Жердяй кивнув на Мишка:
— Начальник загону до вас прийшов.
Художник знову підвів голову. Погляд його зупинився на Мишковому комсомольському значку.
— Комсомол?
— Комсомол, — відповів Мишко.
— А я хто, тобі відомо?
— Ви художник.
— А за переконанням?
— Не знаю, — ледве стримуючись од сміху, відповів Мишко.
— За переконанням я є анархіст-макснмаліст, — поважно пояснив Кіндрат Степанович.
— Ми хотіли попросити у вас човен на два дні, — сказав Мишко.
— Анархісти-максималісти, — продовжував Кіндрат Степанович, — не визнають влади. По відношенню до радянської влади — нейтралітет. В досвід не віримо, але й не перешкоджаємо. От так… — Більше йому нічого було сказати про свої політичні погляди, і він повторив: — От так… — І знову почав стругати.
— А човна дасте? — спитав Мишко.
— Навіщо?
Мишко ухильно відповів:
— Нам треба з'їздити в одне місце.
— Анархісти негативно ставляться до власності, — пишномовно сказав Кіндрат Степанович. — Чому човен мій?
Мишко знизав плечима:
— Кажуть, що ваш.
— Даремно кажуть! Звикли до власності, от і кажуть. Усе спільне.
— Отже, нам можна взяти човен?
— Беріть, — продовжуючи стругати, сказав Кіндрат Степанович.
— Спасибі! — зрадів Мишко. — Ми його повернемо в повній цілості.
Жердяй непомітно штовхнув його в бік:
— Ключ проси!
— Тоді дайте нам ключ від човна, — сказав Мишко. Кіндрат Степанович сумно похитав головою.
— Ключ… Важка справа…
— Чому? — занепокоєно спитав Мишко, починаючи розуміти, що дістати човен буде не так просто, як йому здалося.
— Ключ — це особиста власність.
— Ну так що ж?
— Човен — громадська власність, користуйтесь, а ключ — власність особиста, можу й не дати.
— Так що ж нам, замок ламати?
Кіндрат Степанович сумовито похитав головою:
— Екс-пропрі-ація! Без громади не можна.
— А ми всім загоном, — зміркував Мишко.
Кіндрат Степанович ще сумовитіше похитав головою:
— В міліцію заберуть.
— Так ви ж не визнаєте міліції, — єхидно зауважив Мишко.
Зовсім ослаблим голосом художник відповів:
— Ми не визнаємо. Вона нас визнає.
— Ми б вам заплатили за човен, але в нас немає грошей, — признався Мишко.
Кіндрат Степанович заперечно похитав головою:
— Анархісти-максималісти не визнають грошових знаків. — І, подумавши, додав: — Обмін — це можна.
— Який обмін?
— Ключ я вам дам, а ви натомість дасте мені підряд на оформлення клубу.
— Що за підряд? — здивувався Мишко.
— Клуб ви влаштовуєте? Прикрасити його треба? От я його й оформлю.
— Але ж ми будуємо його безкоштовно.
— Погано, — похилив голову художник. — Праця повинна винагороджуватись.
— Але ж анархісти не визнають грошей, — знову з'єхидничав Мишко.
— Я й не кажу — оплачуватись, кажу — винагороджуватись, — пояснив анархіст.
— Комсомольці вам за це картоплю прополють, Кіндрате Степановичу, — сказав практичний Жердяй.
— Експлуатація, — задумливо пожував губами художник.
— Яка ж це експлуатація! — заперечив Мишко. — Ви вклали в човен свою працю, а ми вам допоможемо своєю працею.
— Хіба що так, — міркував уголос Кіндрат Степанович. — А коли прополете? Час не чекає. — І він глянув у вікно, крізь яке виднівся зарослий бур'яном город.
— Як тільки повернемось, — відповів Мишко. — Днів через два.
— Ну гаразд, — згодився нарешті художник, — а відносно клубу подумайте. Я його так оформлю, що й у Москві такого не знайдете.
Він зняв із стіни і подав Мишкові поржавілий ключ.
— Добре, — радісно говорив Мишко, ховаючи ключ у кишеню. — Відносно клубу ми подумаєм обов'язково.
Жердяй знову підштовхнув його.
— Весла!
— А де весла? — спитав Мишко.
— Весла… — промовив Кіндрат Степанович сумовито.
