Богдан тут-таки використав чудову нагоду й почастував капітана, що захитався на кладці, ще однією дуже дошкульною серією ударів. Капітан перехилився до води і ще міцніше вчепився в Казика. Далі трагічні події розвивалися блискавично. Врубель, забувши про поручень, кинувся на противника і… беркицьнув сторч головою просто у Вєпж, що замріяно плюскотів унизу. Супроводив його в цій короткій подорожі капітан, але для Казика то вже було мізерною втіхою.
Голосне й промовисте «ах!» вирвалося з грудей супротивників. Всі на мить завмерли, дивлячись, як Казик, занурений по шию у воду, насилу бреде до берега. Біля нього, форкаючи, наче кінь, і сварячись кулаком, бовтається у воді капітан.
І тут Казик ніби згадав про те найбільше в житті лихо, яке спіткало його. Він повернувся мокрим обличчям до Справедливих, що стояли на кладці, і розпачливо зойкнув:
— Мій новий костюм!..
Найдзвінкіша сурма, найголосніші барабани, найгучніший заклик до бою не мали б такої сили, як жалібна Казикова скарга. Справедливі раптом усвідомили, що сталася страшна річ, і одностайно кинулись на штурм. Не встиг Богдан точним ударом послати у воду власника гарної голубої сорочки, як Ягелло, Кальош, Чорний і Ластатий пригадали собі, що зробив гетьман Чарнецький[4], аби врятувати вітчизну. Гетьман Чарнецький «кинувся через море», а Справедливі, не маючи під рукою моря, кинулись через річку Вєпж. Вони так швидко подолали її, що противник навіть не встиг подумати про відступ. А тепер дорога назад була вже відтята.
Капітан марно силкувався вилізти з води. Берег був стрімкий, та ще й, на лихо, там капітана підстерігав Качур, що відступив із кладки на зручнішу позицію. Йому вже тричі вдалося зіпхнути назад у воду Антося, що, геть знесилений, аж заточувався від утоми. Чуприну капітана прикрашав очерет, за коміром стирчала зелена бадилина. Він не цікавився долею своїх солдатів, не звертав ніякісінької уваги на те, що діється в нього за спиною. Всі його думки були зайняті одним: як вибратися на берег.
Схоже, такі самі думки не давали спокою й піжонові в голубій сорочці. Але його мрії були ще нереальніші, ніж у капітана. Піжон стояв посеред річки й старався скинути із себе Ягелла та Ластатого.
— Ну що, бандите!.. — репетує Ягелло просто у вухо противникові. — Ти ще пам’ятаєш своє ім’я?! А коли народився, пам’ятаєш? Нарешті попався ти мені до рук.
Обличчя в «бандита» розгублене, погляд нестямний, бо тільки секунду тому його голова була під водою. Однак Справедливі не дають довго відпочивати. Вони знову зависли в нього на шиї, мов кровожерні стокілограмові потвори, знову занурюють його по самісіньке тім’я в розбурхану воду.
— Один, два, три, чотири, п’ять…— лічить Ластатий таким піднесеним голосом, наче декламує вірш Міцкевича «Редут Ордона». Долічив до десяти й тільки тоді відпустив голову Піжона. Ягелло неохоче зробив те саме. Спочатку з води виринуло бліде обличчя потопельника, а трохи згодом щось, що зовсім недавно було гарною голубою сорочкою. Мокра-мокрісінька, обліплена зіллям, з одірваними гудзиками шматина викликала в Ягелла й Ластатого такий захват, ніби вони все життя мріяли побачити саме таку картину.
— Глянь, Казику! — загорлав Ягелло. — Придивися до цієї ганчірки, мабуть, колись це була графська сорочка!
Казик навіть не глянув у той бік. Що йому до якоїсь там сорочки, графської чи навіть королівської! Яке йому діло до всіх сорочок на світі, разом узятих: рожевих, жовтих, білих, у крапочку, в смужку й просто гладеньких. Якби поскладати їх на одну купу, що сягала б аж до неба, і якби спалити цю купу, а потім втоптати попіл у землю, — то й тоді ні з цього вогню, ні з попелу не народився б прекрасний костюм з чудової бєльської вовни!..
Тремтяча рука Казика Врубеля повільно повзе по мокрому костюму. Вовна зараз схожа на губку. Досить ледь натиснути на неї, як поміж пальцями цвіркають струмочки трохи каламутної води.
