А звідусіль прибували все нові й нові юрби великоголових. Вони поспішали на човнах численними каналами і зліталися на вертольотах. А найхоробріші стрибали з парашутами з широких крил пасажирських літаків.
Незабаром їх стало так багато, що хоч у який ілюмінатор я виглядав, скрізь бачив веселих, усміхнених марсіян.
Я відкрив люк, скинув мотузяну драбину й урочисто виліз з ракети.
Над неозорим натовпом лунали вітальні вигуки. Тубільці кричали по-марсіянськи.
— Уа! Уа! Уа!
А я все прекрасно розумів. По-нашому це означає:
— Ура! Ура! Ура!
Я дружньо підняв руку і теж гукнув:
— Ай ие а!
Марсіянам не треба було перекладати. Всім їм було цілком ясно, що я сказав:
— Хай живе Марс!
Повітря розітнуло могутнє “уа”.
— Хай живе Земля! — по-марсіянськи ще гукнув я, хоч мене вже фотографували.
— Уа! Уа! Уа! — хором відповіли марсіяни.
Я й це розумів. Я вже так опанував їхню мову, ніби все життя провів на Марсі. Тепер вони кричали не “ура”, а схвильовано вигукували:
— Дружба! Дружба! Дружба!
Потім мене підхопили на руки і високо підкинули. Та коли я падав униз, то, на жаль, прокинувся. Я завжди прокидаюся, коли падаю уві сні. Ось чому я так і не встиг до пуття дослідити Марс.
Але що дивно: коли я розмовляв з Лесиком і Бобом по-марсіянськи, ніхто з нас нічого не розумів. А варто мені було прилетіти на Марс, як ця мова виявилася дуже легкою. І ще мене здивувало, що на Марс я прилетів сам — без Лесика, Сашка, Боба і Юрка. Невже усі хлопці залишаться на другий рік?
Розділ 4
ЗМАГАННЯ
Ми навчаємося у другу зміну. Перед тими, хто навчається у першу зміну, ми маємо багато переваг. Наприклад, ми будь-коли можемо піти у кіно на ранковий сеанс і записати в наш ланковий щоденник ще про один культпохід у кіно. І якщо підрахувати культпоходи в усіх ланкових щоденниках, то найбільше їх виявиться у нашої ланки. Навіть піонервожатий Іван Чепурний нас за це похвалив. Він якось сказав, що колективні походи у кіно дуже сприяють культурному і духовному зростанню.
А ті учні, що навчаються у першу зміну, культурно і духовно не ростуть. Бо тільки-но вони зроблять домашні завдання, як у кінотеатрах починаються вечірні сеанси. А на вечірні сеанси дітей до шістнадцяти років не пускають.
Але ті, що навчаються у першу зміну, теж мають одну істотну перевагу. Збори у них завжди короткі, бо між закінченням занять першої зміни і початком занять другої зміни залишаються вільними лише півгодини. А після нас уже ніхто не навчається, і ми можемо засідати хоч до ранку.
Правда, до понеділка ми на це якось не звертали особливої уваги. А в понеділок увагу звернули. І треба сказати, що, якби у понеділок збори закінчилися за півгодини, у нас не було б ніяких неприємностей.
Як і завжди, збори відкрив наш піонервожатий Іван Чепурний. Він почав говорити про підсумки другої чверті, хоч до кінця її залишалося ще аж два тижні.
Виявилося, що наша ланка має такі показники, яких не має жодна інша, хоч наша ланка найменша. Зрозуміло, нам надзвичайно важко змагатися з іншими, бо сили у нас нерівні. Перші три ланки нашого загону складаються з десяти чоловік кожна, а нас вдвічі менше. Зате серед нас немає жодної дівчини. А в інших ланках вони є, і дівчат там навіть більше, ніж хлопців. Поміж себе ми три перші ланки називаємо дівчачими командами.
Звертаючись до нас, Іван сказав:
— Я навіть дивуюся, як це ви примудрилися? Другої такої ланки, певно, в усій школі не знайти! Подумати тільки, найменша у класі ланка нахапала найбільше трійок і навіть має одну невиправлену двійку. Сором!
Але соромитися було нікому. Бо двійку заробив Юрко Бублик, а він досі хворів.
А Іван до того розпалився, що сказав:
— Ех, мені б ваші завдання!
Ну, звичайно. Він навчається аж у дев’ятому класі, і якби йому давали наші завдання, він би за тиждень став круглим відмінником. Але йому ніхто з учителів наших завдань не дає, і тому Іван ніяк не може стати відмінником. Про це знає весь наш клас.
