— Ближче до діла, — нагадав йому Мишко: Беччина передмова могла затягнутись на добрих півгодини.
— Так от, — продовжував Бечка, — коли ми полягали спати, то почали розмовлять. Це було після спектаклю «Смерть фашизму». Ігор і Сева сказали, що треба не спектаклі ставити, а фашистів громити, щоб вони не вбивали комуністів. Тоді Генка почав з нього сміятися: «їдьте, їдьте бити фашистів, а ми подивимося». Ігор розсердився і сказав: «Захочемо — і поїдемо». Тоді Генка говорить: «Захотіть, захотіть!» Така була розмова.
А вранці Генка прокинувся і питає: «Ви ще тут? А я думав, що ви втекли фашистів бити». І потім кожного ранку Генка як прокинеться, так і питає їх: «Ви скільки сьогодні фашистів вбили?» Так їх задражнив, що вони кінець кінцем і втекли. Ось як було. А брехати мені нема чого. Я ніколи не брешу.
— Генко, це правда? — спитав Мишко.
— Правда, правда! — закричали піонери з Генчиної ланки.
— Він весь час дражниться! — пробурчав Філя Китов, на прізвисько Кит. Як і раніше, він любив попоїсти, завжди щось жував і ще більше розтовстів.
— Генко, це правда?
Генка знизав плечима:
— Яке це має значення? Правда. Я їх трохи подражнив. Але для чого? Для того, щоб вони цю нісенітницю викинули з голови. А вони, дурні, взяли та й утекли. Пожартувати не можна! Смішно, слово честі!
— Ах, смішно! — закричав Мишко.
Не в силі стримати своє обурення, він раптом зірвав з голови кепку, кинув її на землю, обернувся навколо себе раз, потім вдруге і, завмерши на місці, втупився очима в Генку.
Вражений Генка очманіло витріщив очі. Всі діти, остовпівши, дивилися на Мишка.
Мишко згадав, що він тепер пожатий загону і повинен стримуватись. Він підняв кепку, надів її на голову,
— Гаразд! Ми їх спочатку знайдемо, а потім розберемося, хто винен. Швидко обідайте, і почнемо шукати.
Генка відразу пожвавішав:
— Правильно! Ми їх враз знайдемо. От побачиш, Мишко…
Під час обіду Мишко опитав чергових. Але вони клялися, що нічого не бачили. А тимчасом Ігор і Сева забрали всі свої речі, аж до кухлів і ложок. І ніхто цього не помітив.
Звичайно, вони могли поїхати додому. Але перш ніж їхати за ними в Москву, треба як слід пошукати тут.
Найімовірнішим місцем, де могли сховатися хлопчики, здавалася Мишкові садиба. Він піде туди сам разом з Коровіним. А решта дітей нехай прочеше ліс.
— Прочешете ліс, — сказав Мишко. — Генка з своєю ланкою — з боку села, ланка Славка — від річки, ланка Зіни — від парку, йдіть ланцюжком і весь час перегукуйтесь. О сьомій годині повертайтесь у табір.
Вишикувавши свої ланки, Генка, Славик і Зіна побігли до найближчого лісу, кожна ланка з свого боку.
Мишко і Коровін пішли в садибу.
У таборі залишився тільки Кит. Він завжди охоче чергував за інших на кухні. Облизавши губи, Кит почав готувати вечерю.
Розділ п'ятий
Поміщицька садиба та її мешканці
Щоб не потрапити на очі «графині», Мишко пішов не головною, а боковою алеєю.
— Подивимось спочатку, чи дома господарка, — сказав він Коровіну.
— А як ти дізнаєшся?
— А от побачиш, — загадково відповів Мишко. Продираючись крізь кущі, вони дійшли до центральної алеї і розсунули гілки дерев.
Старий будинок стояв прямо перед ними. Штукатурка на ньому в окремих місцях облупилася, звідти стирчали смуги дранки і пасма клоччя. Розбиті шибки у вікнах були замінені фанерою, яку обрізали простою пилкою. Фанера була з нерівними краями і прибита абияк. Деякі вікна були зовсім забиті дошками різного розміру і товщини.
— Дома, — з досадою прошепотів Мишко.
У відповідь на запитливий погляд Коровіна Мишко вказав йому очима на мезонін.
У ніші, широко розплатавши крила, стояв великий бронзовий птах з непомірно довгою шиєю і загнутим донизу хижим дзьобом. Гострими пазурами він чіплявся за товстий сук. Очі, величезні, округлі, під довгими, як у людини, бровами, надавали птахові дивного й жахливого виразу.
— Бачив?
— Бачив, — прошепотів Коровін, приголомшеним зловісним виглядом бронзового ідола.
