Очолює похід Казик Врубель. Він виступає, як на параді. Та це й не дивно: на ньому — елегантний костюм. Усі хлопці в сорочках, у полотняних або тикових штанях, а Казик убрався, мов на бал. Саме вчора мати принесла від кравця костюм. Це перший пристойний костюм за всі п’ятнадцять років Казикового життя. У кравця було багато роботи, і він трохи кривився, кажучи, що не любить перелицьовувати старий одяг, але Казикова мати якось зуміла підібрати ключик до його кравецької душі. «Ви гляньте лишень… крам міцний, наче, перепрошую, бляха. Чоловік купив собі цей костюм за чотири роки до війни, і хоча б одна тобі дірочка… а тепер мій Казик пішов у гімназію і треба його пристойно одягти».
Казик витирає піт із лоба й непомітним рухом розстібає гудзики піджака. Широкі штани із справжньої бєльської, довоєнної вовни зсуваються із стегон, закриваючи носки сірих від куряви черевиків. Краватка, позичена в батька, впивається в шию, як зашморг. Але знімати її зараз безглуздо: хто-хто, а Качур, чого доброго, подумає, що це через нього. Він уже кілька разів уїдливо кидав: «Казику, тобі часом не холодно? Як можна бути таким легковажним — вибиратися в похід у самому костюмі? Навіть про кашне забув. Думаєш, ця краватка врятує тебе від ангіни?»
Казик не відповідав на зачіпки й на провокації не піддавався. Він вирішив, що йому просто заздрять, бо не мають такого розкішного костюма. З усієї вісімки Справедливих тільки Ластатий і Качур носили одяганку, яку можна було лише з великою натяжкою назвати гімназичним мундирчиком. Але навіть ці двоє не мали анінайменшого уявлення про вовну, яка пережила чотири довоєнні роки, всю окупацію і славний період визволення. Костюм Ластатого, власне кажучи, годиться тільки для театрального реквізиту. Поки висить на вішалці, то ще вартий доброго слова, та тільки-но опиниться на плечах Ластатого, як зразу втрачає всі свої вартості. Кілька рухів — і вигляд у костюма такий, наче хтось прокрутив його в м’ясорубці, або наче його корова жувала. Безліч складок, згинів, рубців… зморшки, пухирі, вм’ятини… А скільки було подиву й зітхань, коли Ластатий прийшов на танцювальний вечір у синій уніформі з широкими вилогами, з плечима, в якій кравець вклав щонайменше по півкіла вати.
В костюмі Кальоша вилоги були трохи вужчі, манжети на штанях — трохи менші, та й вати в плечі не стільки напхано. Але теж муляло й пекло немилосердно, наче костюм був з паперу або з кропиви.
Казика геть захопили думки про вартості й вади чоловічого гардероба. І він дійшов висновку, що не так йому вже й жарко, що треба застебнути гудзики, бо в розстебнутому піджаку вигляд у нього не вельми ошатний, і що навіть до краватки можна потроху призвичаїтись. Ще хвилину тому вона врізалася в шию, як груба мотузка, а зараз він її зовсім не відчуває.
За Казиком лихою тінню ступає Качур. Певне, він ніяк не може погодитися з думкою, що Врубель раптом увійшов до найвишуканішого товариства, до гімназичної еліти, бо знову в’їдливо кидає:
— Казику, послухай мене, схопиш запалення легенів! Застебнися на всі гудзики і закрий рота, бо тебе вітром продме! Казику, підніми комір, роби щось, рятуйся, чоловіче, бо вмреш у розквіті сил!
Хтось хихикає, а Ластатий аж у долоні плескає. Тільки невідомо кому — чи Казикові за вихід у повному параді, чи Качурові за дотепи. І тоді з самого кінця колони лунає басовитий Богданів голос:
— Відчепися, Качуре, не зубоскаль… Якби тобі батько подарував такий смокінг, то ти б либонь і спав у ньому.
Тим часом усі знали, що коли хтось і мав заздрити, то не Качур, а Богдан. Пан Ліпка ніколи не балував сина новими костюмами. Не мав на це ні бажання, ані грошей. Богдан успадковував від батька й стоїчно носив заштопані светри, ветхі піджаки й черевики, що пам’ятали, мабуть, ще японську війну. Він часто вдавав, ніби такі буденні справи його не дуже хвилюють, бо, зрештою, не одяг прикрашає людину. Однак іноді він забував про це гарне правило й тоді мріяв уголос: «А знаєте, хлопці, що я куплю, коли одержу першу в житті зарплату? Куплю собі розкішний костюм, білу сорочку, черевики з рипами».
