— «Перевезти», ага! — перекривив його Генка. — Так рано, щоб ніхто не бачив! І Єрофєєв, куркуль і глитай, із своїм Сеньком примазалися. — Він повернувся до Мишка: — Знаєш, Мишко, давай краще висадимо Славика.
— Навіщо?
— Він усю дорогу сумніватиметься: «Нічого такого», «Нічого особливого», «Нічого в нас не вийде», «Нічого ми не знайдемо…» Так і канючитиме…
У відповідь Мишко тільки відмахнувся. Але що все це означає? «Графиня», човняр, Єрофєєв — усі вкупі. Щось відправляють, уночі, таємно…
— Можливо, старуха інвентар вивозить, щоб комуні не дістався, — припустив він.
— Який у неї інвентар! — сказав Жердяй. — Немає в неї ніякого інвентаря.
— Що ж, по-твоєму?
— А я звідки знаю!
— Гаразд! — вирішив Мишко. — Все одно нам плисти вниз. Шукатимемо Ігоря й Севу і заодно подивимось, куди човняр одвезе ті мішки. Головне — щоб він не побачив нас. Їдьмо!
Жердяй відштовхнув човен од берега. Генка і Славик змахнули веслами. Приставивши бінокль до очей, Мишко вдивлявся в далечінь. Човняра не було видно. Але нічого, вони наздоженуть його.
Звивиста річка крутилася в глибокій, вузькій долині. Високий правий берег був дуже підмитий — над водою жовтіли ніздрюваті вапняки, біліли химерні крейдяні урвища. На низькому лівому березі тягнулися вузькі смужки заливних лук і торфових боліт. Крізь каламутну воду дно виднілося тільки на дуже мілких місцях — грузьке, покрите тванню. В деяких місцях вода швидко крутилася — на дні били джерела.
Хлопці поминули село, поромну переправу, а човняра все не було. Невже на чотирьох веслах вони не можуть його наздогнати? Мишко подав знак причалити до берега, виліз із човна і піднявся на горбочок, намагаючись звідти побачити човняра.
Широка панорама долини відкрилася перед ним: безкраї поля, темні ліси, тихі переліски, поодинокі вітряки, білі дзвіниці церков, на близьких полях вози з піднятими в небо голоблями… Сонце повільно підіймалося з-за обрію. Його навкісні промені розсували далину, покриваючи все навколо яскравими барвами. Але вузька чорна смужка річки ховалася за пагорбами і заростями, і там не можна. було нічого побачити.
Мишко повернувся до човна. Вони з Жердяєм змінили Генку і Славика і попливли далі. Тепер Генка сидів за рулем, а Славик з біноклем у руках — на носі.
— Натиснемо, Жердяй, — говорив Мишко, з усієї сили налягаючи на весла. — Ти, Генко, за рулем обережніше…
— За мене не турбуйся, не вперше, — не забарився з відповіддю Генка.
У тільнику і підкочених штанях, з кормовим веслом в руках він мав дуже мальовничий вигляд.
— Ти, Славко, — продовжував командувати Мишко, — пильнуй! І стеж не тільки за човнярем. Головне — Ігор і Сева. Приглядайтеся, чи немає плоту або якихось інших слідів.
— Поки що нічого не видно, — відповів Славик, — ні човняра, ні хлопців, ні плоту, ні слідів.
Так пливли вони ще з півгодини, щосили налягаючи на весла. Мишко саме хотів було зробити заміну, як раптом Славик, не одриваючи бінокля від очей і повертаючи ним то в один, то в другий бік, сказав:
— Тихше, хлопці! Здається, човняр…
— Де?
Мишко і Жердяй підняли весла. Гонка трохи підвівся, вдивляючись уперед.
— Знову зник, — повертаючи бінокль, сказав Славик. — Тільки що за тим поворотом я бачив повен. Ага, от він знову промелькнув…
— Скільки до нього?
— З кілометр, — непевно промовив Славик.
— Зараз буде Халзін луг, — хвилюючись, сказав Жердяй.
— До берега! — тихо скомандував Мишко.
Коли вони з Жердяєм вистрибнули на берег і поглянули на річку, то побачили, що човняр не веслує. Човен його похитувався на воді, а сам він, повернувши голову, вдивляється в берег.
— На Халзін луг дивиться, — прошепотів Жердяй, білий як полотно.
А ти чого хвилюєшся? Нічого хвилюватися.
Човняр, як і раніш, дивився на луг, зрідка повільним рухом весла вирівнюючи човен. Ага, не хоче підпливати до місця, де вбили Кузьміна…
Генка не стерпів і теж зійшов на берег. Тепер вони втрьох, як і човняр, дивилися па Халзін луг.