Мишко злякано подумав, що він знову почне розумувати про власність і не дасть весел.
— Весла і кочети. Інакше як же ми на ньому поїдемо?! — рішуче сказав Мишко.
— І кочети… — зітхнув Кіндрат Степанович.
Йому дуже хотілося ще поговорити, але, мабуть, згадавши і про прополку і про клуб, він ще раз зітхнув і сказав:
— Весла і кочети в сараї візьмете. А потім на місце поставите.
Розділ чотирнадцятий
Завжди готові!
На час своєї відсутності Мишко вирішив залишити в таборі за старшу Зіну Круглову. Генка легковажний, Славик нерішучий, а Зіна хоч і дівчина, але хлопці її поважають і навіть побоюються.
Але щоб Генка і Славик не образилися, Мишко вирішив їх взяти з собою в поїздку. Отже, разом з Жердяєм їх поїде четверо. Двоє — на веслах, третій — за рулем, четвертий — дозорним на носі.
Повернувшись у табір, Мишко наказав Генці готувати спорядження, а Славикові — провізію.
— Розраховуйте на два дні, — сказав Мишко. — Ти, Генко, перевір човен: чи не тече, як приладнані кочети і весла. Приготуй на всякий випадок запасне весло і жердину. Візьми кілька вудок. Не забудь компас, сокиру, вірьовку, відро, казанок, ліхтарик з батарейкою. І свистки для кожного. І два прапорці для сигналізації.
— А палатку?
— Не треба. І так переночуємо. До речі, сірники не забудь. Усе! Записав?
— Записав! — Генка провів під списком товсту лінію.
Мишко повернувся до Славика:
— Тепер ти, Славко! Продукти покладеш у два мішки — на той випадок, якщо розділимося попарно. Кожному кухоль, ложку, ніж. Продукти: одну хлібину, локшини на дві варки, крупи якоїсь теж на дві варки, трохи масла, чаю, вісім штук цукерок. Усе!
Генка запротестував.
— Голодуватимемо! А яйця, сало?
— Треба товаришам якнайбільше залишити. А ми наловимо риби. Не забудь солі.
— Можна картоплі взяти, — запропонував Славик.
— Правильно, — згодився Мишко. — І пам'ятай: жодного паперового пакунка, тільки з матерії. Все спорядження треба підігнати так, щоб ніщо не рипіло, не бовталось, а головне, не брязкало і не дзвякало. Зрозуміло? Ти, Генко, помаж кочети і візьми з собою клапоть полотна: може, доведеться обв'язати весла, щоб було тихо.
— Не турбуйся, Мишко, — запевнив Генка. — Все буде зроблено якнайкраще.
— Ми, звичайно, все зробимо, — сказав розсудливий Славик, — але, чесно кажучи, я сумніваюсь в успіху нашої поїздки.
— Ти завжди в усьому сумніваєшся! — розсердився Генка.
— Сева і Ігор мають перед нами перевагу на дві доби, — продовжував Славик, — і ми їх ніколи не наздоженемо.
— Ми не наздоженемо таких тюхтіїв? — закричав Генка.
Мишко сказав:
— По-перше, вони пливуть на плоту, а ми на човні, а це втричі швидше. По-друге, вони роблять багато зупинок: і продуктів їм треба купити, і маршрут вони знають погано, і сплять вони, мабуть, до півдня. І, нарешті, по-третє, не вічно ж вони збираються плисти по річці! Десь же вони мають зупинитись і перейти на залізницю. Отже, на цьому місці вони залишать пліт. Ми цей пліт побачим. І по цьому сліду шукатимемо їх.
— Зрозуміло тепер? — насмішкувато підсумував Генка. — А якщо не зрозуміло, то сиди тут і вари з Китом кашу.
Надвечір усе було наготові. Спорядження й продукти склали в човен, а самого його перевірили, змазали, підвели ближче до табору і приставили до нього вартових. Відплиття було призначено на четверту годину ранку. Щоб не запізнитися, Жердяй лишився ночувати в таборі.
Увечері біля вогнища Мишко, звертаючись до свідомості піонерів, переконував їх слухатися в усьому Зіни.
