Один за всіх, всі за одного!
За дорученням піонерської ланки
імені Юрія Гагаріна
ОЛ. УСЕНКО
Розділ 1
СЕНСАЦІЯ
Ми з Лесиком вирішили: після закінчення школи піти у космонавти і полетіти на Марс.
Прославимося на весь світ. Наші великі портрети у скафандрах надрукують у всіх газетах та журналах і навіть на сірникових коробках. За парту, на якій ми зараз сидимо, посадять найкращих учнів. А вчителі на уроках розповідатимуть, що я і Лесик ніколи-ніколи не мали двійок.
Та спочатку про цю нашу мрію ніхто не знав.
Таємниця відкрилася зовсім випадково.
Це сталося у суботу. Щойно почався урок з географії, як пішов сніг. Перший сніг! У класі одразу стало темніше, бо сніг падав густо. Великі пухнасті сніжинки танцювали за вікном, наче дражнилися. Вони ніби підмовляли: “Ану, пограймося у сніжки!” І справді, з такого снігу можна виліпити найкращі у світі сніжки.
От не пощастило!
Пощастило тільки Юркові Бублику, бо він запізнився на урок.
Вчитель географії Павло Петрович запитав його:
— Бублик, чого ти запізнився?
Юрко відповів:
— Я загубив одного бота і довго шукав його.
Павло Петрович підозріло подивився на його черевики.
Та підозрював він даремно. Один черевик у Юрка був чистенький, а другий такий брудний, наче Юрко по дорозі у школу не минав жодної баюри.
— Що, не знайшов? — знову запитав Павло Петрович.
Юрко скромно відповів:
— Ні, не знайшов, бо я поспішав у школу. Але після уроків я ще пошукаю.
Юрко як у воду дивився: після уроків він одразу знайшов свого бота. Це йому зовсім не важко було зробити, бо він сам його заховав.
Але це було потім.
А тоді Юрко сів на своє місце і нишком почав їсти сніг. Та крився він тільки від учителя, а від нас він анітрохи не крився. У нього були повні кишені снігу.
Усі ми дуже заздрили Юркові. Хто ж не знає, що перший сніг смачніший за морозиво?
Та Бублик ні з ким не ділився своїми запасами. Він сам один наминав чудовий свіжий сніг. Тоді ми удали, що нас зовсім не цікавить сніг, а цікавить географія.
І раптом Юрко злякався, бо сніг у його кишенях почав танути. Куртка і штани у нього набрякли. Під ногами набігла калюжа. Ми зловтішно спостерігали це стихійне лихо.
Лесик написав Юркові записку: “Що, з’їв?”
Цієї миті Юрко переконався, що жадібність — велика вада у характері людини. Він негайно почав перевиховувати себе — вивернув з кишень залишки снігу і щедро поділився з друзями. За хвилину Сашко Усенко і Боб Скорик теж нишком їли свіжий сніг.
Але я і Лесик снігу не їли. Ми звикали до марсіянських труднощів. Адже сніг там е лише на полюсах, а всю іншу поверхню обіймає величезна червона пустеля. От ми, майбутні космонавти, і гартувалися, щоб привчитися до незвичайних марсіянських умов.
Та це була помилка, бо наша витримка викрила нашу космічну таємницю.
Коли закінчився урок, снігу надворі вже не було. Він розтанув. Уся наша ланка скупчилася навколо Юрка, який притулився до батареї опалення і сушив штани. Від Бублика йшла пара.
— Ех, ви! — зневажливо сказав він мені і Лесику. — Злякалися!
— А от і ні, — заперечив Лесик. — Якби ми захотіли, то з’їли б повний портфель снігу!
— І ще більше! — додав я.
Але Юрко нам не повірив.
— Це ви зараз так говорите, бо сніг розтанув, — мовив він, повертаючись до батареї другим боком.
Ясно, Юрко нам не повірить! Він же не знає, що ми готуємось до космічного польоту і звикаємо до суворих умов. Якби я цього не знав, я б теж сам собі не повірив. І тоді я вирішив тільки трошки натякнути на нашу таємницю.
— Ми навмисне не їли снігу, — сказав я, — бо загартовуємо себе.
— Не вигадуйте! — знову не повірив Юрко. — Коли люди загартовуються, вони навіть сплять у снігу, а потім ще купаються в ополонках.
Ну, що нам було робити? Залишалося остаточно відкрити нашу таємницю, щоб ніхто не думав, ніби ми просто злякалися.