Вкритий яскраво-зеленою травою, чалитий сонячним світлом, він тягнувся помад лівим берегом Утчі і правим берегом малесенької, майже пересохлої річечки Халзан, що впадає в Утчу.
В зеленій одноманітності лугу було стільки спокою, що хлопчикам здавалося, ніби звідти чується одноманітне дзижчання комарів і дзвінке сюрчання коників. Місце було зовсім відкритим. Кілька самітних дерев схилили до землі своє низьке гілля. І тільки на березі досить густо росли кущі. Звідки ж стріляли у Кузьміна? І чому Микола не чув пострілу? І хто вкрав човен? Дивно…
Нарешті човняр змахнув веслами. Човен поплив далі. Хлопчики в ту ж мить сповзли з берега і рушили слідом за ним. На веслах — Генка і Славик, на носі — Мишко, на кормі — Жердяй.
Тепер вони трималися від човняра на такій відстані, щоб за якимсь поворотом його можна було розглянути в бінокль.
Човняр то з'являвся, то зникав за частими поворотами річки. Він сидів на веслах, обличчям до хлопчиків, які пливли за ним, і їм доводилося поводитись дуже обережно, щоб не потрапити йому на очі. Перед кожним поворотом річки Мишко вистрибував на берег і дивився в бінокль, де човняр. В розпалі погоні вони зовсім забули про мету своєї мандрівки.
— Зараз лісисті місця почнуться, — сказав Жердяй, — скоро я вам стежечку покажу… Якщо цією стежечкою йти, то прямо на Голигінську гатку і вийдеш.
— Ту саму, де мертвого графа закопано?
— Ту саму.
— Так далеко від садиби?
— Річкою далеко. А лісом близько.
Човняр знову зник за довгим закрутом річки, прикритим густими заростями. Щоб не упустити його з очей, Мишко наказав швидше веслувати. Генка і Славик налягли на весла. Човен вискочив за поворот. І Мишко відразу ж переконався в необачності свого вчинку… Метрів за триста від них човняр, простуючи по воді, витягав свій човен у маленьку бухточку біля двох білих каменів… Хлопців урятувало тільки те, що човняр стояв до них спиною і, хлюпаючи по воді ногами, не чув шуму їх весел.
Хлопці швидко підтяглися до берега і сховались за високим деревом, віття якого спускалося до самісінької води. Лишаючись непоміченими, вони добре бачили човняра.
— Від цих двох каменів і веде дорога на Голигінську гатку, — прошепотів Жердяй.
Мишко подав йому знак мовчати. Човняр витяг човен, закинув ланцюг за камінь і обернувся до лісу.
Тишу на річці порушив триразовий крик сови.
Розділ сімнадцятий
Човняр
Це була маленька обміліла бухточка. Густе листя могутнього дуба захищало її від сонця — тільки тому вона не висохла. На березі лежали два великих білих камені. Коротка стежечка тягнулася від них до ліщини і зникала в лісі.
Човняр стояв на березі і до чогось прислухався. Прислухались і хлопці. В лісі у відповідь пролунав далекий крик сови. Причаївшись за деревом, хлопці чекали, що буде далі.
Узлісся нагадувало яскравий барвистий килим. Високий темно-синій жовтець, рівні китиці блідо-жовтого аконіту, білих гвоздиків, ясно-блакитні лісові дзвіночки — все це цвіло і переливалося під сліпучими сонячними променями, було таким мирним, таким радісним і добрим, що Мишкові раптом здалися безглуздими всі його підозри. І йому здавалося: підійди він зараз до човняра, той мирно з ним розмовлятиме, як завжди посміхаючись своєю глузливою, досить неприємною, але, загалом, нічого не значущою усмішкою… Та це відчуття спокійного довір'я згасло так само швидко, як і зародилося… З лісу знову, але вже зовсім близько, долинув крик сови…
Човняр підвівся, підійшов до берега і, переконавшись, що близько нікого немає, повернувся до лісу і подав знак рукою, підзиваючи того, хто ховався за деревами.
З лісу вийшли двоє заспаних парубків, одягнутих у зимовий селянський одяг, один був у драному кожусі, другий — у довгому подертому сіряку; на обох були пом'яті солдатські шапки.
Парубки перенесли мішки в ліс. Човняр щось сказав їм, але ті нічого не відповіли. І, вже сидячи на веслах, човняр знову сказав щось. Але вітер відніс його слова вбік.
