Від дороги до школи ми з Лесиком ішли вузенькою стежкою, на якій ледве могли розминутися дві людини. Видно, це учні старших класів пробили цю снігову ущелину. А жаль! Краще залишили б цю роботу нам. Тоді нас неодмінно відпустили б з уроків.
І от, коли ми підходили до школи, я подивився на сніговий горб, що його намело на козирок, і сказав Лесикові:
— Якби оця снігова купа впала, вона б завалила усю стежку і в школу неможливо було б пройти.
Лесик витріщився на козирок і аж закам’янів.
І раптом зашепотів:
— Ідея! Є блискуча ідея! Вважай, що клятва зробила своє. За нас помститься стихія, і тінь підозри ніколи не впаде на нас!
Я нічого не зрозумів.
— Що ти верзеш? — запитав я. — Яка стихія?
Лесик пояснив:
— Ну, як ти не розумієш? Все дуже просто: ми організуємо на Зіну сніговий обвал. Такі стихійні лиха скрізь бувають, ніхто навіть не здивується. Тепер втямив?
Я заперечливо похитав головою.
Лесика моя нетямучість аж розхвилювала.
— Ну, як ти не розумієш? — порушуючи конспірацію, на повний голос почав пояснювати він. — Сам подивись: тільки штовхни сніг з козирка, і він весь упаде вниз. Снігова лавина змете Зіну з ніг і завалить по самі коси! Ото сміху буде!
Тепер я все зрозумів, але не повірив, що це можна здійснити.
Я запитав:
— А як ти примусиш Зінку стояти під козирком і чекати стихійного лиха? Вона нізащо не стане, скільки її не умовляй!
Лесик сказав:
— Ет, це невеликий клопіт! Я вже все обміркував. Ми зробимо так: тільки почнеться перша перерва, я одразу всіх покличу грати у сніжки. От побачиш — ніхто не відмовиться!
— Ну, це ясно, — погодився я.
— Але ти побіжиш найперший, щоб встигти по ринві вилізти на козирок. А коли бігтиме Зіна, я тобі махну рукою. І тут ти її — бабах!
Звичайно, план був непоганий, але дещо мене занепокоїло.
Я сказав:
— Тобі добре! Ти тільки рукою будеш махати. А я? Коли стихійне лихо впаде на Зіну, хіба на мене не впаде тінь підозри?
Лесик запевнив мене:
— Ніякої тіні не буде! Коли ти зіштовхнеш сніг, не гайся і стрибай униз. Тут невисоко, та й снігу намело багато. Ніхто нічого не помітить.
Лесик все врахував!
Отож — до дії!
На уроці ми сиділи як на голках. Ми ніяк не могли дочекатися перерви. Здавалося, що хвилини розтяглися на цілі кілометри. Вони були такі довгі, що ними цілком можна було б обперезати земну кулю.
Аж ось несподівано, коли чекання нас уже зовсім виснажило і, здавалося, урок триватиме усе наше життя, залунав дзвінок.
Ура!
Я, наче той ураган, зірвався з місця і прожогом кинувся в коридор.
Навздогін летів збуджений Лесиків голос.
— Гайда у сніжки! — закликав він весь клас.
Я спритно видряпався по холодній ринві на слизький козирок і приготувався.
Лесик уже чатував унизу, щоб вчасно дати знак.
І раптом Лесик замахав руками, наче все своє життя працював на посаді вітряка.
Ані секунди не вагаючись, я зіштовхнув сніг і для певності ще тупнув ногою. Снігова лавина зрушила з місця і поїхала по льодяній поверхні козирка.
І тут мене взяли дрижаки. Але не від холоду.
Я втратив рівновагу, впав і раптом відчув, що їду разом із снігом. Годі було й сподіватися, щоб зачепитися за щось на голій слизькій поверхні. За секунду переді мною розкрилася прірва. І я сторчголов полетів униз.
Це був сніговий обвал перший сорт!
Пізніше Лесик запевняв, що з величезної купи снігу виглядали лише мої ноги і витріщена голова нашої жертви. А ще Лесик заприсягався, що він не давав мені ніякого сигналу починати обвал, а, навпаки, застерігав мене, щоб я його не починав. Саме тому він махав мені не одною рукою, як ми домовлялися, а двома руками.
А заприсягався Лесик ось чому.
Коли я виліз з-під снігу, мені одразу закортіло знову зануритися у нього: з кучугури виборсувалась не Зіна, а директор школи Василь Тихонович.