І я відкрив її. Я сказав:
— Тільки це секрет! Коли ми з Лесиком закінчимо школу, ми підемо у космонавти і полетимо на Марс. А на Марсі снігу майже нема. От ми й звикаємо до суворого марсіянського клімату.
Ця новина приголомшила всіх. Якби я сказав, що ми з Лесиком виловили у Дніпрі анаконду, це викликало б меншу сенсацію.
До кінця перерви я і Лесик купалися у променях слави.
А на великій перерві з’ясувалося, що уся наша ланка теж хоче летіти на Марс. Навіть Бублик побажав летіти на Марс і дав слово, що більше ніколи в житті не їстиме снігу і навіть не питиме води, бо на Марсі води так мало, що там навіть канали висихають. А потім подумав і на все життя зрікся морозива, бо хтозна, чи е на Марсі морозиво.
Наш ланковий Сашко Усенко запропонував наступного дня усім зібратися у нього вдома і гуртом обміркувати, що нам робити, щоб на Марс полетіти.
А наступного дня — неділя. А в неділю ми з ключками ходимо на ковзанку. Та хіба важко майбутнім космонавтам один раз у житті відмовитись од гри в хокей?
І справді, у неділю ми прийшли до Сашка без ковзанів і ключок. Ніхто не запізнився. Тільки Юрко Бублик зовсім не прийшов.
Сашкова мати налила нам чаю і почастувала тістечками. Ми пили чай з варенням, їли тістечка і думали про Бублика. Невже він передумав летіти на Марс? А може, не втримався і подався на ковзанку?
Але все з’ясувалося, коли Сашко подзвонив по телефону Юркові додому.
Застудженим голосом Юрко прохрипів у трубку, що батьки силоміць змушують його лежати в ліжку і пити гаряче молоко з медом та чай з малиною. Але він, Юрко, відчайдушне борониться — не лежить і не п’є. І ще він сказав, що, коли видужає, тато відшмагає його своїм паском. Тато вже пообіцяв…
Більше Юрко нічого не встиг сказати, бо цієї миті хтось видер у нього з рук трубку і з грюкотом кинув на важіль.
Довелося розпочати обговорення без Бублика.
Розділ 2
КОСМОНАВТИ
Ніхто у світі навіть не здогадується про імена майбутніх космонавтів. Але я їх знаю. Нас п’ятеро — Сашко Усенко, Юрко Бублик, Боб Скорик, Лесик Баглій і я, Толя Сливка. Вийшло, як на замовлення, на п’ять космонавтів — п’ять найближчих до Землі планет Сонячної системи: Венера, Марс, Меркурій, Юпітер і Сатурн. Добре, що найближчих планет тільки п’ять. Якби їх виявилося хоча б шість, ми б опинилися в скрутному становищі, бо у нас не вистачило б на всі планети космонавтів.
— От бачите, — сказав Сашко, — хочеш не хочеш, а нам слід триматися гурту. Якщо хтось із нас залишиться на другий рік, одна з найближчих планет залишиться недослідженою.
— Та ми ж спочатку вирішили летіти тільки на Марс! — нагадав я Сашкові.
Сашко на це відповів:
— Ну й що? Той, хто залишиться на другий рік, на Марс не полетить, бо він запізниться на цілий рік.
Мені аж моторошно стало. А раптом саме я залишуся?
На другий рік можна залишитися зовсім непомітно. А все через те, що вчителі чомусь мають прикру звичку викликати саме тоді, коли ти чогось не вивчив. А коли ти добре вивчиш урок, тебе й не подумають викликати.
От, скажімо, якось я назубок вивчив урок з історії. Якби мене тоді викликали, я, певно, одержав би п’ятірку. Я піднімав, піднімав руку, а Микола Андрійович, учитель історії, не звертав на мене ніякої уваги. Тоді я підняв обидві руки, але й цього разу він у мій бік навіть не подивився.
Після уроку я підійшов до Миколи Андрійовича і запитав:
— Миколо Андрійовичу, чому ви мене не викликали?
А він відповів:
— Я й так бачив, що ти добре вивчив урок. Молодець!
Я навіть розгубився. Яка несправедливість! Отож мене слід викликати, лише коли я уроку не вивчу? Але тоді я матиму самі двійки, бо хто ж ставить у журналі “молодець”?
— Як це так? — невдоволено запитав я. — Якщо мене ніхто не викликатиме, коли я знаю урок, то обов’язково залишуся на другий рік.
