— Слухай, — Ягелло шарпнув Адама за рукав. — А може, він щось ховав?
Хлопці кілька хвилин ішли мовчки. Вони вже навіть трохи забули про ту дивну історію на горищі і зараз глянули на Ягелла здивовано, не дуже розуміючи, про що він каже.
— Авжеж! — запально вигукнув Ягелло й почав підскакувати, ніби тротуар пік йому в п’яти. — Я вже й так і сяк міркував, і виходить — той чмур має на горищі спеціальну схованку. А те, що шукає він її навколішках, означає: схованка в підлозі. Все дуже просто… А ви хіба іншої думки?
Вони були іншої думки. Навіть Адам, який ще недавно малював у своїй уяві найрізноманітніші картини, намагаючись розгадати таємницю, тепер здався. І навіть сказав уїдливо, що одно діло книжка, а зовсім інше — життя, і коли весь час вигадувати якісь неймовірні історії, то можна зрештою з глузду з’їхати.
— От бачиш! — зрадів Богдан, поплескавши Адама по спині. — Про те, що можна без клепки лишитися, я тобі вже казав і теж застерігав від цього. Тепер іще треба було б і «письменника» з хмар на землю спустити.
«Письменник», проте, почував себе в хмарах чудово і не збирався чекати, поки Богдан почне втілювати в життя свої погрози. Демонстративно крутнувшись на п’яті, він з гордо піднятою головою попростував у синю далечінь.
Богдан, настроєний сьогодні цинічно, сприйняв цей учинок з крижаною байдужістю. Він вирішив провести Адама додому, але рішення це було не зовсім безкорисливе.
А втім, хто посмів би звинуватити Богдана Ліпку в тому, що він опустився до безкорисливості?
Богдан відчуває — сьогодні він у прекрасній формі і здатен виголосити полум’яну промову. Не можна втрачати пагоди. Коли народ у цю мить не усвідомлює, якої величезної насолоди він безповоротно позбувається, то нехай хоч Адам, заступаючи народ, зазнає цієї насолоди.
— Чхати мені на всі ваші дитинячі пригоди! — вигукнув Богдан і справді чхнув. — У мене в голові рояться геніальні думки, і я не дозволю, щоб ці думки заглушив кашель якогось там злодія чи сторожа. І взагалі, хіба кашель — така вже дивовижна подія? Якби навіть цей горезвісний віртуоз мітли, яка, до речі, рано чи пізно спровадить його на ешафот, кашляв на чотири голоси — все одно цей концерт був би дуже нудний. А ще Наполеон сказав: усе нудне стає причиною національних катастроф. Я цілком довіряю Наполеонові, хоч мені й не пощастило познайомитись з ним особисто. В кожному разі я віддаю перевагу Наполеонові, а не цьому кахикалу-сторожу. Геть сторожа, геть письменників, котрі, як легко зробити висновок, знаючи шаленого Ягелла, воліли б не хлібом годувати народ, а своїми страхітливими творами, своїми химерами, де повно трупів, бандитів, міліціонерів…
Хлопці попроіцалися холодно, рук, в усякому разі, один одному не подали.
Проте наступний день уже не був такий щасливий для Богдана. Все почалося з уроку польської мови. Вчительці Бродзіцькій чомусь заманулося перевірити зошити не за алфавітом. Вже багато місяців вона застосовувала саме таку систему, а сьогодні щось у неї, певно, переплуталось. Почала із середини. Першим подав їй зошита Лясковський. Особливого захоплення в класі цей учень не викликав. Уроки вчив систематично, на запитання відповідав правильно, зошити мав зразково чисті. Нудний тип. Годі було чекати від нього якихось несподіванок. Богдап розумів, що на Лясковського немає чого розраховувати, що Бродзіцька впорається з ним дуже швидко… Він став неспокійно розглядатися по класу. Ждав чуда. Може, зайде директор і виголосить якусь довгу промову на тему громадянського виховання? Може, на спину Лясковського впаде класна дошка? Може, Бродзіцька пригадає раптом, що забула замкнути двері в квартирі?.. Невже на світі не буває чудес?
Перебираючи в пам’яті неповторний набір чудес, які могли б увільнити його від розмови з учителькою, Богдан раптом почув своє прізвище.
— Ліпко, візьми зошит і йди сюди…
Витягши з ранця товстий зошит, Богдан рушив назустріч лихій долі.
— Що ти мені даєш? Це ж зошит з математики…
Хлопець здивовано знизав плечима.