Точнісінько так і з нашою ланкою. Якби нам давали завдання за третій клас, у нас не було б навіть четвірок. І Іван не мав би з нами ніякого клопоту.
А закінчив Іван свою промову так:
— Словом, — сказав він, — я хотів би знати, про що думає ланковий Усенко?
Тільки-но він це сказав, Як з’ясувалося, що голова ради загону Віка Підопригора теж хоче знати, про що думає Сашко. І всім іншим одразу закортіло дізнатися, про що він думає.
І тоді Сашко докладно розповів усьому загонові про наш відчайдушний задум ніколи не залишатися на другий рік і після закінчення школи усім разом полетіти на Марс.
— А ще ми вирішили, — урочисто сказав Сашко, — просити раду дружини, щоб нашій піонерській ланці надали ім’я першого космонавта Юрія Гагаріна. Ось. У нас навіть протокол є!
І Сашко всім показав протокол.
Якби після виступу Сашка збори закінчилися, все було б гаразд. А так збори не закінчилися, бо часу після другої зміни доволі.
Після виступу Сашка зчинився такий галас, що спочатку нічого неможливо було розібрати. Але за хвилину ми прекрасно зрозуміли, що дівчачі команди теж хочуть летіти на Марс і мати ім’я Юрія Гагаріна. Про нас уже й мови не було, бо виявилося, що наша ланка не гідна цього високого звання.
Це було просто обурливо! Але нас було мало, Юрко Бублик досі хворів, і ми не спромоглися як слід висловити своє обурення. Та й самі подумайте, хіба вчотирьох цілий клас перекричиш?
Але тут, на щастя, втрутився Іван.
— Тихо! — несподіваним басом гукнув він. — Припиніть неорганізовану дискусію! Хто хоче організовано виступити, хай підніме руку!
Поки ми радилися, кому з нас взяти слово, першою організовано підняла руку Зіна Галаган. А вона редактор класної стінної газети “Колючка” і говорить так швидко, ніби з автомата строчить. Крім того, у неї надзвичайно розвинена пам’ять, бо Зіна спеціально запам’ятовує все, щоб їй було про що писати у газеті. І що ж? Вона нагадала зборам все, що їй вдалося запам’ятати!
Вона нагадала, як влітку наша ланка втекла з піонерського табору в ліс, щоб жити вільними дикунами, і як всі хвилювалися і шукали нас із собакою Жучкою. А коли нас знайшли, ми ще чинили збройний опір, бо повилазили на дерева і стріляли у Жучку з саморобних луків.
І ще вона нагадала, як сплохував Лесик Баглій, коли привселюдно переконував Павла Петровича, що Земля кругла, як глобус, хоч всім споконвіку відомо, що Земля не зовсім кругла, а сплющена з обох полярних полюсів. І він ще збирається стати космонавтом!
А потім вона розповідала ще про мене.
Вона нагадала, як на уроці зоології я не посоромився заявити, ніби кит — це найбільша в світі риба. Тоді ж, пам’ятаю, вона намалювала мене у “Колючці”. Вона намалювала мене на березі вузенької річки з вудкою у руках, Ніби я сиджу, ловлю на хробака кита і шепочу: “Ловися, кит, великий і маленький”.
— Навіщо ж такій недисциплінованій і неосвіченій ланці надавати ім’я Гагаріна? — запитала Зіна. — Ім’я Гагаріна слід надати найкращій ланці!
Після неї негайно підняв руку Лесик.
Він сказав:
— У кого не буває помилок? У того, хто нічого не робить. Недарма ж кажуть, що люди на помилках вчаться. Отже, чим більше людина робить помилок, тим кращі її успіхи у навчанні. Але ж успіхи одразу не приходять, треба трохи зачекати. А з глобусом просто була смішна історія! Звичайне непорозуміння! Колись на уроці нам говорили, що глобус — це макет Землі. Так? Так! Отже, яку форму має Земля, таку ж форму мусить мати глобус. А звідки ж я міг знати, що неправильною формою глобуса довірливих учнів дурять? Але тепер я це добре знаю, і мене ніхто не введе в оману. І Толя Сливка тепер добре знає, що кит належить до класу ссавців, а не до класу риб і що харчується він дрібним планктоном, а не хробаками. От якби ми цього й досі не знали, тоді б і розмови не було. А так що ж виходить? Ми старанно вчимося на помилках і долаємо всі труднощі, а виходить, що це погано?