Микола Андрійович засміявся і казав:
— Логічно! Та ти не журись. Післязавтра неодмінно викличу.
“Викличе чи не викличе? — лихоманкове намагався зазирнути я у недалеке майбутнє. — Якщо сказав, що викличе, то так воно і мусить бути. Отже, треба добряче вивчити урок. Але якщо я добре вивчу урок, Микола Андрійович мене не викличе, а на перерві скаже “молодець”. Логічно? Логічно! Та й хто з учителів заздалегідь попереджає учнів, коли їх викличе? Якби вчителі попереджали, всі учні давно були б відмінниками. Просто Микола Андрійович хоче, щоб я знову добре вивчив урок. Отже, на наступному уроці мені слід удати, ніби я все знаю, а насправді можна не готуватися”.
І от на наступному уроці я удав, ніби вивчив геть усе. Я нахмурив лоба, підпер голову рукою і втупив пронизливий погляд у стелю. А коли хтось з учнів відповідав на запитання, я схвально кивав головою — так, мовляв, правильно. Але руки я все-таки про всяк випадок не піднімав.
Микола Андрійович ясно бачив, що ніхто у класі не вивчив уроку краще, ніж я.
Я навіть вирішив удавати так на кожному уроці, якого я не вивчу. От буде здорово! Тоді ніхто з учителів мене не викликатиме. А коли я добре вивчу урок, тоді я, навпаки, удаватиму, ніби й не вивчив. І всі вчителі мене викликатимуть. У класному журналі і в моєму щоденнику густо зарясніють п’ятірки. Швидко я стану круглим відмінником. Про мої успіхи напишуть у стінній газеті, а мій портрет повісять на шкільній Дошці пошани. А тоді я свою таємницю відкрию Лесику, щоб його портрет теж повісили на Дошці пошани.
— Сливко! — почув я голос Миколи Андрійовича. — Ану, йди відповідати.
Я аж здригнувся, наче під моєю партою почався несподіваний землетрус.
“Все, — подумав я, — пропав! От і звіряйся після цього на слово вчителів!”
Але, на щастя, Микола Андрійович запитав у мене не нове завдання, а минуле.
Коли я закінчив відповідати, Микола Андрійович узяв ручку і сказав:
— Якби ти так само добре вивчив новий урок, я тобі неодмінно поставив би п’ятірку. Але, як я бачу, ти сьогодні не готувався. А може, ти хочеш, щоб я запитав тебе щось з нового уроку?
Я чесно признався.
— Ні, — сказав я, — не хочу.
Втім, Микола Андрійович мене все-таки запитав.
— Скільки буде, — запитав він, — п’ять плюс один?
— Шість, — безпомилково відповів я.
— А якщо шість поділити на два?
— Три…
— Правильно, — похвалив мене Микола Андрійович і вліпив мені трійку.
От як буває! Так мимоволі почнеш сумніватися.
Та про ці свої роздуми я на зборах не сказав ані слова.
А от Боб Скорик сказав:
— Почекаймо до кінця учбового року. Тоді певно знатимемо, хто залишиться на другий рік, а хто ні. А зараз це передбачити дуже важко.
Та Сашко тільки зневажливо скривився.
— А коли це, — руба запитав він Боба, — космонавтів лякали труднощі?
І справді, космонавтів ніколи не лякали ніякі труднощі. Ми читали про це у газетах.
— А я що? — знітився Боб. — Хіба я хочу залишитися на другий рік? Зовсім не хочу! Мені тоді хоч додому не повертайся…
Після цієї розмови труднощі вже нікого не лякали. Ми всі дали слово не залишатися на другий рік. І ще ми вирішили просити раду дружини, щоб нашу піонерську ланку назвали ланкою імені піонера космосу Юрія Гагаріна.
Розділ 3
МАРСІЯНИ
Коли я, Лесик і Боб поверталися від Сашка додому, у нас тільки і розмов було, що про майбутню космічну подорож.
Признатися, я з тривогою думав про майбутнє. На нас чатувало безліч небезпек. Та я не хотів лякати друзів і тривожився мовчки. А потім до того розхвилювався, що не втримався і сказав:
— Подумати тільки, нам ще вчитися і вчитися — аж чотири з половиною роки! А люди щороку все далі й далі літають у космос. І хоч ми й не будемо залишатися на другий рік, та мене лякає, що хтось раніше від нас на Марс полетить! Пропадуть усі наші подвиги!
