Pишард Лісковацький
Кашель злочинця.
Чорний день Богдана.
До Америки…
З самого ранку пахло дощем. Вітер гнав хмари, збивав їх докупи, й пополудні неба вже не було видно. Посутеніло майже як увечері. Тільки вряди-годи раптові спалахи блискавок освітлювали місто, що потонуло в сірій млі. Але дощ усе не йшов, усе не наважувався сипонути.
На горищі було так душно, що Адам відчував — по спині в нього спливають струминки поту. Він скинув сорочку і ретельно, немов щойно виліз з річки, витерся нею.
Він прийшов сюди півгодини тому. Навмисне прийшов перший, щоб спокійно пригадати всі ті, досить давні вже справи, які народилися саме на цьому горищі. Він чудово все пам’ятає… Чекаючи Казика, дивився вниз, на вулицю. Зірвався вітер, а за хвилину по бляшаному даху вдарили великі краплі дощу.
Невдовзі безлюдні вулички вилискували від потоків води, мовби маленькі річки. В цю мить Адам побачив Казика, що біг, скулений, незграбно перестрибуючи через калюжі. Казик Врубель… Худорлявий хлопчина, найбільший розтелепа в школі. Адже все почалося з нього. Якби не було Казика, хтозна, чи й виникла б Спілка Справедливих. Створити що Спілку Адамові спало на думку саме тоді, коли він уперше став на захист Врубеля — помірявся силою з Богданом, плечі в якого були наче у вантажника, а кулаки мов буханці хліба. Після бійки він домовився у Казиком зустрітися тут на горищі. Дощ лив наче з відра, небо краяли блискавиці, а вони сиділи, притулившись один до одного, на товстій балці, й творили Великий Статут Спілки Справедливих.
Понад два роки минуло від тієї історичної хвилини, проте Адамові здавалося, що все відбувалось кілька день тому. Він розгледівся по горищу. Нічого тут не змінилося. Великий старий комод, стіл без ніжки, два поламаних і нікому не потрібних стільці стояли на тих самих місцях, терпляче доживаючи свого віку.
Чому він домовився з хлопцями зустрітися сьогодні саме тут? Адже була в них своя чудова комірчина в підвалі, що скидалася на літеру «Г». Вони прибрали її, побілили, повісили на стінах картини, поставили ослони. Є в них і власний ключ, тож вони можуть до свого храму заходити відкрито о будь-якій порі дня чи ночі. А на горище дістатися — багато складніше. Треба обережно минути двері сторожа, який вправно орудує своєю великою мітлою не тільки тоді, коли замітає. Ця грізна зброя вже походила по їхніх спинах… Треба до того з котячою спритністю видиратися по старій драбині, що аж тріщать під ногами, а потім треба остерігатись, щоб голосною розмовою не привернути увагу до горища в мешканців будинку. Бо в цих дорослих фантазії ні на гріш. Як поясниш, чого вони, хлопці, збираються на горищі? Дорослі будуть підозріло дивитися й іронічно усміхатися — мовляв, знову вас сюди принесло… Краще б до книжок узялися, лобурі. Вам тільки дурниці в голові. Знову якусь банду збираєте… Що з вас виросте?
Саме так сварив колись хлопців сторож, вимітаючи їх з горища своєю здоровенною мітлою. Він ніколи з нею не розлучався. Мабуть, і спати лягав із нею…
Тож навіщо Адам призначив зустріч у цьому, не надто гостинному місці? Може, набридла йому затишна комірчина, може, занудьгував за конспірацією, за несподіванками, що їх можна було чекати кожної хвилини, сидячи на горищі, за спогадами, що причаїлися тут по всіх заспованих павутинням кутках?
Адам підійшов до віконця. Знову блискавка розтинає небо, знову стіни будинку стрясаються від потужного гуркоту. І майже водночас рясний дощ заливає землю. З віконця нічого не видно. Стіни будинків наче розпливаються в потоках води і в сутінках, що висять низько над землею.
Найрізноманітніші звуки відлунюють на горищі. Лопотіння дощу, шум вітру, гуркіт грому, скрегіт надірваної бляхи… Цей дикий концерт трохи пригнічує Адама. Він ходить майже навпомацки, спотикаючись об розкидані речі, і дедалі слабше опирається власним думкам, які схиляють його до втечі. Адже він міг би піти до своєї тітки. Вона б, напевне, почастувала його духмяним медом або смачним пирогом… Все одно хлопці не прийдуть. У такий дощ? Навіть собаки поховались у підворіттях. Над містом висять сірі, наче олово, хмари. Так швидко негода не скінчиться. Справді, сидіти й чекати тут — просто безглуздя.