Але Іван поклав край усім суперечкам.
— Ех, мені б ваші клопоти! — сказав він. — Ну, чого тут голови даремно сушити? І так ясно, що ім’я Гагаріна слід надати найкращій ланці.
— Ага! — вигукнула Зіна і показала нам свого довгого язика.
Та вона рано зраділа, бо Іван ще не закінчив.
— Хто знає, — глибокодумно вів він далі, — якби хлопці раніше вирішили подолати усі труднощі, вони б, можливо, їх уже давно подолали. Навіщо ж отак зразу губити цінну ініціативу?
— Ага! — вигукнув Боб Скорик і показав Зіні довгого носа.
Але Зіна удала, ніби нічого не чує і нічого не бачить.
— Що ж нам робити? — запитав Іван, але ми йому нічого не відповіли, і він мусив сам відповідати: — Щось треба робити! Я таке пропоную — хай за почесне ім’я ланки імені Юрія Гагаріна змагаються усі ланки. Перед нами найвідповідальніша чверть, а саме — третя. Яка ланка закінчить її з найкращими показниками у навчанні та поведінці, ота ланка й буде гагарінською.
Так і записали в протокол.
Якби не Іван, все могло закінчитися набагато гірше. Хіба ж дівчачі команди перекричиш, та ще й у послабленому складі?
Розділ 5
ЗМОВНИКИ
Якщо добре помізкувати, то в усьому, що сталося на зборах, винна Зіна Галаган. Тут усе ясно, як у задачці для першокласників. Ну, хто її тягнув за язика? В усякому випадку, ми її за язика не тягли. А кому вона нашкодила? Нам!
— Таке навіть найліпшому другові не можна подарувати, — похмуро сказав Лесик, коли наступного дня прийшов до мене, щоб удвох долати тимчасові труднощі.
Я сумно зітхнув:
— Авжеж. Тепер навіть невідомо, яка ланка полетить на Марс.
— Треба помститися, — процідив крізь зуби Лесик. — Це справа нашої честі. Щоб іншим не кортіло…
Лесик висловив блискучу ідею! Що не кажіть, а мститися ми вміємо!
Передусім ми домовилися, яка буде наша помста. І вирішили: вона буде швидка, сувора і нещадна.
Лесик по-змовницьки шепотів мені:
— Одягнемо новорічні маски і добряче посмикаємо Зіну за коси.
Але мені цей план не сподобався.
— Ну, це не така вже й велика кара, — сказав я. — Може, ми викрадемо її щоденник і наставимо одиниць та двійок?
Але мій план не сподобався Лесикові.
— Ні, це не годиться, — сказав він, — бо у щоденнику залишаться відбитки наших пальців і нас одразу ж запідозрять.
І ми почали напружено міркувати, у який саме спосіб нам помститися. Щоб помста була швидка, сувора і нещадна. Та чомусь нічого путнього на розум не спадало.
От у давнину помститися було навдивовижу легко!
Зіну можна було б залізною рукою кинути у глибокий кам’яний мішок, де по темних кутках ворушаться бридкі павуки, а по вогкій підлозі стрибають потворні жаби. Іноді на мотузці ми б спускали до Зіни живих мишей. Ну й вереску було б! Дівчата страшенно бояться мишей.
Ми б тримали Зіну у кам’яному мішку цілу чверть. Без підручників і зошитів! Вона б уже не встигла надолужити прогаяне і неодмінно залишилася б на другий рік. А другорічників редакторами газет не обирають!
Або у давнину можна було б зробити ще краще — викликати Зіну на збори і грізно наказати їй:
— Іди туди, не знаємо куди. Принеси нам те, не знаємо що.
Поки вона повернулася б, ми б усі встигли спокійно закінчити школу.
Але за наших часів навіть мріяти про таку помсту страшно: якби про це дізналися вчителі, вони негайно скликали б батьківські збори і всі говорили б, що ми бешкетники і хулігани. А нам така характеристика ні до чого.
Думали ми, думали, і раптом Лесик таки надумав.
— Ура! — вигукнув він, — Я знаю, що робити! Передусім нам треба дати непорушну клятву. Чому ми зараз не можемо нічого придумати? Тому, що не дали клятви.
Я з повагою подивився на Лесика. І як це мені не спала на думку така проста річ?
Та дивувався я даремно. Все було закономірно, бо Лесик у таких таємних справах мав величезний досвід.