— Орел.
Коровін непевно хитнув головою:
— Який же це орел? Бачив я на Волзі орлів.
— Орли бувають різні, — зашепотів Мишко, — на Волзі одні, тут інші. Але не в цьому справа. Подивись уважно. Бачиш, за птахом віконниці? Вони відчинені, бачиш?
— Бачу.
— Так от, якщо віконниці відчинені — значить, графиня дома. Як тільки вона їде в місто, то зачиняє віконниці, а повернеться — відчиняє. Зрозумів? Тільки май на увазі: це секрет, нікому не розповідай!
— А мені це ні до чого, — байдуже відповів Коровін, — все одно ми будинок одберемо. Чоловік двісті дітей можна розмістити, а вона одна живе. Хіба це правильно?
— Звичайно, неправильно, — згодився Мишко. — І забирайте садибу якнайскоріше… От що! Давай пошукаємо хлопців у сараях. Може, вони там заховалися. Сидять і насміхаються з нас.
Ховаючись поза кущами, хлопчики обійшли будинок, підійшли до задньої стіни конюшні і через малесеньке розбите віконечко залізли туди.
Затхлий запах трухлявих колод, гнилих дощок, застарілого гною вдарив їм у ніс. Перегородки між стійлами були розібрані; там, де лежали підпорні колоди, в землі чорніли ями. Хлопчики здригнулися: зграя горобців, яку вони спочатку не помітили, знялась і з галасом вилетіла з конюшні. Обережно ступаючи по розбитій дерев'яній підлозі, Мишко і Коровін перебралися з конюшні в сарай.
Тут було ще темніше. Вікон не було зовсім, а ворота, хоч і зняті з завіс, були прихилені до прорізу і не пропускали світла. Тхнуло мишами, прілою соломою, протухлим борошняним пилом.
Мишко вхопився за крокви, підтягнувся і видерся на сінник. Потім допоміг піднятись і незграбному Коровіну. Зогниле перекриття вгиналося під ногами. Дах зсередини був укритий грудочками осиних гнізд. Крізь дірки в даху синіло небо.
Друзі обійшли сінник, через слухове вікно перебралися в сусідній сарай. Тих, кого вони шукали, не було. А втім, шукав лише Мишко. Коровін визначав міцність колод. Він з жалем прицмокнув губами на знак того, що все тут дуже старе.
Тією ж дорогою хлопчики повернулися назад. Тепер їм треба було оглянути сарай, який називався машинним: раніше в ньому зберігався сільськогосподарський реманент. Він стояв на відшибі. Щоб потрапити в нього, треба було перебігти частину майданчика, на видноті перед будинком.
Мишко вже збирався вислизнути з сарая, як раптом відсахнувся назад, трохи не збивши Коровіна, який стояв за ним. Коровін хотів подивитися, що так схвилювало товариша. Але Мишко міцно стиснув йому руку і кивком голови вказав на будинок.
На верхній приступці сходів стояла висока, худа старуха в чорному платті і чорній хустці. її сива голова була схилена, обличчя порите довгими зморшками, гострий гачкуватий ніс загнутий донизу, як у птаха. Ця чорна, нерухома постать здавалася похмурою і зловісною в пустинній мовчанці занедбаної садиби,
Хлопчики стояли нерухомо.
Потім старуха повернулася, зробила кілька кроків, повільних, прямих, ніби йшла вона, не згинаючи колін, і зникла за дверима.
— Бачив? — прошепотів Мишко.
— Прямо в серці похололо, — важко віддихуючись, відповів Коровін.
Розділ шостий
Що робити далі?
Коли Мишко і Коровін повернулись у табір, всі вже зібралися. В лісі нікого не знайшли.
Засмучені невдачею, занепокоєні долею зниклих товаришів, стомлені і невеселі, сіли цього разу діти вечеряти. А тут ще Кит повідомив, що продуктів лишилося мало, ледве вистачить на завтрашній день.
— Не міряй на власний апетит, — зауважив Генка.
— Можете самі перевірити, — образився Кит. — Масла майже зовсім немає. Сухарів теж. Крупи…
— Не хвилюйся! — сказав Мишко. — Завтра Генка і Бечка поїдуть у Москву і привезуть продукти.
Тепер образився Генка:
— Все Генка й Генка! Думаєш, приємно таскатися в таку от спеку з мішками? Та ще й випрошувати у батьків продукти! Одних дома нема, інші не приготували. Канючиш, канючиш…
— Нічого не вдієш, — сказав Мишко. — Не годуватиме ж нас держава. Адже наша країна ще тільки відбудовується. А батькам теж важко. В московських сім'ях розміщено десять тисяч дітей з Поволжя. Крім того, кожен москвич відраховує одноденний заробіток на користь голодуючих. Розуміти треба! — Він багатозначно підняв угору ложку. — А посилаю тебе тому, що в тебе є в цьому досвід.
