— І багатьох він потяг? — посміхнувся Мишко.
— Раніше багато тягав. А тепер туди й не ходить ніхто. Із Москви приїздили. Копали цю саму гатку. Та хіба ж їх знайдеш! Як міліція поїхала, так вони знову залягли.
— А за віщо їх покарали? — спитав хтось.
— А хто ж його знає! Хто каже за зраду, хто каже — скарб золотий царський заховали.
— Ну звичайно, — іронічно зауважив Генка, — скарб — це вже обов'язково. Без скарбу не обійтись.
Мишко показав рукою в напрямі поміщицького будинку:
— Про цих графів ти розповідаєш?
— Про них, — кивнув головою Жердяй, — про їх предків. Той граф, що за кордон утік, так тому, що під гаткою, він онуком доводиться.
Мишко позіхнув:
— Вигадки!
— Не кажи, — заперечив Жердяй, — старі люди розповідають.
— Мало що старі люди розповідають, — знизав плечима Мишко. — Хіба мало чудес розповідали про мощі, а як почали в церквах конфісковувати цінності на користь голодуючих, так нічого й не знайшли в цих мощах. Тільки трухлятина, і більш нічого. Омана! Опіум! Затуманюють вам мозок, і більш нічого!
Потім Мишко глянув на свій годинник. Хоч він і носив його на руці, але годинник був перероблений з кишенькового і був таким великим, що навіть рукав сорочки не міг його закрити. Пів на дев'яту.
— Давай відбій! — наказав Мишко горністові. У нічній тиші гучно пролунав горн. Прощаючись з Жердяєм, Мишко сказав:
— Завтра ми прийдемо клуб обладнувати. Так ти сходи з хлопцями в ліс і нарубай соснових гілок. Ми ними клуб прикрасимо.
— Можна, — згодився Жердяй. — А книжки принесете?
— Обов'язково. І попроси Миколу, щоб він теж прийшов. Допоможе нам закінчити сцену і лавочки.
— Прийде! — впевнено відповів Жердяй.
Біла сорочка майнула між деревами. Почувся хрускіт гілок. Усе затихло.
— Як він не боїться сам вночі ходити в лісі! — сказала Зіна.
— А чого боятися? — хвалькувато заперечив Генка. — Я вночі куди завгодно піду. Хоч би навіть на цю дурну гатку.
— Лягай краще спати, — сказав Мишко, — а то завтра на поїзд запізнишся.
Всі розійшлися по палатках. Деякий час чулися сміх і метушня. Мишко востаннє обійшов табір, перевірив пости. Зупиняючись біля палаток, він голосно говорив: «Ану давайте спати». Нарешті ліг і Мишко. Все затихло.
Місяць освітлював заснулий табір.
Але спали не всі.
Вартові ходили по галявині, сходилися біля щогли і знову розходилися в різні боки.
Мишко лежав і думав про те, куди могли подітись Ігор та Сева і що робити, якщо завтра виявиться, що їх немає в Москві.
Славика мучило, що хлопці зникли саме тоді, коли він лишався за старшого.
Дівчатка прислухалися до тиші нічного лісу і, згадуючи розповідь Жердяя про Голигінську гатку, боязко натягували на себе ковдри.
Коровін роздумував над тим, що садиба загалом придатна для трудкомуни. А старуха хоч і страшна, але директор дитбудинку Борис Сергійович так її шарахне, що вона одразу прийде до розуму.
Генка як ліг, так і заснув.
Бечка лежав і вже наперед обурювався при згадці, що Генка розмахуватиме портфелем, а його примусить таскати мішок з продуктами. І він придумував справедливу і горду відповідь Генці і зловтішався, уявляючи, як» сторопіє Генка, коли побачить, що він, Бечка, взяв з собою замість одного два мішки, щоб їм таскати порівну.
Найдовше крутився Кит. Він прикидав, які продукти привезуть завтра з міста Генка та Бечка і що з цього можна буде зварити.
Нарешті в мріях про сніданок заснув і Кит.
Розділ восьмий
Микола, Жердяїв брат
Мишко прокинувся. Перші промені сонця пробивались крізь щілини палатки. Пахло сухим сосновим гіллям, яке правило дітям за постіль.
Мишко просунув годинника під положок палатки… Але що це? Тільки пів на п'яту. Може, годинник зупинився?.. Він приклав його до вуха і почув байдуже цокання. Намагаючись заснути знову, Мишко натягнув на себе ковдру. Та сон не повертався. Тривожні думки лізли йому в голову. Але більше за всі турботи, які насіли на нього як на вожатого загону, не давала спокою думка про Ігоря і Севу.