Це на його невинну голову звалилося усе стихійне лихо, і він весь був у снігу. До того ж Василь Тихонович загубив у сніговій лавині свої окуляри. Та, на жаль, у кишені піджака у нього знайшлися запасні, і він одразу побачив, хто зробив стихійне лихо.
— Що це таке? — запитав мене Василь Тихонович.
Я змушений був усе йому пояснити.
— Це звичайний сніговий обвал, — сказав я. — Такі обвали скрізь бувають. На них ніхто навіть не звертає уваги.
Але Василь Тихонович чомусь увагу звернув.
Він уважно вислухав мене і зазначив:
— Цікаво, дуже цікаво…
А потім Василь Тихонович запросив мене до себе в кабінет. А в кабінеті дозволив мені покликати до нього ще мого батька. І так йому закортіло конче побачитися з моїм батьком, щоб дізнатися, у кого виріс такий син, що він мене навіть з уроків відпустив. І ще дружньо порадив:
— Без батька не повертайся!
Розділ 7
ЩО БУЛО ПОТІМ
А потім я прийшов додому кликати батька до директора.
Мені оці виклики ніколи в житті не подобалися. Батько їх теж страшенно не любив. У цьому ми з ним були цілком одностайні.
Батько мій — хлопець хоч куди!
Він усе вміє робити, бо працює на заводі електриком. Він видумує такі дивовижні винаходи, які ніхто придумати не може. Недарма ж його прийняли до Всесоюзного товариства винахідників та раціоналізаторів.
Наша квартира повна батькових винаходів.
Коли відчиняються вхідні двері, у передпокої само по собі спалахує світло. Варто зачинити двері — світло гасне.
Коли вранці дзвонить будильник, одразу автоматично вмикається кавник. Поки батько зробить ранкову гімнастику, на столі вже парує свіжа кава. І, головне, батько так хитро переобладнав кавник, що, коли не налити туди звечора воду, кавник нізащо не ввімкнеться.
Мати у мене теж хороша. Тільки у неї є дві вади. Коли мати вдома, вона лише те й робить, що мацає мій пульс та годує мене яблуками, морквою і квашеною капустою. А потім ще силоміць змушує мене ковтати велику ложку риб’ячого жиру. А робить вона це тому, що працює лікарем у поліклініці. Видно, їй бракує хворих, от вона й тренується лікувати людей на мені.
І ще одна велика вада у матері. Вона надзвичайно любить ставити неприємні запитання. А задовольнити її допитливість просто неможливо.
З ранку до вечора тільки і чуєш різноманітні запитання.
Сідаю я їсти, мати питає:
— А руки ти вимив?
Іду я надвір погуляти, вона питає:
— Чи скоро прийдеш?
Іду я в школу, вона питає:
— Уроки вивчив?
Приходжу я з школи, вона питає:
— Де ти одірвав гудзика?
Дивлюся я телевізор, вона питає:
— А тобі не час спати?
Жах!
Наче я їй не рідний син, а довідкове бюро.
От і сьогодні. Не встиг я сказати, що батька викликають до директора, як вона вже запитала:
— Що ти накоїв?
Я відповів:
— Та нічого такого. Просто велика купа снігу впала на директора Василя Тихоновича. Але ж він міг обтруситися і все!
Але ця вичерпна відповідь анітрохи не задовольнила матері. Вона знову запитала:
— Що, купа снігу впала сама?
— Ні, — відповів я, — вона впала разом зі мною.
І раптом мати чомусь сполотніла.
— Звідки ти впав? — тремтячим голосом запитала вона.
Мене навіть здивувало таке наївне запитання.
— Ясно, зверху. Звідки ж іще падають?
Тепер мати почала запитувати батька.
— Ти чуєш, Миколо? — запитала вона.
Батько похмуро відповів:
— Чую.
— Що ж нам робити з цим бешкетником?
— Відшмагати…
Ця відповідь мені дуже не сподобалася. Тут у мене з батьком ніякої одностайності не було.
Але у подібних випадках тато завжди додавав, що у нього немає на мене ременя. А якщо у нього нема на мене ременя, цілком зрозуміло, що відшмагати мене неможливо.
“Купив тато вже ремінь чи ще не купив?” — стривожено подумав я.
Та батько мене заспокоїв.
— Ременя на нього нема! — з глибоким жалем промовив він.