Лесик намагався заспокоїти мене:
— Це ще вилами по воді писано. Для польоту на Марс знаєш, який великий зореліт треба збудувати? Ого! Завдовжки як міст Патона! А поки такого збудують, ми саме встигнемо закінчити школу.
Мене Лесик заспокоїв, а Боба ні.
Боб сказав:
— Це для дорослих потрібен корабель-велетень, бо вони великі. А нам великий корабель навіщо? Ми б і зараз могли полетіти на звичайній ракеті. Тільки підручники не слід брати у космічну подорож, бо перевантажимо ракету.
Але то була пустопорожня розмова. Хоч ми й ладні були летіти негайно, та ракети нам все одно не дадуть: школярів у космонавти не приймають.
Ось чому ми заговорили про інше, набагато приємніше. Ми намагалися уявити, які на вигляд марсіяни.
Лесик припускав, що вони схожі на людей.
Боб вважав, що марсіяни схожі на спрутів, бо більшої голови, ніж у спрута, він ні в кого не бачив.
— Я про це читав в одній книжці, — пояснив Боб. — У марсіян такі величезні і важкі голови, що вони під ними згинаються і нормально ходити не можуть, а тільки повзають, як немовлята. А на великі відстані вони пересуваються на спеціальних залізних триногах. Марсіяни такі розумні, що їм навіть вчитися не треба. Я в тій книжці нічого про навчання не вичитав. От би мені мати таку голову!
— А як ми з ними порозуміємося? — запитав я. — Вони ж бо розмовляють не по-нашому, а по-марсіянськи.
— Авжеж, — погодився Лесик, — це надзвичайно складне завдання. Його слід розв’язати ще на Землі.
Я подумав і сказав:
— А може, вони розмовляють і по-нашому і не по-нашому? Тоді б ми з ними могли легко порозумітися.
Боб дуже здивувався.
— А як це так можна розмовляти, — запитав він, — щоб і по-нашому і не по-нашому?
Я ще подумав і відповів Бобові:
— А просто. Наприклад, так: вони говорять нашими словами, але вимовляють не всі звуки, а тільки голосні. Коли ми говоримо: “Я іду в кіно”, вони говорять: “Я іу іо”, От і все! Можна приголосними. Тільки навряд щоб марсіяни розмовляли на приголосних, бо їх без голосних важко вимовляти.
Лесик вмить опанував марсіанську мову і, як справжній марсіянин, мовив:
— Ое, ооо! Й еайо оуіи ои ооо!
Я подивився на Боба і побачив, що він нічогісінько не второпав. Я пожалів Боба і запитав Лесика:
— Що ти сказав?
Лесик відповів:
— Я сказав: “Оце здорово! Ми б негайно зрозуміли один одного!”
Я погодився з Лесиком і теж перейшов на марсіянську мову:
— А! Е уе оа оа.
Тепер Лесик подивився на Боба, йому стало шкода його, і він запитав мене:
— Що ти сказав?
Я охоче переклав:
— Я сказав: “Так! Це дуже проста мова”.
І раптом Боб теж заговорив по-марсіянськи, ніби щойно повернувся з Марса.
— А ое, у и яа іа оа?
Я подивився на Лесика і побачив, що він нічого не зрозумів. Певно, Боб говорив з жахливим акцентом.
Я пожалів Лесика і вже збирався запитати Боба, що він сказав, та Лесик пожалів мене на якусь секунду раніше.
Він запитав Боба:
— Що ти сказав?
Боб відповів:
— Я запитав: “А може, у них якась інша мова?”
Боб мав рацію, хоч і видно було, що його злякали мовні труднощі. Тому ми більше ніколи не розмовляли по-марсіянськи: не можна ж весь час перевантажувати товариша.
Тільки мені невдовзі довелося ще раз поговорити мовою марсіян.
Це сталося уві сні.
Мені приснилося, ніби я прилетів на Марс на космічній ракеті “Земля — Марс 1”.
Я ввімкнув гальмові дюзи і майстерно “примарсився” на червоний грунт. Потужні вибухи здійняли хмари рудої пилюки. Я розсунув усі ілюмінатори і розпочав важливі наукові спостереження. Та спочатку нічого не було видно, бо пилюка осідала надто повільно, адже на Марсі тяжіння менше, ніж на Землі.
Але ось пилюка впала, і я побачив дивовижну картину.
Навколо моєї ракети з’юрмилася сила-силенна марсіян. Усі вони, мов дві краплі води, були схожі на Боба, тільки голови великі, мов у кульбаб. Марсіяни усміхалися і радісно махали руками, вітаючи мене.