— Справді, з математики. Мабуть, я помилився.
Неквапом повернувся до парти. Зрештою, поспішати не було чого. Клас уже відчував — щось назріває. Чудовий хлопець цей Ліпка, не те що Лясковський. Завжди втне якусь штуку. А як скаже щось часом, то зо сміху боки можна порвати.
— Ну, знайшов зошит?
— Був, а зараз нема. Ще ж на перерві я тримав його в руках, Казик може підтвердити, я йому показував, бо все переписав начисто, і зошит був як лялечка.
— Врубелю, що сталося з зошитом Ліпки?
Казик устав, мило вклонився і, не змигнувши оком, мовив:
— Ніякого зошита він мені не показував. Він щось переплутав… може, то був хтось інший?
«Мститься за горище, за ті двері, — спокійно подумав Богдан. — От люди, ніякої тобі кмітливості… навіть збрехати до пуття не можуть».
— Я показував йому, але він весь час якийсь замислений, ніби хворий. Я ще тоді сказав йому, що в нього дуже поганий вигляд, що йому треба піти до лікаря. Пам’ятаєш, Врубелю, я тобі так казав?
Вчителька нетерпляче махнула рукою. Вона на мить заплющила очі, і Богдан зрозумів — катування тільки починається. Коли Бродзіцька заплющувала очі, це означало, що вона зараз поставить дуже підступне запитання.
— Що ти можеш сказати про «Фрашки» Кохановського?[1]
— Вибачте, будь ласка, про що?
Бродзіцька підійшла до дошки й написала великими літерами: «Фрашки» Яна Кохановського.
— Прочитав?
— Прочитав…
— Я слухаю.
Якийсь час у класі панує цілковита тиша. Потім то тут, то там чується шепотіння, хтось хихикає. Богдан намагається використати цей гомін, що дедалі наростає. Копнувши Ягелла в ногу, він цідить крізь зуби:
— Чуєш? «Фрашки»… Кохановський, скажи щось, скажи! Отакий із тебе письменник?!
На хвильку Ягелло залишив клас. Принаймні так учинив його дух. І то не просто так. Як приємно витати в піднебессі і з безпечної високості спостерігати за жалюгідним Богданом! Вчора той хотів стягти «письменника» з надхмарних висот, а сьогодні «письменник» приглядається до цього незграбного створіння, яке скривилося, ніби стоїть перед катом.
— Я слухаю. — Бродзіцька нагадує, що спектакль іще не скінчився. Тож Богдан починає грати.
— Кохановський писав фрашки…
— Ти певен?
«Дурне запитання, — заперечує подумки Богдан, — зроду нічого певного не бувало. Часом здається, ніби так, а потім бачиш дулю з маком».
— Він писав… різне писав… про попа і про Балду.
— Ти не зміг би це якось докладніше схарактеризувати?
— І ще він написав «Свєнтоянські пісні…»
— Це ж не фрашки…
— Ні? — Богдан щиро засмучений. — Хоч це й не фрашки, але вони мені щиро сподобалися…
— Ти читав?
— Здається, читав, але, мабуть, дуже давно…
Бродзіцька знімає окуляри, хустинкою протирає скельця. Вона дивиться на Богдана трохи сльозавими очима, ніби починає плакати, але в її голосі бринить якась весела нотка.
— Ти, мабуть, думаєш, що я поставлю тобі двійку?
— Правду кажучи, пані вчителько, я саме так і подумав, — зітхає Богдан.
— Але я не поставлю тобі двійки… отримуй двійку з мінусом.
Класом прокочується ярмарковий гомін. Бродзіцька ляскає лінійкою по столу; коли гомін трохи вщухає, незворушним голосом озивається Лясковський:
— Така відповідь — це не фрашка, це справжня липка!..
І з цієї миті Богдан перестав думати про Кохановського, про Бродзіцьку, про двійку з мінусом і про всі інші двійки, що їх отримав останнім часом. Зникли всі проблеми, відсунулися в тінь усі постаті, крім однієї — Лясковського. Богдан заплющив очі і зразу побачив пречудові картини. Лясковський — мураха. Ця мураха біжить по парті, хутенько перебирає тонесенькими ніжками, забивається в якусь шпарину, а Богдан підганяє її паличкою, перевертає на спину… ніжки безпорадно мелють повітря…
Лясковський — муха. Богдан тримає її в жмені. Муха вмирає з переляку. Але це — надто розкішна смерть. Богдан вкидає муху в пляшку, затикає пляшку корком. Чути благальне дзижчання: «Випусти мене, Ліпко, будь милосердний… втопи мене краще в маслянці, тільки не дай сконати з голоду».