Адам уже біля дверей. Досить простягти руку, натиснути на клямку…
— Ні, не втечу, — каже він голосно, намагаючись підбадьорити себе, — почекаю ще кілька хвилин. Зрештою, вони можуть і спізнитися в такий дощ. Прибіжать, змоклі до рубця, шукатимуть мене на горищі. Адже це я оголосив сьогодні збір, то й мушу чекати, навіть якщо в горище вдарятиме сто громів на годину.
Раптом зарипіли двері, і, перш ніж Адам устиг сховатися за комод, почувся писклявий Казиків голос:
— Чи є тут хтось?
— Є, є. Залазь і не кричи так голосно, бо зараз увесь дім збіжиться сюди.
— Це ти, Адаме?
— Та вже ж не дух святий. Оглух ти, чи що?
— Може, й оглух. У вухах повно води, і взагалі, наче на дні річки побував. Просто потоп якийсь.
Казик гучно чхнув, ніби на підтвердження того, що ця прогулянка в дощ таки забрала в нього чимало здоров’я.
— Тихіше чхати не можеш?
— Який мудрий! Сидиш у сухому місці та ще й дорікаєш. А я можу захворіти на запалення легенів. Знаєш, чим кінчається така хвороба? Кладовищем! І моя смерть буде на твоїй совісті.
Казик уже не міг зупинитися. Він збуджено говорив, що тільки божевільні виходять у такий дощ з дому, а звідси висновок: він, Казик Врубель, найбільший безумець у світі. Торочив про якісь уколи, про аспірин і банки — бабуся завжди ставить йому банки. Вона не бачить далі кінчика свого носа, все робить майже навпомацки; якось замість Казикової спини поставила банку на руку матері, що тримала вогонь.
— Як помреш, — захихотів Адам, — Спілка Справедливих збере гроші й купить тобі банку із щирого золота. А я власноруч прилаштую її до твого пам’ятника.
— Вдавися тими золотими банками! — обурено вигукнув Казик і чхнув удруге, мабуть, на знак протесту.
Вони посідали на товстій балці, притулившись спинами до комода.
Похмуре горище раптом здалося Адамові дуже затишним А ще ж хвилину тому він хотів був утекти звідси. Його ліве плече торкалося мокрої Казикової сорочки, він чув швидке, стомлене дихання товариша. Знову почали зринати в пам’яті спогади:
— Пригадуєш, Казику? Ми сиділи на цій самій балці. Ти тримав зошит і олівець, а я диктував тобі Статут Спілки.
— Ні, — заперечив Казик, — ти щось наплутав. Статут ми складали разом. Я чудово пам’ятаю, що кілька цікавих пунктів придумав саме я. Май совість, не спотворюй історії.
Хтось шарпнув двері. Хлопці принишкли. Зачекають кілька хвилин, а потім схопляться й вискочать з-за комода, мов злі духи. Від такої несподіванки навіть у сміливця Богдана мороз сипоне поза шкірою.
На горищі було темно. Дощ уже майже вщух, але небо ще закривали темні хмари.
— Хто це? — шепнув Казик, смикнувши Адама за рукав.
Адам обережно висунувся зі схованки, з чимраз більшим нетерпінням придивляючись до прибульця, що нерухомо стояв біля дверей. Від хлопців його відділяло метрів хіба з десять, але і з цієї відстані було видно тільки невиразний силует, схожий на стовп.
— Ну і що? — нагадав про себе Казик. — Хто це? Болек? Чи Качур?
Не дочекавшись відповіді, Врубель і собі вирішив пограти в спостерігача.
Віп став біля Адама, витяг тонку довгу шию, і раптом… прибулець шморгнув носом, закашлявся, тихенько вилаявся і. важко ступаючи, почвалав у куток горища.
Стало ясно: це не Богдан і не Качур. Хтось чужий. Зрештою, боятися їм нема чого: адже перебування на горищі — не злочин. Проте почували вони себе так, ніби хтось спіймав їх на недозволеному вчинку, зненацька розкривши їхню велику таємницю. І тільки за хвилину, мов грім серед ясного неба, сяйнула думка — адже вони без дозволу втручаються в чиїсь справи!..
Незнайомець, сопучи, паче зморений ведмідь, став навколішки й заходився мацати руками по підлозі. Він тернув сірника, але в короткому спалаху слабенького світла хлопці побачили небагато. Зігнута спина, сірий піджак — оце й усе. Секунда — і на горищі знову темно. Якісь дивні речі діялись тепер у цій темряві. Чоловік і далі стояв навколішках, мацаючи руками по підлозі. Час від часу нахилявся дуже низько, наче бедуїн, що молиться в пустелі. Нарешті підвівся; чути було, як він обтрушує штани, надсадно кашляє. До дверей він ішов швидко і впевнено, мабуть, його очі вже призвичаїлись до темряви. Хряпнули двері, і хлопці лишилися на горищі самі. Якусь хвилину мовчали. Надто несподіваними були ці відвідини…
Першим озвався Казик. Він присунувся до Адама й шепнув йому в самісіньке вухо, ніби побоюючись, що хтось почує:
— Що це було?