Запихаючи в рот кашу, Генка самовдоволено посміхнувся:
— Та вже будь певний! Звик я з ними розмовляти: «Ваш Юрочка поправляється. Апетит вовчий. Вчора відгриз хвіст у хазяйської вівці». От мені й дають… Ет, хай йому дідько, коли б то знайти нам багатих шефів, от би підгодували! Яку-небудь кондитерську фабрику.
— Краще б уже ковбасну, — зітхнув Кит і, уявивши, як шкварчить на сковороді жарена ковбаса, зажмурився від задоволення.
Діти повечеряли, але все ще сиділи біля вогнища. Чергові мили посуд. Кит, ворушачи губами, перелічував кульки з борошном і шматки хліба, Його товсте обличчя було заклопотане, як завжди, коли очі бачили, а руки обмацували щось їстівне. Генка і Бечка готували мішки і торби для збирання продуктів. Вірніше, готував їх Бечка. Генка ж давав йому керівні вказівки, а сам в цей час оглядав свій славнозвісний портфель. Хоч і пошарпаний, портфель цей був справжній, шкіряний, з безліччю кишеньок і відділень і блискучими нікельованими замками, Генка дуже пишався ним. Від'їжджаючи до Москви за продуктами, він завжди брав його з собою. Генці здавалося, що портфель справляє велике враження на батьків. Щоб підсилити це враження, Генка, розмовляючи, клав портфель на стіл і з поважним виглядом клацав замками,
«Діє безвідмовно, — говорив Генка про свій портфель. — Коли б не портфель, увесь загін давно б уже помер з голоду».
А в той час як Генка вправлявся із своїм портфелем, Генчин супутник мав таскати мішок з продуктами.
— От що, Генко, — сказав Мишко, — батькам Ігоря і Севи нічого не кажи, а постарайся дипломатично вияснити, чи не приїжджали Ігор і Сева в Москву.
— Все виясню, не турбуйся.
— Тільки обережно, а то розхвилюєш батьків.
— Сказав: не турбуйся! Матусі і не здогадаються. Я спитаю так, ніби між іншим.
— Як ти спитаєш?
— Я навіть не спитаю, а так собі байдуже скажу: ваш Ігор збирається приїхати до вас…
— А навіщо?
— Помитись у лазні.
— Хто ж тобі повірить?
— Ага! Тоді я скажу так: він має приїхати в Москву по книжки.
— Це нічого.
— Ну от, — продовжував Генка, — а якщо він у Москві, то матуся скаже: «Та він уже дома». А я скажу: «Справді? Дивно! Виходить, він мене випередив». Потім спитаю: «А де ж він?» Вона скаже: «Грається на задньому подвір'ї». Тоді я чемно розпрощаюсь, вийду на заднє подвір'я і вліплю цьому Ігореві такого ляпаса, що він підскочить аж до четвертого поверху.
— Битися, може, й не треба, — зауважив Славик.
— Битися, звичайно, не треба, — згодився Мишко, — але провчити їх доведеться. Я сам би поїхав, але… — він з презирством подивився на Славика. — Ні на кого табір лишити. Нехай уже їдуть Генка та Бечка.
Бечка раптом заявив:
— Я, звичайно, поїду, але попереджаю: якщо Генка примусить мене таскати мішок, а сам своїм портфелем розмахуватиме, то я все кипу й поїду! От! Відверто попереджаю!
— Коли я примушував тебе одного таскати? — обурено заперечив Генка.
— Завжди примушуєш, — закричали всі, хто їздив з Генкою по продукти.
— Спокійно! — сказав Мишко. — Носитимете порівну. Тільки не проспіть поїзда. А ми завтра вирушимо в село. Пора вже клуб закінчити.
Деякий час усі сиділи мовчки, стомлені турботами і хвилюваннями сьогоднішнього дня.
Вогнище палало яскравим полум'ям. Сухе гілля тріскотіло на вогні. Іскри здіймались у повітря і зникали в нічній темряві.
— Тихше! — раптом прошепотіла Зіна.
Усі замовкли і повернулися в напрямі лісу. Хруснула гілка… Зашелестіло листя на деревах, ніби тихий вітерець пробіг по ньому… Почулося чиєсь зітхання…
Мишко подав знак рукою залишатися всім на місці, а сам підвівся і завмер, вдивляючись у темний ліс, прислухаючись до дивних звуків…
Невже Ігор і Сева нарешті повернулися?