На кладці, на березі, в річці й досі точиться драматична боротьба. Он Адам перекидає через поручень ще одного любителя купелі, а ондечки Богдан жене по лугу, як наполоханого зайця, довганя, що під час пам’ятного футбольного матчу відзначався не стільки майстерністю гри, скільки вмінням підставляти ногу. Але Казик сидить на березі, мов на іншій планеті. Він нічого не бачить, нічого не чує… Його костюм у жалюгідному етапі; штани — як брудні мішки з-під картоплі; кожна холоша — мішок. Вилоги в піджака скидаються на прострелені крила мертвого птаха. Вони безсило звисають і волають про помсту. І коли ми вже згадали про те, що бєльська вовна ввібрала в себе кілька літрів каламутно-зеленої води, то треба також зазначити, що власник цієї вовни, Казик Врубель, ввібрав у себе чорний розпач.
Вороги відступають в дедалі більшому безладі. Капітанові нарешті вдалося видертися на берег, і зараз він тюпає в напрямку міста. З його черевиків, штанів, сорочки при кожному кроці виливається, мов з дірявої бочки, вода. Захоплений цією картиною Качур не переслідує капітана, бо, чесно кажучи, він не хотів би зустрітися з ним надто далеко від берега. Адже тут він міг би будь-якої хвилини розраховувати на підтримку, а там, поблизу міста, капітан навряд чи дав би себе скривдити. Отож Качур тільки криком доводить свою готовність битися далі:
— Почекай, руда мавпо!.. Не мчи так, бо в тебе вода із штанів дзюрчить!.. Шкода води, ти ж знаєш, що відро води коштує п’ять злотих!
Капітан, звичайно, знає ціну відра води, але, на втіху Качурові, не уповільнює бігу. Певне, вода його зараз анітрохи не цікавить, навпаки, він хоче її якнайшвидше позбутися.
Пригадалися Справедливим дні великої слави.
— Ура-а! Перемога! — горлає Ластатий і підкидає вгору знятий з ноги черевик. Черевик не дуже охоче віддаляється від землі, на якій, в силу свого призначення, почувається найпевніше. Зате назад повертається блискавично. Врізався каблуком у сухий кущик трави й зітхнув на всю широчінь надірваної підметки.
— Ура-а! Хай живуть Справедливі! — розлягаються радісні голоси. Лунають вигуки про те, що в єдності сила, що нехай начувається той, хто стане їм на дорозі.
І раптом западає тиша. Всі погляди спрямовані на Казика. На маленьку постать, обліплену мокрим костюмом. Постать здавалася майже комічною, але ніхто не сміявся. Всі рушили до Врубеля таким кроком, наче йшли за труною. Повільно, скорботно…
Першим біля нещасного Казика опинився Ластатий. Він навіть не встиг знайти підкинутого на честь перемоги черевика. Стоячи, мов чорногуз, на одній нозі, він засмучено прошепотів:
— Такий костюм!.. Така втрата!.. Щоб їх дідько вхопив!
Підійшли хлопці. Оточили Казика колом. Почали коментувати цю жахливу подію, спершу тихо, якось паче ніяково, а потім дедалі запальніше.
— Жах! Я просто не можу на це дивитися…
— Добрий крам води не боїться… Може, вдасться якось урятувати?
— Я б у міліцію пішов. Адже це злочин, а за злочин треба відповідати, і то неабияк.
— Здурів, чи що? Думаєш, у міліції немає більшого клопоту?
— Найгірше виглядають штани… Казику, а може, повісиш костюм на гілляку? Він висохне…
— Сам повісся! Де це чувано, щоб костюм сушився на такому сонці? Тут треба обережно, без фахівця не обійдешся.
— Здається мені — це вже кінець. Це вже не костюм, а сумна згадка про костюм…
— Страхітлива історія, можна навіть роман на цю тему написати! Такий чудовий костюм, війну пережив, а тепер скінчив життя у нікчемному Вєпжі.
— А я вважаю — його ще можна врятувати. Він має такий жахливий вигляд тому, що вода стікає; якби взяти праску та пройтися по ньому, а потім акуратно повісити на вішалку…
Останні слова Адама справили на Казика велике враження. Він навіть спробував підвестися… йому допомогли, бо якщо Казикова вага була десь у межах сорока п’яти кілограмів, то тепер, додавши до неї вагу мокрого костюма, Врубель важив, певно, більше, ніж знаменитий боксер Антоній Кольчинський.
— Ви вважаєте — є якась надія? — запитав Казик, напружено чекаючи на позитивну відповідь.
Всі почали його втішати, не дужо вірячи в те, що мололи їхні язики.