— Обстановка дуже складна. Я вже не кажу про міжнародне становище, про це всі знають. Але навіть тут неспокійно. Сева й Ігор втекли. А тут це загадкове вбивство. Можливо, тут поблизу блукають бандити. І поміщицька садиба з старою бабою теж дуже підозріла. Так що нам треба бути пильними. Дисципліна насамперед.
Зіна Круглова, щоб підсилити враження, додала:
— Ця старорежимна графиня візьме та й спалить садибу, щоб комуні не дісталася.
— Навіть дуже просто, — підтвердив Мишко, виключно для підтримки Зіниного авторитету. В те, що старуха спалить садибу, він, звичайно, не вірив.
— Тільки подумати, — закричав Генка, — одна людина займає такий домище! Двісті дітей розмістити можна. Неподобство, слово честі!
— Неподобство, — згодився Славик. — Але яке це має відношення до Ігоря й Севи? Садиба, вбивство Кузьміна — при чому тут Ігор і Сева?
— А при тому, що точиться класова боротьба, — повчально промовив Мишко, — зрозумів? Даремно людей не вбивають. І графиня, мабуть, теж чекає, коли повернуться різні там поміщики та князі. От і береже для них садибу.
Славик з сумнівом похитав головою і сказав:
— Навряд чи є люди, які сподіваються на повернення старого режиму.
— Не хвилюйся, є, — запевнив його Мишко. Жердяй сказав:
— Куркулі в нас на селі кажуть… Потім лорд цей самий англійський…
— Лорд Керзон, — підказав Мишко.
— От-от… Керзон цей самий… Написав Леніну листа…
— Ультиматум.
— Так кажуть, тепер радянській владі кінець.
Усі розсміялися.
— Ех ти, Жердяйчик! — закричав Гонка. — Не діждуться ваші куркулі кінця радянської влади. І графиня теж не діждеться. І граф її, білоемігрант, теж не діждеться!
— Керзон поставив перед нами зухвалі вимоги, — сказав Мишко, — зовсім зарвався. Вимагає, щоб ми відкликали своїх представників з Ірану і Афганістану. Бачили таке? Англійські капіталісти бояться, що їх колонії не захочуть більше бути колоніями. Зрозуміло? Народи Сходу! Ану лиш, Славко, почитай газету, яку сьогодні Генка з Москви привіз.
Славик розгорнув газету. Зверху, ліворуч, було написано: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», а праворуч — «Бережіть газети, їх у нас мало!»
Славик голосно прочитав і про ультиматум Керзона, і про демонстрації проти ультиматуму під лозунгом: «Руки геть від Радянської Росії!»
— Чув? Нас підтримують робітники всього світу, — пояснив Мишко. — І ніякі капіталісти нам не страшні.
Жердяй замислено сказав:
— І ще кажуть, що Ленін зовсім хворий.
— Що ж з того, що хворий? Перевтомився, от і хворий. Слухай… — Мишко взяв у Славика газету і голосно прочитав: — «Резолюція робітників Держзнаку… Надати Володимирові Іллічу тримісячну відпустку і зажадати від нього точного виконання припису лікарів, щоб він міг відновити свої сили для блага трудящих». Зрозуміло? — сказав Мишко, згортаючи газету. — Ленін відпочине і видужає. Так що нехай ваші куркулі не радіють.
Несподівана думка прийшла йому в голову, і він сказав:
— Знаєте що, друзі? Зараз усі пишуть Леніну, давайте і ми напишемо.
Всі здивувалися. Про що вони можуть написати Леніну?
А Мишко вже захопився своєю ідеєю. Забувши, що він твердо вирішив бути таким же спокійним і незворушним, як директор дитячого будинку Борис Сергійович, він схопився і, розмахуючи руками, сказав:
— Напишемо, щоб він скоріше видужував.
— Правильно! — підтримав його Генка. — Всі пишуть.
Зіна Круглова сказала:
— Якщо навіть Ілліч не прочитає нашого листа, то йому про нього розкажуть. І Леніну буде приємно, що всі про нього пам'ятають, люблять його і бажають йому здоров'я.
І діти, галасуючи і перебиваючи одне одного, склали такого листа Володимирові Іллічу Леніну:
«Дорогий Іллічу! Ми, юні піонери і комсомольці, посилаємо тобі палкий пролетарський привіт. Ми хочемо, щоб ти скоріше видужав. Ми хочемо боротися за робітничу справу так само, як борешся ти все своє життя. Ми завжди готові захищати і зміцнювати Радянську Росію. Видужуй скоріше, дорогий наш Іллічу!»