Лясковський — тарган… Ні, таргана не буде. Лунає дзвоник, неповторному фільмові кінець. Треба порозмовляти з живим Лясковським. Богдан вискакує з-за парти, мчить до смертельного ворога, але смертельний ворог вирішив ухилитися від приємної зустрічі. Летять на підлогу перевернутий стілець, кошик для сміття…
— Стій, гемонське поріддя, дай я тебе приголублю, мавпяча пико!
Мавпяча пика диким стрибком вискакує з класу, влітає в юрбу учнів, ліктями торує собі дорогу і рветься до рятівних дверей, до виходу на подвір’я.
Богдан круто завертає, хоче вискочити навперейми і… різко натискає на всі гальма. Марно. Катастрофа! На підлозі сидить отетерілий Циркуль, учитель математики. Трясе головою, тре коліно. Богдан щось мимрить, здається, він вибачається, але ніби на якомусь африканському діалекті. Звучить це приблизно так:
— Той… вибач… насправ… зараз… я… бо… мені…
Тим часом Циркуль, поволі підводячись з підлоги, репетує рідною мовою:
— Розбійнику, ти ж мене покалічив! Завтра прийдеш з батьком! Ти мені ноги поламав, дикуне! Щоб я тебе не бачив на моєму уроці! І праву руку — ось, будь ласка, здоровенний синець! Ходімо до директора!
На жаль, директор теж був у кепському настрої. Хоч ніхто не поставив йому двійки з мінусом і ніхто не збив його з ніг. Він заходив навколо Богдана, з глибокою повагою оглядаючи його ззаду і спереду. Циркуль розтирав лікоть і доводив, що до війни учні ніколи не збивали з ніг учителів, а тепер… будь ласка… жахлива розбещеність! У свою чергу, директор каже Богданові:
— Бачиш, що ти зробив?
— Я не хотів…— Богдан хнюпиться й витирає очі рукою, вдаючи, що він у розпачі, що зараз заллється слізьми і взагалі, мабуть, накладе на себе руки.
— Не хотів, — повторює директор Богданові слова, дивлячись на Циркуля.
— Так завжди кажуть. — Учитель демонстративно повернувся спиною до винуватця. — Знаємо ми ці хитрощі.
— Знаємо ми ці хитрощі! — переможно усміхається директор. І коротко переповідає похвальну історію Спілки Справедливих, нагадує про те, що досі Справедливі поводилися як справжні джентльмени. Він говорить ще щось про батьківщину, патріотизм, демократію і молоде покоління, але цих патетичних слів Богдан уже майже не чує.
Тільки-но директор сказав про джентльменів із Спілки Справедливих, Ліпка розчулився, і то так сильно, що лише чоловічі сльози могли пригасити цей спалах почуттів. Сльози здивували його. Цього ще бракувало! Яка ганьба! Зайшов би зараз до директора Казик Врубель або цей пліткар Ластатий… Богдан із сльозами на очах — та це ж більше диво, ніж ведмідь, що танцює!..
— Плаче, як до війни плакали…— здивувався Циркуль. — Мабуть, лишилося на самому дні цієї чорної душі трохи людяності.
І несподівано він усе пробачив Ліпці.
Цього дня Богданові обід не смакував. І це була явна ознака того, що нещасливий день іще не скінчився. Бо як інакше пояснити раптову відсутність апетиту в найбільшого ненажери другої половини двадцятого століття? Якось, повернувшись зі школи, Богдан поскаржився на сильний головний біль. Мати звеліла поміряти температуру. Стовпчик ртуті зупинився на позначці 39°. Стурбована мати вклала сина в постіль, а сама побігла до знайомого лікаря. Якийсь час Богдан лежав нерухомо, втупившись у білу стелю. Він подумав засмучено, що відвідини лікаря можуть закінчитись порцією уколів. І від страху пригадав, що дуже голодний. Давати себе колоти на голодний шлунок? Нізащо! Він зірвався з ліжка, кинувся до каструль, до тарілки — помстився на котлетах із свинини за головний біль та за гарячку… З’їв три котлети і щонайменше кілограм картоплі. Відразу йому полегшало. Поки прийшов лікар, від головного болю і гарячки лишилися тільки невиразні спомини.