Не в силі знову заснути, Мишко обережно, щоб не зачепити товаришів, які лежали навколо, вибрався з палатки.
Галявина була оповита прозорим холоднуватим вранішнім серпанком. З верхів'їв дерев линув пташиний гомін. Біля щогли, ліниво пересуваючи ноги, ходив Юрко Палицин, черговий. Другий черговий, Сашко Губан, спав, прихилившись до дерева… Так воно і є — сплять по черзі! На чергуванні! Нічого сказати… Мишко підкрався до Губана і дав йому щигля в лоб. Губан схопився і втупився в Мишка.
— На посту не сплять! — прошепотів Мишко повчально.
Потім він обійшов табір. Усе гаразд, все на місці. До побудки ще дві години. Можна б ще й поспати. Але якщо вже встав, то навіщо тепер лягати… Піти, може, скупатися, тоді вже й спати не захочеться…
З річки потягло вологою прохолодою. Гострі заплющені бутони водяної лілії стирчали серед широкого зеленого листя. Берег був вологий від роси.
Мишко роздягнувся, кинувся в холодну воду і наввимашки поплив до протилежного берега. Він разів зо три переплив хоч і вузьку, але глибоку річку, аж поки нарешті не зігрівся. Та як тільки вийшов на берег, знову відчув холод. Цокотячи зубами, він довго стрибав на одній нозі, намагаючись другою попасти в холошу.
Потім він побачив Миколу Рибаліна, брата Жердяя, і ще одного чоловіка з їхнього села — Кузьміна, літнього похмурого бородатого селянина. Обидва саме підходили до річки. Вони йшли в напрямі маленької бухточки, де нерухомо стояли на воді кілька простих селянських човнів.
Пізнавши Мишка, Микола посміхнувся і привітно помахав йому рукою. Це був чоловік років двадцяти п'яти, в накинутій наопашки старій солдатській шинелі без хлястика, високий, худий, кістлявий. Але обличчя його, теж худе і кістляве, з великими гострими вилицями, довгим, гострим носом і тонкими безкровними губами, було добродушним і привітним.
— Холодно, мабуть, купатися, — посміхнувся Микола.
— Холодно, — признався Мишко. Знічев'я він пішов за ними до човнів.
Кузьмін довго порався біля замка. Скручуючи цигарку, Микола мовчки поглядав на Мишка, посміхаючись невідомо чому — може, тому, що він зустрів Мишка, а може, тому, що починався чудовий погожий ранок.
— Миколо, — сказав Мишко, — пам'ятаєте, ви обіцяли попрацювати сьогодні з нами в клубі…
— Попрацюємо, — посміхнувся Микола. — От тільки з'їжджу з Севастяновичем на Халзін луг, повернусь, і попрацюємо.
— Не підведіть.
Кузьмін упорався нарешті з замком і кинув ланцюг на дно човна.
Микола перейшов у човен і сказав:
— Навіщо ж підводити? Хіба можна підводити?
Кузьмін теж сів у човен і, впираючись ногою в сидіння, відштовхнувся веслом од берега.
На Кузьміні була сорочка без пояса, сірі полотняні штани, а на ногах — стоптані короткі чоботи, що нагадували боти.
Таким Кузьмін і запам'ятався Мишкові — похмурим, бородатим, із скуйовдженим волоссям чолов'ягою, що впирається ногою в сидіння і відштовхується од берега веслом…
— Ми чекатимемо вас у клубі, — сказав Мишко Миколі.
Микола знову посміхнувся па знак того, що він не обдурить і виконає обіцяне.
Розділ дев'ятий
На селі
Поснідавши, Генка і Бечка вирушили на станцію. Плату за проїзд в поїздах і трамваях було введено недавно, хлопці до неї ще не звикли. Та й грошей в загоні було обмаль.
— Туди поїдете зайцями, — сказав Мишко, — а назад візьмете один квиток. З ним Бечка сидітиме біля продуктів. А Генка тікатиме від контролера.
— Не треба нам ніякого квитка, — заявив Генка, — не вперше. Проїдемо.
— Ні! З мішками важко бігати. Тільки продукти розгубите. Так що один квиток візьміть обов'язково.
Коровін теж пішов на станцію — зустрічати директора дитбудинку Бориса Сергійовича.
Ланка Зіни Круглової залишилася в таборі по господарству.
Решта дітей на чолі з Мишком і Славиком вирушили в село.