Ще до того, як його посадили за мою парту і він вирішив податися у космонавти, він сам себе прийняв у пірати, хоч про це ніхто нічого не знав.
Лесиків батько топограф. Іноді, як у нього багато термінової роботи, він приносить топографічні карти додому. А коли вирішили перекинути ще один міст через Дніпро, у нього роботи стало ще більше. Він майже щодня брав додому карти дніпрових островів та мілин.
І якось одна така карта потрапила на очі піратові Лесику.
Він умить збагнув, що це карта острова скарбів. Але чомусь її не довели до пуття: на ній було надто мало секретних позначок. Тільки в центрі острова намальовано хрестик, а поряд з ним якісь таємничі формули і цифри. Навіть безвусий юнга, що вперше ступив на палубу, второпав би, що це — секретний шифр. А такому піратові, як Лесик, зрозуміти це було ще легше.
Спочатку, щоб правильно зорієнтуватися, він намалював у верхньому лівому кутку так звану “троянду вітрів”. Тоді поклав упоперек острова кістяк. Одна кістлява рука, наче в останньому зусиллі витягнута вперед, недвозначно впиралася вказівним пальцем у хрестик, оздоблений таємничим шифром. А між розкиданими ногами кістяка Лесик намалював величезну піраміду чавунних ядер і написав кривими літерами грізне слово “форт”. Поблизу острова дрейфував із згорнутими вітрилами великий фрегат. його чорні просмолені борти наїжачилися гарматами, а на кормі затріпотів на вітрі чорний прапор з білим черепом і перехрещеними кістками.
Тепер це була справжня карта острова скарбів!
І цієї миті ввійшов батько.
З першого погляду він оцінив, яку величезну роботу здійснив Лесик. І одразу ж потягся до ременя…
Як бачите, Лесик мав неабиякий досвід, і тому на нього можна було спокійно покластися.
Якщо Лесик сказав, що треба дати клятву, значить, так потрібно.
І от ми міцно стиснули один одному руки і почали похмуро заприсягатися.
— Клянуся, що помщуся! — сказав Лесик.
— Клянуся, що помщуся! — луною відгукнувся я.
— Не буду миться, не буду голиться, аж поки ця клятва не здійсниться! — прохрипів він.
— Не буду миться, не буду голиться, аж поки ця клятва не здійсниться! — прохрипів я.
Це була страшна клятва.
Правда, голитися нам не потрібно було. А от як не митися? Спробуйте хоч один день не вмитися, якої ваші батьки заспівають?
І я сказав Лесикові:
— Знаєш, Лесику, по-моєму, якщо ми не вмиватимемося, нас можуть запідозрити.
Лесик замислився.
А потім сказав:
— Не хвилюйся — ми всіх обдуримо. Ми будемо вмиватися, але не для того, щоб порушити клятву, а для того, щоб ніхто ні про що не здогадався.
Я охоче схвалив це мудре рішення.
Тепер нам уже не було про що турбуватися. Рано чи пізно, а клятва своє зробить! І ми нарешті сіли за уроки, щоб подолати усі труднощі, які спеціально для нас склали автори підручників.
Розділ 6
ПОМСТА
Клятва — велика сила!
Ми з Лесиком дуже швидко у цьому переконалися. І мені здається, що, якби ми своєчасно не дали один одному клятви, мені зараз, можливо, не було б чого вам оповідати.
Клятва почала діяти тоді, коли одного дня знову пішов сніг. Його за одну ніч намело так багато, що неможливо було ні пройти, ні проїхати. Мій батько сказав, що він, скільки живе, ще такого снігу не бачив.
Ще сонце не піднялося, як шляхами-дорогами поповзли снігоприбиральні машини. Вони металевими клешнями згрібали сніг до себе і безупинно кидали його з транспортерів на широкі спини вантажних машин.
Але особливо цікаво було спостерігати за роботою трамваїв, спеціально пристосованих розчищати колії. Вони здіймали навколо себе справжню завірюху і котилися по рейках у суцільній сніговій куряві.
Та снігу було стільки, що вчасно скрізь розчистити все одно було неможливо.
Побачили б ви тоді нашу школу!
Вона наче поменшала, такі глибочезні кучугури з усіх боків оточили її. Сніг величезним білим капелюхом лежав на даху, пухнасто облямував підвіконня, а на козирку, що нависав над входом до школи, він навіть не вміщався і холодними перинами звисав з усіх боків.