А сьогодні він не може проковтнути навіть шматка яловичини. Просто жах якийсь… М’ясо має смак губки й не лізе в горло. Богдан відсуває тарілку. Мати здивовано поглядає на сина, батько відразу пригадує тяжкі довоєнні часи: «Коли я був у твоєму віці, я м’ясо їв раз на тиждень».
«Наче змовилися сьогодні з тими довоєнними часами, — сердито думає Богдан. — Циркуль торочив, що було добре, батько каже, що було погано…»
Він вибігає з дому й за кілька хвилин опиняється в Адама. Адам сидить у комірчині й намагається вчити уроки. Йому сьогодні теж не з медом. Комірчина для хлопців — наче святе місце. Колись нікчемний математик Качур сказав, що тут навіть геометричними теоремами можна захопитися. А Адам уже годину не може написати в зошиті жодного слова. Клопіт у нього. Вчора був мов на крилах. Сподівався, що на горищі збереться восьмеро Справедливих, що вони гуртом розроблять якийсь великий план дій. За кілька тижнів — канікули, а тут геть-чисто все розсипалося.
Спершу в кущі шаснув Казик, потім Богдан повівся так брутально, ніби ніколи не належав до Спілки Справедливих. З Ягеллом теж якось не вийшло, а Ластатий, Чорний, Качур і Кальош взагалі не зволили з’явитися на горище.
Хлопці сиділи, співчутливо й сердечно дивлячись в очі один одному.
— Отак воно…— зітхнув Адам і поклав руку на плече Ліпці.
Після цих щирих, напрочуд промовистих і мудрих слів на якийсь час запала тиша.
На подвір’ї залунав співучий чоловічий голос:
Джерельна вода,
Чиста, мов слюда!
Беріть, наливайте,
Води не минайте!
Це приватник-водовоз сповіщав усіх про своє прибуття. Час від часу голос переставав його слухатись, тоді спів уривався «Шановні громадяни, всього п’ять злотих за повне відро нектару!»), і водовоз починав дзвонити. Він завжди мав при собі великий латунний дзвоник і дзвонив у нього так майстерно, наче все життя тільки те й робив, що служив відправи. Якось Качурова мати, замислившись, навіть навколішки стала, бо їй здалося, що вона в костьолі. А втім, хтозна, чи Качур усе це не вигадав. Достовірним є тільки те, що Красностав, якай стоїть на пагорбі, не має води. Є в ньому кілька криниць, але це все одно що крапля в пустелі. Таке становище може тішити тільки Казика Врубеля, який хворів на хронічну скаженівку. І тепер свою глибоку відразу до купання він обгрунтовує з точки зору економіки: «Знаєте, скільки така купіль коштує? Аж десять злотих. Мати наливає в балію два відра води. Я не можу собі дозволити такого марнотратства».
Одначе сьогодні Казиків клопіт блідне на тлі невдач, що їх переживає Богдан. З належною повагою вислухавши арію водовоза, Богдан почав звіряти свої біди Гаєвському:
— Це, мабуть, найчорніший день у моєму житті.
— Мені теж нелегко…— впав у глибоку задуму Адам.
— А мені важче! — Богдан енергійно виборював пальму першості в цьому поєдинку на право бути більш засмученим. — Я навіть не обідав сьогодні.
— Бреши більше, — зневажливо кинув Адам, — зроду не повірю.
— Слово честі. Відсунув тарілку і прийшов до тебе. В тебе скибки хліба не знайдеться?
— Тут нема…
— От біда. Помру від виснаження.
Богдан безсило звісив голову, ніби показуючи, що це не жарти, що він тримається з останніх сил.
— А вчора мав бути прекрасний день. — Замість хліба Адам вирішив нагодувати друга оптимістичними спогадами.
— Вчора? — Богдан надлюдським зусиллям підвів голову. — Хіба було якесь учора? Щось я не пригадую.
Він кілька разів глибоко зітхнув, уважно розглянувся по всіх кутках підвалу і змовницьки прошепотів:
— Ти повинен умовити вчителя, щоб ми поїхали в Щецін… а не до Варшави. Адже нам обіцяли екскурсію в Щецін. Це для мене справа життя і смерті. Умовиш?
— Я б не хотів до Варшави.
— Дурний ти, нічого не розумієш.
— А що я маю розуміти?
Богдан зірвався з ослона, обережно визирнув у коридор, щільно причинив двері й навіть підпер їх важким столиком. Коли він повернувся до Адама, обличчя його було таке, ніби йому щойно сповістили: за годину настане кінець світу.
— В Щеціні є порт! — аж захлинувся він, нетямлячись від своєї приголомшливої звістки.