Село розкинулося під горою, на самому березі річки. Рублені хати, вкриті тесом і соломою, тяглися вздовж широкої довгої вулиці. Двори були обсаджені вербами. Будинки багатіїв були двоповерхові, на червоному цегляному фундаменті, а будинок куркуля Єрофєєва був весь вимурований із цегли. Високі, могутні дуби по два-три дерева там і сям виділялись острівцями. Біля нових зрубів, викладених із свіжообтесаних колод, валялися на землі жовтуваті стружки.
Під звуки горна загін промарширував вулицею і зупинився біля сільради. За нею виднівся довгий порожній сарай. Це й був майбутній клуб.
Звуки сурми і вигляд загону, який крокував по селу, привабили сільських хлопчиків і дівчаток, — вони збігалися з усіх боків. Старші підходили ближче, малюки стояли віддалік: засунувши пальці в рот і вирячивши очі, вони дивилися на піонерів, хоча бачили їх уже не вперше.
Але чомусь не було Жердяя.
— Чого ж це ви ялинки для клубу не запасли? — спитав Мишко.
— Пішли ми вранці в ліс, а він як заверещить, як застрекотить! — відповів маленький чорнявий хлопчина на прізвисько «Муха».
— Хто — він?
— Відомо… Лісовик…
Піонери засміялись.
Муха боязко озирнувся на всі боки:
— А ви не смійтесь. Гріх сміятися.
Кит, якому цього разу не вдалося лишитись на кухні, сказав:
— Дрова, хмиз, гриби ви либонь збираєте, не боїтесь.
Муха хитнув головою:
— То інша справа. Тоді лісовик мовчить, не сердиться. А для клубу, бачиш, не дає, не дозволяє.
— І без лісовика обійдемося, — сказав Мишко. — Славко, біжи із своєю ланкою по ялинку, а ми тут займемося книжками.
Біля книжок поралися довго. Одні діти принесли прочитані, другі побігли по книжки додому, треті просили, щоб їм видали нові, а старі вони потім повернуть. Ще довше вибирали книжки. Кожен розглядав свою, потім ту, що взяв сусід. І, звичайно ж, сусідова подобалася більше. Книжки з малюнками брали охоче, а від антирелігійних відмовлялися: «Мати побачить — викине».
Підійшли ще двоє хлопчиків. Один товстий, мордатий, ніс кнопкою — Сенько, син куркуля Єрофєєва. Другий шістнадцятирічний, високий, дурнуватий — Якимко-бельбас, хоч і син бідняка, але вірний друг і лакуза Сенька Єрофєєва.
— А! — закричав Сенько. — Піонери юні, голови чавунні, самі олов'яні, чорти окаянні!.. Це що? — Він видер у однієї з дівчаток книжку. — Знову проти бога? — Потім з підлесливою і разом з тим нахабною усмішкою звернувся до Мишка: —Дав би й мені почитати, га?
— Дати можна. Тільки не цю. Цю Віра бере. Мишко спокійно взяв із Сеньчиних рук книжку і повернув її Вірі.
— Подумаєш, Вірка шмарката! — гмукнув Сенько. Потім єхидно запитав: — Що це вас так мало? Порозбігалися, чи що?
— У таборі лишилися, — відповів Мишко.
— Знаємо! — Сенько повернувся до Якимка-бельбаса. — Порозбігалися хто куди. Тепер не позбираєте.
— А ти й радієш! — докірливо зауважив Муха.
— Мовчи, Мухо! — визвірився на нього Сенько. — Ти мені пліт віддавай, чуєш! Голову одірву.
— Не брав я твого плоту.
— Брешеш, брав! Удвох з Жердяєм і потягли. Свого немає, так чуже крадете, злодюги нещасні!
Починаючи про щось догадуватися, Мишко спитав:
— Що за пліт?
— Пліт мій Жердяй з Мухою вкрали, — сердито промовив Сенько. — Загнали, падлюки, і не кажуть куди. Злодюги!
— А чому ти думаєш, що це зробили саме вони?
— Кому ж іще? Жердяй — злодій. Брат його Кузьміна вбив? Вбив. Наплачеться тепер у тюрмі.
— Який брат?.. Якого Кузьміна?.. — нічого не розуміючи, спитав Мишко.
З радісним подивом плетуна Сенько втупився очима в Мишка:
— Так ти не знаєш?