А потім наказав мені:
— Одягайся!
А коли ми вже зовсім зібралися іти в школу до директора, раптом мати запитала нас обох:
— Носовики взяли?
Ми поспішно вийшли з хати.
Розмова з директором школи відбулася за зачиненими дверима. Ми з батьком обидва опинилися за дверима: він був у кабінеті Василя Тихоновича, а я — у коридорі.
Вони так довго розмовляли, що я за цей час устиг би вивчити усі уроки або подивитися хоча б півфільму. Я стояв, даремно гаяв дорогоцінний час і хвилювався, бо більше у коридорі геть нічого було робити.
З кабінету батько вийшов разом з Василем Тихоновичем. А коли вони на прощання потиснули один одному руки, батько пішов не додому, а попрямував у наш клас. Виявилося, що за порадою Василя Тихоновича він вирішив почитати свіжий номер “Колючки”, наче у нас вдома ніяких газет немає.
От зайшов батько у клас і почав читати, а я — слідкувати, що найбільше його зацікавить.
Надто його увагу привернула карикатура. Мабуть, тому, що вона займала мало не половину стіннівки. На ній був зображений юний космонавт у вільному польоті з козирка над шкільними дверима. Тільки скафандр у нього був зліплений із снігу і невдаха-космонавт скидався на снігову бабу. А щоб мій батько не переплутав, кого саме намалювали у газеті, унизу написали: “Космонавт Толя Сливка”.
— Дострибався! — сказав батько.
Я терпляче чекав, коли тато почне мене лаяти і розповідати, яким хорошим та дисциплінованим учнем колись був він сам. Я давно зауважив, що всі батьки колись були хорошими і дисциплінованими учнями.
Але батько мене зовсім не лаяв, а тільки по-товариськи пообіцяв:
— Ти у мене ще пострибаєш!
Розділ 8
ОДНОГО РАНКУ
Невідомо, чим скінчилася б уся ця неприємна історія, якби одного чудового дня не сталася неймовірна подія. А сталася вона у перший день занять після зимових канікул.
Канікули пролинули надзвичайно швидко. Воно й не дивно — для зимового відпочинку школярів вибрали найкоротші дні року. Отака несправедливість! Хіба ж за короткий день як слід відпочинеш? Я, наприклад, хоч і встиг подивитися вісімнадцять фільмів і побувати на семи новорічних ялинках, та відпочити так і не встиг.
А я ж обіцяв Лесикові:
— З ніг звалюся, а відпочину як слід.
Але виконати обіцянку мені не пощастило.
І от того чудового дня я прокинувся у препоганому настрої. Та ще мати почала мене запитувати:
— Ти довго спатимеш?
Я відповів:
— Ні, вже недовго, бо я прокинувся.
— Ти ще не забув, де підручники лежать?
— Ні, не забув.
Мати недовірливо похитала головою і сказала, зовсім як тато:
— Ех, Только, ременя на тебе немає…
А потім вона пішла на роботу задавати питання хворим, а я залишився вдома сам.
Сів на ліжко і задумався. Думки були невеселі. За другу чверть я мав аж дві трійки. Правда, у мене була ще п’ятірка з фізкультури, але була й одна четвірка, гірша за двійку — за поведінку. Ну, як з такими показниками змагатися? Підведу хлопців, не полетимо на Марс. А хто у цьому винен? Я винен.
— Ех, Только, Только, — гірко сказав я, — кепські твої справи.
— Буває гірше, — озвався хтось з вітальні, двері до якої були прочинені.
— Звісно, буває, — незадоволено буркнув я. А незадоволений я був тим, що говорив уголос і хтось довідався про мої найпотаємніші думки. І як це мати не попередила, що до нас приїхав гість? А навіщо сторонній людині знати про мої особисті неприємності?
— Звісно, буває, — роздратовано повторив я, — тільки невідомо, що гірше, а що краще.
— Це правда, — погодився невидимий гість.
Тоді я підвівся і пішов до вітальні, щоб подивитися, хто до нас приїхав.
Заходжу я до вітальні і аж сторопів від несподіванки: нікого нема! Навіть під столом ніхто не ховався! Я кинувся у спальню батьків — нікого! На кухню — нікого! Ніде нікого! А я ж ясно чув голос… Такого зі мною ще ніколи не бувало.
— Це від перевтоми, — сказав я собі, — от що значить канікули у найкоротші дні року. Хіба ж відпочинеш? А насправді у хаті нікого, крім мене, нема!