— Слухай, та коли справді цей костюм із бєльської вовни — не журися. Бєльська вовна дуже любить таку купіль. Батько казав колись: такий крам ніщо не бере.
— Підемо до якого-небудь кравця, попросимо… твої старі навіть знати нічого не будуть…
— Якби ти поніс свій костюм до пральні, його теж вкинули б у воду, хіба що в трохи чистішу.
— Слухайте, а може ми попросимо котрусь із наших матерів?.. І платити не треба, і більша гарантія, що ніхто не взнає. Бо кравець усім роздзвонить, аби собі рекламу зробити, — мовляв, він урятував костюм од неминучої загибелі.
Це була пропозиція Ягелла, і її прийняли з таким ентузіазмом, ніби після втілення її в життя всі нещастя, зв’язані з Казиковим костюмом, неодмінно пішли б у небуття. А тим часом лишилося ще залагодити кілька суттєвих деталей. От хоч би й таку: котрій із матерів довірити цю історичну місію? Матерів було шестеро, оскільки Казикова мати, ясна річ, брати участі в цьому не могла, а в Адама Гаєвського, знаємо, матері не було…
Шість загадок, які треба негайно розгадати… Слова попросив Качур.
— Я вважаю, — почав він свій короткий, зате майже філософський виступ, — що до цієї справи треба поставитись надзвичайно обережно. Я не хочу ображати жодної з матерів, і своєї, звісно, теж, але ні для кого з нас не таємниця: вміння прасувати не завжди йде в парі з умінням зберігати таємницю. А для нас важливо не тільки те, щоб повернути Казиковому костюмові його колишню чудову елегантність, а також і те, щоб Казиків батько, чоловік крутої вдачі, ніколи не дізнався про сьогоднішнє нещастя. Вміння тримати язик за зубами, це, як на нинішні часи, особливо серед дорослих, явище досить рідкісне. Я прекрасно знаю це з власного досвіду і тому не можу, на жаль, висунути кандидатуру своєї матері. Хоча, мушу сказати, прасує вона неперевершено.
Після цієї вбивчої за своєю логікою промови всі збентежились.
— Мудро ти говорив…— із заздрістю зітхнув Кальош, у голові якого теж завжди народжувались цікаві ідеї, та тільки-но він розтуляв рота, всі ці ідеї розбігалися невідь-куди.
— Якщо справа стоїть так, — озвався Ластатий, — то я теж мушу зняти кандидатуру своєї матері. Вчора я сказав їй про розбиту шибку в коридорі, а сьогодні вранці батько вже знав про це.
Адамові кортіло нагадати Ластатому, що хто-хто, а він має найменше прав звинувачувати когось у пліткарстві. Адже всім було відомо, що якби влаштувати загальнопольський конкурс на кращу передачу пліток, то серйозних конкурентів у Ластатого не було б. Він, безперечно, здобув би найвищу нагороду. Але в останню мить в Адама сяйнула набагато цікавіша думка. Нехай там собі Ластатий розповідає казочки, на здоров’я йому, тут ідеться про серйознішу справу.
— Тоді я пропоную свого батька! — вигукнув Адам. — Адже він солдатом був і знає, що таке таємниця. Кому ж тоді й довіряти, як не сержантові, котрий має «Хрест хоробрих» і осколок у лівій нозі?!
— Але ж «Хрестом хоробрих» його нагородили не за прасування костюмів, — втрутився в розмову Качур, який перебував сьогодні в чудовій формі й виголошував дуже мудрі речі.
— Хлопче, та ти, видно, не знаєш мого батька! — запально вигукнув Адам. — Останні роки він усе прасує собі сам. Адже до костюма треба прикласти чоловічу руку… Взяти хоча б штани. Звідки жінка може знати, як їх прасувати? Звідки вона може знати, в якому місці має бути стрілка? Адже в штанях вона не ходить і чоловічих костюмів не шиє… Все вам треба розтлумачувати, як малим дітям.
Тепер уже всі погодилися з Адамом, поплескували Казика по мокрій спині, стискали йому руку, поздоровляли, ніби костюм уже був випрасуваний. Врубеля тут-таки запевнили, що не можна гаяти ані хвилини. Не варто мучити костюм на пекучому сонці. Таке сонце навіть людині може нашкодити… а костюм уже ж не першої молодості — прожив довгі тяжкі літа, і треба обходитись з ним обережно, як з немічним дідком.