— Нічого не знаю…
— Таж Микола, брат Жердяя, вбив Кузьміна, — скорчивши страшну гримасу, сказав Сенько, — Кузьміна, дядька нашого одного. З револьвера застрілив. Як же це ви не знаєте? Там усе село було. І доктор приїжджав, і міліція, їх уже і в місто повезли — і Кузьміна мертвого, і Миколу, бандита цього…
— Коли ж це трапилося, де? — з великим хвилюванням спитав Мишко.
— Сьогодні вранці. На Халзіному лузі. Там його Микола і застрілив. І човен кудись заховав. А ще активістом називається! Всі вони, активісти, — бандити.
— А де Жердяй?
— Хто ж його знає? Дома сидить. Соромно, мабуть, людям в очі дивитись, от і сидить дома… А ви й не знаєте нічого? Ех ви, піонери-комсомольці!.. Ходімо, Якимко…
І вони, лузаючи насіння, перевальцем пішли вулицею. Приголомшений, Мишко розгублено дивився їм услід. Може, Сенько все набрехав?..
Але Муха сумовито промовив.
— Це він правду сказав. Миколу заарештували і в місто повезли. На возі!
Мишко наказав Славикові одвести загін у клуб, а сам побіг до Жердяя.
Розділ десятий
Загадкове вбивство
Лише тепер Мишко звернув увагу на те, як збудоражене село.
Скрізь купками стояли селяни, а біля крамниці галасував великий натовп. З того, як хвилювалися люди, можна було зрозуміти, що говорять вони саме про це загадкове вбивство. А воно було справді загадковим. Важко повірити в те, що Микола вбив Кузьміна. Хіба міг убити цей добрий, привітний чоловік?.. Адже всього кілька годин тому Мишко бачив Миколу і Кузьміна, розмовляв з ними. Вони немов живі стояли перед його очима: Микола в потертій солдатській шинелі без хлястика, Кузьмін в старих ботах веслом відштовхує човен від берега. І цей тихий ранок, перші промені сонця, свіжа прохолода річки, лілії серед зеленого листи… Ні, Микола не винен! Непорозуміння, помилка… І навіщо йому було вбивати Кузьміна? Мишко аж ніяк не міг повірити в це. І з яким злорадством говорив Сеиько Єрофєєв: «Усі активісти — бандити…»
Рибаліни жили на краю села в перекошеній хатині під солом'яною покрівлею. Кінці тонких кроков стирчали над нею навхрест. Двоє малесеньких віконець випадали на призьбу. Двері, грубо збиті з дощок, вели в холодні сіни, де висіли хомути і вуздечки, хоча ні коня, ні навіть корови у Рибаліних не було. Вони були безкінні, найбідніші селяни…
— Здрастуйте! — сказав Мишко, входячи в хату.
Мати Жердяя, Марія Іванівна, худа, змарніла жінка, роздмухувала в печі вогонь під чорним чавунним горщиком. Не розгинаючи спини, вола обернулася на голос Мишка, отупіло подивилась па нього і знову відвернулася до печі.
Жердяй теж байдуже глянув па Мишка і відвернувся.
На добре утрамбованій долівці виднілися заокруглені сліди віника. Грубий дерев'яний стіл був поцяткований світлими смугами від ножа, яким його скребли. Попід стінами тяглися лави, темні, витерті, гладенькі: видно, на них сиділи вже не один десяток років. У передньому кутку висіла маленька потьмяніла іконка з двома засохлими гілочками під нею. На іншій стіні — портрет Леніна і плакат, на якому був зображений червоноармієць, що простромлює багнетом усіх генералів одразу: і Денікіна, і Юденича, і барона Врангеля, і адмірала Колчака. Червоноармієць був великий, а генерали маленькі, чорненькі, вони кумедно борсалися на вістрі багнета.
— Чого в клуб не йдеш? — спитав Мишко, сідаючи поряд з Жердяєм.
Жердяй подивився на спину матері і нічого не відповів.
Мишко кивнув головою на двері:
— Ходімо!
— Миколу нашого заарештували, — сказав Жердяй, і губи в нього затремтіли.
— Я чув, — відповів Мишко. — Я їх вранці бачив, вони в човен сідали. І Микола, і Кузьмін.
Переставляючи горщик в печі, Марія Іванівна раптом сказала:
— Може, вони й посварилися там, не знаю. Тільки не міг його Микола вбити. Він і мухи не зобидить. Та й навіщо йому? І сперечатися їм нема з-за чого. І ніякого револьвера в нього нема. — Вона раптом кинула рогач і, закривши обличчя руками, заплакала: — Чотири роки в армії відслужив… Тільки жити почав… І таке лихо… Таке лихо… — Вона здригалась і повторяла: — Таке лихо… Таке лихо…