— Ти б спитав: хто то був.
— Якийсь божевільний, чи що…— пошепки розмірковував Казик. — Стоїть навколішках, сопе, кашляє… Якби це було вночі, я б сказав, що бачив сновиду.
— Щось тут шукав… Ти помітив, як він мацав по підлозі?
— Що тут можна шукати? Божевільний — та й годі. Мені батько розповідав колись про одного такого благуватого: він ходив по дворах, збирав камінці і казав, що то бурштини. Може, і цей шукав тут бурштинів?..
— Мені здається — це не божевільний…
— А хто?
— Не знаю…
— Ти ще скажеш, що це шпигун чи бандит…
— А якщо й скажу?
— То послухай мою думку і дай мені спокій. Я не хочу пхати носа в такі справи. А тобі, хлопче, таки щастить — раз у раз якісь бандити або злодюги стають на дорозі. Просто-таки нариваєшся на них. Якби ти сьогодні не влаштував цих дурних зборів на горищі, то не побачив би й цього кахикала. В нашій комірчині багато приємніше. Прощавайте, шановний!
По цій довгій, кучерявій промові Казик, не чекаючи на Адамову відповідь, швидко почимчикував до виходу.
Не встиг він доторкнутися до клямки, як двері блискавично, пемов од удару ураганного вітру, розчинилися.
Адам мимохіть присів за комод, заплющивши, сам не знаючи чому, очі. Але тут-таки й розплющив їх, почувши трохи іронічний Богданів голос:
— Встань, Казику. Ти не покалічився? Вставай-бо, не вбив же я тебе!
Казик незграбно підводився з підлоги й мовчав, ніби його зурочили. Побачивши Адама, він нервово замахав руками, мовби відганяв рій злих бджіл, і несамовито закричав:
— Геть од мене, згинь, сатано! І взагалі — чхати я на вас усіх хотів!
Кинувшись у відчинені двері, він швидко простукотів підошвама по драбині, і тільки його й бачили.
— Що з ним таке, що тут діється? — Богдан рушив до драбини, певне, хотів перевірити, чи ошалілий Казик не зачепився за якийсь із виламаних щаблів. — Я ж не хотів збивати його з ніг!
— Злазьмо й ми, — сказав Адам. — Я все тобі поясню, тільки не тут.
Богдан здвигнув плечима.
— Спершу ти просиш прийти на горище, та не встигаю я сюди видертись, як чую прекрасну пропозицію: злазь-но вниз. Я бачу, що не лише Казик головою вдарився.
Вони хутко минули довгий коридор, намагаючись ступати якомога тихіше, коли проходили повз двері кімнати, в якій мешкав сторож. Та однаково не вбереглися. Де й узялася над їхніми головами велика мітла, а проповідь вони почули таку, що хоч вуха затуляй. Почався крос на найвищому рівні, перемогу в якому незаперечно здобув Адам. Він перший вихопився на вулицю і, озирнувшись, побачив захеканого Богдана, що біг з останніх сил, прагнучи відірватись від переслідувача. Мітла заважала сторожеві, і він відстав, далі вже не гнався. Зупинившись у воротах, він насварився на хлопців кулаком і, певне, на прощання послав би ще й круте слівце, якби не зайшовся надсадним кашлем.
— Чуєш? — вражено мовив Адам.
— Що?
— Кашляє…
— Йому добре кашляти… оперіщив мене мітлою по спині, наче добрим дрючком.
— Той тип на горищі кашляв точнісінько так.
— Що ти верзеш?! — Богдан підозріливо подивився на Адама.
Від хвилювання Адам став затинатись, плутати слова. Хотів розповісти про все дуже швидко, і вийшла з того така мішанка, що Богдан тільки зітхнув і стурбовано поклав руку на лоб товариша.
— Кепські в тебе справи… голова дуже гаряча. Або запалення мозку, або ще гірше. Відвести тебе додому, чи сам даси собі раду?
Але вони ще трохи постояли біля під’їзду, в якому й досі, мов грізний вартовий, стовбичив сторож, спершись на свою мітлу і кашляючи. Чекали на хлопців, що запізнилися. Треба ж було попередити їх про небезпеку, яка чигала у воротах. Правда, Богдан підсміювався з цієї таємничої історії, яка розігралася на горищі, але був згоден з Адамом: так, треба ще трохи тут почекати, бо доведеться тоді Ягеллу чи Ластатому теж бити рекорди з бігу, змагаючись з агресивним сторожем.