Хлопці швидко рушили до міста, і Казик ледве встигав за ними. йому пригадалося, як лише кілька годин тому він ішов цією самою дорогою, гордо підвівши голову, крокував попереду в чудовому костюмі, і вигляд у нього був як у князя. Аж сльози набігли йому на очі від цього спогаду.
Місто пройшли бічними вуличками, тісно обступивши Казика, щоб затулити його від перехожих. Потім усі лишилися в коридорі, а Адам побіг до батька. Батькові Адам довіряв, як нікому, і досі той ще ніколи не підводив його. Вечорами вони розмовляли про найрізноманітніші речі. Будували плани на майбутнє, звіряли один одному свої великі й малі турботи. Гаєвський-старший уже багато років ділився зі Справедливими своїм досвідом. Саме він навчив їх добре грати в футбол, і саме завдяки йому вони жорстоко помстилися самовпевненим другокласникам після першого трагічного матчу. Навіть з такого недотепи, як Казик Врубель, він зумів зробити чудо-воротаря, що взяв одинадцятиметровий штрафний м’яч.
Коли прийшов Адам, батько читав газету. З таємничим виглядом хлопець сів навпроти і якийсь час мовчав, ніби хотів підкреслити, що прийшов із справою незвичайної ваги.
— Ти, я бачу, з чимось дуже важливим прийшов, — усміхнувся Гаєвський-старший.
— Вгадав, тату. — Адам почервонів од хвилювання.
— Мабуть, дуже квапишся?
— Знову вгадав. Ти просто чародій.
— Досить глянути на твої ноги. Перебираєш ними, наче вже мав би бути за дверима.
— Бо за дверима хлопці чекають.
— То запроси їх сюди.
— Спершу я маю впевнитися, чи варто запрошувати, тобто чи будуть вони тут потрібні… тобто, тобто чи буде тут потрібен Казиків костюм…
— Який костюм? Ти про що? Хочеш, щоб я в таку спеку розгадував загадки?
Адам не збирався цього робити, тож швидко-швидко, затинаючись і ковтаючи слова, ніби складав екзамен з математики, почав розповідати про луг, кладку, про битву й зіпсований костюм, який був найзнаменитішим костюмом не тільки в 1-А, а, мабуть, і у всій гімназії, і ось тепер він перетворився на ганчірку. Костюм коштував силу грошей. Казикові батьки, напевне, часто сиділи голодні, аби тільки їхній син мав пристойний вигляд. То, може, вдасться щось зробити, бо Казик здатен зараз на все, навіть на самогубство. Якби спробувати пройтися по костюму гарячою праскою…
— Але чому ви прийшли з цим саме до мене? — щиро здивувався Гаєвський. — Я, Адаме, мушу зізнатися чесно, давно не прасував таких вишуканих костюмів. Забув уже навіть, який вони мають вигляд. Чи не краще піти з ним до кравця?
Адам знову почав пояснювати, що йдеться тут про збереження тасмниці, що навіть Качур звернув увагу на дуже істотний факт, коли сказав — вміння прасувати ще не свідчить про вміння тримати язик за зубами.
— Переконав ти мене, — сказав нарешті Гаєвський, — давай сюди костюм, спробуємо повернути його до життя.
Прасування тривало вже понад годину, але ніхто з хлопців не рушив з місця, ніхто навіть не подумав вертатись додому. Чекали під дверима, щоб не заважати Адамовому батькові. Тільки Казик, у самих плавках, бо сорочка сушилася на підвіконні, був свідком цієї надзвичайно складної й відповідальної операції. Час від часу хлопці посилали Адама подивитися, що діється на операційному столі. Він заходив, крадькома зиркав на штани, що парували під праскою, на піджак, що безсило розкинув рукави, і швидко вертався до товаришів. «Ну що? Як там? Виходить що-небудь? — питали вони таким тоном, наче Гаєвський-старший був хірургом, а піджак — живою істотою. — Врятує? Видно якісь зміни на краще?»
Адам відповідав, що видно, хоч і не дуже був певний цього. Минуло ще кілька хвилин, і ось у дверях з’явився Адамів батько. Обличчя його було таке серйозне, що у всіх дрож по тілу пройшов. Хлопці подумали: «Кінець, не вийшло, все пропало…»
— Прошу зайти в кімнату, — промовив Гаєвський.
Коли заходили — ноги не слухались, задерев’яніли від страху. Хтось навіть зітхнув так глибоко, ніби прощався з останньою надією. І відразу ж пролунав дикий вигук Богдана:
— Не може бути, ущипніть мене, в мене галюцинація!