ЧАСТИНА ДРУГА
ПОГОНЯ
Розділ п'ятнадцятий
Човнова станція
Мишко уперся погою в слизький від нічної роси берег, зштовхнув човен у воду, переліз через борт і видерся на ніс.
Поїхали!
Білястий туман оповивав річку. Береги ледь виднілися. Кущі верболозу сягали майже до середини річки. Товсті стовбури дерев лежали над самісінькою водою. Генка і Славик мало не зачіпали за них веслами. Але Жердяй, що сидів на кормі, майстерно правив човном по вузькій, звивистій річечці.
Мишко засік час. Якщо вони пересуватимуться з швидкістю вісім кілометрів на годину, то до вечора досягнуть гирла річки. Туди приблизно сімдесят чи вісімдесят кілометрів.
Міркуючи так, Мишко пильно позирав на всі боки. В цей передранковий час річка здавалась якоюсь зовсім незнайомою. Все раптом стало великим, глибоким, таємничим, химерним: несподівано високі дерева, верховіть яких не було видно, кущі, що здавалися непролазними… Чому вони ніяк не можуть обійти мисок, за яким має бути човнова станція? Може, в темряві він не помітив її?
Мишко підвівся. Саме в цю хвилину вони обігнули мис. Одразу посвітлішало. Мишко побачив маленьку будку човнової станції. І тут же помітив жінку, що наближалася до станції. Мишко впізнав її. Це була «графиня». Чого вона прийшла сюди так рано? Мишко квапливо прошепотів:
— Тихо! Не веслуйте!
Генка й Славик підняли весла. Човен одразу ж уповільнив хід. Схопившись рукою за гілку, Мишко підтягнув човен під кущ ліщини. Звідси було добре видно човнову станцію.
Туман ще не розсіявся. Люди біля будки здавалися невиразними тінями. За будкою виднівся нерухомий силует коня, запряженого у віз. І тому, що будка була дуже маленькою, і кінь і віз здавалися величезними.
На березі стояли «графиня» і куркуль Єрофєєв, Сеньчин батько, маленький, кособокий стариган у чорному картузі і окулярах в залізній оправі.
Човняр Дмитро Петрович порпався у човні, потім випростався і зійшов на берег. Це був чоловік років тридцяти, середній на зріст, спритний і сильний. Мишко не те що побоювався його, а почував себе при ньому незручно: якось нещиро і хитро посміхався завжди човняр. Ходив він босоніж, у сатиновій сорочці без пояса. Але обличчя в нього було чисте, випещене, з маленькими гострими вусиками, зовсім не селянське.
Єрофєєв і човняр підійшли до воза. З нього хтось зіскочив. Хлоп'ята придивилися — це був Сенько. Єрофєєв зняв з воза рогожу. Потім вони втрьох перетягли в човен два великих мішки.
Дмитро Петрович стрибнув у човен. Єрофєєв відштовхнув його. Човен хитнувся, відплив од берега і, підхоплений течією, повернувся на середині річки. Табанячи одним веслом, Дмитро Петрович спрямував його вниз за течією.
Всі дивилися вслід човну: хлопчики — з своєї схованки, старуха і Єрофєєв — з берега, Сенько — з підводи.
Човен зник за поворотом. Єрофєєв сказав щось «графині» і пішов до воза. Вже тримаючи в руках віжки, він знову щось сказав. Старуха мовчки хитнула головою.
Прибережною дорогою віз рушив до села. Старуха степовою стежкою попрямувала до садиби. У високій пшениці промайнула її чорна хустка. Раз, вдруге… Потім вона зовсім зникла з очей…
Розділ шістнадцятий
На річці
Першим порушив мовчанку Генка.
— Цікаво, що вони повезли в човні? — промовив він, підводячись і вдивляючись у далечінь річки, хоча ні човна, ні човняра вже не було видно. — Недарма ця нікчемна човнова станція завжди здавалася мені підозрілою. Я ще вчора Славці казав. Правда, Славко, говорив я тобі, що станція дуже підозріла, говорив?
— Не вчора, а позавчора, — відповів точний Славик, — і нічого підозрілого я в цьому не вбачаю. Мало що людям треба перевезти на човні.