Розділ сьомий
Васько Жердяй
Але то були не Сева і не Ігор.
До вогнища підійшов Васько Жердяй, високий хлопчина в білій сорочці і вузьких полотняних штанях, які ледве-ледве закривали його гострі, худі коліна. Прозвали його Жердяєм, тому що був він на свої роки дуже високий, тонкий і худий. Жив він з матір'ю і старшим братом Миколою на самому краю села в напіврозваленій хатинці. Батько його загинув під час німецької війни.
Жердяй більше за інших селянських дітей приятелював з комсомольцями. І вони любили його. Він був добрий, послужливий. Щоправда, вірив у чортів та інші дурниці, але зате добре знав ліс, річку і дуже цікаво розповідав про всякі пригоди і небилиці. Старший брат Жердяя, Микола, був теслею і допомагав комсомольцям обладнувати клуб.
— Ти, Жердяй, — розчаровано, протягом сказав Мишко.
— Я! — Жердяй підсів до вогнища і дружелюбно посміхнувся.
У мінливих тінях вогнища його велика голова з підстриженими нерівно (мабуть, тупими ножицями) білявими патлами здавалася ще більше скуйовдженою, ніж завжди. Він підгріб прутиком вуглини до вогнища і сказав:
— В селі ходять чутки, ніби у вас два піонери пропали.
— Дурниці, — вдавано байдужим голосом відповів Мишко, — знайдуться.
Жердяй непевно похитав головою:
— Не кажи… Якщо на Голигінську гатку заблукають, то, може, і не повернуться.
Зацікавлені словами Жердяя, діти щільніше оточили вогнище.
— Це що за гатка така? — спитала Зіна.
— Гатка? Це дорога лісова.
— Гатка — дорога з хмизу, а інколи й з колод. Споруджується звичайно на болоті, — пояснив Славик.
— Правильно, — підтвердив Жердяй, — з хмизу. І на болоті споруджена. Тільки давно. Ніхто нею і не користується.
Генка нетерпляче запитав:
— Що ж ти хочеш розповісти про цю саму гатку?
— Про Голигінську? А те, що коли попали ваші хлопці на Голигінську гатку, то можуть і не повернутись.
— Утопляться? — спитала Зіна Круглова. Жердяй похитав головою:
— Утопитись не втопляться, а побачать старого графа і помруть.
— Знову ти вигадки розповідаєш, — посміхнувся Генка. — Не набридло тобі вигадувати?
— Не вигадую я, — серйозно відповів Жердяй, — все це чистісінька правда. Старі люди розповідають. Там граф з сином закопані. Прямо під гаткою. Цариця приїжджала сюди давно, ще до Наполеона. От цариця приїхала і скарала на смерть графа з сином. А поховати не дозволила. Звеліла прямо в грязюку закопати, під гаткою, щоб усі по них їздили. Так вони там закопані й лежать.
— А хлопці наші до чого тут? — спитав Мишко.
— От послухай… Значить, старий граф з сином там закопані. Тільки не поховані вони як треба, от і мучаться їхні душі. Ніяк не попадуть ні в рай, ні в пекло.
— Ох і сміхота! — закричав Генка. — Бабські казки!
Коровін невдоволено кинув:
— Дай послухати, що людина говорить!
— Мучаться, значить, їхні душеньки, — суворо і журно продовжував Жердяй, — так і стогнуть під гаткою, так і стогнуть. Я сам туди ходив, слухав. Старий граф так глухо стогне; постогне та й перестане, постогне та й перестане. А молодий — голосно, ніби плаче, їй-богу!..
— Страшно! — прошепотіли сестри Некрасови і з острахом поглянули на ліс, але їм стало ще страшніше, і вони присунулися ближче до вогнища.
Жердяй глухим, монотонним голосом, наслідуючи старих людей, продовжував:
— А посеред глупої ночі старий граф виходить на гатку. Старий, борода по коліна, білий весь, сивий. Виходить і чекає. Побачить подорожнього і говорить йому: «Піди до цариці і скажи, нехай змилується, поховає нас за християнським звичаєм. Зроби ласку, сходи!» Так ото просить слізно та жалібно. А потім вклоняється. А замість шапки знімає голову. Тримає її в руці і кланяється… Стоїть без голови і кланяється. Тут тобі хоч хто перелякається, з місця не зрушить від страху. А старий граф кланяється, голову в руках тримає і йде на тебе. А для подорожнього головне що? Головне па місці вистояти. Коли вистоїш, так він підійде до тебе впритул і згине. А якщо побіжиш, так тут же й впадеш замертво. Впадеш замертво, а граф тебе під гатку і потягне.