— А я? — озвався голос. У ньому виразно бриніла образа.
Скажу не криючись, мені стало моторошно. Волосся на голові піднялися сторч.
Я швидко повів очима по кімнаті, озирнувся на всі боки — нікого! Та в мене було таке дивне враження, ніби я побачив нашу квартиру вперше. Речі здалися незнайомими, таємничими, ніби я їх ніколи в житті не бачив. Було таке відчуття, ніби я потрапив у чужу хату. В кожному кутку чигала небезпека. Я навшпиньки повернувся до своєї кімнати і знову сів на ліжко. Кортіло посидіти тихенько-тихенько, але я навмисне почав говорити, щоб хоч трохи заспокоїтись.
— Певно, я ще сплю, — сказав я і почув, що мій голос теж зробився як чужий. А може, й справді мати мене не збудила і мені усе це ввижається уві сні. От зараз мати мене збудить і запитає: “Чи довго ти спатимеш?”
І тут я знову почув:
— Ніхто тебе не збудить, бо ти давно прокинувся. А мати твоя двадцять хвилин тому пішла на роботу. А-ап-чхи!.. От бісова погода, напевне, схопив нежить…
“Так! — подумав я. — Це й справді сон! А коли це сон, то мені нема чого лякатися. Краще додивлюся його до кінця, а потім розповім хлопцям. Адже ще нікому з нас не снився такий дивовижний сон! Він цікавий, як кіно…”
Коли я упевнився, що це лише сон, я негайно заспокоївся. А чого хвилюватися? Одного разу мені приснилося, що мене зловили жахливі розбійники, схопили волохатими руками, розгойдали і кинули у страхітливу прірву.
А насправді виявилося, що я просто впав з ліжка.
Ну от, я заспокоївся, подивився у куток, де стояв торшер, і запитав:
— А де ви ховаєтеся?
Торшер повагом відповів:
— А я не ховаюся. Апчхи!
Це почало мене розважати. Ще б пак — речі заговорили! Таке справді буває лише уві сні. Та й то не завжди.
— На здоров’ячко! — гукнув я радіолі.
— Дякую, — прохрипіла радіола.
— Значить, ви у нас у хаті? — запитав я у стільця.
Стілець навіть здивувався такому безглуздому запитанню:
— А де ж іще?
— А чому ж тоді нікого не видно? — хитро запитав я книжкову шафу.
— Хіба ти досі не здогадався? — відповіла шафа.
— Атож, ні, — вже зовсім весело сказав я. — Хіба ж я б запитував, якби здогадався?
І тут я почув неймовірне:
— Знай, хлопчику, — врочисто мовив мій стіл, — я — Невидимка!
— Ой!..
Розділ 9
ТАЄМНИЦЯ
У мене живе Невидимка!
Мені пощастило так, як ще нікому не щастило.
У Києві сотні тисяч квартир, а Невидимка один.
І цей єдиний на весь Київ Невидимка (та що там на весь Київ — на весь світ) поселився саме в нашій квартирі.
Коли людство дізнається про цю фантастичну подію, нашу квартиру неодмінно обернуть на меморіальний музей, а до стіни будинку товстими шурупами прикрутять мармурову дошку. А на ній золотом по білому викарбують: “У цьому будинку жив і працював перший у світі справжній, живий Невидимка”.
Безумовно, мене призначать директором меморіального музею, і я розповідатиму відвідувачам неймовірні подробиці з біографії Невидимки.
Та раптом я збагнув, що Невидимка хворий і його передусім треба вилікувати.
І тоді я сказав:
— Знаєте що, товаришу Невидимко, ви посидьте тут, а я злітаю до аптеки по ліки. Гроші у мене є. У мене е цілий карбованець на тістечка…
— А навіщо тобі бігти до аптеки? — підозріло запитав Невидимка.
Я відповів:
— Як навіщо? Я ж чую, як ви застудилися. Вас необхідно негайно лікувати. У мене мати лікар, я все знаю. Грип — небезпечна хвороба! Якщо його не лікувати, він дає несподівані ускладнення. А що, як з вами станеться якесь лихо, людство мені цього ніколи не подарує!
— Тс-с! — прошепотів Невидимка, і я уявив собі, як він приклав невидимий палець до невидимих губів. — Навіть думати не смій про ліки, якщо не хочеш заподіяти мені шкоди. Апчхи!