Ці голосні розмови, основного темою яких було червневе сонце і синій Казиків костюм, лише на мить відволікли Адама від дуже серйозних роздумів.
За кілька днів почнуться канікули, а через два тижні відбудеться цікава екскурсія. Може, у Щецін, а може, в Варшаву… Саме завтра вони мають про це дізнатися. Зустрінуться з учителем Минулою, який супроводитиме їх у цій подорожі. Вони дуже зраділи, коли дізналися, що поїдуть разом з ним. Минула — з тих небагатьох учителів, які навіть до учнів першого класу гімназії ставляться з повагою.
Іноді він розмовляв з ними на такі серйозні теми, що їм самим здавалося, ніби межу зрілості вони вже переступили кілька років тому.
Отже, завтра вони обговорюватимуть подробиці поїздки, а сьогодні Адам хоче зробити ще одну спробу відродити Спілку Справедливих. За геройський вчинок на них чекає нагорода. Але ж ідеться тут не тільки про пригоду в підземеллі, про спійманих Лисого і Ваню. Пригод і небезпек було багато. Коли ці пригоди й кінчалися щасливо, то це насамперед тому, що хлопці завжди діяли гуртом; що в скрутні хвилини кожен пригадував правило: один за всіх і всі за одного. Звісно, коли глянути прискіпливіше, то, напевне, можна знайти кілька фактів, які свого часу внесли в життя Справедливих багато сум’яття. Але, по-перше, навіть у взірцевій сім’ї бувають сварки, а, по-друге, зайва дріб’язковість у погляді на речі не в кожній ситуації доцільна. Навіщо, зрештою, вдаватися до сумних спогадів, коли сьогоднішній день для колишніх членів Спілки і так чорний. Може, не всі це відчувають, але колишній ватажок Справедливих, Адам Гаєвський, прийняв благородне рішення турбуватися про себе і про сімох своїх товаришів. Він не сумнівається — це на його особу звернено очі історії. І починає гарячково підсумовувати втрати: «Де й ділася наша солідарність, пропали спільні інтереси. Ми стали дратівливі, єхидні, і найгірше — збайдужіли один до одного. Зустрічаємось, розмовляємо, але що то за зустрічі, що то за розмови?.. Тільки й того, що помічаємо один одного. А ще ж півроку тому, так блискуче зігравши матч-реванш із задаваками із 2-Б класу, ми поклялися в дружбі до могили. Адже ще взимку всі без запізнень приходили на умовлені зустрічі… І довго не розходились… На наших зібраннях ми руйнували старі порядки цього світу, складали нові конституції, встановлювали особливі закони, які мали вберегти нещасну молодь від середньовічної дисципліни, вперто насаджуваної більшістю батьків. Розробляли плани великих спільних походів, що кінчались над річками Замбезі чи Окаванге, на острові Хоккайдо і на берегах озера Урмі… І раптом ухопила нас за горло нудьга та байдужість. Якийсь час ми ще жили ніби в кредит. У школі і в місті пам’ятали про нашу славу, але слава вже почала вивітрюватись, як нашатир із нещільно закоркованої пляшки. Аж поки лишився від неї тільки туманний спогад…
Адам розглядається по лузі. Отам ліворуч, поблизу кущів, три роки тому він люто бився з Богданом. Бився за владу. Богдан був тоді всемогутнім королем не тільки шостого класу, а чи не всієї школи. А трохи далі, он там, де звивисті береги річки утворюють чарівний півострів, зійшлись вони в смертельній битві з грізною бандою Худяка, який прагнув встановити на цьому острові свого диктатуру. Банду розбили вщент, над зеленою стіною шелюги залопотів прапор Спілки Справедливих.
«Треба все це нагадати хлопцям, — жвавішає Адам. — Видно, ще Конопніцька[3] передбачала нашу славу, коли писала: «Славних маючи синів, не загине і країна».
Спершу він хотів зібрати хлопців на горищі, бо горище було справді символічним місцем в історії Спілки. Але після досить прикрої сутички із сторожем Теофілем швидко відмовився від свого наміру. Вдвох із Ягеллом вони вирішили, що про цю історію ніхто не повинен знати. І хоч пан Теофіль, теж трохи присоромлений своїм нічним полюванням, заявив: «Можете приходити сюди, коли тільки схочете», — вони не наважились ризикувати. Бо ще, чого доброго, хто-небудь з мешканців, а може, і сам Теофіль, заведуть мову при Качурові, Ластатому чи Богданові про те непорозуміння… Був би такий цирк, що тільки боки рвали б зо сміху. Адже навіть Казикові, з його вічними халепами, не випадало такої божевільної пригоди.