Як тільки човняр сів у човен, Мишко зрозумів, що місце схованки треба покидати. Хлопчики швидко попливли назад. Відпливши з півкілометра, вони розвернулись і поволі попливли назустріч човняреві з таким виглядом, ніби вони просто катаються по річці. Навіть бінокль Мишко заховав під сидіння.
І як тільки вони розвернулися, показався човняр. Він веслував повільно, сильно відкидаючись назад, а коли нахилявся, то крізь сорочку видно було, як сходяться і розходяться його гострі лопатки…
Він оглянувся на шум човна хлопців і перестав веслувати. Човен його, похитуючись на воді, повільно повертався, і, коли хлопчики порівнялися з ним, він уже став посеред річки, перегородивши дорогу. Щоб не зачепити його веслами, хлопці теж перестали гребти.
Нахиливши голову, човняр спідлоба оглянув хлопчиків і, раптом посміхнувшись, запитав:
— Далеко пливете, товариші?
Він посміхався тільки ротом. Кінчики його маленьких гострих вусиків при цьому хижо настовбурчилися, а холодні блакитні очі пильно і недовірливо придивлялися до хлопців. Ця усмішка човняра і раніше не подобалася Мишкові, а зараз була особливо неприємною.
Так, пливемо, — спокійно відповів Мишко.
Човняр усе ще посміхався. Але рука його вже лежала на борту човна хлопців, і він повільно підтягував його до себе.
Мишко зрозумів, що він тягнеться до ланцюга, і міцно притиснув його ногою.
З тією самою посмішкою човняр окинув оцінюючим поглядом хлопців. Перед ним сиділи чотири здорових і по суті вже дорослих хлопці. З виразу його обличчя було видно, що він обдумує, як йому краще зробити. Потім він сказав:
— І Жердяй з вами?
Мишко нічого не відповів. Хвилину тривала мовчанка.
Човняр міцно тримав човен за ніс. Потім знову сказав:
— Знайомий човен.
— Так, — відповів Мишко, — це човен Кіндрата Степановича.
— Он як? — недовірливо посміхнувся човняр, схопивши нарешті рукою металеве кільце, до якого був припасований ланцюг. — Значить, Кіндрата Степановича? — перепитав човняр, і Мишко відчув ногою, що човняр помаленьку смикає ланцюг.
Але Мишко міцно тримав його.
_ Так, Кіндрата Степановича, — повторив Мишко, ще не розуміючи, куди хилить човняр.
— Цікаво, — глузливо, протягом сказав човняр. — Адже Кіндрат Степанович сьогодні вранці поїхав рибалити. І на своєму човні. Я сам його бачив.
Мишко міг би, звичайно, нагадати, кого човняр справді бачив сьогодні вранці. Але робити цього не можна було. Тому Мишко сказав тільки:
— Не знаю, кого ви бачили, але Кіндрат Степанович дозволив нам узяти човна.
Все ще посміхаючись, човняр похитав головою:
— Так, так… Некрасиво, товариші, некрасиво… А ще комсомольці.
Він знову потягнув ланцюг, але Мишко міцно тримав його ногою.
— Що некрасиво? — насупився Мишко. — Чого ви нас соромите?
— Брехати негарно, — докірливо сказав човняр. — Негарно покривати злочинців. Адже я знаю, чий це човен…
— Чий же? — посміхнувся Мишко.
— Це човен Кузьміна, якого вчора тут вбили. А вбив його брат. — Човняр вказав на Жердяя. — Цей човен міліція розшукує, а ви його ховаєте… Негарно. Дуже негарно.
Перед таким безглуздим звинуваченням Мишко розгубився і забув про ланцюг. У цю ж мить човняр щосили рвонув його. Мишко впав. Падаючи, він спробував рукою схопити ланцюг, але запізнився. Посміхаючись, човняр накинув ланцюг на гак, який стримів на кормі його човна, і зразу ж відштовхнувся. Ланцюг натягнувся. Хлопчики могли дістати його тепер, лише перебравшись у човен до Дмитра Петровича.
— Негарно, негарно, — нахабно посміхаючись, повторив човняр. — Жердяй хоче брата визволити — розумію, а вам, комсомольцям, не до лиця. Доведеться, дорогі друзі, повернутися в село, доведеться!..
Тремтячи від обурення, Мишко закричав:
— Яке ви маєте право?
— Кожен повинен допомагати правосуддю, — глузуючи, відповів човняр.
Тимчасом течія, хоч вона й була слабкою, відносила обидва човни до берега.