Дощ уже перестав, розірвані хмари відпливали на захід, величезні калюжі заблищали на сонці. Червневе небо помалу вертало собі свій гарний блакитний колір.
Проте ніякі чари природи не могли привабити Адама. Настрій у нього був як у приреченого до страти. Дійшло навіть до того, що він почав кепкувати сам із себе. Дивлячись спідлоба на усміхненого Богдана, він думав: «Мабуть, чорний кіт мені сьогодні дорогу перебіг. Зібратися не пощастило, пошився я в дурні з цією дитячою пригодою на горищі. Навіть Казик сміється з мене. А до всього — ще й оця втеча від сторожа… просто-таки лихо за лихом».
За кілька хвилин з’явився Ягелло. Богдан побачив його здалеку й замахав рукою.
— Ви не на горищі? — здивувався Ягелло і, схоже було, навіть не збирався пояснювати, чого спізнився.
Адам різко нагадав йому про це.
— То я мав іти в таку зливу? Адже це був справжній потоп… Ласкаво прошу, шановне товариство, хто, крім вас, прийшов на збори о призначеній годині?
— Казик…— вирвалося в Адама, і він одразу пожалкував про це, бо Ягелло спитав:
— А де ж він?
Богдан не минув нагоди з неприхованим задоволенням розповісти про Казикову втечу з горища, про кашель, який так сподобався Адамові, про прикрощі з мітлою. Проте Ягелло розчарував Богдана, не побачивши в цьому нічого дотепного. Він зосереджено вислухав цей трохи дивний звіт, зморщивши лоба від надміру глибоких думок.
— Що він шукав на горищі? — спитав він у Адама.
Адам намагався вдавати байдужого. Недбало знизав плечима.
— Може, ключ загубив?..
— Ключ? — Ягелло зневажливо скривив губи. — Це було б надто просто. І чому саме ключ?
Нарешті в дискусію втрутився Богдан. Він заявив, що все це навіває на нього нудьгу, що Ягелло напевне шукає тему для нового оповідання і тому вдає, ніби зацікавився цією безглуздою історією; що навіть Казик Врубель, якого ідеалом не назвеш, цього разу, втікаючи з горища, виявився наймудрішим з-поміж них.
Щиро кажучи, Богдан мав рацію. Принаймні щодо Ягелла. Всі собаки гавкали, що Ягелло пише якийсь великий детективний твір. Кілька десятків сторінок він уже, здається, написав. На кожній сторінці знаходить смерть щонайменше один бандит. Міліція в романі Ягелла діє напрочуд справно, і автор просто не встигає постачати нових злочинців. Тільки-но вигадає якогось — і вже його міліція застукає. Бандюга ще тільки починає свої чорні діла творити, а йому вже якийсь геройський сержант або наручники надів, або обойму куль у живіт увігнав. Ягелло ночами не спить, зовсім апетит утратив, перестав цікавитись нудними заняттями в школі. Всю свою силу й енергію вклав у пошуки наступної порції злочинців, на яких нетерпляче очікують міліціонери в ковбойських капелюхах. Коли Богдан розповідав про старигана, що, кашляючи, повзав по горищу, Ягелло раптом збагнув: він натрапив на незвичайний слід. Звісно, важко вимагати від Богдана, щоб у цій, на перший погляд, незначній події він побачив справжню драму. В Богдана фантазії як кіт наплакав.
Що ж до цього чоловіка, який кашляє і вдає старого, то все може бути так: вночі на горищі зустрілися двоє запеклих бандитів. Вони прийшли туди, щоб поділитися здобиччю. Все йшло чудово, аж поки один із них витяг з кишені низку перлів. Так, так, перлів… Богдан ніколи б до цього не додумався. Адам у таких справах теж бога за бороду не схопив. Колись шукав у підземеллі діамантові скарби, а згодом виявилось, що ті скарби — просто пістолети. Дуже примітивно. Ага, так-от за ці перли й починається боротьба. Нитка рветься, перлини розсипаються по горищу, і бандити хапаються за ножі.
Атож, саме за ножі. Бандит, коли він справді досвідчений бандит, пістолетів не застосовує. Надто багато шуму. І за хвилину один труп уже є. Переможець хутко ховає тіло й вертається на горище по свої перли. Збирає їх у пітьмі, бо міліція ж насторожі.
Вже майже не маючи сумніву в такій версії цієї хвилюючої історії, Ягелло раптом подумав, що з цим бандитом він може і помилятися. Коли злочинець виліз на горище шукати перли, то чому він укляк на місці, наче молячись? Адже саме так сказав Адам… А може… може…