Отож Адам і обрав луг понад лісом, поблизу півострова, на якому пліч-о-пліч ішли колись у звитяжний бій Справедливі здобувати перемогу і славу. Але сьогодні всім їм до цієї слави якось байдуже. В армії, що колись славилася залізною дисципліною, панує повна анархія.
Чорний кинув пропозицію взагалі відмовитись від зборів, а замість того гарно покупатися. Качур хоч і не підтримав Чорного, проте дозволив собі зауважити, що ноги в нього — свої, не куплені, і що він починає нудитися цією сонячною мандрівкою. Ластатий зайняв зручну вичікувальну позицію. Він примирливо усміхнувся до Адама, такою ж усмішкою обдарував Качура й філософськи заявив, що йому однаковісінько. На боці Гаєвського натомість беззастережно виступили Богдан і Ягелло. Правда, цей виступ був зумовлений винятково особистими інтересами. Богдан підтримував Адама відтоді, як звірив йому свій план втечі до Америки. Ягелло відчував щось на зразок вдячності за появу Адама в квартирі пана Теофіля в найвідповідальніший момент. Якби не Гаєвський, то справа могла б закінчитись у відділенні міліції. І хоча спочатку «письменникові» цього й хотілося (цікаво ж знати, що відчуває злодій, коли його ведуть у міліцію), одначе у вогні подій все літературне натхнепня згоріло дощенту, і з цього попелу, немов птиця Фенікс
1
зродився потворний страх.
Ще кілька десятків метрів, і ось уже Казик, що йшов на чолі колони, зупинився над стрімким берегом річки. Тепер тільки перейти через кладку, і за п’ять хвилин вони будуть на чудовій галявині, оточеній широким вінком кленів і дубів.
На тому березі річки, зразу ж біля кладки, стовбичать, чекаючи невідомо на що й на кого, кілька здоровил. Не треба довго до них придивлятися, щоб збагнути, з ким маєш приємність зустрітися. Приємність? Прошу вас, негайно забудьте це слово, в даній ситуації воно, м’яко кажучи, дуже недоречне.
Отой рудий молодик, що насвистує мелодію партизанської пісеньки — капітан футбольної команди, яку Справедливі перемогли в славетному матчі на шкільному стадіоні. Обіч капітана, взявшись руками в боки, наче козачка зібрався танцювати, стоїть грубіян, якого вчитель Минула вивів з поля за недозволений прийом у грі проти Ластатого. А цей у голубій сорочці, який длубається сухою билинкою в зубах? Найкраще його знає Ягелло. Бо саме Ягеллу сказав він того дня таким голосом, яким говорять тільки вбивці: «Коли хоч раз іще проведеш Магду додому, я тебе так віддухопелю, що забудеш, як тебе звуть і коли народився». Така перспектива особливого захоплення у Ягелла не викликала. Що то вже за життя, коли не знатимеш ні свого імені, ні навіть дня народження. Тому він для власної безпеки вирішив обрати тактику тимчасового відступу й чекати сприятливої нагоди для помсти. Може, саме сьогодні й настав великий час розплати?
— Чого ждеш? — підштовхує Богдан Казика, який зупинився й стоїть, не наважуючись ступити на кладку. — Проходь, не заступай дороги.
Казик не обертається, але відчуває — всі Справедливі дивляться тільки на нього. Не любить він бути в центрі уваги, хоча — ніде правди діти — сяку-таку приємність від цього має. Тремтячою рукою береться він за поручень, тремтячою ногою ступає на кладку. Старається не дивитися в напрямку тієї банди з 2-Б, старається нікого не зачепити. Він задивився на швидкоплинну воду, в якій дуже добре видно зграйку пліточок і верховодок, що важко пливуть проти течії.
За Навиком на кладку ступив Богдан Ліпка, за Богданом Качур, за Качуром — Адам… Решта затримались на березі. Може боялися, що дошки тріснуть під їхньою вагою, а може, вчасно відчули, що пахне смаленим, і вирішили спостерігати розвиток подій з безпечного і зручного місця.
Другокласники на тому березі почали гарячково радитись. Ця нарада була дуже коротка. Рудий капітан підсумував її визивним сміхом і сповненою гідності ходою помарширував до Казика. Зустріч відбулася на самісінькій середині кладки, кладки вузенької, на якій не можна було розминутись.