Цього Мишко боявся найбільше. Якщо Дмитрові Петровичу пощастить затримати їх човен на березі, то він зможе якимось чином викликати з лісу своїх парубків, і тоді хлопці будуть безсилі проти них. Отже, не можна гаяти ні секунди…
Човни вдарились об берег. Мишко зіскочив на ніс:
— Зараз же відпустіть, чуєте!
— З радістю б, та не можу, — розсміявся човняр.
Але не встиг він скінчити, як Мишко стрибнув у його човен і схопив ланцюг.
— Не чіпай! — зарепетував човняр і схопився з місця, піднявши високо в руках весло.
Та Мишко одним рухом зірвав ланцюг з гака і перекинув його у свій човен. Потім він випростався:
— Вдарте! Спробуйте!
Дмитро Петрович стояв, піднявши весло, обличчя його було бліде, спотворене люттю. Він ударив би Мишка, але Генка і Славик уже лізли в його човен. Генка так наліг всім тілом на борт, що човен накренився… Човняр похитнувся і закричав:
— Не лізь, сволото!
Він нахилився до Генки, намагаючись дістати його веслом, і в ту ж мить Славик, тихий, сором'язливий Славик схопив з другого боку човняра за ноги і смикнув до себе. Дмитро Петрович полетів у воду.
— Назад! — закричав Мишко.
Хлопці поспіхом залізли у свій човен. Викрикуючи прокляття, Дмитро Петрович кинувся за ними. На нього злякано дивився Жердяй, зіщулений і очманілий від жаху.
— Веслуйте! — закричав Мишко.
Генка і Славик квапливо, стикаючись веслами, почали веслувати. Дмитро Петрович був уже зовсім близько. Він шарпнувся до корми, але промахнувся. Генка і Славик ударили веслами раз, вдруге… Набираючи швидкість, човен мчав річкою. Відстань між ним і човнярем дедалі збільшувалась… Дмитро Петрович постояв деякий час, повернувся і пішов до берега.
Човен мчав дедалі швидше. Поворот… За ним другий… От і дерево, під яким вони ховалися… От і два білих камені… Ще поворот. І вони виплили на рівний довгий відтинок річки, що відходив вбік од лісу. Тут їх човняр уже не наздожене.
Розділ вісімнадцятий
У чому ж справа?
І все ж хлопці веслували щосили, важко дихаючи і оглядаючись назад. Їм здавалося, що зараз із-за повороту знову з'явиться човняр. І не сам, а з тими парубками, що залишилися в лісі…
Але жах, який спочатку додав сили Генці і Славикові, поступово минав. Вони раптом відчули себе зовсім знесиленими і заявили, що не можуть більше веслувати. Мишко і Жердяй змінили їх.
Опинившись на кормі, Генка першим порушив мовчанку. Позираючи з дружелюбною посмішкою па Славика, він сказав:
— А Славко наш, га? Як човняра смикнув!.. От уже від кого не чекав!
Ніхто йому не відповів.
— А от Жердяйчик наш перелякався, — продовжував Генка. — Прямо душа в п'яти сховалася.
Жердяй почервонів:
— Вам то що? Взяли та й поїхали в Москву, і все, а мені з матір'ю тут залишатися.
— Ну й що?
— А те, що заріжуть вони нас, от що! — переконано відповів Жердяй.
— Так уже й заріжуть… — посміхнувся Генка.
— А ти думаєш… Це тобі не Москва. Заріжуть, і все. Не перший випадок.
— Хто — вони, і кого вони зарізали? — спитав Мишко. Але у відповідь Жердяй тільки засопів і ще старанніше почав веслувати.
Славик, що сидів на носі, сказав:
— І все ж незрозуміло, чого це човняр. причепився до нас. Невже він справді думав, що ми пливемо на човні вбитого Кузьміна.
— Ех ти, свята простота! — закричав Генка. — Хіба він не може човна розрізнити?..
— У Кузьміна однопарний, а цей двопарний. Іншого двопарного у нас в селі немає, — сказав Жердяй.
— От бачиш! — підхопив Генка. — Ні, тут справа в іншому.
— В чому ж?
— Він боявся, що ми підемо в ліс і побачимо тих парубків і мішки. От чого він боявся. Недарма човнова станція мені здавалася підозрілою.
— Правильно, але при одній умові, — сказав Славик.
— При якій?
— А при тій, що в мішках щось таємне…
Генка театрально підняв руки до неба:
— Це вже занадто! Тут явна банда, а ти сумніваєшся! Нас тільки-но намагалися втопити, а тобі здається, що нічого не трапилося. Що ти за людина, не розумію!