якому?
— Окружному, певно.
— Ашок, а можна написати заяву, щоб у крамничці давали по чашці чаю і солодких хлібців за три пайси?
— Не знаю, не пробував. Я можу написати заяву, щоб збудували міст через річку. Цього нас учили.
— Таке і я вмію. І щоб збудували міст, і громадський колодязь — це я можу написати.
— А найважче — пряма мова.
— Зовсім ні! От, скажімо, двоє хлопчиків сваряться. Один каже: «Я розумний, я гарний, я хороший. А ти потвора, дурень і нахаба». Підходить до них дорослий: «Негаразд сваритися, дітки…» Що, не годиться? Тоді про інше: про автомашину й гарбу, про лимонад і содову. Лимонад каже: «Йди геть, содова! Я такий смачний, такий солодкий!» А содова вода на те: «Зате я дешева, мене бідняки люблять. Від мене живіт не болить…»
— Та годі тобі! Ото вигадник! — засміявся Ашок.
І тут Ранга згадав про авторучку. Адже їм ще доведеться писати: і заяву, і пряму мову, і твір… А з ручкою щось не те. Ще коли пролунав дзвоник, Ранга з переляку, що не розв’язав задачку і через те провалиться, почав метушитися і впустив ручку на підлогу.
Тепер хлопець витяг її і став роздивлятися.
— Невже зламав? — запитав Ашок.
Ранга провів пером по пальцю, потім по папері — не пише. Спробував іще раз.
— Перо зіпсувалося. Що ж його робити?
Іншої ручки не було. І Ашок не міг дати йому своєї. А крім нього Ранга нікого тут більше не знав.
— Ходімо на базар, купиш нову, — запропонував Ашок.
— Дорого, батько сваритиме.
— То вставиш інше перо. І коштує воно ан [20] п’ять, не більше.
— Ходімо!
Вони побігли. До базару було хвилин вісім ходи, і хлопчики дісталися до нього швидко. Ранга хотів відразу звернути праворуч, та Ашок утримав його:
— Стривай, куди ти? Поглянь, кіно! Йди за мною, — і потягнув приятеля в зовсім інший бік.
Перед афішею вони зупинилися. Розпростерши крила, в блакитному небі ширяла казкова красуня. А внизу видніли куполи палаців і мінарети мечетей. Фільм називався «Небесна фея». У куточку афіші було написано: «Початок сеансів о 6 і 9 вечора».