— Доброго дня, шановні! — чемно привітався капітан і обіперся рукою об поручень.
— Геть з дороги, телепню! — вигукнув Богдан. — Раджу тобі по-доброму, щоб потім не жалкував.
За капітаном посунули на кладку його приятелі. Тепер їх було п’ятеро. Тонкі дошки вигнулися, наче лук. Навіть дивно, що все ще якось трималося купи.
— Та це ви повинні уступитися нам з дороги! — озвався хлопець у голубій сорочці, який мав давні порахунки з Ягеллом. — Ми були перші на березі. Були, чи ні?
— Зате ми перші вийшли на кладку, — заквапився з поясненням Казик. Сказав він це майже благальним тоном. Хто-хто, а він добре розумів, що коли зараз здійметься буря, він опиниться в самісінькому центрі циклону. Перед собою він мав п’ятьох другокласників, за собою трьох Справедливих, а на собі — синій костюм, тільки вчора принесений від кравця.
— Помовч, хлопчику, не твоє мелеться, — докірливо кинув капітан і зразу ж усміхнувся, наче хотів загладити гостроту своїх слів. — Помовч, рибам і дітям права голосу не дано.
— Попереджаємо востаннє! Чуєте — востаннє! — Адам уже збагнув, що вороги не поступляться, що треба прокладати собі шлях кулаками.
— Казику, дай йому у вухо, я бачу, ця руда мавпа до тебе сікається! — скипів Качур, який досі намагався вдавати найспокійнішого.
Казик оцінив моральну підтримку товариша, але коли він цієї миті про щось і думав, то не про удар у вухо, а швидше про можливість вийти неушкодженим з цієї не вельми приємної ситуації. Однак шанси на здійснення цього наміру були дуже мізерні. Бо з місця, в якому він так легковажно опинився, вороття не було.
— Я чув, що добродій Казик збирався дати мені в вухо? — в підкресленим спокоєм спитав капітан і обурено скривився. — Мені це не причулося?
Богдан швидко закліпав повіками, це було явною й перевіреною ознакою невблаганного наближення бійки. Навіть тим із Справедливих, що лишилися на березі, урвався терпець. Вони підскакували, наче півні перед бійкою, розмахували руками, голосно вигукували в обличчя ворогам:
— Хочете відігратися за той матч?
— Завидки беруть, що про нас більше говорять, ніж про вас?
— Зараз ми дамо вам урок боксу!
— Будете тікати, як щури з потопленого корабля!
— Начувайтеся, свинячі рила, мавпячі пики, тхори, мурахоїди!
— Богдане, Адаме, Качуре, покажіть цим покидькам, де раки зимують!
— Казику, не жалій кулаків, ми за тобою!
Не так жаль було Казикові своїх кулаків — часом таку-сяку користь він мав із них, — як костюма. Адже битися в новому костюмі — злочин, інакше не скажеш. Досить комусь шарпнути за вилогу… ні, навіть думати про таке страшно! Врубель затуляє очі долонею, неначе побачив цю жахливу сцену. Синій костюм з довоєнної бєльської вовни лишився без вилог… Жахливе, кошмарне видовисько… справжня катастрофа.
Та не встиг Казик відгородитись долонею від цієї моторошної картини, від цього тяжкопонівеченого костюма, як на кладці почали втілюватись у життя взаємні погрози. Капітан, безстрашно перехиляючись через поручень, стусонув Богдана кулаком у спину. Богдан завив од люті й, незважаючи на Казика, що мимоволі відігравав роль щита, за яким ховався противник, замолотив правою рукою, де тільки можна було. Зацідив ненароком у потилицю скуленого Врубеля, що обома руками вчепився у поручень.
Це була вельми дивна бійка. На кладці стояло дев’ятеро хлопців, але практично тільки двоє могли зійтися врукопаш. Усі ж ті, що стояли за спинами Богдана й капітана, брали участь у битві лише горлянками. А що горлянки були у них міцні, то над лугом, над річкою й лісом знявся такий вереск, такий галас, наче зійшлися щонайменше два полки.
— Вріж йому добряче правою, Богдане… хай у нього трохи проясніє в дурній голові!
— Навчи його поважати старших, Антосю! Постав печатку, щоб знав!..
Казик раптом відчув, що капітан Антось, очевидно, втрачаючи рівновагу після Богданового удару, міцно вхопився за рукав його піджака.
— Пусти, шакале! — В Казиковому голосі прозвучала ненависть, що межувала з розпачем. — Пусти мій рукав, бо вб’ю!